Відмежування позики від суміжних правових конструкцій 1 страница

Позика посідає самостійне місце серед цивільно-правових інститутів і потребує відмежування від суміжних з нею правових конструкцій.

Наведена вище характеристика існуючих з часів Римської імперії двох різних договорів — позички (сотоааіит) і позики (тиіїшт) є підґрунтям для виявлення визначальних тенденцій і формулювання науково обгрунтованих висновків, які б адекватно відображали сучасний стан правового регулювання позикових відносин.

Сучасне цивільне право проводить самостійне регулювання і відмежування позики та позички.

З юридичної точки зору між цими поняттями немає навіть подібності, проте в побуті і законодавстві вони змішуються. Таке змішування прийшло у вітчизняне законодавство з французького права, яке ставить поряд ргеі а изаде й ргеі <іе сопзоттаііоп. Законодавець самим фактом визнання грошей предметом позики, входить у суперечність із самим визначенням договору позички. Тому грошова позика, навіть і безпроцентна, не може бути визнана позичкою1.

Змішування понять "позичка" і "позика" було характерне для первісного радянського законодавства, що збереглося і в ЦК УРСР. Відмова від поняття "позичка" при регулюванні безоплатногого найму в ЦК союзних республік СРСР

1 Шершеневичь Г. Ф. Учебникь русскаго гражданскаго права. — М., 1915. — Т. 2. — С. 157.

О. Іоффе пояснював тим, що в побутовій мові позичка вживається як синонім позики1. О. Іоффе і ряд інших авторів обгрунтовано під позичкою розуміли безоплатне користування майном і не вживали цей термін при розгляді позикових і кредитних відносин, незважаючи на те, що в цей період у нормативно-правових актах та літературі під позичкою розуміли як безоплатне користування майном, так і позикові відносини2.

Договір майнового найму і договір безоплатного користування майном (позичка) відрізняються оплатністю договору найма, відносно більш широкими пра-вомочностями кредитора при безвідплатному користуванні, а також тим, що договір позички може бути реальним, у той час як найм є консенсуальною угодою. В літературі звертають увагу на існування ще однієї відмінності, яка полягає в наявності різних правових наслідків укладення таких договорів між юридичними особами з точки зору податкового обліку: укладення договору про безоплатне отримання майна збільшує валові витрати боржника, а витрати з найму майна, пов'язані зі здійсненням статутної діяльності, включаються до складу валових витрат3. Проте, ці відмінності найму і позички у змісті договорів і оподаткуванні не впливають на їх єдину економічну і правову природу, яка полягає в тимчасовому користуванні індивідуально-визначеними неспоживними речами без передачі права власності. Договір майнового найму і безоплатного користування майном (позичка) належать до інституту, який об'єднує зобов'язання з користування майном4.

В українській мові позика і позичка (безоплатне користування) є словами од-нокорінними (від позичати — отримати річ на час як у позику, так і в користування). Проте ця подібність у найменуванні не змінює тих правових відмінностей, які існують між наймом і позиково-кредитними відносинами.

Від майнового найму позика відрізняється тим, що предметом останньої може бути тільки рухоме майно, яке поступає у власність позичальника (Ітшіиит — ех тео їішт); віддавати ж в найм можна будь-яке майно, як рухоме, так і нерухоме, але виключно в користування, за певну найомну плату.

У зв'язку з цим в ЦК України договори позики і позички закріплено у вигляді двох самостійних інститутів — позики і безоплатного користування майном.

Позика і кредит — також споріднені і часто тотожні поняття, які відображають сутність певної категорії правовідносин. Насамперед необхідно відзначити, що немає чітких законодавчих критеріїв для розмежування позики і кредиту. Не завершено формування поглядів на цю проблему і в цивілістичній науці. Однак при її вирішенні базовою основою має слугувати основоположний принцип: договір позики має значення загальної моделі, за якою будується регулювання усіх існуючих кредитних відносин5.

Иоффе О. С. Обязательственное право. — М., 1975. — С. 392.

о

Сомцова А. Н. Кредитне й расчетнне правоотношения по советскому гражданскому праву / Под ред. В. А. Рясенцева. - М., 1954. - С. ЗО - 49.

о

Рябко Л. О разграничении понятий "ссуда" й "кредит" // Предпринимательство, хозяйство й право. - 2000. - № 10. - С. 43-44.

Там само. — С. 44. 5 Гражданское право. - М., 1999. - Т. 2. - С. 427.

Позика

Відрізняючись від грошового кредиту як договір, який не зобов'язує позикодавця, договір позики вважається укладеним_x^*ШЖ?Н^пе^дмі_гр^ошей.або ре-_чеЛ_.Класичний грошовий кредит, який оформляється договорами позики і кредиту, являє собою передачу грошей або інших замінних речей у власність боржнику із зобов'язанням повернути еквівалентну кількість грошей або речей.

На відміну від банківського кредиту, позика не передбачає стягнення процентів чи інших форм приросту наданих у борг грошей або речей. Нееквівалентне, з процентами, повернення предмета позики допускається лише у випадках, прямо передбачених законом.

Позика надається, як правило, без чітко визначеного цільового призначення, що неприпустиме для кредитних договорів. Разом з тим припустимою є надання "цільової позики". В договорі позики може вказуватися конкретна мета, для якої надається позика (наприклад, для придбання конкретної речі або для оплати навчання у вищому навчальному закладі), недодержання якої вважається порушенням позичальником прийнятих на себе зобов'язань, що може мати своїм наслідком вимогу позикодавця достроково повернути позику та розірвати договір.

Надання у позику речей, визначених родовими ознаками, істотно відрізняється від комерційного кредиту. Комерційний кредит — це просто відстрочення виконання будь-якого зобов'язання за основним договором (купівлі-продажу, підряду тощо). Зрозуміло, що, на відміну від грошового кредиту чи позики, комерційний кредит похідний від головного зобов'язання і, по суті, є однією з умов його виконання.

Особливість позикових відносин полягає в тому, що вони виступають однією з форм кредитування і одночасно виконують функцію загальних положень кредитних правовідносин. Фактично загальні положення про кредитні зобов'язання існують у вигляді правил про позику, які застосовуються до інших кредитну зобов'язань, якщо інше не встановлено правилами про кредитний договір, товарний і комерційний кредит. Це означає, що кредитні зобов'язання необхідно розглядати як спеціальні порівняно із загальними позиковими зобов'язаннями. Такі договори мають спільний знаменник, а саме — поняття кредитної угоди, що і дає можливість таким чином визначити співвідношення договорів позики "І кредитного1.

Отже, договір позики застосовується і до інших кредитних зобов'язань, якщо інше не встановлено правилами про кредитний договір, товарний і комерційний кредит або не суперечить самій суті цих зобов'язань. Позика є найбільш типовим, універсальним кредитним зобов'язанням, яке зумовлює основні ознаки та інші форми кредитування2. Слід зазначити, що цю позицію поділяє більшість сучасних авторів3.

Зобов'язальне право. Теорія і практика: Навч. посібник / За ред. О. В. Дзери. — К: Юрінком Інтер, 1998. - С. 638.

п

Мойдатк Р. А. Позика // Цивільне право України: Підручник. — К: Юрінком Інтер. — Кн. 2. — С. 417.

О

Див.: Хохлов С. А. Заем й кредит // Гражданский кодекс. Текст. Комментарий. — М.: МЦФЗР, 1996. — Ч. 2. — С. 420; Завидов Б. Д. Договорн кредитно-финансовой сферьі / Библио-тека журнала "Финансовне й бухгалтерские консультацій". — М.: ФБК-ПРЕСС, 1997. — С. 31.; Трутень В. В. Позика // Зобов'язальне право. Теорія і практика: Навч. посібник / За ред, О. В. Дзери. — К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 638.

Глава 5/

Складності виникають при розмежуванні процентної позики і банківського кредиту. Зокрема, позики ломбарду мало чим відрізняються від банківського кредиту. Практично єдина відмінність такої позики полагає в її реальному характері на відміну від консенсуальності кредитного договору. Більше того, вказана відмінність також може зникнути, якщо припустити можливість включення в текст договору умови про набрання чинності кредитної угоди з дати передачі (перерахування) кредитних коштів позичальнику.

Сплатні форми грошової позики і кредиту можна відмежувати за допомогою ознаки "систематичності" (постійності тощо) здійснення позикових угод.

Систематичне здійснення сплатної грошової позики чи грошового кредиту доцільно допустити лише для професійних позикодавців — комерційних банків та небанківських фінансово-кредитних організацій.

Систематичними необхідно визнати сплатні позикові угоди (грошові позики і кредитні угоди), які кредитор здійснює як свою виключну, переважну діяльність, або за рахунок яких отримує суттєве джерело доходу.

Тенденції розвитку позики і банківського кредиту зумовлені взаємодією їх спільних і відмінних ознак.

Кредитом закон визначає "позиковий капітал банку у грошовій формі, який передається до тимчасового користування на умовах забезпечення, повернення, терміновості, платності та цільового характеру використання", або ж "гроші..., що надаються... у користування юридичним або фізичним особам на певний строк і під відсотки"'.

До обов'язкових для банківського кредиту ознак, яких немає у позиці, відносять забезпеченість, платність, цільовий характер. Разом з тим, наведені ознаки можуть бути наявні і в позиці, що змушує проводити подальший п<ц0ук відмінностей цих суміжних правових категорій, зумовлених особливостями тенденцій розвитку сучасних позикових відносин.

На відміну від універсального суб'єктного складу позики, кредиторами за кредитним договором можуть виступати лише банки та інші кредитні організації.

Об'єктом позики можуть бути як гроші, так і замінні речі. У свою чергу кредитний договір може встановлювати лише виключно грошове зобов'язання. До договорів, які містять обов'язок надати у кредит речі інші, ніж гроші, застосовуються спеціальні правила про товарний кредит, яким притаманні свої особливості, у тому числі спеціальна сфера (галузь) застосування.

Відрізняючись від позики як договір, що зобов'язує надати гроші в борг, кредитний договір, разом з тим, включає типові для будь-якого позикового зобов'язання умови. Після того, як гроші за кредитним договором отримані позичальником, на нього покладаються обов'язки повернути отриману суму і сплатити проценти на неї.

До відносин за кредитним договором застосовуються правила про позику, якщо інше не передбачено правилами про кредитний договір або не випливає із його суті. До обов'язків позичальника за кредитним договором підлягають застосу-

Положення про кредитування, затверджене постановою Правління Національного банку України від 29 вересня 1995 р. № 246; Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 № 283/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 27. -Ст. 181.

Позика

ванню, зокрема, такі правила ЦК про позику: про проценти за договором позики; про обов'язки позичальника повернути суму позики; про наслідки порушення позичальником договору позики; про наслідки втрати забезпечення повернення суми позики.

§ 4. Правова характеристика договору позики/

Поняття договору позики. Договір позики є найпоширенішою підставою виникнення позикових правовідносин, що зумовлює необхідність виявлення поняття та ознак цієї угоди.

Договір позики у системі цивільно-правових інститутів посідає самостійне місце, що зумовлено притаманними йому ознаками, особливостями та специфікою зобов'язальних правовідносин, які він породжує.

Позику можна розглядати як договір і як правовідносини, при цьому кожна з правових категорій має самостійне значення і перебуває у взаємозв'язку одна з одною. Позика-договір виступає підставою виникнення суб'єктивних прав та обов'язків її учасників та інших елементів позикових правовідносин, яким властиві основні ознаки цивільних правовідносин. Позикові правовідносини, як і будь-які цивільно-правові відносини, — це суспільні відносини, учасники яких пов'язані правами та обов'язками, основаними на цивільно-правових нормах1.

Позикові відносини, що виникли на підставі договору позики, стосуються лише певної частини цивільних правових відносин, які обслуговують суспільні потреби боржників у грошах та інших речах, визначених родовими ознаками, на умовах наступного повернення їх кредиторам на умовах, визначених договором. Позика-договір, як і будь-який інший договір, — це прийнятий за взаємною згодою осіб правочин про встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків2.

Залежно від характеру виділяють зобов'язальні договори, тобто спрямовані на перехід речі від однієї особи до іншої, і так звані речові договори, об'єктом яких служать не дії зобов'язаної особи, а безпосередньо відповідні речі, як це взагалі притаманно правовідносинам речовим3.

Позика-договір належить до особливої групи договорів, які спрямовані на перехід речі від однієї особи до іншої, оскільки при цьому такий перехід здійснюється в результаті виконання одним контрагентом — боржником — наявного у нього обов'язку. З наведеної групи договорів випливає обов'язок кожної із сторін передати майно контрагенту у власність і кореспондуюче їх право — вимагати надання еквівалента переданого майна.

У зв'язку з наведеним слід зазначити наявність певних відмінностей договору позики від речових договорів, зумовлених існуванням у них певних особливостей, які не відповідають вимогам зобов'язальних правовідносин. Існуючі речо-

Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть: Курс лекций. — Чебоксари: Чув. кн. изд.-во, 1997. - С. 97.

'\

Брагинскш М. Й., Витпрянский В. В. Договорное право. — Изд. З, стереотипнеє. — М.: Статут, 2001. - Кн. 1: Общие положення. — С. 146. 3 Там само. - С. 278.

ві договори не вкладаються, на відміну від реальних, у рамки зобов'язальних правовідносин і відповідно можуть розлядатися як один з випадків проникнення речових елементів у зобов'язальні правовідносини.

Речовий договір відрізняється не лише від консенсуальних, а й, у кінцевому підсумку, і від реальних договорів. Мається на увазі, що реальні договори належать до категорії зобов'язальних. Це означає, що такі договори хоч і виникають з передачею речі, але разом з тим породжують звичайні зобов'язальні правовідносини з наявністю у сторін взаємних прав та обов'язків1.

Таким чином, позика як договір не може бути віднесена до речових договорів, незважаючи на обов'язковість реального ефекту для виникнення самого зобов'язання.

Незважаючи на наявне змішування речових і зобов'язальних елементів, позика є зобов'язально-правовою конструкцією з притаманними їй елементами речово-правового характеру, яку доцільно віднести до групи реальних договорів, як різновиду зобов'язальних договорів.

За своїми правовими ознаками договір позики є укладеною між позикодавцем (кредитором) і позикоотримувачем (боржником) односторонньою, реальною, сплатною або безоплатною угодою.

ЦК України визначає позику як договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальникові) гроші або речі визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей (суму позики) або рівну кількість речей того самого роду та якості (ч. 1 ст. 1065 ЦК).

Договір позики опосередковує відносини, що складаються у результаті передачі в борг грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Таким чином, внаслідок договору позики об'єктом позики можуть бути гроші та інші речі, визначені родовими ознаками, які передаються позикодавцем у власність позичальнику. Проте до закінчення договору^озики позичальник повинен повернути не ту саму річ, як за договором майнового найму, а річ того самого роду та якості.

На відміну від оренди або лізингу, предметом позики можуть бути гроші і не може бути майно, що має певні індивідуальні особливості (автотранспорт, споруди, обладнання тощо), позичальник може відчужувати позичене майно іншим особам, витрачати на власні потреби без згоди і відома позикодавця.

На відміну від бартеру, позичальник зобов'язується повернути таку саму кількість одержаних у позику речей, того самого роду та якості (бензин такої ж марки, сировину такої ж назви тощо), що не може розглядатися як форма розрахунків, що випливає зі змісту п. 1. 19 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств".

На відміну від зберігання, позичальник має право використовувати предмет позики на власний розсуд, у тому числі і в господарському обороті або на виробничі потреби.

Брагинский М. Й., Витрянский В. В. Договорное право. — Изд. З, стереотипное. — М.: Статут, 2001. - Кн. 1: Общие положення. - С. 282.

Позика

Позика відрізняється і від договору довірчого управління майном, оскільки позичальник отримує майно, кошти у свою власність і не бере на себе зобов'язання зберігати й управляти цим майном в інтересах позикодавця.

Позичальник зобов'язується повернути отримані кошти або предмет позики, на відміну від безповоротної фінансової допомоги та безоплатного надання товарів1.

Іноді в одній угоді поєднуються елементи договору зберігання речей і позики. Так, при вкладеннях до Ощадбанку України основна мета договору — зберігання грошових сум, але поряд з ним має місце нарощування процентів, як при договорі позики.

Договір грошового вкладу переважно визнають особливим договором2, відносини сторін регулюються цивільним законодавством та спеціальними нормами, оскільки порядок розпорядження вкладами, внесеними в ощадну касу та інші кредитні установи, визначається їх статутами і спеціальними правилами.

Стосовно питання про юридичну природу взаємовідносин між вкладником і ощадною касою або ощадним банком існують й інші погляди. Деякі автори вбачають тут договір позики3 або особливий вид позики4; інші відносять його до договору зберігання і визнають вкладника власником поміщених у вклад грошових коштів5. Спроба розглянути договір грошового вкладу як іррегулярне зберігання (із знеособленням) є штучною. ЦК УРСР передбачає таке зберігання лише для речей, визначених родовими ознаками, а не для грошей. Гроші ж внаслідок їх властивості замінності завжди надходять у власність кредитної установи. Якщо б власниками грошових знаків залишались вкладники, то на них би лежав і ризик випадкової загибелі грошових знаків, що не відповідало б інтересам вкладників. Саме з цих міркувань неприйнятною є конструкція зберігання за вкладником права власності на грошові знаки, які передаються у вигляді вкладу. Необхідно розрізняти власність в економічному значенні і право власності у юридичному значенні. Тому правильно вважає переважна частина юристів, що вкладник з моменту внесення грошової суми до банківської установи втрачає на них право власності, але набуває відповідне право вимоги на повернення такої суми. У даному договорі містяться елементи, не характерні ні позиці, ні зберіганню. Так, вкладник має пращз давати доручення кредитній установі з провадження платежів і прийняття належних вкладникові сум, що підтверджує правильність визнання цього договору самостійним6.

За аналогічними підставами договір, за яким кредиторові вручається певна сума на забезпечення платежу, не є договором позики.

Теньков С. Договір позики: цивільно-правові та податкові аспекти // Юридичний вісник України. - 2000. - 24-30 серпня. - С. 6.

Советское гражданское право. — М.: Госюриздат, 1951. — Т. 2. — С. 231. 3 Гражданское право. - М.: Юриздат, 1938. - Ч. 2. - С. 368.

Цей погляд підтримала Є. А. Флейшиц (Расчетньїе й кредитньїе правоотношения.— Госюриздат, 1956. - С. 226).

Полонений 9. Г., Плинер В. А. О правовом регулировании расчетньк й кредитньгх отношений // Советское государство й право. — 1962. — № 6. — С. 75.

Советское гражданское право / Под ред. Е. А. Рясенцева. — М.: Юрид. лит., 1965. — Т. 2. — С. 271.

Саме замінність і споживність предмета договору позики і обумовлює можливість позичальника повернути не ті самі грошові знаки, не ті самі родові речі, а таку ж суму грошей чи таку саму кількість речей того самого роду і якості. При цьому навіть випадкова загибель речей не припиняє зобов'язання — депиз поп регіі (рід не гине). Тобто дані зобов'язання є завжди можливими для виконання. Позичальник одержує речі у власність і тому несе ризик випадкової загибелі і погіршення їх. Наприклад, отримавши в позику гроші чи інші замінні речі, позичальник втрачає їх внаслідок крадіжки, пожежі тощо; незважаючи на це, його зобов'язання за договором позики зберігають силу, хоч би втрата відбулася без всякої вини позичальника.

Якби закон вимагав від позичальника повернення тих самих речей, які він отримав, господарський зміст договору був би втрачений: щоб виконати таке зобов'язання довелося б відмовитись від будь-якого корисування отриманими речами, інакше вони були б знищені (наприклад, зерно, мінеральні добрива тощо) або потонули б у морі цивільного обігу (гроші). Зрозуміло, що якби позичальнику позичені речі виявились непотрібними чи з іншої причини він може повернути ті самі речі, які були отримані, він має право (але не зобов'язаний) повернути саме їх.

Тобто, не дані грошові знаки, не дані індивідуально-визначені речі є предметом договору, точніше предметом зобов'язальних правовідносин, що виникають з договору позики. Які саме грошові знаки будуть повернені, які саме індивідуальні речі виявляться носіями відповідних родових ознак у момент виконання — не має значення.

В літературі іноді виділяють договір позики, предметом якого є не гроші, а інші речі (визначені родовими ознаками), в окремий вид договору, який називається позикоподібною позичкою. Однак правильно зверталася автором увага на те*-що в даному разі немає ніяких юридичних відмінностей між позикою і позикоподібною позичкою, тому цей вид договору для науки не має ніякого значення1. Дійсно, на наш погляд, практичної потреби у створенні самостійної юридичної конструкції для регулювання майнової (негрошової) позики немає.

Таким чином, позику можна визначити як юридичне самостійне особисто-довірче зобов'язання, загальне для спеціальних різновидів кредитних правовідносин, яке полягає в передачі позикодавцем позичальнику у власність або повне господарське відання чи оперативне управління грошей або інших споживних речей, які визначаються родовими ознаками, за умови повернення еквівалентної кількості грошей або таких самих речей, а в прямо передбачених законом випадках — також їх приросту (процентів тощо).

Як відомо, нині в цивільному законодавстві дедалі більше утверджуються принципи диспозитивності та свободи сторін у договірних зобов'язаннях2, що майже не торкнулося позикових правовідносин, зокрема щодо оплатності та реальності договору позики. Між тим і чинне законодавство передбачає в окремих випадках оплатність позики. Не існує перешкод і для встановлення сторонами умови про можливість набрання чинності договору позики з моменту досягнення згоди щодо істотних умов договору та його належного оформлення.

1 МейерД. Й. Русское гражданское право. — М., 1997. — Ч. 2. — С. 246.

г\

Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 2000. — С. 14—19.

Позика

Елементи договору позики. Звичайно під елементами договору розуміють юридичну структуру правовідносин, що передбачають необхідність виявлення суб'єктів, об'єкта та змісту договору позики.

За загальним правилом, суб'єктами договору позики виступають позикодавець і позичальник. Учасниками договору позики (як позикодавець і позичальник) можуть виступати фізичні особи відповідно до обсягу їх дієздатності.

Надавати позики одне одному або своїм працівникам можуть будь-які організації за наявності відповідних можливостей. Обмеження чи заборона позик можуть встановлюватись статутом або рішенням власників (учасників, засновників) організації. Надання позик не потребує якихось дозволів або ліцензій з боку контролюючих державних органів, що відрізняє, до речі, позику від фінансового кредиту, який може надаватись лише банками або небанківськими фінансовими установами.

Останнім часом актуальним стало питання про можливість отримання позик юридичними особами від своїх працівників чи засновників — фізичних осіб. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що позикодавцем може виступати фізична особа на користь позичальника — юридичної особи. Цивільне законодавство, яке регулює договір позики, не містить заборон на отримання юридичними особами позик від фізичних осіб.

Єдиною умовою припустимості таких угод є додержання сторонами договору позики загальних умов дійсності позики як цивільно-правової угоди, зокрема щодо поверненя позикодавцю грошового еквівалента. Тобто повернення коштів за договором позики має відбуватися без нарахування процентів за користування позиченими коштами.

Тому, наприклад, засновники — фізичні особи мають право внести в касу підприємства свої власні гроші на підставі укладених з кожним із них договорів позики з тим, щоб за рахунок цих коштів була виплачена заробітна плата працівникам цього підприємства — позичальника. При цьому отримані від позикодавця гроші в обов'язковому порядку мають бути здані в обслуговуючий банк і лише після цього їх можна отримати для видачі заробітної плати.

Такий порядок передбачений Інструкцією "Про порядок ведення касових операцій в національній валюті в Україні", завтердженою постановою Правління Національного банку України від 21 лютого 1995 р. № 38, згідно з п. 5 якої кошти на виплати, пов'язані з оплатою праці і виплатою дивідендів (доходу), всі підприємства, незалежно від форми власності, повинні отримати виключно з кас банків. При цьому вони мають забезпечити систематичну і повну сплату податків і внесення обов'язкових платежів у державні цільові фонди в порядку і строки, визначені чинним законодавством.

Позикові кошти не є прибутком і внаслідок цього не є об'єктом оподаткування на прибуток, ПДВ, різними обов'язковими зборами і платежами. Проте, нараховуючи заробітну плату, навіть виплачену за рахунок позикових коштів, підприємство-позичальник зобов'язане заплатити всі передбачені чинним законодавством податки і збори із сум витрат на оплату праці1.

Деньги на зарплату по договору займа // Все о бухгалтерском учете. №114(296).-С. 25.

1998. - 9 декабря. -

і!

Таким чином, засновники—фізичні особи мають право внести в касу підприємства свої власні гроші на умовах договорів позики для виплати заробітної плати працівникам за умови сплати податків і зборів, які нараховуються і сплачуються при виплаті заробітної плати.

Досить поширеним явищем є видача позик працівникам підприємствами, установами та організаціями, в яких працюють позичальники. Розмір позики та термін її погашення працівником чинним законодавством не обмежуються. З урахуванянм того, що позика підлягає поверненню, вона не вважається доходом позичальника і не входить до фонду оплати праці, що випливає із змісту статей 1, 2 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р. та Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Мінстату України від 11 грудня 1995 р. Відповідно позики не є об'єктом обкладення прибутковим податком з громадян і нарахування обов'язкових платежів до соціальних фондів, що випливає із змісту ст. 2 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування".

У зв'язку з цим в окремих випадках позики використовуються з метою приховати доходи громадян від оподаткування. Перевірки, що здійснюються податковими органами, виявляють спроби приховати під виглядом позик виплату заробітної плати і таким чином ухилитись від оподаткування. Суб'єкти підприємницької діяльності широко використовують відсутність законодавчих обмежень як на суми позик, так і терміни їх повернення.

Так, підприємство У. видало своїм співробітникам від 100 тис. до 300 тис. грн. з терміном погашення 25 років (!). При цьому, підприємство У. взагалі не виплачувало працівникам заробітну плату, натомість директор одержав позику у 107 тис. грн. Відповідно підприємство створило заборгованість по зарплаті на 975 тис. грн. і значну частину цієї суми роздало працівникам готівкою через касу у вигляді позик. Врешті, подібні "позики" видавалися за платіжними відомостями відповідно до розмірів затриманої заробітної плати1.

Наведені випадки надання підприємством позик своїм співробітникам є прикладом неправомірних угод. Підприємство надавало позики своїм співробітникам, щоб ухилитися від сплати податків і обов'язкових зборів, які нараховуються і сплачуються суб'єктами оподаткування (роботодавцем і працівником) при виплаті заробітної плати. Сторони такого договору "позики" навмисними діями приховували угоду з виплати заробітної плати договором. Отже, такі договори позики мають визнаватися недійсними на підставі ст. 49 (недійсність угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства) і ст. 50 ЦК УРСР (недійсність удаваної угоди).

В цьому випадку надані позики можуть потягнути за собою визнання об'єкта оподаткування прибутковим податком або стягнення отриманої позики в дохід держави в разі визнання в судовому порядку укладених договорів позики недійсними на підставі статей 49, 58 або визнання таких угод позастатутними відповідно до ст. 50 ЦК УРСР (недійсність угоди юридичної особи, що суперечить її цілям).

1 Див.: Теньков С. Договір позики: цивільно-правові та податкові аспекти // Юридичний вісник України. - 2000. - 24-30 серпня. - С. 6.

Дата добавления: 2015-06-04