Annotation 5 страница. Відтоді в життя молодих увійшла гра в карти

Відтоді в життя молодих увійшла гра в карти. Щодня після сніданку Жюльєн, не випускаючи з рота люльки та прополіскуючи горло коньяком, якого він випивав чарок шість-вісім, грав з дружиною кілька партій в безик. Потім Жанна йшла до своєї кімнати, сідала коло вікна^ по шибках якого стукотів дощ чи бився вітер, старанно вишивала якусь прикрасу до спідниці. Інколи, втомившись, вона підводила очі, вдивлялась у далечінь темного, вкритого брижами моря, і після кількох хвилин цього споглядання знову бралась до роботи. Проте вона не мала більше чого робити, бо Жюльєн узяв на себе все керування хатнім господарством, щоб повніше задовольнити свою жадобу влади і скоротити витрати. Він виявляв при цьому страшенну скнарість, — ніколи не давав чайових, обмежував їжу найпотрібнішим. З того часу, як Жанна повернулася з Пепля, вона на ранок замовляла пекареві маленьку нормандську галету, але Жюльєн скасував і це марнотратство, примушуючи її обмежуватись простими грінками. Вона не говорила нічого, уникаючи розмов, суперечок та сварок, але кожний новий вияв чоловікової скупості завдавав їй болю, як уколи голкою. їй, вихованій в родині, де гроші вважались за ніщо, це здавалося низьким і огидним. Як часто вона чула від матері: «Адже гроші для того й існують, щоб їх витрачати». А тепер Жюльєн тільки й говорив: — Невже ти ніколи не позбудешся звички кидати гроші на вітер? — І щоразу, як йому щастило урвати що-небудь з платні чи з рахунку, він говорив, з посмішкою опускаючи в кишеню монету: — З маленьких струмочків утворюються великі ріки. Випадали, проте, дні, коли Жанна знову починала мріяти. Непомітно припинивши роботу, з ослаблими руками, з погаслим поглядом, вона починала уявляти собі який-не-будь роман, які-небудь чарівні пригоди, як у дні свого дівування. Але раптом голос Жюльєна, що давав наказ дядькові Сімону, розганяв мрії, і вона знову бралася за копітке рукоділля, промовляючи до самої себе: «Це вже минуло назавжди», — і сльоза падала на її пальці, що тримали голку. Розалія, колись така весела й співуча, теж змінилася, її круглі щоки втратили яскравий рум’янець, майже запали тепер і ставали часом зовсім землистого кольору. Жанна часто питала її: — Чи ти не хвора, моя мила? — Ні, пані,— завжди відповідала служниця і, трохи почервонівши, швидко зникала. Вона не бігала вже, як перше, а насилу волочила ноги; втратила свій кокетливий вигляд, нічого не купувала у бродячих гендлярів, що даремно розкладали перед нею свої шовкові стрічки, корсети та парфюмерні товари. І великий похмурий будинок з брудними сірими смугами од дощу на фасаді, здавалося, дзвенів пусткою. Наприкінці січня випав сніг. Здалеку видно було, як величезні хмари насувалися з півночі понад темним морем, — і врешті почав падати лапатий сніг. За одну ніч снігом занесло всю рівнину, а дерева вкрилися до ранку крижаною ніною. Жюльєн, у високих чоботях, скуйовджений, не вилазив з гаю, підстерігаючи за рівчаком, що виходив на рівнину, перелітних птахів. Час від часу постріл з рушниці порушував морозну тишу полів, і з високих дерев злітали, кружляючи в повітрі, зграї переляканих чорних круків. Іноді, знемагаючи від нудьги, Жанна виходила на ганок. Відгомін життя долітав здалеку, лунаючи в сонному спокої білої похмурої пелени. Трохи згодом вона вже не чула нічого, крім хлюпання далеких хвиль та якогось невиразного і невпинного шелестіння крижаного пилу, що все сипався й сипався з неба. А сніговий покров підіймався все вище і вище під цим невпинним падінням пухких і легких пластівців. В один з таких сірих ранків Жанна, гріючи ноги, непорушно сиділа біля каміна в своїй кімнаті, а Розалія, що з кожним днем змінювалася все більше, помалу стелила постіль. Раптом Жанна почула за собою якесь болісне зітхання. — Що з тобою? — запитала вона, не обертаючи голови. — Нічого, пані,— як звичайно, відповіла служниця, але голос її здавався таким уривчастим, неначе вона вмирала. Жанна думала вже про щось інше, коли звернула увагу на те, що в кімнаті не чутно було молодої дівчини. — Розаліє! — гукнула вона, але ніхто не поворухнувся. — Розаліє! — гукнула вона голосніше, гадаючи, що та тихенько вийшла, і простягла вже було руку, щоб подзвонити, коли враз глибокий стогін, що пролунав поруч із нею, злякав її, і вона схопилася з місця. Служниця з посинілим обличчям і страдницьким поглядом сиділа иа підлозі, простягши ноги і притулившись спиною до ліжка. — Що з тобою, що з тобою? — кинулась до неї Жанна. Але та не промовила ні слова і не ворухнулась; втупивши в свою господиню якийсь безтямний погляд, вона важко дихала, неначе її роздирав страшний біль. І раптом, упавши на спину, простяглася всім тілом, зціпивши зуби, щоб заглушити крик. Під сукнею, що облягала її розсунуті ноги, щось заворушилось і ту ж мить почувся звідти особливий тремтячий звук, якесь булькання, як буває, коли хто-небудь захлинається й задихається. Але враз пролунало протяжне нявчання кішки, жалісливе, кволе і вже скорботне — перший страдницький крик дитини, що вступала в життя. Раптом Жанна все зрозуміла і несамовито побігла по сходах, гукаючи: — Жюльєне, Жюльене! — Чого тобі треба? — відповів той знизу. — Це… це Розалія, вона… — насилу промовила Жанна. Жюльєн кинувся нагору, перестрибуючи через дві сходинки, і, вбігши в кімнату, враз підняв сукню дівчини, відкривши огидний маленький шматочок м’яса, зморшкува^ тий, скорчений та весь слизький, що ворушився між її голими ногами. Він випростався і з лютим виразом обличчя, випихаючи за двері свою розгублену дружину, сказав їй: — Це не твоє діло. Вийди звідси. Пришли до мене Людівіну та дядька Сімона. Тремтячи, Жанна спустилась до кухні, не наважуючись вернутися знов, увійшла до вітальні, яку не опалювали з часу від’їзду батьків, і неспокійно чекала звісток. Незабаром вона побачила слугу, що швидко вибіг з двору. За п’ять хвилин він повернувся із вдовою Дантю, місцевою повитухою. Потім на сходах зчинилася метушня, начебто виносили пораненого. Нарешті Жюльєн прийшов сказати, що вона може вже йти до своєї кімнати. Жанна тремтіла, неначе була свідком якогось тяжкого нещастя. Знову сівши коло каміна, вона запитала: — Як вона себе почуває? Жюльєн стривожено, нервово ходив по кімнаті. В ньому клекотів гнів. Спочатку він нічого не відповів, але через кілька секунд спинився й запитав: — Що ти гадаєш робити з цією дівчиною? Не зрозумівши питання, вона дивилась на чоловіка: — Як? Що ти хочеш сказати? Я не розумію. — Але ж ми не можемо тримати в своєму домі байстрюка, — раптом роздратовано скрикнув Жюльєн. Жанна зовсім збентежилась. Після довгої мовчанки вона відповіла: — Але, мій друже, мабуть, його можна віддати на виховання. Він не дав їй скінчити: — А хто за це платитиме? Може, ти? І вона знову довго міркувала, розв’язуючи це питання, нарешті сказала: — Та ж батько подбає про цю дитину, і якщо він одружиться з Розаліею, то все влаштується. Жюльєн нетерпляче й розлючено відповів: — Батько!.. Батько!.. Чи ти його знаєш… батька?.. Ні? Правда? То що ж?.. Схвильована Жанна пожвавішала: — Але він, звичайно, не покине дівчини. Він був би негідником. Ми дізнаємось, хто він, знайдемо його, і він повинен буде порозумітися з нами. Жюльєн заспокоївся і знову заходив по кімнаті: — Бачиш, моя люба, вона не хоче назвати імені цього чоловіка. Вона не признається ні тобі, ні мені… і нарешті, якщо він відмовиться від неї?.. Тим часом ми не можемо залишати у себе в домі якусь покритку з її байстрюком. Ти розумієш? Але Жанна вперто повторювала: — В такому разі цей чоловік негідник. Але нам все-таки треба дізнатися, хто він такий, і тоді він матиме діло з нами. Жюльєн зовсім почервонів і роздратувався ще більше: — Ну… а поки що? Вона сама не знала, як розв’язати питання, і запитала його: — Що ж ти пропонуєш? Він зараз же висловив свою думку: — О! По-моєму, це дуже просто. Я б дав їй трошки грошей і вирядив би її до дідька вкупі з її пискуном. Але молода жінка обурилася: — Ну, такого ніколи не буде! Дівчина — моя молочна сестра, ми росли разом з нею. Вона согрішила — тим гірше; але я не викину її геть, а коли треба буде, виховуватиму дитину сама. — І матимемо добру славу, — скипів Жюльєн, — ми, з нашим іменем і нашими зв’язками! І скрізь почнуться розмови, що ми потураємо розпусті, що ми даємо притулок шльондрам, і порядні люди не захочуть більш переступити порога нашого дому. Чи розумієш ти, що кажеш? Ти зовсім збожеволіла. — Я ніколи не дозволю викинути геть Розалію, — спокійно відповіла Жанна, — а коли ти не хочеш її залишити, то її візьме мама; треба за всяку ціну довідатися, хто батько дитини. Тоді Жюльєн зовсім розлютився: — Які вони тупоголові, ці жінки, з усіма своїми вигадками! — скрикнув він і вийшов, грюкнувши дверима. Після полудня Жанна пішла до породіллі. Служниця, яку доглядала вдова Дантю, нерухомо лежала з розплющеними очима в своєму ліжку, а доглядальниця колихала на руках немовлятко. Розалія, побачивши господиню, вся здригаючись від розпачу, заридала, закриваючи лице простиралом. Жанна хотіла було її поцілувати, але вона не давалася, ще більше загортаючись у простирало. Тоді доглядальниця, ступивши до неї, розкрила її обличчя, і вона вже не опиралася, тільки тихо плакала. В каміні тлів блідий вогник; було холодно; дитина плакала. Жанна не наважувалась говорити про немовля, боячись викликати новий приступ сліз; вона взяла служницю за руку, машинально повторюючи: — Це нічого, це нічого. Бідна дівчина крадькома позирала на доглядальницю, вся здригаючись, коли кричала дитина. Час від часу її стримуваний сум проривався в конвульсивних схлипуваннях, а сльози клекотіли в горлі. Жанна ще раз поцілувала її й прошепотіла на вухо: — Ми подбаємо про нього, моя люба. Розалія знову заридала, і Жанна швидко вийшла. Вона щодня приходила до неї, і щодня, побачивши свою господиню, служниця починала ридати. Дитину віддали годувати сусідці. А Жюльєн тим часом ледве розмовляв із дружиною, неначе затаїв проти неї злість за те, що вона не згодилась відіслати служницю. Якось він знов було завів про це розмову, але Жанна витягла з кишені листа баронеси, в якому та просила негайно прислати їй дівчину, якщо її не залишать у Пеплі. Жюльєн розлючено скрикнув: — Твоя мати така сама божевільна, як і ти. Але більше вже не наполягав. Через два тижні породілля змогла вже стати й повернулась до своїх обов’язків. Одного ранку Жанна посадовила її і, тримаючи за руки, пильно дивлячись на неї, сказала: — Слухай, люба, розкажи мені все. Розалія затремтіла, потім пробелькотіла: — Що, пані? — Від кого ця дитина? Страшенний розпач знову охопив служницю, вона спробувала було звільнити руки, щоб сховати в них обличчя. Але Жанна, силоміць поцілувавши її, стала втішати її: — Це нещастя, моя дорога, та що вдієш. Ти не встояла, але таке трапляється з багатьма. Коли батько дитини одружиться з тобою, про все зовсім забудуть, і ми зможемо його взяти в найми, щоб він був разом з тобою. Розалія стогнала, неначе її мордували, і час від часу поривалась визволитися та втекти. Жанна говорила далі: — Я добре розумію, що тобі соромно, але ти сама бачиш, що я не серджусь на тебе й розмовляю ласкаво. Коли ж я питаю в тебе ім’я цього чоловіка, то для твого ж добра: з того, як ти журишся, я бачу, що він покинув тебе, і хочу стати на перешкоді цьому. Жюльєн знайде його, і ми примусимо одружитися з тобою: і коли ви житимете вдвох коло нас, ми подбаємо, щоб ти з ним була щаслива. Але Розалія різким рухом вирвала від Жанни свої руки і стрімголов утекла, як божевільна. Увечері, під час обіду, Жанна сказала Жюльєнові: — Я хотіла примусити Розалію назвати ім’я її спокусника, але нічого не добилася. Спробуй тепер ти розпитати, щоб ми могли одружити з нею того негідника. Жюльєн раптом розсердився: — А! Знаєш, я не хочу навіть чути про таке. Тобі забаглося залишити дівчину, ну, то й залишай, але не докучай мені із цим. Здавалося, що після пологів Розалії він став ще більш дратівливим. Засвоїв звичку розмовляти з дружиною не інакше, як гримаючи на неї, начебто завпеди був чимось розлючений, тим часом як вона, навпаки, знижувала голос, говорила ласкаво, корилася, щоб уникнути суперечок: ночами тепер часто плакала в своєму лінску. Незважаючи на свою постійну дратівливість, чоловік її згадав про любовні втіхи, забуті ним ще із часу повернення з подорожі, і рідко коли минало три ночі, щоб він не навідав спальні дружини. Незабаром Розалія зовсім уже видужала і зробилася менш журливою, хоч, як і раніше, здавалася чимось переляканою, наче її переслідував якийсь невідомий страх. І ще двічі втікала вона від Жанни, коли та знову спробувала її розпитувати. Раптом і Жюльєн став привітнішим: і молода жінка знов віддалася своїм неясним сподіванням і навіть знов повеселішала, хоч і почувала часом незвичне нездужання, про яке вона нікому не говорила. Відлиги все ще не було, майже п’ять тижнів над суцільним, твердим і блискучим сніговим покривалом простяглеся ясне небо, вдень — наче блакитний кришталь, вночі — все усіяне зорями, які здавалися теж крижаними, до того холодно було в цьому широкому просторі. Самотні ферми у квадратних дворах, за завісою з обсипаного інеем гілля, здавалося, спали в білих сорочках. Ні люди, ні тварини не виходили звідти: тільки комини хаток, з яких здіймалися в морозяне повітря тонкі цівки диму, свідчили про сховане там життя. Рівнина, огорожі, берести коло парканів — все здавалося мертвим, прибитим холодом. Інколи чути було, як тріщали дерева, неначе під корою ламалися їхні тіла; часом відривалася й падала на землю величезна гілляка, в якій лютий холод заморозив соки і порвав волокна. Жанна неспокійно чекала приходу тепла: їй здавалося, що у всіх її невиразних стражданнях винна ця сувора пора року. То вона нічого не могла їсти, охоплена огидою до всякої їжі, то починалося шалене серцебиття, то найлегші навіть страви викликали в ній розлад травлення, її завжди напружені нерви тремтіли в якомусь повсякчасному нестерпному збудженні. Якось увечері, коли термометр опустився ще нижче, Жюльєн, виходячи з-за столу і тремтячи від холоду (бо в їдальні ніколи не топили як слід, такий він був ощадливий), потер руки і пробурмотів: — Гарно буде спати вдвох цієї ночі, чи не так, моє серденько? Він засміявся своїм колишнім добрим, дитячим сміхом, і Жанна кинулася йому на шию; але саме цього вечора вона почувала себе так погано, так нездужала, була в такому дивному нервовому настрої, що, поцілувавши його в губи, тихенько попрохала залишити її саму. Кількома словами вона з’ясувала йому свій стан: — Я тебе прошу, мій любий, запевняю тебе, що мені щось недобре. Напевно завтра почуватиму себе вже краще. Він не наполягав: — Як хочеш, моя мила; якщо ти хвора, треба поберегтися. І вони завели мову про інше. Вона лягла спати рано. Жюльєн, усупереч звичаю, наказав затопити камін у своїй кімнаті. І коли йому сказали, що вже «горить добре», він поцілував дружину в лоб і вийшов. Холоднеча, здавалося, запанувала у всьому будинку. Стіни тріщали від морозу. Жанна тремтіла від холоду в своєму ліжку. Двічі вставала, щоб підкинути в камін дров і накласти на ліжко сукні, спідниці і різну стару одежу. Але ніщо не могло її зігріти; ноги їй заніміли; від литок аж до стегон пробігав дрож; вона весь час переверталася з боку на бік, ворушилась, почувала якийсь незвичайний нервовий неспокій. Незабаром вона зацокотіла зубами: руки її тремтіли, груди стискувало, і серце билося глухими, важкими ударами; часом здавалось, що воно зовсім спинилося; вона задихалась, наче в її горло вже не проходило повітря. Страшенна туга опанувала її, і водночас нестерпний холод пронизував її наскрізь. Вона ніколи ще не відчувала нічого подібного, їй здавалося, життя покидає її, що вона ось-ось сконає. Вона подумала: «Зараз я умру… Я вмираю…» Охоплена жахом, сплигнула з ліжка, подзвонила Розалії, почекала, подзвонила знов і знов почекала, вся здригаючись від холоду. Служниця не приходила. Вона, очевидно, спала вже першим міцним сном, перервати який неможливо, і Жанна, не тямлячи себе, босоніж вибігла на сходи. Безшумно, навпомацки знайшовши двері, відчинила їх і покликала: «Розаліє!» — пішла далі, наштовхнулась на ліжко, помацала рукою й переконалася, що воно порожнє. Воно було порожнє і зовсім холодне, наче ніхто в нього й не лягав. «Як! Вона ще й досі ходить десь у таку люту годину!» — здивовано подумала Жанна. Але враз серце її заколотилося, затремтіло, вона почала задихатися і нетвердими кроками спустилася знов, щоб збудити Жюльєна. Стрімголов вбігла в його кімнату, певна, що вмирає, і бажаючи побачити його, перш ніж знепритомніє. При миготінні згасаючого вогнища вона побачила голову Розалії на подушці поруч із головою свого чоловіка. Вона скрикнула, і від цього крику обоє схопилися на ліжку. На мить остовпіла, вражена тим, що побачила. Потім кинулася геть і повернулася в свою кімнату: коли ж розгублений Жюльєн покликав: «Жанно!» — її охопив невимовний жах від самої думки, що вона побачить його, почує його голос, слухатиме його пояснення, його брехню, віч-на-віч зустрінеться з ним, і вона знов кинудася по сходах, по яких щойно зійшла. Вона бігла тепер у темряві, ризикуючи скотитися по кам’яних сходах і розбитися. Бігла вперед, її підганяла владна потреба кудись бігти, щоб нічого більше не знати, нічого більше не бачити. Опинившись унизу, вона, як була, в сорочці, боса — опустилася на сходинку і завмерла там з затуманеним розумом. Сплигнувши з ліжка, Жюльєн нашвидку одягся. Вона чула його рухи, кроки. Підвелася, щоб врятуватися від нього, бо він уже спускався сходами, гукаючи: — Слухай, Жанно! Ні, вона не хотіла ні слухати його, ні дати йому навіть доторкнутись до неї пальцем; і кинулась до їдальні, втікаючи, наче від убивці. Шукала якогось виходу, схованки, темного куточка, якогось способу уникнути цієї зустрічі і забилася під стіл. Але він уже відчинив двері і, тримаючи свічку, весь час гукав: «Жанно!» Знов схопившись, вона помчала, наче заєць, кинулася в кухню, двічі оббігла її, ніби зацькована тварина: чуючи, що він усе ще переслідує її, вона раптом розчинила двері в сад і побігла в поле. Крижаний дотик снігу, в який її босі ноги провалювались майже до колін, надавав їй раптом відчайдушної енергії. Вона не відчувала холоду, хоч була роздягнена: вона не почувала вже нічого, таким невразливим стало її тіло від душевного болю — і все бігла, біла, як земля… Вона промчала по великій алеї, проминула гайок, перестрибнула через рів і побігла рівниною. Місяця не було: наче вогняні зерна, розкидані по чорному полю неба, блищали зорі, але рівнина, що ніби застигла в нерухомості й безмірній тиші, світилася тьмяною білизною. Жанна швидко йшла, майже не дихаючи, нічого не тямлячи, ні про що не думаючи. І раптом спинилась на краю скелі. Інстинктивно спинилася, присіла і так зосталась, без думок, без волі. З темного провалля перед нею невидимо й нечутно море дихало солоним духом водоростей, що їх викинув на берег приплив. Довго сиділа вона так, захолонувши душею й тілом, потім раптом почала тремтіти, тремтіти страшенно, наче парус під вітром. Її руки, плечі, ноги здригалися, тіпалися, дрібно-дрібно трусилися і раптом до неї повернулась ясна і болісно гостра свідомість. Потім перед її очима постали образи минулого: прогулянка з Жюльєном у човні дядька Ластіка, їхні розмови, зародження її кохання, хрестини човна, потім вона перенеслася ще далі, аж до тієї заколисаної мріями ночі, коли приїхала в Пепль. А тепер! Тепер! О! Все її життя розбите, всі радощі скінчились, немає жодної надії: і страшне майбутнє, повне мук, зрад і розпачу, встало перед нею. Краще вмерти, тоді всьому буде кінець. Але десь далеко почувся голос: — Ось тут, ось її сліди, сюди, швидше, швидше! То був Жюльєн: він шукав її. О! Вона не хотіла бачити його. Там, у проваллі перед нею, чула тепер невиразний гуркіт, ледве чутне хлюпання моря об скелі. Вона схопилася, випросталася, щоб кинутись туди, і, посилаючи життю прощальне слово тих, що втратили надію, простогнала останнє передсмертне слово, останнє слово молодих солдатів, що гинуть у бою: — Мамо! Раптом вона подумала про свою матусю. Побачила, як та гірко ридає, побачила свого батька навколішках перед спотвореним трупом і за одну мить пережила всі муки їхнього відчаю. Тоді вона безсило впала на сніг і вже не тікала більш, коли Жюльєн і дядько Сімон разом з Маріусом, що тримав ліхтар, схопили її за руки, щоб відтягти назад — так близько була вона від краю провалля. Вони робили з нею все, що хотіли, бо вона не могла ворухнутися. Відчувала, що її понесли, а потім поклали в ліжко, що її розтирають гарячими рушниками; потім зникли всі спогади, і вона знепритомніла. Потім почався кошмар, — та чи був це кошмар? Вона лежала в своїй кімнаті. Був день, але не могла підвестися. Чому? Вона не знала. І от почула якийсь тихенький шум на підлозі, начебто щось шкрябало, шелестіло, — і враз мишка, маленька, сіренька мишка швидко пробігла по її ковдрі. Слідом за нею з’явилась друга, потім третя, і всі почали просуватись до її грудей жвавими дрібненькими кроками. Жанна не перелякалася; бажаючи схопити мишеня, вона простягла було до нього руку, але даремно. Тоді з усіх боків з’явились інші миші,— десять, двадцять, сотні, тисячі їх. Вони видирались по колонках ліжка, одна за одною тяглися по обоях, вкрили всю постіль. Незабаром вони залізли і під ковдру. Жанна відчувала, як вони ковзали по її шкірі, лоскотали її ноги, підіймались та спускались вздовж усього її тіла; бачила, як із ніг вони пробирались аж до самого її горла; і вона відбивалась від них, простягала вперед руки, щоб спіймати їх, але щоразу стискувала порожні кулаки. Розпач охоплював її. Вона хотіла бігти, кричала, і їй здавалося, що її примушують лежати нерухомо, що чиїсь дужі руки схопили і тримають її. Але вона не бачила нікого. Вона не мала ніякого уявлення про час. Мабуть, це тривало довго, дуже довго. Нарешті Жанна прийшла до пам’яті — зморена, знесилена, але все-таки з приємним відчуттям. Вона почувала себе кволою-кволою. Розплющила очі і зовсім не здивувалась, побачивши матусю, що сиділа в її кімнаті з якимсь гладким, незнайомим їй чоловіком. Скільки їй було років? Жанна зовсім не усвідомлювала цього, їй здавалося, що вона ще зовсім маленька дівчинка. Так само не було в неї й ніяких спогадів. — Бачите, вона приходить до пам’яті,— сказав гладкий чоловік. Матуся почала плакати: — Ну, ну, заспокойтесь, пані баронесо, — знову казав товстун, — я ж вам кажу, що зараз я вже ручуся за неї. Але не говоріть з нею ні про що, ні про що. Хай вона спить. Жанні здавалося, що вона ще дуже довго пробула в такій дрімоті, її відразу охоплював важкий сон, як тільки вона починала думати; і вона вже більше не пробувала ні про що згадувати, ніби несвідомо боялася, що дійсність може виникнути знову в її уяві. Але одного разу, прокинувшись, Жанна помітила коло себе Жюльєна самого і раптом згадала все, начебто перед нею підняли завісу, що ховала досі її минуле життя. Вона відчула страшенний біль у серці, і їй знов захотілось бігти. Скинувши з себе простирала, вона сплигнула на підлогу і впала, не маючи сили вдержатись на ногах. Жюльєн кинувся до неї, але вона дико зарепетувала, боячись, що він торкнеться її. Звивалась і качалась по підлозі. Двері розчинилися. В кімнату разом з удовою Дантю вбігла тітка Лізон, слідом за ними барон і, нарешті, важко дихаючи, увійшла перелякана матуся. Жанну знов поклали в ліжко, і вона відразу навмисне заплющила очі, щоб нічого не казати і цілком віддатися своїм думкам. Мати й тітка метушились коло неї, питаючи її: — Чи ти чуєш нас зараз, Жанно, чуєш, Жаннетто? Прикинувшись, ніби нічого не чує, Жанна не відповідала; але вона добре помітила, що вже вечоріє. Настала ніч. Коло неї була сиділка, яка час від часу давала їй пити. Жанна пила мовчки, але вже не спала; в голові їй снувалися болісні думки; вона марно намагалася пригадати те, що не давалось їй, немов у пам’яті її були якісь прогалини, якісь великі білі порожні місця, на яких не відбилися жодні події. Але поступово, після великих зусиль, їй вдалось відновити всі факти. З упертим напруженням почала вона розбиратися в них. Приїхали матуся, тітка Лізон і барон, — виходить, вона дуже хвора. Але Жюльєн? ІДо він сказав? Чи знають що-небудь батьки? А Розалія? Де вона? І що ж робити далі? Що робити? І тут їй сяйнула одна думка — повернутися з татом та матусею до Руана, як раніш. Вона буде вдовою, — от і все. Тоді вона стала терпляче й хитро вичікувати, прислухаючись до розмов, добре все розуміючи, але не виявляючи цього, задоволена поверненням до неї пам’яті. Нарешті якось увечері, залишившись удвох з баронесою, вона тихесенько покликала її; — Матусю! Вона сама здивувалася, що її голос так змінився. Баронеса схопила її за руки: — Донечко моя, дорога моя Жанно! Дитино моя, ти впізнаєш мене? — Так, матусю, але не треба плакати; в нас буде довга розмова. Чи казав тобі Жюльєн, чому я втекла тоді в поле? — Так, моя маленька, в тебе була сильна й дуже небезпечна гарячка. — Це не так, мамо. Гарячка в мене була пізніше. Але чи сказав він тобі, від чого це трапилось і через що я втекла? — Ні, моя люба. — Це через те, що я застала Розалію в його ліжку. Баронеса подумала, що дочка ще марить, і почала її пестити. — Спи, моя дитино, заспокойся, спробуй заснути. Але Жанна вперто провадила своє: — Я зараз при розумі, матусю, і не кажу вже дурниць, як це могло бути останніми днями. Якось уночі мені стало недобре, і я пішла покликати Жюльєна. Розалія спала разом з ним. Я зовсім втратила розум з відчаю й побігла по снігу, щоб кинутися з кручі. Але баронеса повторювала: — Так, моя дитино, ти була дуже хвора. — Ні, це не те, мамо. Я застала Розалію в ліжку Жюльєна і не хочу більше з ним жити. Ти відвезеш мене, як колись, до Руана. — Добре, моя дитино, — відповіла баронеса, пам’ятаючи пораду лікаря ні в чому не суперечити хворій. — Я бачу, що ти мені не віриш, — нетерпляче сказала тоді Жанна, — піди поклич тата, він швидше зрозуміє мене. Насилу підвівшись, матуся взяла обидві свої палиці і вийшла, волочачи ноги; за кілька хвилин вона повернулася з бароном, що підтримував її. Вони сіли коло ліжка, і Жанна зараз же почала розповідати. Неквапливо, тихим голосом, але ясно, вона розповіла про все: про дивну вдачу Жюльєна, про його брутальність, скнарість, нарешті про його зраду. Коли вона скінчила, барон побачив, що вона не марить, але не знав, що подумати, на що зважитись, що відповісти. Він ніжно взяв дочку за руку, як брав колись, коли присипляв її казками: — Слухай, моя доню, тобі треба добре все обміркувати. Не будемо поспішати; постарайся терпіти свого чоловіка, поки ми не зважимось на якесь певне рішення. Чи ти обіцяєш мені це? — Я згодна, але я не залишусь тут, коли видужаю, — прошепотіла Жанна і потім тихенько спитала: — Де зараз Розалія? — Ти її не побачиш більше, — відповів барон. Але вона наполягала на своєму: — Де вона? Я хочу знати. Тоді він признався, що дівчина ще тут, але запевняв, що тепер вона поїде звідси. Покинувши хвору, барон, весь палаючи гнівом, ображений в своїх батьківських почуттях, пішов до Жюльєна й суворо сказав йому: — Пане, я вимагаю у вас пояснення вашої поведінки щодо моєї дочки. Ви зрадили її зі служницею. Це вдвоє безчесніше. Але Жюльєн удав з себе невинного, палко заперечував, присягався іменем Бога. Та й які є докази на те? Хіба ж не втратила Жанна розум? Хіба ж не було в неї гарячки? Хіба не втекла вона по снігу тієї ночі, коли почалась її хвороба, у припадку божевілля? І саме в розпалі цього припадку, коли вона майже гола бігала по будинку, їй здалося, ніби вона побачила служницю в ліжку свого чоловіка! Він розпалився, погрожував процесом, обурювався. І збентежений барон почав просити пробачення і, перепросивши, простяг йому свою чесну руку, яку Жюльєн відмовився потиснути. Довідавшись про чоловікову відповідь, Жанна зовсім не розгнівалася. — Він бреше, тату, — сказала вона, — але ми примусимо його, нарешті, признатися. Протягом двох днів була вона мовчазна, зосереджена й задумана. На третій день вранці вона захотіла бачити Розалію. Барон відмовився прислати служницю, сказавши, іцо вона вже поїхала. Але Жанна затялась, повторюючи: — В такому разі хай по неї пошлють. Вона почала вже сердитись, коли ввійшов лікар. Йому розповіли про все, щоб він міг дати пораду. Але знервована Жанна раптом заплакала і майже кричала: — Я хочу бачити Розалію, я хочу її бачити! Тоді лікар взяв її за руку і прошепотів: — Заспокойтесь, пані, для вас небезпечне всяке хвилювання, бо ви вагітні. Вона була тяжко вражена, немов ударом, і зараз же їй здалось, ніби щось у ній заворушилось. Вона замовкла, навіть не слухала, що коло неї говорили, вся поринувши в свої думки. Вночі не могла спати; нова, незвичайна думка, що в ній живе дитина, відгонила від неї сон. Вона сумувала, пригнічена тим, що це був син Жюльєна; боялася, щоб він не вдався в батька. Коли ж настав день, вона наказала покликати барона. — Татусю, я вирішила остаточно; я хочу знати все, особливо тепер, чуєш, — я хочу, а ти знаєш, що не слід суперечити мені в моєму стані. Слухай же уважно. Ти запросиш до нас кюре. Він мені потрібен, щоб не дати Розалії говорити неправду. Коли він прийде, ти приведеш її сюди і залишишся тут з матусею. Постарайся тільки, щоб Жюльєн ні про що не здогадався. Через годину увійшов кюре, який ще більш погладшав і задихався так само, як і матуся. Він сів коло неї в крісло, звісивши живіт між розсунутими ногами, і почав жартувати, за звичкою витираючи лоб картатою хусткою: — Ну, ну, пані баронесо, ми з вами, здається, не худнемо; по-моєму, ми до пари одне одному. Потім він обернувся до хворої: — Хе-хе! А мені казали, моя молода пані, що незабаром у нас будуть нові хрестини? Ха-ха-ха! І вже не човна хреститимемо на цей раз. І додав серйозним тоном: — Це буде захисник батьківщини, — після короткого роздуму вів далі,— або це буде гарна мати родини… як ви, пані,— вклонився він у бік баронеси. Але тут відчинилися двері в глибині кімнати. Барон підштовхував розгублену Розалію, яка, плачучи і чіпляючись за одвірок, ніяк не хотіла входити. Нарешті одним штурханом барон нетерпляче ввіпхнув служницю в кімнату. Вона затулила руками обличчя і стояла схлипуючи. Як тільки Жанна її побачила, вона швидко схопилася і сіла, блідіша, ніж простирало; серце в неї билося так шалено, що за кожним ударом піднімалась тонка сорочка, прилипла до тіла. Вона не могла вимовити ні слова, задихаючись, і насилу переводила дух. Нарешті уриваним від хвилювання голосом вона промовила: — Мені… мені… не треба… було б… розпитувати тебе… Мені… мені досить бачити тебе такою… бачити твій… твій сором… передо мною. їй важко було дихати; після паузи вона повела: — Але я хочу знати все… все. Я запросила пана кюре, щоб це було наче сповідь, чуєш? Розалія не рухалась; якісь приглушені зойки виривалися з-під її стиснутих рук. Розпалений гнівом барон схопив її за руки, з усієї сили відірвав їх від обличчя і кинув її навколішки перед ліжком. — Говори… Відповідай! Вона так і залишилась на підлозі, в позі Магдалини, що кається в гріхах, чепчик з’їхав їй з голови, фартух простяг-ся но підлозі, обличчя знову було затулене руками. Тоді до неї звернувся кюре: — Ну, доню моя, слухай, що тобі кажуть, і відповідай. Ми не хочемо тобі зла, але хочемо знати все, що сталося. Жанна дивилась на неї, нахилившись над краєм ліжка. — Це правда, — запитала вона, — що ти була в ліжку Жюльєна, коли я застала вас тоді? — Так, пані,— простогнала крізь стиснуті руки Розалія. Тоді, важко й шумно дихаючи, заплакала й баронеса, змішуючи з плачем Розалії свої судорожні ридання. Втупивши в служницю очі, Жанна спитала: — З якого часу це почалося? — З того часу, як він прийшов, — пробелькотіла Розалія. Жанна не зрозуміла: — З того часу, як він прийшов?.. Виходить… з весни? — Так, пані. — З того часу, як він почав у нас бувати? — Так, пані. І Жанна засипала її запитаннями, поспішно, ніби захлинаючись. — Але як це сталося? Як він заговорив з тобою про це? Як він оволодів тобою? Що він тобі казав? Коли саме і як ти йому поступилася? Як ти могла йому віддатися? Розалія, теж захоплена якимсь гарячковим бажанням говорити, якоюсь потребою розповісти все, відняла руки від обличчя: — Хіба я знаю? Це було в той день, як він уперше тут обідав, коли він прийшов до мене в мою кімнату. Він сховався на горищі. Я не сміла кричати, щоб не наробити скандалу. Він ліг зі мною; я сама не знаю, що тоді робила; він же робив усе, що хотів. Я мовчала, бо дуже він мені сподобався. — Ну, а твоя… твоя дитина… від нього? — скрикнула Жанна. Розалія заридала. — Так, пані. І обидві замовкли. Чути було тільки схлипування Розалії та баронеси. Пригнічена всім цим, Жанна теж відчула на очах сльози, що беззвучно потекли по її щоках. Дитина її служниці мала того ж самого батька, що й її власна! Її гнів стих. Вона почувала, Що її охопив безпросвітний, глибокий, безмірний відчай. І зміненим, зм’якшеним голосом, яким говорять жінки, коли плачуть, вона запитала знову: — А як ми повернулися… звідти… з подорожі… коли це відновилося? — У… у перший же вечір він прийшов до мене… — пробурмотіла служниця, зовсім звалившись на підлогу. Кожне її слово розривало Жаннине серце. Виходить, першого ж вечора, після повернення до Пепля, він покинув її заради цієї дівчини. Ось чому він залишив її спати саму. Тепер Жанна знала вже досить і не хотіла більше знати нічого. — Геть, геть звідси, — закричала вона. Та пригнічена Розалія не поворухнулась, і Жанна звернулась до батька: — Виведи, забери її геть! Але кюре, що досі мовчав, визнав нагоду зручною, щоб виголосити маленьку проповідь. — Дуже погано те, що ти вчинила, доню моя, дуже погано, і Бог не простить тобі цього гак легко. Згадай про пекло, що чекає тебе, коли ти не виправиш надалі своєї поведінки. Тепер, коли ти маєш дитину, тобі треба шануватися. Пані баронеса безумовно зробить що-небудь для тебе, а ми підшукаємо тобі чоловіка… Він говорив би ще довго, але барон, знову схопивши Розалію за плечі, підняв її, дотяг до дверей і, наче торбу, викинув у коридор. Тільки-но він повернувся, блідіший від дочки, як кюре почав знову: — Що ви хочете? Вони всі тут такі, чиста біда, але нічого не вдієш, і треба вже бути поблажливим до людських слабостей. Вони ніколи не виходять заміж, не ставши перед тим вагітними, ніколи, пані. Це вже, як то кажуть, місцевий звичай, — додав він з усміхом і потім продовжував обуреним тоном: — Навіть діти, і ті часом грішать цим. Я сам торік спіймав на кладовищі двох маленьких учнів — хлопчика і дівчинку. Я повідомив батьків, і знаєте, що вони мені відповіли? «Що ж ви хочете, пане кюре, це ж не ми навчили їх цієї розпусти, і ми тут нічого не можемо вдіяти». Ось, пане, і ваша служниця вчинила, як і інші… Але барон, тремтячи від обурення, перепинив його: — Вона? Яке мені діло до неї? Але Жюльєн, ось хто обурює мене. Його вчинок безчесний, і я заберу від нього дочку. І він почав ходити по кімнаті, все більш розпалюючись і гніваючись: — Це підло зрадити так мою дочку, підло. Він розпусник, негідник, цей чоловік, він мерзотник, і я скажу йому це, я надаю йому ляпасів, я заб’ю його своєю палицею! Але священик повільно почав нюхати з табакерки, сидячи коло баронеси, яка все ще плакала, і мав намір до останку дограти свою роль миротворця: — Слухайте, пане барон, між нами кажучи, він зробив, як роблять усі. Чи багато знаєте ви незрадливих чоловіків? І він додав з лукавою добродушністю: — Знаєте, б'юсь об заклад, що ви самі теж мали які-не-будь пригоди, признайтеся по щирості, хіба ж не так? Барон збентежено спинився перед священиком, який продовжував: — Авжеж, ви робили, як і всі. Хто знає, може, й ви колись спокусилися такою покоївочкою, як ця. Кажу вам, що так роблять усі. І ваша дружина через це не була ні менше щасливою, ні менш любимою, чи не так? Розгублений барон не міг зрушити з місця. Хай йому чорт, це правда, що й він робив так само і навіть часто, щоразу, як траплялась нагода; і він так само не шанував родинного вогнища, не пропускаючи й покоївок своєї дружини, якщо вони були гарненькі. Чи був і він через це негідником? Чому суворо засуджує поведінку Жюльєна, тим часом як сам ніколи навіть і не помислив, що його власна поведінка могла вважатися злочинною? А на вустах баронеси, яка все ще схлипувала, промайнув ледве помітний усміх від згадки про пустощі свого чоловіка, бо вона належала до породи тих сентиментальних людей, лагідних та добродушних, для яких любовні пригоди становлять частину існування. Жанна, зовсім знесилена, лежала горілиць з розплющеними очима, безсило розкинувши руки, і сумно віддавалася своїм думкам. їй пригадалась одна фраза Розалії, що ранила душу, ножем краяла серце: «Я мовчала, бо дуже він мені сподобався». їй він теж сподобався, і тільки через це врна віддалась йому, зв’язала з ним усе своє життя, зреклася всіх надій, усіх сподіваних бажань, невідомого майбутнього. Вона кинулася в цей шлюб, у цю безодню, щоб зазнати нещастя, журби, розпачу, через те тільки, що, як і Розалії, він їй сподобався. Двері відчинились від несамовитого удару. Появився розлючений Жюльєн. Помітивши Розалію, що ридала на сходах, він прийшов довідатись про все, розуміючи, що тут щось затівають і що служниця, напевно, проговорилася. Побачивши кюре, він наче прикипів до місця._ — Що це? В чім річ? — запитав він тремтячим голосом, але зовні спокійно. Барон, ще недавно такий рішучий, не зважувався нічого Сказати, боячись, щоб зять не відповів доказами кюре і не послався на його власний приклад. Матуся плакала ще голосніше, а Жанна, спершись на руки і важко дихаючи, дивилась на того, хто завдав їй такої нестерпної муки. Нарешті вона промовила: — Річ у тому, що ми тепер знаємо все, ми знаємо про всі ваші ганебні вчинки з того часу… з того часу, як ви вперше ввійшли в цей дім… Річ у тому, що дитина цієї служниці ваша, як… як… і моя дитина… Вони будуть братами… — І такого болю завдала їй ця згадка, що вона впала на постіль і нестримно заридала. Жюльєн стояв вражений, не знаючи, що казати, що робити. Тоді кюре втрутився знову: — Ну, ну, не слід так побиватись, моя молода пані, будьте розважливі. Він підвівся, підійшов до ліжка й поклав на чоло охопленої розпачем Жанни свою теплу руку. І цей простий дотик якось дивно її заспокоїв. Вона зараз же відчула себе знесиленою, наче ця дужа селянська рука, що звикла відпускати гріхи і ласкаво підбадьорювати душі, принесла їй своїм дотиком таємниче умиротворення. А товстун стояв і добродушно продовжував: — Пані, треба завжди прощати. Ось з вами сталося велике нещастя, але Бог у своєму милосерді нагородив вас великою радістю, бо незабаром ви станете матір’ю. Ця дитина буде вашою втіхою. І заради неї я благаю вас, я вас заклинаю простити панові Жюльєну його помилку. Це буде новим зв’язком поміж вами, запорукою його вірності в майбутньому. Невже ви зможете відокремитися і в серці своєму від того, чий плід ви носите в своїй утробі? Жанна нічого не відповіла; вона була така пригнічена, засмучена, знеможена, що не мала навіть сили для гніву чи ненависті. їй здавалось, що нерви її ослабли, ніби їх підрізали, вона ледве-ледве жила. Баронеса, серце якої зовсім не знало злопам’ятності, не здатна до довгого напруження, пробурмотіла: — Ну, Жанно? Тоді кюре, взявши за руку чоловіка, підвів його до ліжка і вклав Жюльєнову руку в руку його дружини. Потім він злегка ляснув поверх їх рук, наче щоб остаточно з’єднати їх, і, облишивши свій офіціальний тон проповідника, промовив з задоволеним виразом: — От і все. Вірте мені, так буде краще. Дві з’єднані на мить руки зараз же розімкнулися. Жюльєн, не наважуючись поцілувати Жанну, поцілував у чоло баронесу, повернувся на каблуках, узяв під руку барона, який не опирався, задоволений з того, що все владналося, і вони вийшли разом викурити сигару. Знесилена хвора задрімала, а священик з баронесою почали пошепки розмовляти. Абат говорив, пояснював свої міркування, а баронеса з усім згоджувалася, киваючи головою. Нарешті він резюмував: — Отже, вирішено: ви дасте цій дівчині ферму Барвіль, а я беру на себе підшукати їй чоловіка, якого-небудь хорошого, порядного парубка. О, з посагом у двадцять тисяч франків нам не бракуватиме охочих. Нам залишиться тільки вибирати. І баронеса уже всміхалася, почуваючи себе цілком щасливою, з двома сльозинками, що спинились на її щоках і вогкі сліди яких встигли вже висохнути. — Це вирішено, — говорила вона. — Барвіль вартий що-найменш двадцяти тисяч франків, але треба записати ферму на дитину; вона ж із чоловіком користуватимуться за свого життя прибутками з неї. Абат підвівся і потиснув руку баронесі: — Не турбуйтесь, пані баронесо, не турбуйтесь; я ж знаю, як вам важко підійматися. Виходячи, він зустрів тітку Лізон, що йшла навідати хвору. Вона нічого не помітила. їй нічого не сказали, і, як завжди, вона так ні про що й не довідалась. VIII

Дата добавления: 2015-06-04