Житіє преподобного отця нашого Пахомія Великого 2 страница

Коли відвідував преподобний Пахомій монастирі свої, яких багато в різних місцях мав, прийшов в один, що називався Мухонський. І бачив у ньому смоковницю, високу і плідну, на неї ж хлопці таємно вилізали, крали плоди її і їли потай весь час. Коли до тої смоковниці наблизився преподобний, подивився, що нагорі сидить дух нечистий. І пізнав, що то біс чревоугодництва, який зваблює юних до крадіння смокв і марноїдження. Тому прикликав садівника монастирського, що був одним із давніх подвижників, на ім'я Иона, і сказав йому: "Зрубай, брате, смоковницю цю, недобре їй стояти серед монастиря на спокусу неутверджених у повстримності". Старець же Иона дуже засмутився і сказав преподобному: "Ніяк не можу, отче, бо багато плоду з неї маємо". А святий Пахомій, бачивши, що старець засмутився, замовк, не хотівши більше ображати його: знав-бо, що він життям святий. Зранку ж видно було, що дерево те висохло зовсім і ні плоду, ні листя зеленого не мало. Бачивши те, старець Иона більшої печалі і скорботи сповнився, що не послухав отця святого і не зрізав зразу тої смоковниці.

Згадати ж трохи і блаженне життя цього старця Иони годиться, бо вісімдесят п'ять років мав у монастирі, вельми чесно й богоугодно живучи. Послухом же його було у вертограді працювати, і насаджувати садові дерева, і збирати з них плоди, і були, трудами і молитвами його, велика плодів щедрість і достаток не лише братам, а й подорожнім. Проте сам з тих садових плодів ніколи не скуштував аж до кончини своєї, настільки великий був повстримник і постник. Одяг його був один лише, зі шкіри овечої зроблений, в одній цій шкірі взимі і влітку ходив, иншої ж ніколи не потребував, окрім милотара, — його ж тоді лише на себе вбирав, коли причащався Божественних Таїнств. Після Причастя, знявши із себе милотар, ховав його і беріг чистим і цілим у всі роки инокування свого. Не знаючи, що то спокій тіла, завжди ненастанно з ревністю працював, трудячись. Ані вареного ніколи не куштував, але сире зілля з оцтом було його їжею протягом усього життя. Не спочивав на ребрах своїх аж до смерти, але після цілоденного труду у вертограді із заходом сонця приймав звичну йому раз на день їжу, входив до келії своєї і сидів, працюючи руками, плетучи кошики цілу ніч, не світячи вогню, — аж до співів ранішніх, в устах же його була молитва. І так дрімав трохи — через потребу природного сну.

Таким чином упокорював тіло своє аж до останньої години кончини своєї. Так і знайшли його померлого, коли сидів і кошики в роботі у руках тримав — душа ж його свята відійшла до Господа. Настільки великий був трудолюбець, подвижник і умертвитель пристрастей тіла свого блаженний той старець Иона.

У тому ж Мухонському монастирі преподобний отець наш Пахомій збудував церкву нову руками досвідчених у тому ділі братів і прикрасив її колонами гарними — і веселився в ділі, добре й гарно збудованому. Тоді роздумавши, що не годиться ченцям веселитися через красу будівлі своєї, взяв грубі мотузи, зв'язав стовпи і, скликавши братів, звелів тягнути всією силою, допоки не схилилася будівля і не виглядала негарно. І сказав до братів: "Не хваліться, брати, багатьма трудами рук ваших, що гарну зробили будівлю, але більше піклуйтеся, щоб збудувати себе і прикрасити душу свою, як Церкву Божу. Ви-бо Церкви Бога живого, як же сказав Господь". Так преподобний отець, в яку обитель приходив, давав користь братам, навчаючи їх з Божественного Писання, просячи і вмовляючи непорочними бути в житті, знати й розуміти підступи ворожі, чинити їм спротив силою Святого Духа і часто говорити слово псалма: "В Бозі сотворимо силу, і той знищить ворогів наших".

Сидів же якось преподобний отець Пахомій з братами в монастирі своєму, що в Тавенисіоті, і з божественних книг учнів своїх навчав. Прийшли якісь єритики-постники, що волосяним одягом внутрішню отруту покривали, і стояли перед воротами монастирськими, до деяких братів говорили: "Ми послані від отця нашого до вашого отця, тож сповістіть йому від нас слова ці: "Якщо ти справді чоловік Бога й уповаєш на Нього, що послухає тебе, то прийди і перейди з нами цю ріку, що біля монастиря, ногами поверх вод, як по сухому, щоб зрозуміли всі, хто з нас більше має до Бога сміливість: ми чи ти". Такі сповнені гордині слова тих єретиків почувши, преподобний Пахомій сказав до братів: "Допустом Божим зможуть ті єретики перейти ріку, як по сухому, допомогою диявола, який уловив їх у сіть свою, щоб утвердилася єретична зваба. Проте я не прошу в Бога такого чуда, аби ми ходили по водах: знаю, що не лише не чернечий, але навіть і не християнський це помисел. Ідіть і скажіть їм: "Так говорить смиренний Пахомій: "Уповаю на Бога, але на свої діла не уповаю і знаю, що я грішний, і не хочу випробовувати Господа, Бога мого. Старання ж моє не про те, щоб по водах ходити, але щоб плакати весь час над гріхами моїми і щоб здобути допомогу Божу перейти мені без шкоди ворожі спокуси". І пішли собі єретики, засоромлені.

Був же в обителі преподобного брат один, який чинив за своєю волею і не їв у той час, коли всі брати, але постив понад установлений час і думкою про себе возносився. Бачив же отець зарозумілість ченця того, взяв його осібно і сказав йому: "Брате, Господь каже: "Зійшов Я з неба не щоб чинити волю свою, але волю Того, хто послав мене". Тому й ти послухати нас і берегти монастирське правило маєш: коли кличе час трапезування — їж з братами поставлене, у міру ж їж, не вельми пересичуючись, щоб не стало дебелим тіло і не підняло в тобі боротьби; ані дуже мало не їж, аби не знемогти тілом до труду, але в міру тілесних сил приймай їжу, допоки не переможеш марнославного біса". Брат же той спочатку послухав умовляння отця, але після того знову до своєї схилився волі, кажучи: "Де написано: "не пости, не стримуйся?" І знову переконував його отець, але той не послухав — і заволодів ним диявол, допоки святий належною своєю за нього до Бога молитвою не зцілив його, — і виправився надалі брат той, покаранням переконаний.

Якось стояв на молитві преподобний Пахомій, був у піднесенні і бачив братів своїх, різними бідами одержимих. Одні-бо з них були навколо полум'ям загороджені і втекти з полум'я зовсім не могли, инші в терні босими ногами заплуталися, бідували, колені терням, і не могли з нього вивільнитися, а инші стояли на високому місці над кручею глибокою, під нею ж видно було ріку велику, страшну, крокодилами наповнену. І не могли брати ті ні від кручі відійти, ані в ріку вкинути себе через велику кількість крокодилів. Те видіння преподобний з великими сльозами розповідав братам і пророчо говорив, що після його відходу з цього життя ченці, різними пристрастями мирськими обплівшись, у великих до спасення перепонах бідувати будуть, не можучи вивернутися і втекти із суєтних пристрастей, що ворожим підступом обійдуть їх. Після цього прийшов зі світу до преподобного в чернецтво один зі скоморохів. Прийнявши і досить про покаяння повчивши, преподобний одягнув його в чин чернечий, ім'я ж йому було Сильван. Він за якийсь час розбестився, почав негоже жити, скоморошеством своїм знову займатися на спокусу юним братам. Про те довідавшись, преподобний карав його дуже, часом і бив, той же обіцяв покаятися, проте не виправлявся. Після двадцятилітнього довготерпіння преподобний отець звелів скинути перед братами з нього образ чернечий, дати йому світський одяг і з обителі вигнати. Тоді Сильван почав припадати до ніг великого старця, просячи й кажучи: "Ще й це прости мені, отче, і потерпи мене, вірю-бо у Владику Христа, що спасає грішних, що твоїми молитвами наверне мене на покаяння". Старець же сказав йому: "Знаєш, скільки тебе терпів, що багато разів і рани накласти тобі через твої погані звичаї мусив, чого нікому не робив, окрім тебе одного, ані руку свою ні на кого не піднімав, на тебе ж це робити, хоч не хотів, був змушений. І коли ти був битий, я більше сам терпів через тебе душею, милосердно співстраждаючи. Бив-бо не тому, що бити хотів, але сподівався, що ти, життям покараний, кращий станеш і спасеш душу свою. А тому що ти ані покаранням, ані ранами не виправився, відтинаю тебе, як частину гнилу від тіла, щоб і инші частини від тебе не пошкодилися". Так святий Пахомій до нього говорив, а той більше зі сльозами благав, обіцяючи, допомогою Божою, покаяння. Старець же казав: "Коли хочеш, аби знову тебе в число братів я прийняв, то хай хтось за тебе поручиться, що відтепер покаєшся". І поручився за нього один старець чесний на ім'я Петроній. Пробачив тому преподобний Сильвана, вручив його поручникові — старцеві Петронію, сам же помолився за нього належно до Бога, аби наставив його на путь справжнього покаяння. Бог же милосердний, що не хоче смерти грішника, дав Сильванові, молитвами угодника свого Пахомія святого, таке в покаянні сердечне розчулення, що весь час, наче потоки, сльози з очей його витікали. І на трапезі коли сидів з братами, часто не міг від сліз і хлипання стриматися. І збувалося на ньому Давидове слово: "Були сльози мені за хліб, і пиття моє з плачем розчинялося". Казали ж йому брати, аби принаймні перед подорожніми, що на трапезі бували, стримувався від сліз, він же відповідав: "Дуже хочу стриматися, але зовсім не можу". Знову брати казали йому: "Плакати годиться на самоті, в молитві, при трапезі ж у час їжі стримуватися треба від плачу, може-бо душа і без зовнішніх сліз зажди бути в серці розчулена". Знову питали його: "Чому так плачеш? " І забороняли, кажучи: "Нам соромно дивитися, як ти плачеш, і їсти не можемо". Відповідав він: "Не хочете, брати мої, щоб я плакав, а я коли бачу мужів святих, що мені, грішному, служать, їх же і пороху ніг я не достойний, то хіба не маю плакати, що мені, скоморохові нечистому, такі чесні й богоугодні прислуговують. Плачу тому, о брати, у всі дні, аби не бути так, як Датан і Авірон, землею пожертим через безліч гріхів моїх". З такого його виправлення і правдивого покаяння преподобний отець наш Пахомій радів вельми, як же і святі ангели на небі радіють через навернення грішника. І розповів про нього святий старець братам, кажучи: "Свідчу перед Богом, що, відколи склалася ця киновія, ні одного ж зі всіх, що зі мною жили, братів, не бачив, аби так наслідував смирення, як же цей брат. Знаю, брати, що й ви, допомогою благодаті Христової, трудитеся багатьма добродійними подвигами, перемагаєте і проганяєте ворога, проте, коли трохи розлінитеся, знову ворог ваш повстане на вас і, прогнаний, повернеться і почне воювати. Сильван же, найостанніший з вас, його ж я давно вигнати хотів, на такому глибокому смиренні поставив спасення своє, що до кінця диявола розтоптав. Видається, що й не може вже ворог його, повернувшись, піднятися на нього. Нічого ж погірдливого ворога до решти не знищує, як правдиве сердечне смирення ченця, що відкинув себе цілком". Пожив же блаженний Сильван у такому покаянні літ вісім і помер, і бачив Пахомій преподобний, коли святі ангели душу його, як жертву вибрану, до неба несли.

Жив преподобний Пахомій богоугодно, всім на користь. Єпископ града, що Панопіль називався, на ім'я Вар, прислав до нього прохання, кличучи його у град свій, аби влаштував у ньому монастир за своїм уставом і чином. Преподобний, взявши декого з учнів своїх, серед них же був і Теодор, пішов туди і захотів відвідати один близький до дороги монастир свій. У нього входячи, побачив, що одного з братів на поховання з великими псалмоспівами виносили, і собор великий людей був, серед них же і батьки, і родичі померлого були. Звелів тим, що несли, зупинитися і перестати співати: бачив ясними очима, що не корисне було душі померлого таке почесне поховання, бо життя його було погане, у ліні та гріхолюбстві. Тоді звелів скинути з мертвого одяг коштовний і спалити його зразу, тіло ж наге без усілякого псалмоспіву і чести за монастирем поховати. Через те всі дивувалися, але сказати щось всупереч великому отцеві не сміли. Батьки померлого, і родичі, і деякі з братів просили отця, аби змилосердився над мертвим і звелів звичному, за правилом церковним, бути похованню. Святий же сказав до них: "Я, брати, справді більше від вас милосерджуся над померлим, ви-бо про тіло його турбуєтеся, я ж про душу його піклуюся і роблю те, аби через таке безчесне поховання відраду якусь душа його отримала від милосердного душелюбця Бога". І замовкли, чуючи такі слова від отця святого.

Перебував же преподобний у монастирі тому два дні, сповіщено було, що в иншому монастирі брат один хворий і при смерті, хоче перед кончиною бачити отця преподобного і сподобитися його молитви і благословення. Тому встав преподобний з учнями, пішов з поспіхом у монастир той. Був же він від монастиря десь за три поприща, як почув голос ангельський у повітрі і, звівши очі свої до сходу, побачив душу того брата, до якого поспішав: з радістю ясним шляхом підносили її вгору святі ангели. І став, дивувався. Учні ж ані голосу того не чули, ані нічого не бачили. І сказали до святого: "Чому, отче, стоїш, дивлячись вгору, і не поспішаєш до хворого брата, аби не помер швидше, ніж прийдеш до нього?" Святий же відповів їм: "Туди справді поспішати годиться, куди, бачу, душу його несуть руки святих ангелів, — на життя вічне". Після цього прийшли в монастир той, побачили брата, що в Господі помер, і, поховавши чесно тіло його, пішли в Панопіль — і радий був вельми блаженний єпископ Вар через прихід до нього преподобного Пахомія та учнів його. Коли ж збудували там монастир, деякі з ворожих і заздрісних людей, бісом намовлювані, вночі приходили і руйнували те, що вдень будувалося. І терпів преподобний таку шкоду від них довго, і учнів своїх терпіння вчив, допоки сам Господь захотів відплатити шкідникам. Якось-бо прийшли вони, як звичайно, і почали руйнувати труди святих мужів — ангел же Господній вразив їх вогнем блискавки, і всі, наче віск розтанувши, загинули. З того часу без перепон будували монастир, допомогою Божою, і влаштувалася обитель прекрасна, і залишив у ній преподобний Пахомій трьох учнів своїх — мужів добродійних: Самуїла, Іларія і Єнкратія, аби керували монастирськими ділами і наставляли братів на спасення. Сам же повернувся, прийшов у монастир свій. Чувши про прихід отця свого, брати вийшли, радіючи, назустріч йому і вітали його. Хлопець же, що був у новоначалії чернечому, зі словесного того стада вийшовши, возвав до преподобного, кажучи: "Отче, відколи ти пішов звідси, аж до сьогодні ні зілля, ні каші нам не варено". Святий же усміхнувся, відповів йому: "Не сумуй, дитино, я звелю, щоб варили". Увійшов у монастир, зайшов на кухню і знайшов брата-кухаря, що плів рогозину, спитав його: "Скажи мені, брате, скільки часу минуло, відколи не вариш братам зілля?" Той же сказав: "Два місяці". І сказав йому старець: "Чому недбалістю своєю зневажив заповідь, тобі дану?" Відповів кухар: "Хотів, отче, щодня, за велінням твоїм, варити, але бачачи, що вареного не з'їдають, бо тільки діти, що в новоначалії, варене їдять, брати ж стримуються і в сухоїдженні перебувають, вареного ж багато залишається, геть викидається, — через те перестав варити, щоб не пропадала їжа і олія. А щоб за неробство не був я осуджений, рогозини роблю для инших братів з тими, які зі мною на кухні". Спитав його святий: "Скільки рогозин зробили?" Відповів кухар: "П'ятсот". Сказав святий: "Принесіть їх сюди". І принесено їх. Звелів зразу всі ті рогозини вогнем спалити, кажучи: "Як ви зневажили заповідь мою щодо варення братам страви, так я нещадно рукоділля ваше спалюю, аби зрозуміли ви, що недобре переступати заповіді отця, які для спасення душі подаються. Хіба не знаєте, що коли хтось добровільно варене і олію, перед ним поставлені, не їсть, велику від Бога має похвалу і винагороду: має право їсти, а не їсть Бога ради. Якщо ж хтось неволею не їсть, бо не має поставленої перед собою страви, той не має похвали і винагороди від Бога, бо не за вільною волею не їсть, але тому, що не дали йому їсти. Тому ви за малу втрату зілля, їжі та олії позбавили братів такої користи". Кухар з иншим братом впали перед отцем з покаянням, прощення просили.

Згадав преподобний видіння, що було йому в піднесенні, про братів, які після кончини його в різні пристрасті мають впасти і суєтними печалями обплетені будуть, плакав і, замкнувшись звечора в келії своїй, молився за них Богові. І було знову йому видіння опівночі таке. Бачив (як же сам пізніше розповідав) яму глибоку й похмуру, і в ній незліченна кількість ченців, з них же багато намагалися вийти з похмурої тої ями, але не могли, бо инші назустріч їм у яму сходили і тих знову в глибину ями собою штовхали. А инші, що близько берега були і вже мали вийти, раптом, відірвавшись, знову в глибину ями тої падали. Ще якісь, немічніші, глибше падали, на самому дні валялися. А инші розчуленими голосами кричали. Небагато з них з великим трудом виходили звідти, і зразу їм світло сяяло.

Отямившись, преподобний думав про бачене і пізнавав, які мають бути в останні дні серед ченців недбалість, і лінощі, і потьмарення, і падіння, і що буде в них лише образ чернецтва, — і ридав над тим вельми, і сказав до Бога: "Господи Вседержителю, якщо так буде, то для чого Ти допустив бути киновіям і монастирям? Згадай заповіт Твій, Господи, яким обіцяв тих, що служать Тобі, берегти до кінця віку. Ти знаєш, Владико, що, відколи я прийняв чернечий образ, був смиренним завжди перед Тобою і не їв до ситости хліба чи води ані иншим нічим земним не насичувався". Коли це говорив преподобний, був до нього голос згори від Господа, що промовляв: "Не хвалися, Пахомію, бо ти людина, але прощення проси, з Мого-бо милосердя все відбувається". Пахомій же кинув себе на землю, возвав до Бога: "Господи, прости мені і не забирай щедрот Твоїх від мене, але пошли милосердя Твоє мені, недостойному, відаю-бо і я, о Владико, що без Твого заступництва всі шкутильгають, Твоє ж милосердя всіх милує і недовідомими судьбами спасає".

Коли так преподобний молився, стали перед ним святі світловидні ангели, посеред них же був юнак краси невимовної. Сяяв променями, як сонце, був же на голові його вінець терновий. І підняли ангели Пахомія із землі, мовили йому: "Тому що просив ти, аби послалося тобі милосердя від Господа, ось-бо милосердя — сам Бог слави Ісус Христос, єдинородний Син Отчий, посланий у світ і розіп'ятий за вас, Він носить вінець із терня на голові". Пахомій же мовив до Христа Господа: "Молюся до невимовного чоловіколюбства Твого, не розпинав я Тебе, Владико". Господь же світлим лицем відповів йому: "Знаю, що ти не розпинав мене, але батьки ваші розіп'яли мене. Тому дерзай і кріпися, насіння-бо твоє духовне не буде зневажене до кінця віку. А з тих, що після тебе мають бути, багато, з глибини темної тої ями моєю допомогою врятувавшись, вищими виявляться від нинішніх добродійних ченців. Ті-бо, що нині є, прикладом твого життя наставлені і просвітлені, сяють чеснотами, а ті, що будуть після тебе (їх ти бачив у темній ямі), не маючи таких наставників, які могли б їх із тої темряви вивести, власною своєю волею видершись із пітьми, світлим шляхом заповідей моїх ревно підуть й угодними мені виявляться. А инші — через напасті й біди спасуться і до великих святих дорівняються. Амінь-бо кажу тобі про них: те ж саме спасення отримають, що й инші ченці, які досконало й непорочно живуть". Те сказавши, Господь зійшов на небо — і просвітилося повітря світлом невимовної Його слави. Святий же Пахомій, впавши, поклонився Господеві і славив Його устами і серцем, радіючи через преславне те видіння, і від слів Господніх, до нього сказаних, невимовної насолоди сповнювався.

Брат один хотів мучеником бути за Христа, але був тоді мир церкві Христовій за царювання благочестивого царя Константина Великого. І просив брат той Пахомія святого часто, кажучи: "Помолися за мене до Бога, авво, щоб я став мучеником". Святий же наказував йому не приймати в серці такого помислу — бажати мучеництва, і казав: "Брате, терпи подвиг чернечий доблесно, носи без нарікань труди монастирські в послусі, намагайся непорочним життям угодити Христові — і будеш мати частку зі святими мучениками на небі". Той же щодня надокучав тим святому, страждати за Христа бажаючи і просячи преподобного помолитися за нього до Христа, аби сподобив його вінця мученицького. Святий же Пахомій, надокучання позбутися хотівши, сказав: "Помолюся за те, що хочеш, але вважай, аби замість ісповідання імени Ісуса Христа не відрікся Його в час мучеництва. Бо справді зваблюєшся помислом, добровільно бажаючи кинутися в напасть, коли сам Господь вчить нас молитися, аби не були введені ми у спокусу". Десь через два роки послав преподобний Пахомій братів у горішнє їхнє поселення збирати рогозу для виготовлення рогозин монастирських: багато рогоззя росло там. Село ж те було поблизу варварів, що називалися влемни. Коли брати на острові збирали рогозу, преподобний Пахомій брата того, що мучеництва бажав, прикликав і звелів, аби йшов відвідати братів, що трудилися, і заніс їм їжу. Відпускаючи його, сказав наздогад апостольске слово: "Ось нині час щасливий, ось нині день спасення, ні в чому нема перепон, щоб служіння безгрішне було". Той же, навантаживши осла їжею, пішов до братів. Коли переходив пустелю, варвари, що сходили з гори по воду, зустріли його, взяли, зв'язали і з ослом повели на гору до инших варварів. Ті ж, бачивши ченця, почали насміхатися з нього, кажучи: "Монаше, прийди поклонися богам нашим". Заколовши тварин, приносили жертви богам своїм. І привели ченця того, примушували його з ними разом принести жертву. І коли він не хотів нечистим ідолам принести жертви, розгнівалися варвари, обступили його з оголеними мечами, хотіли зразу його розтяти на частини. Він же, мечі оголені над собою і гнів лютий варварський бачачи, злякався вельми і зі страху побіг, припав до ідолів, і поклонився їм, і жертву приніс, і їв і пив з ідоложертовного. І так, боячись тілесної смерти, пошкодив безсмертну душу свою, відрікся Христа. Після того як зробив такий важкий гріх, звільнили з пут ченця того, і вільно від варварів пішов до себе. Зійшовши з гори, опам'ятався і, пізнавши гріх свій, роздер одяг свій, бив себе в лице, до монастиря повернувся. Преподобний же Пахомій, пізнавши духом те, що трапилося з тим братом, вийшов назустріч йому, засмучений вельми. Той же, побачивши отця, впав перед ним лицем до землі, ридаючи і волаючи: "Згрішив я перед Богом і тобою, отче, бо не послухав доброї поради твоєї і корисної настанови, щоб не бажати мучеництва. Якби тебе послухав, не постраждав би так". Великий же отець сказав до нього: "О окаянний! Сам відкинув себе від такого блага. Справді тобі вінець мученицький належав, ти ж розтоптав його. Готова була твоя частка зі святими мучениками, ти ж вирвався зі святого їхнього лику. Владика Христос прийшов до тебе зі святими ангелами, хотівши діядему покласти на голову твою, ти ж відрікся Його, час короткий окаянного цього життя полюбивши більше від Бога, смерти злякався, її ж, і не хочучи, будеш мати, і стратив життя вічне, відпавши від Бога. Де слова твої, що раніше завжди говорив: "Бажаю мучеником за Христа бути" — і надокучав мені, аби я молився за тебе, щоб ти мучеництва сподобився. Ось був час сприятливий, щоб в одну годину за ім'я Ісуса Христа померти і вінець мученицький отримати. Ти ж, замість ісповідання Імени Ісуса Христа, відрікся Його. Чи не провіщав я тобі цього? Чи не переконував, аби відмовився ти від такої думки?" Той же сказав: "Отче, згрішив я у всьому і не можу поглянути на лице твоє ані на небо звести очей своїх, загинув я, отче, і нема мені надії на спасення, і не відаю, що робити, не сподівався-бо, що таке зі мною трапиться". Коли він це з плачем і риданням промовляв, сказав до нього великий старець: "Ти, окаянний, до решти відчужився від Бога, Господь же добрий і незлостивий і до кінця не гнівається, схильний до милости і може гріхи наші в безодні милосердя свого, як камінь у морі, втопити. Бо наскільки небо від землі віддалене, настільки віддаляє від нас беззаконня наші, не смерти-бо грішникові, але покаяння хоче і бажає, аби той, хто впав, не залишався в падінні, але встав, і той, хто відвернувся від Нього, не віддалявся, але повернувся до Нього швидко. Тому не впадай у відчай, є й у тебе надія на спасення, бо зрізане дерево знову від кореня відростає. Якщо хочеш послухати мене, отримаєш прощення від Господа". Той же, плачучи, казав: "Віднині, о отче, я у всьому тебе слухатиму". І звелів йому преподобний замкнутися в окремій келії і ні з ким не говорити (окрім духовного отця) аж до смерти, що другий день їсти трохи хліба з сіллю і водою, дві ж рогозини на день виготовляти, молитися й чувати, скільки може, а плакати — ніколи не переставати. Робив те брат той з радістю і, проживши в покаянні літ десять, перейшов до Господа.

Якось усамітнився преподобний Пахомій від монастирської метушні — став перед ним біс у примарній світлості, кажучи: "Радій, Пахомію, я-бо Христос і прийшов до тебе як до приятеля свого". Святий же подумав собі, міркуючи: "Христовий прихід до людини радости сповнений має бути, і без всілякого страху, і всі помисли людські в той час зникають, розум-бо весь у споглядання баченого занурюється — я ж цього, що став переді мною, явлення бачачи, збентеження сповнений і боюся. Не є це Христос, але сатана". І, вставши, вірою в Бога загороджений, зі смілістю мовив: "Відійди від мене, дияволе, проклятий-бо ти, і видіння твоє, і підступ лукавих порад твоїх". Диявол зразу зник і став наче порох, і сповнив келію смороду, і збентежив повітря, біжучи й викрикуючи голосно: "Я хотів нині скинути тебе під ноги, ти ж мене випередив, скинув, і щодня, перемагаючи мене, насміхаєшся: сила Христова помагає вам, ченцям, велика, проте не зупинюся, борючись з вами, діло-бо моє годиться мені здійснювати!" А святий укріплювався духом, сповідався Господеві, дякуючи за всесильну Його допомогу, якою допомагає рабам своїм на противника. Однієї ночі ходив Великий Пахомій із блаженним Теодором по обителі: бачили обидва разом здалеку біса в образі прекрасної жінки, який з багатьма слугами йшов до обителі. І почав Теодор боятися, те бачивши. Сказав йому святий: "Не бійся, дитино, але дерзай, уповаючи на Господа". І почали молитися до Бога — біс же в образі жінки, наблизившись, сказав: "Нащо марно трудитеся, нічого ж бо супроти мене не зможете зробити, бо я прийняв владу від Вседержителя Бога спокушати тих, кого хочу". Святий же Пахомій спитав біса, кажучи: "Ти хто? І звідки йдеш? І кого спокусити хочеш?" Відповіла примарна жінка: "Я — сила диявольська, і все полчище бісівське служить мені. Я відштовхнула Юду від лику апостольського і на тебе, Пахомію, підняти боротьбу владу прийняла, але ніхто ж мене так не принизив, як ти, не лише-бо старим, але й малим дітям під ноги мене кидав, повчаючи їх топтати мене. І так багато подвижників на мене зібрав, і загородив їх непорушною стіною страху Божого, що неможливо вже слугам моїм сміливо до когось зблизитися. Ця ж у вас сила зростає на мене олюдненням Бога Слова, що дав вам владу наступати на всю силу нашу". Сказав святий Пахомій: "Чи мене одного спокушати прийшла ти, сило диявольська? Чи й инших?" Відповіла жінка: "І тебе, і всіх тобі подібних". Сказав святий: "То й Теодора спокушати будеш?" Відповіла жінка: "Прийняла владу спокушати тебе, і Теодора, й инших, але не можу наблизитися до вас. Коли-бо поборюю вас, часом стаю причиною більше користи для вас, аніж втрати. Але не повік на землі будете з тими, кого нині молитвою озброюєте. Буде-бо час після вашої смерти, коли познущаюся з них". Сказав святий: "Хіба знаєш, що ті, які після смерти нашої мають бути, не так вірою працюватимуть для Бога, як же ми працюємо?" Сказав біс: "Знаю точно". Сказав святий: "Брешеш на голову свою нечисту, бо лише сам Бог знає майбутнє, ти ж брехня і брехнею володієш". Сказав біс: "Якщо і нічого не знаю передбаченням, проте з минулого і теперішнього думкою розумію, що має бути". Коли те і більше біс злословив, преподобний Пахомій ім'ям Ісуса Христа заборонив йому — зник біс зі всім своїм полчищем.

Відвідував преподобний братів по всіх своїх монастирях і в усамітнених в пустелях келіях, життям їхнім цікавлячись і виправляючи совість їхню. Прийшов до одного поважного мужа, що з великого сану в чернецтво прийшов. Не умів же той чернець мови єгипетської, але грецькою і римською розмовляв. І треба було преподобному Пахомієві через перекладача розмовляти з ним. Питав же святий його про виправлення совісті — не хотів той відкрити совісті своєї через тлумача, але тільки самому старцеві, і не міг, бо не знав мови єгипетської, якою святий Пахомій розмовляв. А святий Пахомій не знав грецької ані римської бесіди. Тому підвівся преподобний, відійшов на осібне місце і, піднявши руки до неба, почав молитися, кажучи: "Господи Вседержителю, якщо не можу людям, яких до мене Ти послав з кінця землі, користи приносити, бо не розумію мови їхньої, то яка потреба, щоб приходили вони до мене. Якщо ж хочеш через мене спасти їх, дай мені, Владико, аби я розумів бесіду їхню, на виправлення душ їхніх". І коли так помолився три години і вже закінчував молитву, раптом з неба послано в правицю його хартію, наче лист написаний, — її прочитавши, зразу зрозумів усіх мов бесіду, і славу віддав Богові, і з великою радістю до брата того повернувся, почав з ним розмовляти чистою грецькою і римською, наче з юности тих мов навчився чи в них народився. І дивувався чернець той через таку дану преподобному за короткий час благодать, і розповідав иншим, що всіх схоластиків великий отець у чистій бесіді грецькій і римській перевершив. Розмовляв преподобний з братом тим про корисне досить і, совість його пізнавши й добре її виправивши, вручив його Богові і в келію свою повернувся.

Дата добавления: 2015-06-04