Основні риси історичного розвитку спадкового права

Розділ VIII СПАДКОВЕ ПРАВО

Глава 71. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПАДКОВОГО ПРАВА

Право спадкування у первіснообщинному та рабовласницькому суспільствах. Процес переходу майна після смерті особи до інших почав відбуватися ще за первіснообщинного ладу. В перший період цього ладу, за матріархату існував груповий шлюб, при якому група чоловіків перебувала в шлюбі з групою жінок. Роль жінки була значною як при веденні господарства, так і в сім'ї. Оскільки за такої різноманітності зв'язків жінки з чоловіками важко було визначитись, хто є батьком дитини, рід визначався по материнській лінії. Цим пояснюється те, що належне померлому майно розподілялося між родичами, частіше переходило у спадщину найближчим кровним родичам з боку матері. Якщо помирала жінка, її майно переходило до дітей та сестер (але не до братів). Чоловік і жінка не могли успадковувати один після одного, оскільки вони не були членами одного роду, а спадкування відбувалося по лінії роду. Найбільш цінні предмети індивідуального користування ховали разом з померлим.

За патріархату такий порядок спадкування, при якому все майно розподілялося між членами роду, замінюється агнатським порядком спадкування, тобто спадщина розподілялася між родичами домовладики, які були тісно пов'язані кровним зв'язком. "Агнатське споріднення суперечило природному бажанню батьків залишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовладики"1.

Наприкінці патріархату спадкоємцями першої черги визнавалися діти спадкодавця, але в своїх правах вони не були в однаковому становищі. Так, після смерті батька спадкове майно переходило до синів, які зобов'язані були утримувати своїх сестер і забезпечити їх приданим. Дочки померлого закликалися до спадщини лише за відсутності у спадкодавця синів. Наприкінці родового ладу виник інститут спадкування за заповітом.

Подопршора А. А. Основи римского гражданского права. — К, 1995. — С. 86.

Я - 2-2728

Найбільш цікавим з точки зору досконалості і поетапності розвитку в період рабовласницького ладу є спадкове право Римської імперії. Звичайно, спадкове право існувало в Єгипті, Вавилонії, Ассирії, Індії тощо. Але повніше регулювання спадкових правовідносин міститься саме в римському праві.

На початку розквіту рабовласницького ладу римське право допускало спадкування як за заповітом, так і за законом. Ці дві підстави не могли діяти водночас, вони виключали одна одну. Заповіт мав бути укладений у публічній формі і до його змісту ставився ряд вимог: обов'язково зазначався спадкоємець; якщо позбавлялися спадщини кілька нижчестоящих родичів, то спадкодавець обов'язково мав назвати їх поіменно тощо.

Пізніше виникло право на обов'язкову частку, розмір якої становив четвертину тієї спадщини, яку спадкоємець одержав би при спадкуванні за законом. Згодом розмір цієї частки змінився.

Поряд з легатом (заповідальна відмова) існувала така форма відмови, як фід-сикоміс. На відміну від легату, фідсикоміс міг бути покладений не тільки на спадкоємця за заповітом, а й на спадкоємця за законом.

"Римське право розглядало спадкування як універсальне наступництво, за якого спадкоємець, вступивши у спадщину, одним актом набував усю сукупність прав та обов'язків померлого. Разом з тим римському праву було відомо і сингулярне наступництво, тобто надання спадкодавцем певній особі окремих прав без покладення на неї обов'язків"1.

Феодальне спадкове право. У більшості феодальних країн питання спадкового права були розроблені мало, не було систематизовано спадкове законодавство. Як за рабовласницького, так і за феодального ладу збереглася чисельна черга спадкоємців. Спадкове право мало становий характер. Так, право одних країн не допускало нерівного шлюбу, право інших обмежувало перехід спадкового майна при нерівному шлюбі. По-різному вирішувало законодавство країн питання спадкування дружини після смерті чоловіка. Так, відповідно до "Повного зводу статутів Казимира Великого" (пам'ятка польського права 14 ст.) дружина після смерті чоловіка, так само як і чоловік після смерті дружини, не закликалися до спадкування. Згідно з угорським правом дружина після смерті чоловіка одержувала рівну частку разом з іншими спадкоємцями щодо рухомого майна. Нерухомість же розподілялася між синами померлого.

Основним джерелом права Київської Русі 11 ст. була "Руська правда", яка й регулювала спадкові правовідносини. Спадкування мало місце як за заповітом, так і за законом. При спадкуванні за законом спадщина розподілялася між спадкоємцями першої черги — синами померлого — у рівних частках. Дочки, якщо у них були брати, право на спадщину не отримували, лише у разі заміжжя брати давали їм придане. Дружина після смерті чоловіка одержувала своє майно, яке перебувало під опікою чоловіка. Коло спадкоємців за заповітом обмежувалося лише дітьми та одним із подружжя.

Спадкове право капіталістичних країн. Аналіз спадкового права країн у період розвитку капіталізму найкраще проводити, характеризуючи їх найголовніші кодифіковані акти. Так, згідно з Французьким ЦК 1804 р. спадкове право роз-

НемковА. М. Очерки истории наследственного права. — Воронеж, 1979. — С. 29.

Загальна характеристика спадкового права

глядалося як універсальне правонаступництво. Спадкування відбувалося як за законом, так і за заповітом. Було встановлено і черги спадкоємців за законом:

1) родичі спадкодавця по низхідній лінії;

2) батьки померлого, а також його брати та сестри з їх потомством;

3) дід, баба, прадід, прабаба;

4) інші родичі до 6 коліна включно.

Діти, народжені внаслідок подружньої невірності чи кровозмішання, повністю позбавлялися спадкових прав. А от усиновлені діти користувалися рівними правами з дітьми спадкодавця, народженими у шлюбі. Крім того, Французький ЦК 1804 р. не визнавав одного з подружжя спадкоємцем. Пізніше, відповідно до прийнятих законів 1891, 1925 і 1930 років йому було надано право на довічний узуфрукт, тобто право безоплатного користування частиною спадкового майна.

Було встановлено три форми заповіту: власноручний заповіт, публічний заповіт і таємний заповіт.

Німецьке цивільне уложення 1896 р., на відміну від Французького ЦК 1804 р., не обмежує спадкування певним колом черги, встановлена система спадкування дає можливість здійснити поступовий перехід майна від найближчих до найдальших родичів. Права позашлюбної дитини щодо матері та її родичів прирівнюються до прав законної дитини, а от щодо свого батька та його родичів вона ніяких спадкових прав не має.

Німецьке цивільне уложення встановлює обов'язкову частку родичів батька по низхідній лінії і одного із подружжя шляхом визнання за ними права вимагати від спадкоємців половину вартості тієї частки, яку б вони одержали при спадкуванні за законом. Крім того, дружина та чоловік можуть скласти взаємний заповіт, за яким призначити один одного спадкоємцями. Допускається три форми заповіту:

1) написаний власноручно;

2) судовий;

3) нотаріальний.

На відміну від країн континентального права, англо-американське цивільне право не кодифіковано. Необмежена свобода заповіту і відсутність інституту обов'язкової частки — характерна риса англо-американського спадкового права. Цією системою права допускається вільна форма заповіту. Заповідальне розпорядження може бути складено як із скасувальною, так і з відкладальною умовами.

Коло спадкових прав одного із подружжя ширше в англо-американській системі, ніж у континентальній. Другий з подружжя, який пережив іншого, одержує особисту рухомість покійного, певну грошову суму, право довічного володіння усім майном, яке залишилося у спадкодавця, якщо в нього немає прямих родичів по низхідній лінії.

Характерна особливість англо-американського спадкового права полягає в тому, що спадкове право після смерті спадкодавця переходить спочатку не до спадкоємців, а до призначеного заповітом чи судом управителя, який до передачі спадкоємцям майна управляє ним, розраховується за боргами спадкодавця, а спадщину, що залишилася, передає спадкоємцям.

Дореволюційне спадкове право. Основним джерелом дореволюційного спадкового права була ч. 1 тому 10 Зводу законів Російської імперії, виданого в 1832—1833 рр. Російське дореволюційне право, яке діяло і на території України,

37*

не розглядало спадкове майно як єдине ціле, а поділяло його на дві самостійні спадкові маси: родове майно переходило тільки до спадкоємців за законом, а для іншого майна існував загальний порядок спадкування. Спадкування за законом будувалося на принципах кровних родинних зв'язків.

Між дітьми спадкодавця майно поділялося у рівних частках, проте позашлюбні та усиновлені діти взагалі не могли спадкувати.

Дореволюційне спадкове право не визнавало спадкоємцями батьків та інших родичів по висхідній лінії, батьки тільки діставали право довічного володіння майном померлих дітей, але лише в тому разі, якщо у самого спадкодавця не було дітей. Другий з подружжя, який залишився, не входив до кола спадкоємців, він отримував право лише на визначену законом частку.

Складати заповіт дозволялося лише у письмовій формі. Заповіти були домашні, нотаріальні, у виняткових випадках — військово-морські, закордонні та ін.

Зазначимо, що закон покладав на спадкоємців відповідальність за боргами спадкодавця без обмеження такої відповідальності вартістю спадкового майна. Тільки у двох випадках відповідальність обмежувалася визначеними розмірами:

1) якщо спадкодавець, здійснивши злочин, заподіяв майнову шкоду іншій особі;

2) за наявності безстрокових боргових зобов'язань, виданих спадкодавцем. Розвиваючись, спадкове право поступово позбулося станового характеру,

закріпився принцип єдності спадкової маси, зрівнялися спадкові права жінки зі спадковими правами чоловіка.

Радянське спадкове право. Націоналізація, яку здійснила радянська держава на початку свого існування, безпосередньо вплинула і на розвиток радянського спадкового права. Так, 27 квітня 1918 р. було видано Декрет ВЦВК "Про скасування спадкування", який скасував спадкування фізичних осіб, після їх смерті належне їм майно переходило до держави. Родичі померлого, якщо вони були непрацездатними і не мали прожиткового мінімуму, одержували від держави утримання з майна, що залишилося після особи, яка могла бути потенційним спадкодавцем.

У ст. 9 зазначеного декрету було сказано: "Якщо майно померлого не перевищує 10 тисяч карбованців і складається із садиби, хатньої обстановки та засобів виробництва трудового господарства в місті або селі, надходить у безпосереднє керування, в управління і розпорядження до наявних дружини і вказаних вище родичів". Така позиція законодавства викликала неоднозначне трактування з боку вчених. Деякі вчені, зокрема А. Приградов-Кудрін, Я. Брандернбург-ський1, вважали, що цим самим радянська держава взагалі скасувала інститут спадкування, інші автори, наприклад, П. Орловський, М. Рейхель2, вважали, що ст. 9 допускала спадкування, але тільки трудової власності. Ця стаття вказувала і на коло та черги таких спадкоємців: 1) переживша дружина чи чоловік; 2) родичі по прямій низхідній лінії; 3) родичі по прямій висхідній лінії; 4) повнорідні

Приградов-Кудрин А. Брачное право й наследование // Еженедельник советской юстиции. -1922. — № 12. — С. 4—5; Брандербургский Я. К. К развитию декрета об отмене наследования / Там же. -№Ц. _с. 1-2.

л

Орловский П. Некоторьіе вопросн законодательства о наследовании // Советское государ-ство. — 1936. — М» 2. — С. 63; Рейхель М. Право наследования // Советская юстиция. — 1937.

Загальна характеристика спадкового права

та неповнорідні брати та сестри. Ці родичі одержували майно, яке належало на праві так званої трудової власності, незалежно від працездатності та свого майнового стану.

В Україні діяв Декрет "Про скасування спадкування" від 11 березня 1919 р.1, який за своїм змістом відповідав російському Декрету від 27 квітня 1918 р. Однією з незначних відмінностей було те, що український декрет не вирішував долі майна, яке перевищує 10 тис. крб. Роз'яснення цього положення було дано в новому Декреті від 21 березня 1919 р.2, де зазначалося, що майно, яке не перевищує 10 тис. крб., переходить у користування дружини померлого, дітей, пов-норідних і неповнорідних братів, сестер, а також батьків, якщо вони непрацездатні та нужденні.

"Юридичні суперечності, притаманні декретам про скасування спадкування, на наш погляд, були насамперед зумовлені тим, що їх складачі намагалися таким чином досягти реалізації чисто партійних інтересів, не враховували досвіду тисячолітнього розвитку людської цивілізації. Тому зрозумілими є спроби деяких авторів віднайти у досліджуваних декретах положення про збереження обмеженого спадкового права. Між тим треба бути занадто недалекоглядним чи наївним, щоб у переході деякого майна померлого у користування за наявності у них ознак нужденності і непрацездатності вбачати форму його переходу у власність у порядку спадкування".

Запровадження нової економічної політики у країні сприяло прийняттю ЦК УРСР 1922 р. Цей кодекс не поділяв майно на трудове й нетрудове, дозволивши спадкувати обидва види. Крім того, дозволялося спадкування як за законом, так і за заповітом. При спадкуванні за законом водночас до прийняття спадщини закликалися усі родичі і спадщина поділялася між ними в рівних частках. При спадкуванні за заповітом законодавець дозволив спадкодавцеві на свій розсуд поділити спадщину, але лише між особами, які могли бути спадкоємцями за законом, тобто коло спадкоємців за законом і за заповітом завжди збігалося. Закон допускав лише письмову форму заповіту.

Цивільні кодекси УРСР та інших союзних республік встановили межу максимальної частки у спадщині, яка була скасована тільки 1 березня 1926 р. постановою ЦВК РНК СРСР від 29 січня 1926 р. З цього часу допускалося спадкування будь-якого розміру спадщини.

Поступово починає розширюватися коло спадкоємців. Так, із введенням з 1 березня 1926 р. інституту усиновлення усиновлені та їхнє потомство прирівнюються до родичів усиновителя. На відміну від інших союзних республік, в УРСР не було прийнято закону про обов'язкову частку в спадщині, але судова практика, керуючись ст. 1 ЦК УРСР 1922 р., визнавала частково недійсними такі заповіти, в яких неповнолітні спадкоємці позбавлялися спадщини.

8 грудня 1961 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які набули чинності з 1 травня 1962 р. У статтях 117—121 Основ закріплено основні принципові положення спадкового права, які були конкретизовані у нових цивільних кодексах союзних республік,

1 ЗУ УРСР. - 1919. - № 24. - Ст. 268.

2 ЗУ УРСР. - 1919. - № 32. - Ст. 348.

Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., 1996. — С. 27.

зокрема і в ЦК УРСР, прийнятого 18 липня 1963 р. і введеного в дію з 1 січня 1964 р. Цей кодекс у частині, що не суперечить чинному законодавству України, діє на території України і сьогодні.

Крім того, незалежність України сприяла виникненню ряду нових законодавчих актів, зокрема законів України "Про власність" від 7 лютого 1991 р., "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р., "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. та багатьох інших, які безпосередньо чи опосередковано торкаються питань спадкового права.

Незважаючи на оновлення норм багатьох інститутів цивільного права, норми спадкового права, на жаль, не піддавалися істотним змінам. Між тим, як свідчить аналіз практики застосування цих норм, правове регулювання спадкових відносин вимагає істотного оновлення. Нині вони передбачаються у новому ЦК України.

Спадкове право за новим ЦК України. Спадковому праву в новому ЦК України присвячена книга шоста, яка називається "Спадкове право". Книга складається з таких глав: "Загальні положення про спадкування", "Спадкування за заповітом", "Спадкування за законом", "Здійснення права на спадкування", "Виконання заповіту", "Оформлення права на спадщину", "Спадковий договір".

Слід зазначити, що порівняно з ЦК УРСР новий ЦК України подає більш детальну регламентацію положень спадкового права. Зокрема, визначено особливий порядок спадкування щодо певних видів майна (земельна ділянка, страхові суми тощо), встановлено п'ять черг спадкоємців за законом. Крім того, запроваджено поняття спадкового договору, до якого віднесено договір, за яким одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужу-вача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Дата добавления: 2015-06-04