Annotation 2 страница. Спакувавши валізи, Жанна підійшла до вікна

І

Спакувавши валізи, Жанна підійшла до вікна. Дощ не вщухав. Цілу ніч злива стукотіла в шибки й покрівлі. Здавалося, нависле небо, обважнівши від води, прорвалось і виливалось на землю, обертаючи її в кашу і розчиняючи, як цукор. Важкою спекою дихали пориви вітру. Дзюркотіння струмків заповнювало безлюдні вулиці; будинки, як губки, вбирали в себе вогкість, що просочувалася всередину й виступала потім краплями на стінах, од підвалів до горищ. Жанна напередодні тільки вийшла з монастиря, була тепер уже назавжди вільною і, жадаючи зазнати всіх радощів життя, про які так довго мріяла, боялася, що батько передумає їхати, якщо не випогодиться, і в сотий раз зранку допитливо вдивлялася в обрій. Потім вона згадала, що забула покласти свій календар у саквояж. Вона зняла зі стіни поділений на місяці шматочок картону з віньєткою, на якій золотом були виведені цифри поточного року: «1819». Викреслила олівцем чотири перші колонки, заштриховуючи імена всіх святих аж до 2 травня — дня свого виходу з монастиря. З-за дверей почувся голос: — Жаннетто! — Заходь, тату, — відповіла Жанна. Увійшов її батько. Барон Сімон-Жан Ле Пертюї де Во був дворянин минулого століття, дивак і добряга. Палкий послідовник Жан-Жака Руссо, він почував ніжну любов до природи, полів, лісів і тварин. Природжений аристократ, він інстинктивно ненавидів дев’яносто третій рік; але, маючи вдачу філософа і вихований як ліберал, він проклинав тиранію з невинною і пишномовною ненавистю. Його великою силою й великою слабістю була доброта; доброта, якій бракувало рук, щоб обіймати, голубити, роздавати; доброта творча, марнотратна, нестримана, схожа на атрофію волі. Великий теоретик, він виробив цілий план виховання своєї дочки, бажаючи зробити її щасливою, доброю, щирою і ніжною. До дванадцяти років вона жила вдома, потім, незважаючи на материні сльози, її було віддано до Сакре — Кер. Там, за монастирською брамою, він заховав її від життя в безвісті й невіданні. Він хотів, щоб її повернули йому сімнадцяти років непорочною, щоб він міг сам купати її в купелі розумної поезії, розбудити її душу серед полів, на лоні заплідненої землі, щоб наївне кохання й немудрі ласки тварин та ясні закони життя розвіяли її незнання. І ось вона вийшла з монастиря, радісна, сповнена життя і жадоби щастя, готова до всіх радощів, до всіх чарівних пригод, про які вона вже перемріяла в години денного дозвілля, довгими ночами, на самоті з надіями. Вона нагадувала портрет Веронезе своїм блискучим білявим волоссям, що ніби відсвічувало на її шкірі, шкірі аристократки, ледь-ледь рожевій і укритій ніжним пушком, наче ясним оксамитом, трохи помітним тоді, коли її пестило сонце. У неї були матово-блакитні очі, як у статуеток з голландського фаянсу. На лівій ніздрі в неї була маленька родимка; друга була з правого боку на підборідді, де пробивалось кілька волосинок, таких подібних до її шкіри, що їх ледве можна було розрізнити. Вона була висока на зріст, з повними грудьми й гнучким станом. Її чистий голос здавався іноді надто різким, але щирий сміх розсипав радощі навколо. Часто звичним жестом вона підносила руки до скронь, ніби хотіла пригладити коси. Вона підбігла до батька, обняла його й поцілувала. — То що, їдемо? — спитала. Він посміхнувся, струснув уже посивілим довгим волоссям і промовив, показуючи на вікно: — Як же ти поїдеш у таку негоду? Але вона ніжно й ласкаво просила його: — О тату, їдьмо, благаю тебе. Після обіду розпогодиться. — Та мати нізащо на це не згодиться. — Згодиться, обіцяю тобі, я сама про це подбаю. — Коли ти переконаєш матір, то я не заперечую. Вона кинулась до кімнати баронеси. Адже цього дня від’їзду вона ждала з таким нетерпінням. Після свого вступу до Сакре-Кер вона не покидала Руана, бо батько не дозволяв їй ніяких розваг до призначених ним років. Двічі тільки її возили на два тижні де Парижа, але це було місто, а вона мріяла тільки про село. Тепер вона мала прожити літо в батьківському маєтку Пепль^[2], у старому фамільному замку, що стояв на скелі коло Іпора, і це вільне життя на березі моря віщувало їй безліч радощів. До того ж їй мали подарувати цю садибу, в якій вона завжди житиме, коли одружиться. Цей дощ, що невпинно хльоскотів з учорашнього вечора, був першим великим смутком у її житті. Але через три хвилини вона вибігла з материної кімнати, гукаючи на весь дім: — Тату, тату! Мама погодилась, звели запрягати. Злива не вщухала; здавалось, періщило ще густіше, коли коляска під’їхала до дверей. Жанна збиралась уже сідати в екіпаж, коли баронеса вийшла на сходи; її підтримував з одного боку чоловік, а з другого — висока, міцно збита й дужа, як парубок, покоївка. Це була нормандка з Ко, що мала на вигляд щонайменше двадцять років, хоч їй було не більше вісімнадцяти. До неї ставилися в родині, мов до другої дочки, бо вона була молочною сестрою Жанни. Звали її Розалія. Її головним обов'язком було водити господиню, що вже кілька років тому стала надмірно гладкою через гіпертрофію серця, на яке вона раз у раз скаржилася. Важко дихаючи, баронеса вийшла на ганок старого готелю, глянула на залитий водою двір і пробуркотіла: — Це справді нерозумно. Її чоловік, не перестаючи усміхатись, відповів: — Ви самі цього хотіли, пані Аделаїдо. Вона мала урочисте ім’я Аделаїда, і він завжди додавав до нього «пані», з відтінком трохи глузливої пошани. Потім вона рушила далі й через силу сіла в екіпаж, ресори якого осіли. Барон сів поруч неї, а Жанна й Розалія — на сидіння навпроти них. Куховарка Людівіна принесла цілу купу плащів і поклала їм на коліна, крім того, — два кошики, які поставили під ноги; потім вона вилізла на козли поруч дядька Сімона і вкуталася великим пледом, що зовсім сховав її. Конс’єрж із жінкою підійшли попрощатися з ними, зачинили дверцята і дістали останні розпорядження щодо багажу, який мали везти позаду, на возі. Після цього вирушили. Кучер, дядько Сімон, похиливши голову і зігнувшись під дощем, зовсім зник у своїй фурманській лівреї з потрійною відлогою. Пориви вітру зі стогоном билися об шибки й заливали дорогу потоками води. Величезний берлин, запряжений парою коней, швидко в’їхав на набережну, минув ряд великих кораблів, щогли, реї та снасті яких сумно здіймалися в небо, як оголені дерева, і пустився довгою алеєю, що вела на гору Рібуде. Незабаром дорога пішла лугами; час від часу з дощового туману виринала мокра верба, розкинувши безсило, як труп, своє гілля. Коні чвакали підковами, а колеса розбризкували навколо грязюку. Всі мовчали; думки людей, як і земля, здавалося, промокли від дощу. Матуся відкинулась назад, прихилилась головою до стінки карети й заплющила очі. Барон похмуро дивився на одноманітні мокрі поля. Розалія, з пакунком на колінах, застигла в тупій напівдрімоті, властивій простому люду. А Жанна почувала, що оживає під цією теплою зливою, ніби хатня рослина, виставлена з задухи на повітря; глибока радість, як листя дерева, захищала її серце від журби. Хоч вона й мовчала, але їй хотілося співати, хотілось висунути під дощ руку, набрати в жменю води й випити; вона раділа, що коні мчать її так швидко, що краєвид навкруги такий сумний, а сама вона в захистку від цієї поводі. Під шаленою зливою від лискучих крупів обох коней підіймалась гаряча пара. Баронеса мало-помалу засинала. її обличчя, обрамлене шістьма однаковими локонами, потроху схилялось, м’яко лягаючи на три широкі складки шиї, що далі, мов хвилі, губилися в безкрайньому морі грудей. Голова її, підводячись за кожним подихом, одразу ж падала назад, щоки надимались, а з напіврозтулених губів виривалось гучне хропіння. Чоловік нахилився до неї і обережно поклав їй у руки, схрещені на повному животі, маленький шкіряний бумажник. Цей дотик розбудив її; вона глянула на бумажник мутним поглядом, тупо, як дивляться люди, розбуркані від сну. Бумажник упав і розкрився. Золото й банкові білети розсипались по дну карети. Тоді вона зовсім прокинулась, а радісний настрій дочки вилився в голосний сміх. Барон зібрав гроші й сказав, кладучи їх жінці на коліна: — Оце й усе, моя люба, що лишилось від моєї ферми в Ельто. Я продав її, щоб упорядкувати Ііепль, де ми тепер подовгу житимемо. Вона налічила шість тисяч чотириста франків і спокійно поклала їх собі в кишеню. Це була дев’ята продана ферма з тих тридцяти одної, що лишили їхні батьки. Проте вони мали ще десь двадцять тисяч ренти з земель, які при вмілому управлінні легко давали б і тридцять тисяч франків щорічно. Вони жили скромно, і цього прибутку вистачало б їм, якби в домі не було бездонної прірви — їхньої доброти. Вона вбирала гроші, як сонце сушить воду на болотах. Вони текли, котилися, зникали. Як саме? Ніхто цього не знав. Раз у раз хтось із них казав: «Не знаю, як це сталося, я витратив сьогодні сто франків, не купивши нічого особливого». Легкість, з якою вони роздавали, була, зрештою, чи не найбільшим щастям їхнього життя, і в цьому між ними панувала чудова й зворушлива згода. Жанна спитала: — А мій замок тепер гарний? Барон весело відповів: — Сама побачиш, доню. Шалена злива потроху вщухала; незабаром від неї залишився тільки туман, тоненький пил летючих краплин. Склепіння хмар, здавалось, піднімалось і блідло, і раптом крізь якусь невидиму щілину пробився довгий скісний сонячний промінь і впав на луги. Хмари розійшлись, визирнуло синє небо; потім діра збільшилася, як у розірваній тканині, і прекрасна, глибока й чиста блакить розгорнулась над світом. Пролинув свіжий ніжний вітерець, немов щасливе зітхання землі; і коли проїздили повз сади та ліси, звідти долітала часом весела пісня пташки, що сушила своє пір’я. Надходив вечір. Тепер в екіпажі спали всі, крім Жанни. Двічі спинялися в заїздах, щоб дати відпочинок коням, погодувати й напоїти їх. Сонце зайшло; вдалині лунали дзвони. В маленькому селі запалили ліхтарі; небо теж засвітилося безліччю зірок. Тут і там виринали осяяні будинки, пронизуючи темряву вогняними цятками; і раптом з-за горба, між гіллям ялини, виплив червоний, величезний, ніби заспаний, місяць. Було так тепло, що вікна карети не піднімали. Жанна, стомлена мріями, сповнена щасливими видіннями, тепер спочивала. Часом вона розплющувала очі, почуваючи, що тіло терпне від довгої непорушності; тоді вона визирала з вікна, бачила, як пропливали серед ясної ночі дерева, ферми, як корови лежали тут і там у полі й підводили голови. Потім вона вмощувалася зручніше, пробувала спіймати якусь невиразну мрію, але невпинний гуркіт екіпажа бринів їй у вухах, стомлював думку, і вона знову заплющувала очі, почуваючи, що розум її теж знеможений як і тіло. Нарешті коні спинились. Коло дверцят карети стояли чоловіки й жінки з ліхтарями в руках. Вони приїхали. Жанна, раптом прокинувшись, швидко вискочила з екіпажа. Батько й Розалія, яким присвічував фермер, майже винесли втомлену баронесу, що жалібно стогнала й без кінця повторювала тонким, змученим голосом: — О Боже мійі Бідні мої дітки! Вона не схотіла нічого ні пити, ні їсти, лягла й відразу ж заснула. Жанна й барон вечеряли вдвох. Вони посміхались, дивлячись одне на одного, бралися через стіл за руки, а потім, сповнені дитячої радості, пішли оглядати відремонтований будинок. Це був високий, просторий нормандський будинок, щось середнє між фермою й замком, збудований з білого, вже посірілого каменю, і такий великий, що в ньому міг поміститися цілий рід. Величезний вестибюль проходив через увесь будинок; великі двері виходили на передній і задній фасад; вестибюль цей поділяв будинок надвоє. Сходи, підіймаючись з обох кінців його, здавалось, переступили через цей широченний прохід, лишаючи середину порожньою, і з’єднувались на другому поверсі, ніби міст. Праворуч у нижньому поверсі містилася величезна вітальня, обклеєна шпалерами з пташками, які пурхали серед листя. Вишивки на оббивці меблів ілюстрували байки Лафонтена, і Жанна затремтіла від радості, побачивши крісло з історією Лисиці та Журавля, яке вона любила ще змалечку. Поруч з вітальнею була бібліотека, повна старовинних книжок, і ще дві кімнати, що не мали певного призначення; ліворуч — їдальня, з новою дерев’яною обшивкою, кімната для білизни, буфетна, кухня й невеличка ванна. Через увесь другий поверх проходив коридор. Десятеро дверей з десяти кімнат вишикувались уздовж нього. В самому кінці праворуч була кімната Жанни. Вони увійшли туди. Барон недавно опорядив її заново, використавши шпалери та меблі, що лежали без ужитку на горищі Старовинні фламандські шпалери населяли цю кімнату химерними постатями. Побачивши своє ліжко, дівчина радісно скрикнула. Чотири великі птиці, вирізані з дуба, чорні й блискучі од воску підтримували і ніби охороняли його. Краї обведені були двома широкими різьбленими гірляндами квітів і фруктів, а на чотирьох майстерно зроблених колонках з корінфськими капітелями лежав карниз, сплетений з троянд та амурів. Ліжко було монументальне і водночас граціозне, незважаючи на похмурий вигляд почорнілого від часу дерева. Покривало й балдахін над ліжком мінились, як небеса. Вони були з темно-синього старовинного шовку, на якому розкидані були де-не-де великі, гаптовані золотом лілеї. Намилувавшись досхочу ліжком, Жанна піднесла свічку й почала розглядати шпалери, щоб зрозуміти зміст малюнків на них. 7 Молодий вельможа і молода дама в чудернацькому зеле-но-червоно-жовтому вбранні розмовляли під блакитним деревом, на якому достигали білі плоди. Великий, теж білий, кролик скуб сіру траву. Над цими постатями, в умовній перспективі, видно було п’ять круглих хаток з високими покрівлями, а ще вище, майже в небі, стояв червоний вітряк. Все це оповивали великі розводи з квіток. Два інші панно дуже нагадували перше, тільки з тих будинків на них вийшли чотири чоловічки у фламандському одязі й знімали руки до неба на знак подиву й великого гніву. На останньому панно було змальовано драму. Коло кролика, який все іце скуб траву, лежав долі мертвий юнак. Молода пані, дивлячись на нього, проколювала собі груди шпагою, і плоди на дереві почорніли. Жанна нічогісінько не розуміла, аж поки не помітила в куточку мікроскопічне звірятко, що його кролик, якби він був живий, міг з’їсти, як билинку. А проте це був лев. Тоді вона пізнала нещасливі пригоди Пірама й Тізби, і хоч її розсмішила наївність цих малюнків, проте, вона почувала себе щасливою, що житиме в оточенні цієї любовної історії, яка нагадуватиме їй про солодкі надії й огортатиме її сон цим античним, легендарним коханням. Решта речей була найрізноманітнішого стилю. Це були меблі, що їх кожне покоління залишає в родині і які обертають старовинні будинки у своєрідні музеї, де все змішано. Обабіч чудового, закутого в блискучу мідь, комода в стилі Людовіка XIV стояло два крісла в стилі Людові-ка XV, що зберегли ще свій оздоблений букетами шовк. Письмовий столик з рожевого дерева стояв проти каміна, на якому під круглим ковпаком височів годинник у стилі ампір. Це був бронзовий вулик, укріплений на чотирьох скляних колонках над садом з позолочених квіток. На тонкому маятник}, що виходив з вулика крізь довгасту щілину, невпинно літала над цим квітником бджілка з емалевими крильцями. Циферблат з мальованого фаянсу було вправлено в стінку вулика. Пробило одинадцяту годину. Барон поцілував дочку й пішов до себе. Тоді й Жанна знехотя лягла в постіль. Востаннє оглянула вона свою кімнату і погасила свічку. Але ліворуч від ліжка, що тільки узголів’ям притулялося до стіни, було вікно, і крізь нього струменіло місячне проміння, розливаючись ясним озерцем по підлозі. Білі відблиски відсвічували на стінах і ніжно пестили скам’яніле кохання Пірама і Тізби. Крізь друге вікно, в ногах, Жанна бачила велике дерево, оповите ніжним сяйвом. Вона повернулась на бік, заплющила очі, та через якийсь час розплющила їх знову. їй здавалось, що й досі ще її хитає в екіпажі, а в ушах шумить від його гуркоту. Вона спробувала лежати нерухомо, гадаючи, що це допоможе їй заснути, але нетерпіння душі незабаром опанувало все її тіло. По ногах пробігали мурашки, її кидало то в жар, то в холод. Тоді вона встала й босоніж, з голими руками, у довгій сорочці, мов той привид, переступила озерце світла, розлите на підлозі, розчинила вікно і стала дивитись у сад. Ніч була ясна, як день, і дівчина пізнавала всі місця, які вона любила колись, ще в дитинстві. Просто перед нею був широкий газон, жовтий, як масло, у місячному сяйві. Два велетенські дерева височіли з обох боків перед замком — платан на півночі й липа на півдні. В кінці лужка невеличкий гай захищав маєток від морських шквалів п’ятьма рядами старезних в'язів, покручених, обдертих, поточених, похилених навскоси, ніби дах, завжди бушуючим морським вітром. Цей подібний до парку гай кінчався праворуч і ліворуч двома довгими алеями величезних тополь, що звуться в Нормандії «пепль», вони відмежовували замок від двох сусідніх ферм, що з них одна належала Кульярам, а друга — Мартенам. Ці тополі й дали назву замкові. За їх огорожею простягалась широка, необроблена, поросла диким терном рівнина, де дні й ночі гасав і свистів вітер. Далі берег раптом обривався вниз на сто метрів стрімкою й білою кручею, що купалась своїм підніжжям у хвилях. Жанна дивилася в далечінь на безкраю поверхню хвиль, що, здавалось, дрімали під зорями. Спочиваючи по заході сонця, земля розливала всі свої пахощі. Жасмин, що розрісся перед вікнами внизу, невтомно напоював повітря своїм гострим подихом, що змішувався з легеньким ароматом молодих листочків. Повільні пориви вітру приносили міцний запах солоного повітря та липкий дух водоростей. Дівчина з насолодою дихала на повні груди, сільська тиша заспокоювала її, як свіжа ванна. Усі тварини, що прокидаються у присмерку і таємно живуть у нічній тиші, наповнювали сутінь мовчазним рухом. Великі птахи беззвучно літали в повітрі, як плями, як тіні; вухо ледве вловлювало гудіння невидимих комах; німа біганина чулася в росистій траві, на піску безлюдних доріг. Тільки меланхолійні жаби посилали до місяця свої уривчасті, монотонні скарги. Жанні здавалось, що її серце шириться, сповнюючись шепотом, як ця світлосяйна ніч, наливаючись враз тисяччю неспокійних бажань, як у тих нічних істот, що оточували її своїм шелестом. Таємнича спорідненість єднала її з цією живою поезією; серед білої нічної тиші вона відчувала віяння чогось надлюдського, мерехтіння невловимих надій, ніби подихи щастя. І вона почала мріяти про кохання. Кохання! Уже два роки воно дедалі більше огортало її тоскним передчуттям свого наближення. Тепер вона може кохати вільно; тепер лишалось тільки зустріти його. Який він буде? Вона не уявляла й ніколи не питала себе. Це буде він, от і все. * Вона тільки знала, що любитиме його всією душею і що він кохатиме її також над усе. Вони гулятимуть такими, як сьогодні, вечорами, під іскристим попелом, що обсипається з зірок. Вони йтимуть, узявшись за руки, пригорнувшись одне до одного, чуючи, як б’ються їхні серця, почуваючи тепло плечей, зливаючи своє кохання з ніжною прозорістю літніх ночей; вони будуть такі близькі, що читатимуть найпотаємніші думки одне одного самою лише силою своєї ніжності. І це триватиме без кінця у сяйві щастя невимовного кохання. Враз їй здалося, що вона почуває його тут, коло себе; неспокійна хвиля пристрасті пройняла її з ніг до голови. Жанна несвідомим рухом притисла руки до грудей, неначе обіймаючи мрію свою; і на устах, простягнених до невідомого, відчула дотик, від якого майже знепритомніла, неначе подих весни приніс їй поцілунок кохання. Несподівано внизу за замком почулися на шляху чиїсь кроки серед ночі. І в безумному пориві душі, захоплена вірою в неможливе, у чудесні випадки, в божественні передчуття, в романтичні примхи долі, вона подумала: «А що, коли це він?» Завмираючи, прислухалась вона до ритмічних кроків подорожнього, впевнена, що він спиниться коло штахетів і попросить притулку. Коли він пройшов, її обняв смуток розчарування. Та вона зрозуміла, що ця сподіванка — пуста екзальтація, і посміхнулась своєму безумству. Тоді, трохи заспокоївшись, вона поринула в поміркованіші мрії, намагаючись зазирнути в майбутнє, в думках будуючи своє життя. Вона житиме з ним тут, у цьому тихому замку над морем. У неї буде двоє дітей, син для нього і дочка для себе. І вона вже бачила, як діти бігають по траві від платана до липи, а батько й мати радісно стежать за ними, обмінюючись поверх їхніх голівок поглядами, сповненими пристрасті. Довго-довго плекала вона отак мрії, аж поки місяць, кінчаючи свою подорож небом, не зібрався зникнути в морі. Повітря посвіжішало. Небо на сході зблідло. Півень проспівав на фермі праворуч; йому відповіли півні на фермі з другого боку. їхні хрипкі голоси, приглушені стінами курників, здавалось, долітали здалеку. На безмежному склепінні світліючого неба почали зникати зорі. Десь пролунав тонкий крик пташки. З листя дерев полинуло щебетання, спочатку боязке, далі сміливіше, потім воно забриніло, задзвеніло й покотилося з гілки на гілку, з дерева на дерево. Жанна враз відчула круг себе світло; і, підвівши похиле ну на руки голову, заплющила очі, засліплена блиском світання. Гора пурпурових хмар з-за старої великої тополевої алеї кидала криваві відблиски на розбуджену землю. І поволі, розриваючи блискучі хмари, проймаючи вогнем дерева, рослини, океан, увесь обрій, зійшов неосяжний, пломенистий диск. Жанна відчула, що божеволіє від щастя. Нестримна радість, безмежне зворушення перед величністю природи затопили її розчулене серце. Це її сонце! її світанок! Початок її життя! Світанок її надій! Вона простягла руки до променистого простору, немов бажаючи обняти сонце; їй хотілося сказати, крикнути щось таке надзвичайне, як світання цього дня, але вона стояла нерухома в своєму безсилому екстазі. Тоді, схилившись на руки чолом, відчула повінь сліз в очах і заплакала від щастя. Коли ж підвела голову, пишні барви новонародженого дня вже зникли. Вона відчула себе умиротвореною, трохи стомленою і ніби змерзлою. Не зачиняючи вікна, простяг-лась на ліжку, помріяла ще кілька хвилин і заснула так міцно, що о восьмій годині не почула, як кликав її батько, а прокинулась тільки тоді, коли він увійшов до кімнати. Він хотів показати їй заново відремонтований замок, її замок. Фасад з боку маєтку був відділений від шляху широким двором, обсадженим яблунями. Цей шлях, що зветься путівцем, пролягаючи між селянськими огорожами, виходив за півмилі на великий шлях із Гавра на Фекан. Від дерев’яної огорожі до ганку вела рівна алея. Надвірні будівлі, маленькі служби з морського каменю, криті соломою, низкою стояли обабіч двору вздовж канав двох ферм. Стріхи були перекриті наново, дерев’яні частини полагоджені, стіни обмазані, кімнати обклеєні новими шпалерами, і все всередині пофарбовано. І на старому збляклому будинку, мов плями, вирізнялись свіжі срібно-білі віконниці та нове тинькування. Другий фасад дивився поверх гаю та покручених в’язів на море, куди виходило й одне з вікон Жанни. Жанна під руку з бароном обійшла все, не минаЮчи жодного куточка; потім вони поволі пройшли довгими алеями тополь, що оточували так званий парк. Попід деревами росла трава, розстилаючись зеленим килимом. У кінці парку був чудовий гайок — вузькі покручені стежки, розділені зеленим листям, схрещувались, переплітались. Несподівано вискочив заєць, налякавши дівчину, потім переплигнув схил і шугнув у приморський очерет, до кручі. Після сніданку, коли пані Аделаїда, ще й досі зморена, оповістила, що вона спочиватиме, барон запропонував Жанні спуститись до Іпора. Вони пройшли спочатку через сільце Етуван, що було недалеко від замку. Троє селян привіталися, ніби знали їх давним-давно. Вони увійшли в ліс, що спускався до моря по схилу нокрученої долини. Незабаром показалось селище Іпор. Жінки, що латали своє лахміття, сидячи на порогах хат, дивились їм услід. (Інадиста вулиця із струмком посередині й купами сміття вздовж дворів видихала гострий запах ропи. Побурілі сіті, в яких, мов срібні монети, блищала ще луска, сушились Проти дверей халуп, звідки тхнуло важким духом численної, збитої в одній хаті родини. Кілька голубів походжало край струмка, шукаючи поживи. Жанні все це здавалось новим і цікавим, як театральна декорація. Та зненацька, звернувши за якусь стіну, вона побачила море; око губилося в безмежності його густої й рівної блакиті. Вони спинились коло пляжу й дивились. Білі вітрила, наче крила альбатроса, линули по відкритому морю. Праворуч і ліворуч здіймались величезні скелі. По один бік погляд спиняло щось ніби мис, а по другий — лінія берега простягалась без краю й танула вдалині невловимою рискою. В одному з найближчих розривів її видно було порт і будинки; дрібненькі хвилі, обрамляючи море мереживом піни, з легким шумом прокочувалися по прибережній ріні. Барки місцевих жителів, витягнуті на пологий берег, вкритий рінню, лежали, перевернуті на бік, підставляючи сонцю свої просмолені круглі щоки. Кілька рибалок готувало їх до вечірнього припливу. Підійшов матрос, він продавав тут рибу, і Жанна купила камбалу, яку сама хотіла понести до Пепль. Тоді матрос запропонував свої послуги для прогулянок морем, повторивши кілька разів своє ім’я, щоб воно зосталося в їхній пам’яті. — Ластік, Жозефен Ластік. Барон пообіцяв не забути його. Вони пішли назад до замку. Велика риба була важка для Жанни; вона простромила їй у зябра батькову палицю; обоє взялися за її кінці й весело пішли нагору, проти вітру, виблискуючи очима й жваво розмовляючи, мов діти, а камбала, що все дужче відтягувала їм руки, мела траву своїм жирним хвостом. II

Чарівне вільне життя почалося для Жанни. Вона читала, мріяла й блукала самотньо по околицях. Вона поволі бродила по дорогах, поринувши в мрії, або вистрибом спускалася крученими ярами, схили яких були вкриті, ніби мантією, терновим цвітом. Його гострий і солодкий запах, особливо сильний у спеку, п’янив її, мов ароматне вино, а шум далеких хвиль, що накочувались на пляж, заколисував її думки. Часом у млосній втомі вона лягала на схилі в густу траву, і, коли помічала несподівано на повороті долини трикутник синього, блискучого під сонцем моря з вітрилом на обрії, її охоплювала нестримна радість від таємничого передчуття щастя, що витало над нею. На лоні цієї ласкавої і свіжої природи, серед спокійних, округлих ліній обрію в ній зростала любов до самотності; і вона так довго просиджувала на вершинах горбів, що дикі кролики часом стрибали біля самих її ніг. Часом вона починала бігати по скелі, окрилена легким прибережним вітром, сповнена найтоншої насолоди від того, що могла рухатись невтомно, як риба у воді чи ластівка в повітрі. Вона скрізь сіяла свої спогади, як сіють у землю зерно, ті спогади, що коріння їх зберігається до смерті. їй здавалось, що вона лишила часточку свого серця по всіх цих видолинках. Вона з насолодою почала купатися. Сильна й відважна, не думаючи про небезпеку, вона запливала дуже далеко. їй приємно було в холодній, прозорій, блакитній воді, ’що носила її, погойдуючи, на хвилях. Відпливши далеко від берега, вона лягала на спину, схрестивши на грудях руки, втупивши очі в глибоку блакить небес, яку перетинала швидким льотом ластівка чи білий силует морської птиці. Вже не чути було нічого, крім далекого плюскоту хвиль об рінь та невиразного гуркоту, що долинав з землі, неясного, майже нечутного. Потім Жанна випростувалась і в нестримному пориві радості дзвінко кричала, ляскаючи по воді обома руками. Часом, коли вона запливала надто далеко, за нею посилали човен. Вона поверталась до замку, бліда з голоду, але легка, жвава, з усмішкою на вустах і з очима, сповненими щастя. А барон обмірковував великі хліборобські заходи; він хотів робити досліди, підвищити продуктивність господарства, випробувати нові знаряддя, акліматизувати чужоземні породи худоби; іноді ділі дні він проводив, розмовляючи з селянами, що недовірливо хитали головами. Він часто їздив у море з іпорськими матросами. Коли ж відвідав всі навколишні гроти, джерела й шпилі, то в нього виникло бажання зайнятися рибальством, як у простого моряка. Вітряними днями, коли бриз, надимаючи вітрила, жене по хребтах хвиль череваті корпуси барок, коли від бортів розбігаються глибокі довгі смуги, а за ними женуться зграї макрелі, він тримав у тремтливій з нетерплячки руці мотузку, що здригалась, скоро на ній починала битись спіймана риба. Місячними ночами виїздив він знімати сіті, закинуті напередодні. Він любив слухати, як скрипить щогла, дихати свистячими, свіжими поривами нічного вітру; наблукавшись по морю, шукаючи буїв, знаходячи дорогу по шпилях скель, по дахові дзвіниці на феканському маяку, він віддавався солодкому спочинку під першим промінням сонця, що вигравало в човні на липких спинах широких, як віяло, скатів та жирних черевах палтусів. За столом він захоплено розповідав про свої прогулянки; а матуся теж розказувала, скільки разів вона пройшла великою алеєю, тією, що праворуч, проти ферми Кульярів, бо на другій було замало сонця. їй було приписано «рухатись», і тому вона завзято гуляла. Як тільки розвіювалася нічна прохолода, вона виходила, спираючись на руку Розалії, загорнувшись у плащ і дві шалі, з капором на голові, запнувшись зверху ще червоною в’язаною хусткою. Тягнучи ліву, трохи важчу ногу, що вже накреслила вздовж усієї дороги, потолочивши траву, дві курні борозни — одну туди, другу назад, — вона без кінця відбувала свою безкраю подорож від рогу замку до перших кущів гаю. По кінцях дороги вона наказала поставити по лавці; і що п’ять хвилин зверталась, спиняючись, до бідолашної служниці, яка її підтримувала: — Сядьмо, дитино моя, я трохи стомилась. Відпочиваючи на кожній лавці, вона лишала там то в’язану хустку, то одну шаль, потім другу, далі капор, потім плащ; і все це утворювало по кінцях алеї дві великі купи одежі, які Розалія брала на руку, коли вони вертались на сніданок. Після полудня баронеса відновлювала прогулянку, тільки ходила повільніше, з довшими перепочинками, навіть засипала коли-не-коли на годину в шезлонгу, який їй викочували в алею. Вона звала це «мій моціон», точнісінько так, як і на хворобу свою теж казала «моя гіпертрофія». Про цю гіпертрофію сказав їй лікар, до якого вона звернулась десять років тому, відчуваючи задишку. Відтоді це слово, змісту якого вона зовсім не розуміла, засіло їй у голову. Вона вперто просила барона, Жанну, Розялію послухати її серце, що його ніхто вже не міг почути, так глибоко воно потонуло в товщі її грудей; але вона енергійно відмовлялась від огляду будь-якого лікаря, боячись, що він викриє в неї ще якісь хвороби; і згадувала «свою» гіпертрофію при всякій нагоді й так часто, що здавалось, ніби вона належала тільки їй і ніхто інший не мав на неї жодного права. Барон казав «гіпертрофія моєї дружини», а Жанна «мамина гіпертрофія» так само, як вони говорили б «мамина сукня, капелюшок, парасолька». Вона замолоду була дуже гарненька й тонка, як очеретинка. Перевальсувавши з усіма військовими Імперії, вона прочитала «Корінну» і заплакала над нею; роман цей лишив незгладимий слід у її душі. Що повнішим ставав її стан, то більше проймалась вона поетичними поривами, і коли надмірна огрядність прикувала її до крісла, думки її почали блукати серед ніжних пригод, в яких вона уявляла себе героїнею. Серед цих пригод були в неї улюблені, до яких вона раз у раз поверталась у своїх мріях, ніби крутячи ручку катеринки, що без кінця виводить одну арію. Всі томні романси, де співається про полонянок та ластівок, неодмінно викликали в неї сльози; подобались їй навіть деякі грайливі пісеньки Беранже за їх жалісливий тон. Часто вона цілими годинами сиділа нерухомо, поринувши в свої мрії; і жити в Пенль їй дуже подобалось, бо місцевість тут ставала за декорацію для її уявлюваних романів, нагадуючи їй і навколишніми лісами, і пустинними степами, і сусідством моря романи Вальтера Скотта, що їх вона почала читати останнім часом. Дощовими днями вона замикалась у своїй кімнаті й переглядала те, що звала своїми «реліквіями». Це були всі її давні листи, листування її батька й матері, листи від барона, коли вона була його нареченою, та інші. Вона замикала їх у секретері з червоного дерева з мідними сфінксами на ріжках і говорила з особливою інтонацією: — Розаліє, дитино моя, принеси мені шухлядку зі «спогадами». Служниця відмикала столик, брала шухляду й ставила на стілець поруч господині, що починала поволі читати листи, один по одному, ронячи на них сльози. Часом Жанна заступала Розалію й сама водила на прогулянку матусю, що розповідала їй спогади свого дитинства. Дівчина в цих історіях з далекого минулого впізнавала себе, дивувалась подібності їхніх думок, спільності їхніх бажань; бо кожному серцю здається, що воно вперше б’ється від того почуття, що тремтіло вже в серцях перших людей на землі і буде жити в серцях останніх чоловіків і останніх жінок. їхня повільна хода відповідала повільному ритмові розповіді, що іноді на мить переривалась задишкою; тоді думка Жанни перескакувала через розпочаті в оповіданні пригоди, линула до повного радості майбутнього, поринала в надії. Якось після полудня, спочиваючи на лавці в кінці алеї, вони раптом побачили на другому кінці її товстого священика, що йшов до них. Він уклонився їм здалеку. Потім з привітною усмішкою вклонився ще раз за три кроки й гукнув: — Ну, пані баронесо, як поживаєм? Це був місцевий кюре. Матуся, що народилась за доби філософів ^[3] і виховувалась у Дні Революції під впливом батька-атеїста, майже не ходила до церкви, хоча й любила священиків з якогось релігійного інстинкту, властивого жінкам. Вона зовсім забула про свого кюре, абата Піко, і почервоніла, побачивши його. Вона перепросила, що йому першому довелось робити візит. Та добряга, здавалось, зовсім не ображався; він глянув на Жанну, висловив захоплення її квітучим виглядом, сів, поклав свого трикутного капелюха на коліна й витер чоло. Він був дуже гладкий, дуже червоний, і обливався потом. Він щохвилини виймав із кишені величезну картату хустку, мокру від поту, і витирав нею обличчя й шию; але тільки-но зникала вогка хустка в надрах його одежі, нові краплі виступали йому на шкірі й, падаючи на сутану, що здулася на животі, прибивали на ній плямочками летючу дорожню пилюку. Це був справжній сільський священик, веселий, терпимий, балакучий і доброзичливий. Він розповів кілька історій, говорив про місцевих жителів і, здавалось, не зважав на те, що обидві його парафіянки ще не були в церкві: баронеса через свої лінощі та недостатню віру, а Жанна — від радості, що визволилася з монастиря, де їй остогидли всякі релігійні церемонії. Появився барон. Він дотримувався пантеїстичних поглядів і був байдужий до догм. Він привітно зустрів абата, з яким був трохи знайомий, і запросив його на обід. Священик умів подобатись завдяки тому несвідомому лукавству, яке виробляється при постійному керуванні людськими душами навіть у найпосередніших натур, випадковим збігом подій, покликаних панувати над людьми. Баронеса була ласкава з ним, приваблена, можливо, тією спорідненістю, що зближує подібні натури: повнокровність та задишка товстуна відповідали власній її комплекції та важкому диханню. Під час десерту підпилого кюре охопив веселий настрій і фамільярність, властива кінцю веселих трапез. І раптом він вигукнув, ніби якась щаслива думка сяйнула йому: — Та в мене ж є новий парафіянин, якого я мушу з вами познайомити, віконт де Ламар! Баронеса, що знала всі родоводи в провінції, як свої п’ять пальців, спитала: — Чи він не з родини де Ламар де л’Ер? Священик вклонився: — Так, пані, це син віконту Жана де Ламара, що помер минулого року. 33 Тоді пані Аделаїда, що над усе любила аристократію, поставила йому сотню запитань і дізналась, що молодий віконт, сплативши батькові борги, продавши свій родинний замок, тимчасово оселився в одній з трьох ферм, що йому належали в громаді Етуван. Його маєтності приносили йому від п’яти до шести тисяч ліврів ренти, але віконт, бувши дуже ощадливою і розважливою- людиною, гадав пожити два-три роки в цьому скромному притулку, щоб мати з чим вийти в світ і вигідно одружитися, не роблячи боргів і не заставляючи своїх ферм. Кюре додав: — Це чарівний молодий чоловік, такий вихований, такий скромний. Але живеться йому тут, в селі, не дуже весело. Барон сказав: — Приведіть його до нас, пане абат, може, це його трохи розважить. І розмова звернула на інше. Коли перейшли після кави до вітальні, священик попросив дозволу погуляти в саду, бо він мав звичку трохи походити після обіду. З ним пішов і барон. Вони поволі походжали вздовж білого фасаду замку. їхні тіні, одна довга, друга кругла й ніби накрита якимсь грибом, сунулись то попереду них, то позаду, залежно від того, чи йшли вони проти місяця, чи повертались до нього спиною. Кюре посмоктував щось ніби сигаретку, яку він вийняв з кишені. Він пояснив її призначення з відвертістю сільського жителя: — Це щоб викликати відрижку, бо в мене травлення трохи важкеньке. Потім, раптом глянувши на небо, де пливло ясне світило, промовив: — Така картина ніколи не набридає. І пішов прощатися з дамами. III

Дата добавления: 2015-06-04