II. Господарство сїльське. 2 страница

В слабших і більш спорадичних формах такі останки давнїйшого господарства стрічають ся й далї на полудне, але під час люстрацій, в 1560-х рр. вони держать ся тільки як слабкі пережитки. C. Карачинів під Львовом сидїло за привилеєм з 1470 р., з обовязком давати чиншу 2 гривни, давати четвертину (колоди?) меду, стерегти королївські лїси й ловища й сочити зьвіря. Але в серединї XVI в. ті давнї лїси були вже зовсїм винищені, тільки медова дань давала ся в натурі, і королївські комісарі перевели місцевих селян на звичайну панщинну норму ⁶⁸). Слуги чи мани з Яснища й Лозини мали обовязок, окрім воєнної служби, їздити з старостою на лови, але виломлювали ся з тих обовязків, змагаючи до того, аби перейти в катеґорію привілєґіованої шляхти ⁶⁹). В Галицькій королївщинї, на Підгірю ловецькі обовязки мали ще вповнї реальне значіннє: селяне в Калуській волости обовязані ходити на лови; ⁷⁰) серед податків селянських стрічають ся тут і куницї ⁷¹). На Днїстрових допливах, особливо на Липі, ще в 1580-x рр. ловили бобрів ⁷²). Лисиця, як рід податку стрічаєть ся в ріжних місцях — попи дають по лисицї з церкви, корчмарі з корчми; селяне прихожі, поки не осядуть на постійно, дають по лисицї, і т. и. ⁷³)

Як дань збіжева й тут фіґурує овес, як на Полїсю і в землях білорусько-литовських. Як ми знаємо, до реформи 1435 р. — до заведення польського права в Галичинї всї села, і королївські й панські, мали давати королеви овес з кождого оселого лану ⁷⁴). До нас заховав ся рахунок збору вівсяної дани з Перемишльської землї судї перемишльського Костка з Ягайлових часів ⁷⁵), що дає понятє про величезні розміри сеї дани, а до певної міри й про тодїшнїй стан залюднення й управи землї.,,Што єси, милостивый королю, казалъ пописати овес вшитокъ, што єсми выбрали на землянохъ, и мы то учинили твою казнь, пописали єсмо вшитко, штожь єсмы выбрали ис ПеремышльскоЂ волости, изъ ЯрославльскоЂ волости, опроче пана Тернавскаго людей, исъ Ланъцюскои волости — ис тЂхъ трий волостий взяли єсмы вовса 15 сотъ колодъ вовса и шистьдесять колодъ вовса”; з Ряшівської волости мало окрім того прийти 250 колод, „опроче волянъ, што на воли сЂдятъ”, так що з панських сїл цїлої Перемишльської землї мало, з тими виїмками, прийти 1810 колод вівса. Збирано їх, як поясняє Костко так:,,што у рускомъ пра†сЂдять кмети у зЂмьскомъ, ис тЂхъ брали єсмы ис подимъя по колодЂ вовса, а (с) слугъ не брали єсмы: не дадуть земяне и(с) слугъ брати; а што у нЂмецкихъ правЂхъ судять на ланохъ — хотя бы триє человЂци сЂдили на лану а любо 4, одну колоду дають ись лану” ⁷⁶). З цїлої Галичини, з земель королївських і панських мусимо рахувати 5 до 6 разів більше над зібране, отже яких 10 тисяч колод, то значить 40 тис. кірцїв, і ся величезна маса вівса призначалася на удержаннє коней — передовсїм королївського двора (Костко в тім листї згадує про сподїваний приїзд короля, що велїв йому з огляду на се також „сЂна насЂчи досить”), далї його служби, кінного війська, а також на иньші потреби, які побачимо трохи низше — але не на продаж.

Ту ж вівсяну дань бачимо старою традиційною данею селян по королївщинах, в інвентарях і ревізіях, починаючи з кінцем XV в. (коли маємо найдавнїйші такі джерела) і гень пізнїйше в XVI віцї. Не жито і пшениця, пізнїйше експортове збіже, а овес характеризує собою стару практику селянського оподатковання в королївщинах, а по всякій правдоподібности подібно було і в маєтностях приватних. Ще в 1560-x рр. вівсяна дань по королївщинах рішучо переважає над житнею або пшеничною, зістаючи ся майже загальною, тим часом як дань пшеницею або житом стрічаєть ся лише місцями. ⁷⁷)

В полудневім поясї України, за лїнїєю лїсів, була значно розвинена годівля худоби. Розумієть ся, в більших або меньших розмірах вона мала місце скрізь — на се нпр. вказує старий податок „воловщини”, під ріжними назвами („поволовщина”, „болкуновщина”) розширений по цїлій майже Українї — звістний в Київщинї, на Волини і в Галичинї полудневій XV-XVI в. ⁷⁸). Але на Волини і в Київщинї ми знаємо її як невеликий грошевий податок від кождої штуки вола чи корови, в полудневій же Галичинї й на сусїднім Поділю ⁷⁹) поволовщина була инакша: давали що сїм або що пять, а навіть і що три роки одного вола з кождого господарства, так що тим часом як в лїсовім поясї яловиця або кабан фіґурує дуже часто тільки в видї стації, по штуцї від цїлого села, — в полудневім поясї поволовщина разом із двадцятиною від овець і свиней становить одну з важнїйших позицій в панській господарцї, і часом така дань від худоби перевисшала всї иньші доходи з села (як на Поділю ⁸⁰).

Спеціальним же типом скотарського господарства була осада волоського права, що входить в велику моду в Галичинї в XV в. і має чималий вплив на розвій скотарства взагалї. Історію сеї орґанїзації й її перенесення до нас ми вже знаємо ⁸¹). Її головним тереном було карпатське Підгірє і гірські краї, нездатні до хлїборобської культури, а богаті гарними випасами для худоби, для овець спеціально. Але в запалї до сього типа господарства дїдичі й державцї ширять його і далї на північ, навіть в лїсових краях Белзької й Холмської землї, закладаючи нові або переводячи на се право давнїйші осади. Час найбільшого чисельного розвою сих осад припадає на середину XVI в., безпосередно перед розвоєм збіжевої продукції. Ще в третїй четвертинї XVI в. закладають ся великі ґрупи осад волоського права на карпатськім Підгірю, в порічях горішнього Сяна і Стрвяжа, не захоплених фільварковим господарством. Але з останньою чвертию XVI в., коли інтереси продукції збіжа рішучо виступають на перший плян, підпадає перестрою, слабне й заникає волоський устрій та його господарство — бо воно стояло в рішучій суперечности з інтересами фільваркового господарства й продукції збіжа на експорт.

З становища сеї антітези старого господарства до нового, яку ми тут слїдимо, господарство волоського права має свій інтерес. Правда, воно в порівнянню з тими типами старого господарства, які ми слїдили до тепер, се „волоське” господарство було новиною, в головнім не старшою від XV в., тим часом як ті, до тепер слїджені нами пережитки характеризують господарство XIV віку і давнїйших. Але се скотарське господарство волоського права, чи властиво — мода на нього дуже інтересна як симптом тодїшньої економіки, як ілюстрація сих відносин, коли ще збіже не мало попиту поза „вижевленнєм”- поза задоволеннєм потреби самих продуцентів і невеликого попиту місцевої нерільничої людности.

Підставою господарства в волоських осадах мала служити годівля овець. Головним податком була „дань від лїку” — двадцятина від овець, і ріжні иньші продукти годівлї овець: сири, ткани з овечої вовни, попруги й коци або гунї. Рільне господарство мало вести ся в границях самого лише виживлення, в малих розмірах. Хоч осадники діставали не меньші ґрунти від селян нїмецького чи руського права (давнїйше по лану, в серединї XVI в. по ²/₃, по ³/₄ лану), але приймало ся, що їх рільне господарство мало бути не таке як у тих: запримітивши, що селяне деяких волоських осад в Белзькій королївщинї мають богато поля, королївські комісарі завели у них панщину, бо селяне волоського права мають мати поля лише по троху, а коли управляють рілю в таких розмірах, як иньші, то мають нести й такуж панщину ⁸²). Селяне ж волоського права в принціпі мали бути свобідні від панщини, від роботи на рілї; ще в половинї XVI в. селяне з волоських сїл Сяніччини протестували против заходів старостинського уряду коло заведення панщини, вказуючи на те, що „Волохи” скрізь свобідні від панщини, тільки дають певні данини ⁸³). В дїйсности місцями, в давнїйших осадах були вже заведені тодї невеликі роботи при фільварках, не кажучи про толоки на князя; ще частїйше практикували ся спеціальні натуральні обовязки — нпр. довіз дерева з підгірських лїсів. Годівля овець взагалї в них вироджуєть ся з часом: в серединї XVI в., як бачимо з люстрацій, в волоських осадах більше значіннє мала годівля свиней, а овець часом припадає не більше як 1-2 на господарство; в оподаткованню новозакладаних сїл більше значіннє має грошевий чинш ⁸⁴). Все се вже симптоми упадка, виродження сього типу. Але все таки заложеннє в XV-XVI вв. кілька сот сїл (бо в серединї XVI в. загальне число сїл волоського права в Галичинї з Холмською й Белзькою землею мабуть було не меньше 400 ⁸⁵), тим часом як загальне число сїл рахують на несповна півчетвертої тисячі) на принціпі мінїмального рільного господарства, повного виключення данин збіжем і рільничої панщинної роботи, не тільки на Підгірю, де вони домінували, а і в дальших околицях — дуже інтересне як симптоматичне явище. Воно дає як найсильнїйший контраст нагінцї за панщиною, запалу до фільваркового господарства, що розвивають ся в другій половинї XVI в.

Про розвій двірського рільного господарства, властиво — запотрібовання рук для нього, дають можність судити факти з історії панщини ⁸⁶). З них бачимо, що розвій сей ішов дуже нерівно. В близшім сусїдстві торговельних доріг і сплавних рік — Бугу й Сяну, двірське господарство розвиваєть ся скорше, далї від них і від більших огнищ міщанського житя — повільнїйше. В сусїдстві більших фільварків уже в другій половинї XV в. заводить ся тижнева панщина: селяне з Лодини в 1460 р. скаржать ся, що державець підносить їм роботи над „здавна прийняту й практиковану” однодневну панщину в тижднї. Шляхта холмська й підляшська тодїж добиваєть ся законодатного уставлення однодневної панщини як minimum-а, аби істнованнє занадто різких контрастів не підривало їм господарства, не звабляло селян до утеч, і вкінцї переводить ся звістна ухвала в сїм напрямі для цїлої держави. Але там де не було більших фільварків, або було до них рук подостатком, ще в серединї XVI в., як ми бачили, дїдичі й державцї задоволяють ся кількома днями рільної роботи до року. Загалом же взявши розвій панщини іде з заходу на схід, від польських провінцій, скорше захоплених розвоєм двірського фільваркового господарства, від сплавних доріг, від рухливійших центрів і околиць далї в глибину української території на схід — північний і полудневий.

Не припадком отже прокидають ся найбільш сильні й ранні скарги селян на шрубованнє панщини до розмірів щоденних робот, так що селяне, як кажуть, „нїколи не мають відпочинку”, в найбільше західнїй з українських королївщин — Сяніцькій, положеній на досить оживленім торговельнім шляху до Угорщини, над сплавною рікою. Перегляд рахунків кількох королївщин, які маю в своїм розпорядженню з першої половини XVI в. (не видані), і порівняннє їх відкриють нам значіннє сих обставин.

От справозданнє з адмінїстрації Сяніцької королївщини з р. 1524-5. З нього бачимо, що в королївщинї було три фільварки, четвертий війтівський, що належав до тоїж держави. Зібрано було пшеницї в них разом 850 кіп, з того наложено 29 стогів; з них продано 17 ¹/₂, на засїв обернено 7, решта лишила ся. Жита сїяли мало, лише в двох фільварках, всього 140 кіп, з того 1 стіг продано, решту посїяно. Ячменя зібрано 300 кіп, 10 стогів, з того продано 5, посїяно 4, оден пішов на годівлю свиней. Овса зібрано 56 стогів (коло 1200 кіп), з того продано лише 2 стоги, решта пішла на свої потреби; годували ним волів — на се ужито 5 стогів, і на свиней 2 стоги. З 10 стогів сїна продано 3, решту стравлено. Збіже, що приходило з млинів, все продавано; сюди ж ішло дещо збіжа з фільварків — робили солод і крупи та продавали. В сумі продажа збіжа з фільварків дала 132 гривен, з млину 257 гр., і се становило разом більше як третину доходів з королївщини (й війтівства разом) — вона несла 1356 гривен. В тім чинші і стації селянські (плачені також грошима) дали 402 гривни. З натуралїй мала значіннє дань вівсяна і свиняча десятина. Овса приходило дуже поважна скількість: 307 колоди (близько 1200 кірцїв), але вся вона ішла на коней; як поясняє справозданнє всього прийшло вівса 475 колод (крім данного ще 167 колод намолочено з фільварків); з того адмінїстраційний персональ на своїх коней стравив 234 колоди, конї старости 62 колоди, „татарські конї” (близше про них не пояснено), що простояли в королївщинї пять місяцїв, 79 колод; на робленнє солоду пішло 50 колод. Пшениця данна приходила тільки з двох сїл і обернена була на засїв. З дани свинячої прийшло 96 штук, з них 70 дано на потребу замку й фільварків; так само поїли кізлят, що прийшли з дани.

В порівнянню з иньшими королївщинами тут продукти рільного господарства ідуть на торг в дуже значній мірі. Та, як бачимо, справозданнє показує нам зрештою не тільки се, а і те яким цїлям служило тодїшнє фільваркове господарство, і як використовували ся доходи з сїл. Для порівняння візьмемо тепер справоздання з адмінїстрації дальше на північний схід, в лїсовім уже поясї положеної Любачівської королївщини. Маю їх з рр. 153 ⁵/₆ і 153 ⁶/₇ і з них бачимо:

Чинші давали коло 160 зол. Меду приходило з королївських і панських сїл 17 ¹/₂ колод, і сей мед пішов на продаж, дав одного року 280 ⁸⁷), другого 308 гр. Куниць прийшло 36, продавано по 12 гр.; бобрів зловлено 5 і продано по 2 зол. Данного вівса прийшло 100-103 колоди. В 1536 р. сей данний овес в части ужито на солод, на замкову потребу, по части обернено на солод для робітників, що робили коло гатей і будинків, і так спожито його. Другого року „овес за наказом кор. величества заховано на його приїзд в границї Руси.” Овець і кіз з пяти волоських сїл прийшло 119 штук, з них 30 штук спожили робітники, що робили коло замку в Городку і ставу в Лелехівцї, а 83 штук овець і 10 кіз продано, що разом з иньшими датками волоських сїл дало 49 гр. Другого року прийшло 105 штук, з них 12 шт. стравили грабарі, що копали стави, 14 здохло, а 72 продано.

Збіже, яке приходило з млинів, коли вони, не були видержавлені арендою, продавало ся; в 153 ⁶/₇ р. з пяти млинів продано було збіжа за 149 зол.

Фільварок був лише оден. Доходи фільваркового господарства представляють ся так: продано 2 пари волів і 32 свинї, за 56 зол., солоду за 38 зол., сїна 5 стогів за 12 зол., 8 колод пшеницї, три проса, по дві коноплї, маку і цибулї, колоду гороху, три колоди муки, всього дало се коло 45 зол., а цїлий дохід з фільварка 165 зол. На другий рік дохід фільварка був ще меньший — тільки 118 зол., решта продуктів ішла на виживленнє. Купували запаси з фільварку, скільки подані звістки, по части люде місцеві — міщане, рудники, корчмарі й селяне, але свиней купують уже згінники з Перемишля, мак олїйники з Молодова, цибулю й коноплю продають в 1537 р. на ярмарку в Ярославі. Цїлий дохід королївщини виносив коло 1000 зол., а видатки 350 до 400.

Справоздання з дрогобицької королївщини (маю їх з р. 1524 і 1537) дадуть нам понятє про господарство иньшого типа — підгірське, випасове.

На загальну суму доходів королївщини (коло 1200 гривен) тут більшу половину (понад 600 гривен) давав чинш з ґрунтів, разом із стацією, плаченою також грошима. Далї поважну рубрику й тут давала продажа муки й солоду з млинів (коло 190 грив. в р. 1524), окрім того продавано збіже стогами з фільварка (за 71 гр.), а також чималий дохід давав винайм сїножатей і продажа сїна (перше 28, друге 120 грив.), що поясняєть ся годівлею худоби на великий розмір, а також значним рухом — приїздили сюди люде по сіль і на ярмарки. Про годівлю овець дають понятє цифри „вкупу в лїси”, то значить оплат за право пасти в королївських лїсах. Ми бачимо тут таких селян (в тім і панів), що мають від 200 до 300 овець — є таких пятьох, від 100 до 200 тринадцять, решта (вісїм) має від 70 до 100 овець (оплати дуже ріжнородні: грошима, вівцями, сирами, попругами). Меньші, але численнїйші стада свиней: всього в 1524 р. пасли ся стада свиней 281 осіб, найчастїйше 16 до 20 штук (брали двадцятину — одну свиню від кільканадцяти і двадцяти однаково, тому не вигідно було посилати меньші табуни); кільканадцять пасло по 40 і тільки оден 60 штук. Переважна частина зібраних за сей впуск свиней продано (коло 250 шт.), а і з великого стада свиней власного хову (domesticae educacionis), що випасало ся тут, продано також близько 120 штук, що дало разом поважну суму 192 грив. (Купували переважно місцеві люде, що очевидно займали ся гуртовою продажею свиней, деякі по 30-50 шт., і тільки одну партию в 30 штук купив львівський згінник). З иньших доходів дали ще поважну суму соляні черіни, винаймані солеварникам (102 гр.) і продажа галуну з місцевих копалень (27 грив.). Одинокий місцевий ставок продано за 50 грив., за те єз на р. Тисьменицї дав тільки всього 54 гроші.

Взірець господарства з східно-полудневої части Галичини дадуть нам рахунки рогатинської королївщини. В 1539 р. в двох місцевих фільварках, як довідуємо ся, зібрано було жита 32 ¹/₂ стоги (720 кіп), з попереднього року лишило ся 39 ¹/₂, намолочено з 18 стогів 28 колод, 54 стогів лишило ся немолоченого. На засїв ужито 10 колод, на виживленнє фільваркової челяди пійшло 3 колоди, на робітників і челядь замкову 15. Пшеницї зібрано 41 ¹/₂ стоги (958 кіп), з попереднього лишило ся 43 ¹/₂ стоги, змолочено 19 ¹/₂ стогів, з того вийшло 24 ¹/₂ колоди, а 10 колод прийшло з даней. З того висїяно 11 колод, 24 колоди пійшло на „солоди пшеничні й звичайні, для робітників і челяди і на виживленнє”. Ячменя лишило ся з попереднього 6 стогів, уродило ся 3, змолочено 1 стог — вийшло з нього півтори колоди, що пішло на висїв, з виїмком одного пів кірця, що пішов на квашеннє капусти (caulis fermentandis). Вівса родило ся 14 стогів (730 кіп), з попереднього року 8 ¹/₂, намолочено з півтретя стога 6 колод, а з дани прийшло 55 ¹/₂ колод; висїяно 23, на солод і до їди, мішаючи з пшеницею, пішло 6 колод, на удержаннє старостиних коней 32 колоди, фільварковому дробу (домашнїй птицї) ¹/₄ кол., і т. д.

Отже з фільварку на продажу безпосередно не йшло нїчого; продавали тільки солод і пшеничну муку, разом з тим, що приходило з млинів; житня йшла на виживленнє челяди. Збіже фільваркове молотили, скільки треба було на висїв і на поживу; решта лишала ся в стогах на пізнїйше — на випадок неврожаю. З справоздання 1544 р. бачимо, що з попереднього року не лишило ся жита зовсїм нїчого; нового зібрано було 9 стогів, і з них на дальший рік лишило ся два. З огляду на неврожай попереднього року було роздано жито на людей, і вернули його 2 ¹/₂ колоди, а 1 ¹/₂ роздано на ново. 51 мац (понад 3 колоди) вислано до Камінця за королївським розпорядженнєм (крім жита, ще гороху й пшона, коло 3 колод). Вівса з попереднього року не лишило ся також нїчого, з урожаю (35 ¹/₂ стогів) лишило ся на дальший рік тільки два, все иньше, разом з вівсом данним (64 колоди) пішло на виживленнє коней старостинських і приїзжих (60 колод) і на иньший ужиток: на солод (10 колод), на годівлю собак, свиней, дробу (2 колоди). Пшеницї з попереднього року лишило ся два стоги, і вони зістали ся стояти на дальше; нового врожаю зібрано 908 кіп — 35 стогів, і з того лишило ся 16. На пожитки пішло 8 колод пшеницї — „мішаючи з житом і ячменем, для робітників і челяди”, а на солоди пшеничні й звичайні 15 колод. Про ячмінь того року довідуємо ся, що його стравили на годованнє свиней „кормлених на згін” (ad comeatum pobulatis) півтретьої колоди; „на солоди звичайні, мішаючи з пшеницею й вівсом, для робітників і челяди”, пішло 1 ³/₄, „на муку для робітників і челяди, мішаючи з пшеницею і вівсяною” — 2 колоди, так що того року, може з огляду на неврожай иньшого збіжа пішло сього лихшого збіжа 10 колод.

Грошевий дохід давали млини (354 зол. в 1539 р.) чинші з міста і сїл (140 зол.), не кажучи за деякі дрібнїйші доходи — з бровару, з випасів, за які платили соляники, що йшли по сїль,,з Литви”, з продажи сїножатей „поза домашньою потребою”. Хлїбна данина майже не мала грошевої вартости — як ми бачили, вона прилучала ся до фільваркового врожаю, і лише в незначній части йшла в продажу в видї солоду або муки.

З предложеного матеріалу можна виробити понятє про сїльське господарство тих переходових віків і його еволюцію. Головні прикмети господарства XV віка виступають в тих звістках і пережитках лїсового пояса вповнї виразисто, а при консервативности його вони характеризують також і господарство XIV віка й попереднїх.

Хлїборобство служить майже виключно потребам власного удержання, прожитку, поживи, котрої служить підставою. Попит на предмети рільного господарства слабкий, і рільне господарство ведеть ся не для торгу. З появою великих (водних) млинів ще найбільше продають півфабрикати: муку і особливо солод, корчмарам і пекарам, головно в сусїдстві більших місточок і міст. В більших господарствах дуже показне місце займає овес, але він культивуєть ся й збираєть ся данею на потребу господарську і воєнну, на удержаннє великих стаєнь володарів, князїв, державцїв; військо в тім часї, як знаємо, було майже виключно кінне.

Поруч хлїборобства важне значіннє мають иньші галузи господарства, що експльоатують фавну, зьвірячий сьвіт, іще не винищений і богатий. Лови в густих, непротереблених лїсах північного лїсового пояса України служать не тільки на потїху великих панів, а дають і визначну користь, постачаючи мясо й шкіри, як в давнїйших віках. Тому лови все служать предметом охорони, порученої спеціальним слугам (осочникам) і ведуть ся систематично й на великі розміри, спеціальними ловцями, за помочию обовязаних до того селян.

Торг виробленими шкірами лосиними, лисичими і вовчими ще в XVI в. становив одну з рубрик львівської торговлї ⁸⁸). А що до мяса, то можна пригадати такі факти як Ягайло перед кампанїєю 1410 р. в околицях Лежайска бє по кущах кабанів і лосїв і набивши мяса 50 бочок, посилає його Вислою, як запас на війну, а в біловежській пущі ще за Жиґимонта Авґуста облавою били зьвіра в великих масах і мясо солене, в бочках відсилали до королївського двору ⁸⁹).

Займають ся ловецтвом і дрібні господарі, селяне, ловлячи зьвіра чи то на продажу чи на податок (куницї, лисицї, заяцї, білки, бобри й ин., як дани). Ловля (гоненнє) бобрів ведеть ся і дрібними промисловцями на свою користь, і служить галузею великого господарства, великокняжого і панського. Урочища з бобровими гнїздами (зеремяны) служать дуже важним атрибутом великої власности. Їх стережуть і ловлять спеціальні слуги (бобровники), що обовязані мати до того спеціальні приряди: „псы и сЂти свои ховати повинни ку ловенью бобровъ” ⁹⁰) (псами виганяли бобрів і заганяли в сїти), а в певних „полосах” полов бобрів було прероґативою великого князя, або його державця, а людність була обовязана до участи в тих „гонах”, як і в зьвірних ловах. Оскільки мали вони реальну вартість буде видно нпр. з того, що в 1-ій пол. XVI в. бобра продавали за 2 зол., а вола можна було купити за 4 зол., колоду (4 кірцї) жита за 49 гр. ⁹¹). Натомість лови пташині, в XV в. ще досить розвинені, безперечно, більше робили ся для потїхи, як для якоїсь реальної користи.

Рибу по ріках ловили люде, за певною оплатою чи з певної части, і панські осібні „риболови”; так само експльоатували ся на власну потребу поменьші стави. Робленнє й експльоатація ставів, що вже в XIV в. виступають як одна з виднїйших приналежностей господарства, в XV і XVI вв. під впливом експорту виростає на дуже важну галузь великого господарства і в XVI-XVII вв. дає великі користи й доходи. Такеж значіннє має риболовство на рибнїйших ріках за помочию загород, чи єзів. Вище подані були звістки про те, в яких великих розмірах вів ся полов риби на Припети і на її допливах.

Пчільництво бортне й пасїчне управляєть ся широко селянами, а великим господарством — в королївщинах і господарських маєтностях в. кн. Литовського — експльоатуєть ся більше посередно: через медову дань, побирану з „бортників”. Дань ся має важне значіннє: на мід все єсть покуп — для місцевих корчом і для вивозу, і поруч медової данини власне пчільне господарство по державах і великих маєтностях має хиба другорядне значіннє.

Скотарство мало також чимале значіннє, особливо в полудневім, степовім поясї (хоч і по лїсах і пущах також випасали худобу), а в XV і першій пол. XVI в., як ми бачили, спеціально ширить ся осадами волоського права. Випас овець і свиней в деяких місцевостях, як мали ми нагоду бачити, підіймаєть ся до значіння першорядної галузи господарства, а торг волами вже в XV в. стає, як буде показано, дуже важною катеґорією торговлї в західнїй Українї.

В сумі в сїм старім господарстві експльоатація фавни, зьвірячого сьвіту має чи не більше значіннє як рільництво, особливо в українських землях східнїх і північних. Такий характер тутешнього господарства і велике значіннє в нїм ловецтва й випасового господарства досить сильно зазначив ся в кодифікації права в. кн. Литовського — першім Статутї, й він дуже добре може служити для характеристики господарських відносин українського Полїся, на яке розтягало ся його право.

Переглядаючи його роздїли, присьвячені маєтковим правам (розд. VIII-X), бачимо виразно, яке важне значіннє в тодїшнїм господарстві мали ріжні роди ловецтва, рибальство, пчільництво, випаси. Постанови про се займають дуже сильно законодавцїв і становлять переважну частину постанов про землеволодїннє й господарство, рішучо домінуючи над постановами про володїннє землями орними, про господарство рільне. Ми знаходимо тут докладно розроблені й дуже сильні постанови на охорону згаданих промислів взагалї, а спеціально сервітутів — ужитковання чужої землї, що було часто звязане з тими промислами й приводило до ріжних комплїкацій.

Хто-б половив „кгвалтом” чиїсь лови, платить за се власнику ловів 12 руб. кари, або 20 кіп грошей ⁹²), а на в. князя осібно кару по таксї, а такса ся така: за зубра 12 рублїв, за лося 6, за медведя, оленя, лань 3 р., за рись, дикого кабана або свиню 1, за серну 30 гр. Для порівняння скажу, що 12 руб. кари платило ся за голову убитого простого чоловіка вищих катеґорій — ремісника, путного чоловіка; тим часом як за тяглого чоловіка платило ся 10 руб., за бортника 8, за невільника 5 руб. кари і 1 рубель,,навязки” — плати господареви. Коли б стрільця зловлено на горячім учинку в чужім лїсї — „над зьвірем убитим”, то уряд має засудити його на смерть як злодїя; але за своїм зьвіром можна бігти на чужий ґрунт, або застріливши зьвіра на своїй землї, можна „за своїм застрілом” іти на чужу землю ⁹³). Хто б порубав кому „принади пташі”, зрубав „перевіс” або викрав „шост” — дручок, на якім ті перевіси держали ся, платить також 12 руб. кари, і друге стільки на в. князя. Хто-б попсував принаду,,злодїйським способом”, — помастив дегтем, або чосником, так що птиця не йшла-б на нього, або вкрав „шатер”, — по доведенню платить 3 р. кари ⁹⁴). Хто-б знищив або попсував кому соколине або лебедине гнїздо, викрав молодих соколят або лебедят, або умисно зловив сокола коло його гнїзда, платить також 12 руб. ⁹⁵). Таж сама кара за знищеннє бобрових гнїзд, тільки охорона їх ще більше скомплїкована: коли чиїсь боброві гони йдуть на сусїднї ґрунта, власник тих ґрунтів не має права анї орати землї, анї косити сїна, анї теребити лози поблизу бобрового гнїзда (зеремяни), „так далеко як можна докинути палицею від того зеремяни'', аби не виполошити бобра, инакше платить кару 12 руб. Навіть як би бобр вийшов з старого гнїзда і зробив собі нове гнїздо серед поля, або серед сїножати, то властитель і тут має облишити ґрунт в сусїдстві того нового гнїзда, не орати, не косити й лози не рубати коло нього ⁹⁶).

В сих постановах, так далеко посунених в охоронї інтересів ловецтва, що жертвують їй і права власности й інтереси хлїборобства, маємо особливо живий відзив „старини”. Але подібне, хоч і в лекших формах, знаходимо і в постановах про бортництво. Бортї також можна мати в чужих ґрунтах, і власник лїсу чи ґрунту не має ставити нїяких перешкод в їх уживанню — бортники можуть навіть уживати лїсу для своєї потреби, нпр. здерти собі лика на „лезиво”, або лубя на „лазинь”, тільки не можуть водити з собою до лїса псів, носити стрільбу, якою могли-б зробити шкоди зьвіру, анї вивозити дерева з лїсу. Хто схотїв би „розроблювати” пущу, де стоять чужі бортї, має се робити без шкоди для тих бортїв: оручи в сусїдстві чужих бортних дерев, не можна зближати ся до них „так як з борозди можна досягнуть до дерева осном”, аби не ушкодити коріння, инакше треба платити, як би дерево усохло ⁹⁷). Так само охороняєть ся право ужитковання з сїножатей, озер і ставів у чужих лїсах і ґрунтах, тільки щоб не ловили й не полошили зьвіра, й не нищили лїса над безпосередну свою потребу (хто має сїножати, може взяти дерева щоб поставити стог, або його огородити і т. и.) ⁹⁸). За виловленнє (зволоченьє) чужого озера, саджавки або става, знищеннє „єза”, попсованнє млина, перекопаннє гати, спущеннє става, уставлена висока кара „за ґвалт” 12 руб., окрім нагороди шкоди ⁹⁹). Вартість бортного дерева подано на копу грошей. З сею оцїнкою й високими карами за знищеннє або пограбленнє чужих „входів” цїкаво порівняти таксу вартости ріжного рода земель: служба людей цїнить ся на 10 кіп гр., земля пуста (пустовская) на 5 кіп, рілї кавалок де можна зібрати бочку збіжа, коли вона погноєна — 30 гр., негноєна 25 гр., сїножать на віз сїна — 15 гр.; „бори й лїси, які-б годили ся на рілю й сїножати, відповідно до того рахувати, а пущі мають рахувати ся відповідно до вартости й доходу з тої землї” ¹⁰⁰). Земля вартує остільки, оскільки може нести дохід, і за пять бортних сосен має платити ся стільки, скільки вартує цїла „пустовщина” на якій, по теперішньому, могло б осїсти ся цїле село.

Двірське господарство, ведене в розмірах невеликих — мало що над те, скільки треба було для у держання свого двора, в XIV-XV в. вело ся в значній, а навіть можна сказати — переважній мірі руками самих двірських сил — невільної челяди та закріпощених робітників. Ще на початках XVI в. ми в землях в. кн. Литовського бачимо досить сильні останки сеї невільної господарки ¹⁰¹). Селянство властиве, не невільне, тодї ще досить виразно відграничене від верств невільницьких і до рільної роботи притягало ся досить в малій мірі — переважно в видї кількох день роботи, або кількох толок (робіт на двірськім хлїбі). Рішучо переважало давне оподаткованнє свобідного селянства, а серед натуральних обовязків рільна робота займала підрядне значіннє супроти иньшої працї — як робота городова й мостова, будова дворів, млинів, ставів, участь в рибних і зьвіриних ловах (ходити на оступ), бобрових гонах, і т. и. Тільки з розвоєм двірського господарства з одного боку, а з другого — з заниканнєм кардинальної ріжницї між давнїм свобідним селянством і тою невільною челядю, що головно несла давнїйше двірські роботи ¹⁰²) (в тім спеціально рільну роботу) зростає рільна панщина селянська, так що вже в серединї XV в. селяне подекуди робили постійно оден день на тиждень.

З українських територій кольонїзаційні, економічні й полїтичні обставини прияли розвоєви хлїборобства взагалї, а спеціально — рільного двірського господарства в Українї західнїй, особливо в Галичинї. В порівнянню з східньою Україною вона жила житєм спокійнїйшим, безпечнїйшим, без таких частих і різких пертурбацій, тому вже в XII-XIII вв. була густїйше залюднена, лїпше загосподарена в порівнянню з нею. Сильні пертурбації, які прийшло ся східнїй Українї пережити від середини XIII в., ще більше зробили між ними ріжницю, а правдоподібно — погнали сюди на захід і певну частину східно-української людности. В порівнянню ж з північним, полїським поясом, що також служив резервоаром для української кольонїзації, Західня Україна мала більші шанси для розвою хлїборобства завдяки здатнїйшому, урожайнїйшому ґрунту, більшій густотї залюднення і більшому зближенню до західнїх, культурних країв. До сих обставин, викликаних старими умовами українського житя, прилучили ся й нові. Окупація Галичини Польщею ввела чималу масу польського й всякого иньшого чужостороннього елєменту, який тільки в дуже малій части принїс робочі руки до господарської роботи, а переважно складав ся з людей, що йшли правити й господарювати, живучи з чужої працї, отже збільшив число їдцїв-нахлїбників. Заснованнє числених привілєґіованих громад нїмецького права й розвій нїмецької кольонїзації, протеґованої правительством, побільшив також число консументів для рільництва, давши в сумі продуцентів-рільників далеко меньше, нїж консументів (купцї, ремісники). В XVI в. наплив з Західньої Европи в міста й містечка жидівської людности збільшає їх число ще більше, тим часом як українська міська і маломістечкова людність, відсунена штучно від торговлї й ремесла, в переважній масї задержує рільничо-господарський характер. Новійші проби статистичних обчислень, далекі, що правда, від повної докладности, виводять, що ще в другій і третїй чверти XVI в. число ланів міщанських до ланів селянських стояло в пропорції майже як 1:8, при відносинах міської людности до сїльської майже як 1:3 ¹⁰³), і більша половина міщан без сумнїву жила головно з рільного господарства.

В нормальних обставинах, з густїйшим залюдненнєм і лїпшим загосподареннєм краю, торговля і промисел повинні були-б розвивати ся все більше, торгово-промисловий характер міст мав би рости, а їх хлїборобська закраска — заникати. З тим мала б збільшити ся ріжниця між господарством міським і сїльським, а міське житє мусїло-б давати все більший попит продукції сїльській, рільничій спеціально і служити стимулом її дальшого розвою. Та так не стало ся. Торговля й промисел, замість розвивати ся, починають упадати, уже з 2-ої пол. XVI в. Міське житє падає, міська людність біднїє і підупадає. Натомість запотрібованнє в продуктах сїльського господарства Західньої й Полудневої Европи розтягає попит за ними, і спеціально за продуктами хлїборобства, на Европу Східню, в тім і на наші землї. Попит сей, далеко інтензивнїйший, нїж давнїйший, що звертав ся на иньші продукти господарства, пришпорює від разу, в другій половинї XVI в., хлїборобську культуру наших земель, пускає ґальопом двірське рільне господарство і замість гармонїйного розвою сїльського господарства й міського торгово-промислового житя, замість рівноваги продукції матеріалів і їх оброблення, приводить до одностороннього, форсовного, рабівничого використовування природних богацтв краю для вивозу.

Дата добавления: 2015-06-04