Житіє святого благовірноговеликого князя Ярослава Мудрого

Помісним Собором Української Православної Церкки Київського Патріархату 11 липня 2008 року

Святий благовірний київський князь Ярослав Мудрий був другим сином святого рівноапостольного князя Володимира Великого та його дружини, полоцької княжни Рогнеди. Народився, вірогідно, десь близько 983 р., за п’ять років до великого хрещення Київської Руси-України¹. Ярославові було п’ять літ, коли батько охрестив його разом з іншими братами у святому джерелі поблизу нашого Йордану — Дніпра. При хрещенні маленький Ярослав отримав ім’я на честь святого великомученика Георгія Побідоносця, тому в історії наш князь відомий ще під одним іменем — Георгій. Особливо часто це ім’я зустрічається у літописних повідомленнях та різних давніх записах. Близько 990 р. Ярослав посів ростовський престол, а після смерті свого брата Вишеслава був переведений до Новгорода. Сталося це не пізніше 1013 р.

Ймовірно, Ярослав здобув у Києві добру освіту, навчаючись водній з тих шкіл, які його батько Володимир відкривав для дітей свого боярського оточення. У деяких літописах, зокрема Густинському й Тверському, які датуються XVII ст., розповідається про хворобу Ярослава, внаслідок якої він, начебто, був нерухомим. Зцілення сталося 988 р., коли Ярослав довідався, що його батько вирішив розлупитися з матір ю та взяти шлюб з візантійською принцесою Анною. Певний час він жив з матір“ю у селі Предславине під Києвом у заміській князівській садибі. Напевно, саме звідси направив батько свого сина на ростовське княжіння.

У Ростові князь Ярослав правив щонайменше 10-12 років. Деякі відомості щодо цього періоду життя князя подає нам «Сказання про побудову града Ярослава». У ньому розповідається, як князя Ярослава, що прийшов з Києва, вороже зустріло язичницьке населення краю і навіть випустило на нього лютого ведмедя. Ярослав не тільки виграв цей нерівний двобій, але й наступного разу прийшов з благим наміром, разом зі священиками та майстрами, для того, щоб охрестити жителів «Медвежого угла» і збудувати для них храм. Однак і цього разу населення зустріло свого князя вороже, вдруге випустивши ведмедя і собак: «Людии сего испусти от клети некоего люта зверя и псов, да ростешут князя и сущих с ним. Но Господь сохрани благоверного князя: сей секирою своєю победи зверя». І вже після чергової перемоги над диким звіром, Ярослав «водрузи на земле сей деревян крест и ту положи основу святому храму пророка Божия Илии. А храм сей посвяти во имя сего святаго угодника, яко хищнаго и лютаго зверя победи в день его»². Достовірність цього «Сказання» деякі дослідники підтверджували тим фактом, що перший свій храм майбутній великий будівничий заклав на честь святого пророка Іллі а також дав це ім’я своєму синові — первістку.

Період новгородського князювання благовірного Ярослава був коротким, лише п’ять років. Ми не зустрічаємо в літописах особливих повідомлень щодо цього періоду. Проте, існують свідчення останніх двох років новгородського князювання Ярослава, перед вокняжінням у Києві, які говорять нам про те, що майбутній володар Руси завзято боронив економічне становище Великого Новгорода і не охоче платив данину стольному градові Києву. За це батько на нього розгнівався і навіть хотів був покарати неслухняного сина.

Кончина просвітителя Руси князя Володимира Великого разюче змінила політичну ситуацію в державі. На київському престолі сів Святополк Окаянний, який став роздавати киянам подарунки, аби підкупом та підступністю залучити їх на свій бік. Цей злощасний князь надумав підло усунути усіх своїх конкурентів і вбив князів Бориса та Гліба. Страшне братовбивство мало величезний розголос по всій Русі й чутки про нього дійшли до Великого Новгорода. Благовірний князь вирішив помститися новоявленому „Каїнові». Звістка сестри Предслави про смерть батька та жахливе братовбивство, яке вчинив Святополк, стала для Ярослава сигналом, щоб рушати походом на Київ³.

Благовірний князь обстоював праведне діло і Господь допоміг йому одержати перемогу. Розбивши окаянного Святополка під Любечем, Ярослав сів на київському великокнязівському престолі. Однак його вокняжіння у Києві не було безтурботним. Святополк вирішив повернути собі владу і 1017 р. привів до Києва печенігів. «И едва к вечеру одоле Ярослав Печенеги, и отбегоша пострамлени». Посоромлений Святополк подався по допомогу до короля Болеслава Хороброго. Війська цього чужинця розбили дружину князя Ярослава на р. Західний Буг і Святополк знову вступив до Києва, але на недовгий час. Благовірний князь знов-таки зібрав воїнів і захистив «отній» престол, фактично, від чужоземного вторгнення. Населення Києва, начебто, за свідченням давніх хроністів, зокрема Титмара Мерзебурзького, радо зустрічало і Святополка, і Болеслава Хороброго. Але перший, будучи засліпленим такою тріумфальною ходою, став зловживати своїм становищем та дуже швидко розчарував і без того невдоволених подіями двох останніх років киян. Благовірний князь Ярослав удруге зайняв великокнязівський престол: «Ярослав же прийшов⁴ сів у Києві, утерши поту з дружиною своєю, показавши побіду і труд великий»⁵.

Благовірний князь міг нарешті спокійно приступати до тих святих справ, які на нього чекали, але Господь вкотре випробовував свого обранця. Цього разу недоброзичливцями, які не підтримували вокняжіння Ярослава, виступили племінник Брячеслав, що князював у Полоцьку, брат Мстислав, котрий і сам марив київським престолом, ще один брат — Судислав, а також близький родич Ярослава — Костянтин Добринич, новгородський посадник. Але кияни вже встигли полюбити свого благочестивого володаря і боронили стольний град, як і престол свого князя, навіть за його відсутності. Ярослав знайшов спільну мову з чернігівським князем Мстиславом, розділивши з ним на деякий час сфери впливу в Київській Русі. Тим часом князь Ярослав здійснив кілька військових походів, що мали стратегічне значення для зміцнення кордонів держави, заснував чимало нових міст. Спільне урядування Ярослава та Мстислава завершилося 1036 р. Перебуваючи на полюванні, Мстислав застудився і невдовзі помер. Від цього часу князь Ярослав став єдиновладним правителем Руси.

Аж ось для князя Ярослава настав мирний період розбудови Київської Руси. Важливу роль у творенні державності відіграло те, що Ярослав звів загальноприйняті на той час закони до єдиної цілісної системи. Великою заслугою князя було створення першого письмового зводу законів «Руська Правда». Цей правовий кодекс закріплював основні юридичні норми у Київській державі. Писаний закон покликаний був зміцнити основи сім’ї як сильної опори держави.

Адже в історії ім’я великого князя Ярослава тісно пов’язане з уявою про доброго сім’янина У писемних вітчизняних та іноземних джерелах чітко зафіксовано, що дружиною благовірного князя Ярослава Мудрого була Інгігерд, дочка шведського короля Олава Скотконунга. Інгігерд, у хрещенні Ірина, прожила з Ярославом до самої смерті в 1050 р.⁶ У них було десятеро дітей: шестеро синів — Володимир (1020), Ізяслав (1024), Святослав (1027), Всеволод (1030), Ігор (?), Вячеслав (?), та четверо доньок — Єлизавета, Анна, Анастасія, ім’я ж четвертої невідоме. Це була не перша дружина Ярослава. До Інгігерд князь був одружений на Анні, відомості про яку не збереглися, та мав від неї сина Іллю⁷. Проте, слід зауважити, шлюб Ярослава та Інгігерд був дуже щасливим і навіть зразковим. Про красу шведської принцеси і вплив княгині на чоловіка ходили легенди. На честь її святої покровительки Ярослав збудував у Києві, поруч із Софією, храм св. Ірини. Інгігерд, начебто, померла раніше за князя. Вірний чоловік, Ярослав наказав поховати себе в одному саркофазі з коханою дружиною, щоб і після смерті їхні тіла не розлучались. Це був єдиний факт подібного поховання у Київській Русі⁸.

Благовірний князь Ярослав був великим будівничим храмів Божих. Про особливий дар князя — будівничого літописець говорить так: «Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, Премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення Святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив⁹ Благовіщення на воротах,¹⁰ давати завше радість городу сьому святим благовіщенням Господнім і молитвою Святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього¹¹ монастир святого Георгія¹² і¹³ святої Ірини»¹⁴.

Центральним кафедральним храмом Київської митрополії стала Свята Софія, збудована князем Ярославом Мудрим. Її було зведено у столиці Руси на ознаменування особливого про неї промислу Божого. Прийнявши віру Христову від православної Візантії, Русь намагалася облаштувати свою столицю — Київ на зразок візантійської — Константинополя. Благовірний князь Ярослав розумів значення Києва — другого Єрусалиму — для всієї Руси, над утвердженням міцних підвалин якої трудився його батько. Саме рівноапостольний князь Володимир Великий заклав основи ідеології Небесного Граду, зведенням Десятинної церкви на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Нині Ярослав Мудрий помножив батькову славу будівництвом Софії Великої. Згідно з архітектурною традицією, храм на Русі виступав своєрідним осереддям міського життя, поблизу нього зводили свої палати владики й князі. Подібно до золотоверхого Києва, почали розбудовувати й інші міста. Не даремно у Новгороді Великому також зведена була церква Святої Софії. Згодом і в Полоцьку будують храм на честь Софії — Премудрості Божої.

Митрополит Іларіон, який був свідком завершення будівництва Святої Софії, писав: «Церкви дивна и славна всімь округьниимі) странамі), яко же ина не обрящется во всемь полунощи земніїмь от востока до запада». Благовірний князь прикрасив кафедральний храм «всякою красотою… златом и сребромь, и каменіемь драгимь». Георгієвський храм, збудований Ярославом на честь свого небесного покровителя, стояв неподалік кафедрального собору і також конструктивно нагадував Святу Софію, але був менший за розміром. «Пролог» XIV ст. подає нам такі відомості про цей храм: «В тот же день священа церкви св. Георгия в Києве перед враты святая Софья… и тако вскоре конча церковь и святи ю Ларионом митрополитом, месяца ноября в 25 день». Власне, сама ідея побудови храму належала благовірному князеві: «Блаженний, приснопамятньїй всея Руси князь Ярослав, наречений в святом крещении Георгием, сьш Владимира, крестившего землю русскую, брат же святьіх мучеников Бориса и Глеба, задумал создать церковь во имя своего святого — Георгия». Вже згадуваний «Пролог» вказує і на функціональне призначення храму святого вмч. Георгія Побідоносця — митрополит Іларіон «створил в ней настолование новопоставленьїм єпископам, и заповедал по всей Руси праздновать память святого Георгия месяца ноября в 26-й день». Таким чином тут поставляли єпископів на всі кафедри Давньої Руси.

До Київського Кремля, зведеного Ярославом Мудрим, входив ще один храм, на честь св. Ірини — небесної покровительки князевої дружини Інгігерд. Храм прикрашали високохудожні розписи та мозаїчне оздоблення. На початку XIX ст. археологи відкрили фундаменти ще одного храму, який знаходився неподалік Святої Софії. Археологічні дослідження показали, що стіни його були щедро оздоблені фресками та мозаїками, а підлога викладена тонкими полив’яними плитками різного кольору¹⁵. Отже перед нами постає насправді величний Київський Кремль, який зустрічав прочан ще від Золотих воріт своїми храмами і князівськими спорудами і провадив до „Небесного Граду» — кафедри Святої Софії.

На берегах Дніпра благовірним князем Ярославом практично було збудовано «Новий Константинополь» зі своєю Софією, Золотими воротами, храмами святих Ірини та Георгія та ін. Благочестивий князь втілив у реальність ідеологічну концепцію щодо уподібнення Києва Царгороду. Недаремно сучасник Ярослава Мудрого, германський хроніст другої половини XI ст., називав Київ суперником Константинополя¹⁶.

Літописець знайшов чудову метафору, щоб означити діяльність князів Володимира і Ярослава щодо просвітлення Руси вірою Христовою. Він порівняв їх з орачем та сіячем, які закладають основи майбутнього врожаю: «Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, — так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє»¹⁷. Наслідувачем справи Володимира Великого вважав Ярослава і митрополит Київський св. Іларіон. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать» він порівнює благовірного князя з царем Соломоном, який завершив справи, що їх розпочав Давид: «Вельми добрий і вірний, покірний син твій Георгій, якого Господь настановив наступником після тебе, наслідником твоєї влади. Не порушує він твоїх уставів, а утверджує їх, не поменшує набутків твого благовір“я, а примножує їх, не говорить, а діє, і що недокінчене тобою — докінчує, як Соломон після Давида»¹⁸. Сказане тут стосувалося насамперед діл церковних. За благовірного князя Ярослава «стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців»¹⁹.

За часів князювання Ярослава Мудрого під 1051 роком літопис розповідає нам про заснування головного монастиря Руси — Печерського. Його основоположником став пресвітер церкви святих апостолів на Бересті Іларіон, близький сподвижник і духівник князя. Господь сподобив Іларіона провидіти особливу святість місця, на якому було засновано майбутній Києво-Печерський монастир. Його можна воістину назвати першим лаврським подвижником. До пресвітера Іларіона часто любив звертатися князь Ярослав по настанови та поради. Взагалі майбутній святитель Руси мав неабиякий вплив на благовірного князя. Він був радником не тільки у справах церковних але й державних. У ділі просвітлення народу Іларіон також був найближчим сподвижником князя і навіть брав участь у створенні зводу законів «Руської Правди».

Благовірний князь Ярослав Мудрий настільки був захоплений подвигом Іларіона-русича, що ні на йоту не завагався у виборі претендента на митрополичу кафедру після упокоєння митрополита-грека Феопемпта. Літописець цю подію сходження на Київський митрополичий престол пресвітера Іларіона «мужа блага, книжна и постника» датує 1051 роком. Такий крок благовірного князя був невипадковим. Він бажав огородити свою державу від посиленого впливу Візантії, а Київську митрополію зробити незалежною в церковному управлінні від Константинопольського патріарха. Сам Іларіон про такий вибір свідчить у своїй молитві: «Я, милістю чоловіколюбивого Бога… зволенням Його рукопокладений і поставлений через благочестивих єпископів у великому й богохранимому граді Києві, щоб бути мені в ньому митрополитом, пастирем і вчителем»²⁰.

Церковне служіння митрополита було недовгим. У рік упокоєння благовірного князя Ярослава він залишає кафедру і знову повертається до відлюдницького подвигу, постригшись у схиму. Тут він займається літописанням, але не полишає державницьких справ і навіть впливає на взаємини наступників Ярослава Мудрого з владою та Печерським монастирем. Спадок митрополита-русича, першого українця — предстоятеля нашої молодої національної Церкви, грандіозний. Задум усіх перетворень, які здійснив благовірний князь у справі поширення й утвердження віри, належав спочатку пресвітеру, а відтак митрополитові Іларіону. Саме святитель Іларіон ідеологічно обґрунтував значення столиці Руси — Києва, як „Нового Константинополя» та уділу Пресвятої Богородиці. Говорячи у своєму «Слові про закон і благодать» про Ярослава, пресвітер Іларіон, зокрема, відзначає: «І славний город твій (звернення до князя Володимира — авт.) Київ величчю як вінцем увінчав, а людей твоїх і город святий всеславний доручив скорій на поміч християнам Святій Богородиці...»²¹.

Благовірний князь також продовжував труди свого батька у розвитку духовної освіти. Головним осередком і в цьому ділі стала Софія Київська. Тут Ярослав Мудрий засновує школу, зводить скрипторій, де працюють перекладачі й переписувачі книг для блага і утвердження Церкви: «І до книг він мав нахил, читаючи²² часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і Письмо²³, і списали багато книг. І придбав він²⁴, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова»²⁵. Цілком ймовірно, що перекладацьким хистом володів і сам Ярослав. Деякі дослідники вважали, що благовірний князь був представником нового покоління письменних християн, які були навчені у Володимирових школах. Софійський скрипторій був досить потужною книжковою майстернею. За підрахунками деяких вчених щороку на Русі писалося до 50-ти книг і значну частину виробляли саме у скрипторію Святої Софії. Бібліотека, яку зібрав благовірний князь була чи не найбільшою у світі книгозбірнею. Вагома частка написаних книг розходилась по всіх землях Руси, як скажімо, Остромирове Євангеліє, написане на замовлення Новгородського посадника.

Благовірному князеві Ярославу Мудрому довелося пережити майже трьох предстоятелів Київської митрополії. Ще до митрополита-русича Іларіона Київську кафедру посідали по черзі митрополити-греки Іоан та Феопемпт. В агіографічних творах про святих Бориса і Гліба Іоан титулується то «архиєпископом», то «митрополитом», і виступає главою Київської Церкви з 1019 р. Разом з князем Ярославом митрополит Іоан бере участь в освяченні нової церкви у Вишгороді та перенесенні до неї мощів святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба. Після його смерті, десь на початку 30-х років XI ст., на Київську кафедру був поставлений з Константинополя митрополит Феопемпт. Відомо, що саме він освячував Святу Софію і за його предстоятельства князь Ярослав утвердив ще дві єпископії у Переяславі та Юр“єві. Дехто з дослідників вважає, що стосунки між Ярославом і Феопемптом відзначалися деякою напруженістю, оскільки саме в цей час стався русько-візантійський конфлікт²⁶.

Але вже за митрополита Іларіона, дякуючи тісній взаємній співпраці князя і святителя, Церква і влада перебували в стані ідеального співіснування, так званої «симфонії». Саме це стало запорукою створення князем Ярославом «Церковного уставу», в якому візантійське церковне право було пристосоване до умов і потреб релігійного життя Київської Руси-України. В історії цей документ відомий як «Ярославів устав». Благочестивий князь любив благоліпність храмів, як зовнішню так і внутрішню. Він запрошує з Греції найкращих співців-доместиків для введення демественного співу: «От них же начат биті в Рускій землі ангелоподобноє… і самоє красноє демественноє пініє, в похвалу і славу Богу і Пречистой Єго Матері, і всім святим».

Благовірний князь Ярослав Мудрий дбав про розширення прав Київської митрополії, добиваючись канонізації святих, що прославилися в нашій землі. Він обстоював канонізацію княгині Ольги а також Федора та Івана, вбитих язичниками у Києві 988 р. Не відбулося за часів князювання Ярослава повної канонізації рівноапостольного князя Володимира та його синів Бориса і Гліба. Цьому протидіяли митрополити-греки. У Царгороді прекрасно розуміли, що прославлення і утвердження місцевих святих приведе до певної окремішності Київської митрополії. Цю тенденцію греки вже і без того вбачали у поставленні митрополита-русича Іларіона на Київську кафедру.

Усі європейські держави XI ст. прагнули до дружніх взаємин із Київською Руссю. У добу середньовіччя ознакою могутності правлячого роду певної держави було прагнення інших правлячих династій встановити родинні стосунки, які відігравали велику роль у розвитку та зміцненні політичних, економічних і культурних контактів. За цією ознакою престиж благовірного князя був надзвичайно високим. Сам він одружився з дочкою короля Швеції Олафа — Інгігерд, його сестра була королевою Польщі, дочка Єлизавета взяла шлюб з норвезьким королем Гаральдом Суворим, друга дочка, Анна, була одружена з французьким королем Генріхом І, третя дочка — Анастасія — була дружиною угорського короля Андраша, син одружився з сестрою короля Польщі, онук — з донькою польського короля, онука — з німецьким королем. Благовірного князя по праву називали тестем усієї Європи.

Важко переоцінити усе зроблене благовірним князем Ярославом. Він дійсно був достойним наслідувачем святої справи свого батька. Недаремно духовна традиція мала до нього таку прихильність і, зрештою, навіки закріпила за ним найменування — Мудрий.

Життя благовірного князя добігало кінця. Ярослав Мудрий вирішив зробити відповідні розпорядження щодо спадкоємства київського престолу. Він не хотів, щоб боротьба за великокнязівську корону призвела до таких самих подій, які трапилися по упокоєнні його батька — рівноапостольного князя Володимира. Літописець докладно розповідає нам про заповіт великого князя: «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить Він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибните, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, — замість себе, — стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир, а Вячеславу — Смоленськ. І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого²⁷ сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив він синів своїх пробувати в любові»²⁸.

Історики називали заповіт Ярослава достопам’ятним і мудрим, але марним. Ярослав сподівався, що діти будуть розважливішими за батьків і, на жаль, помилився²⁹.

Благовірний князь Ярослав Мудрий упокоївся 1054 р. у Федорову суботу першого тижня святого і Великого посту: «Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий³⁰, в суботу першої неділі посту, в святого Федора³¹ день. Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли³² до Києва. Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії. І плакав по ньому Всеволод і люди всі. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість»³³.

Сучасні історики ставлять питання: «Чому Ярослав, уже тяжко хворий, поїхав до Вишгорода? Висловлювалося припущення, що Вишгород, де спочивали Борис і Гліб, уже за часів Ярослава Мудрого став сакральним центром Руси, символом її духовної та державної єдності. Отже, ймовірно, Ярослав Мудрий здійснив прощу до останків братів-страстотерпців, які покоїлися у відбудованому ним храмі, з молитвою про покровительство його дітям, а зрештою — й Руси»³⁴.

Благовірний князь Ярослав, будучи фундатором Святої Софії, подбав і про спорудження при цьому храмі князівської усипальні. Її облаштування в соборі було важливим церковно-політичним актом. Саркофаг з тілом спочилого князя стояв у Свято-Георгієвському вівтарі³⁵. Проте, з цим погоджувалися не всі дослідники Софії Київської, посилаючись на свідчення Захарії Копистенського у його знаменитій «Палінодії»: «А поховані) лежить в пределе выше дверей самой великой церкве святой Софии. Гробі) той и по сей день алябастровый коштовный зрится»³⁶.

Саркофаг відкривали і досліджували тричі: у 1936, 1939 та 1964 роках. У 1936 р. було виявлено перемішані кістки чоловічого та жіночого скелетів, а також кілька дитячих кісток. У 1939 р. останки похованих відправили до Ленінградського науково-дослідного інституту антропології. Було встановлено, що чоловічі рештки належали людині віком 60-70 років, котра мала зріст 172-175 см., природжену кульгавість, патологічні зміни у правому коліні.

І до сьогодні у Святій Софії Київській стоїть саркофаг, у якому спочивають останки великого благовірного князя Ярослава. Він вражає відвідувачів вишуканістю і неповторним східним колоритом. Є припущення, що Ярослав, думаючи про спорудження князівської усипальні, заздалегідь приготував собі цей саркофаг із мармуру. За свідченням Київського митрополита Пимена, котрий спостерігав у Константинополі в лютому 1391 р., як вінчали на царство Мануїла II, цей обряд включав у себе замовлення імператором власної гробниці, причому митрополит наголошує, що про цей звичай „в уставі написано» та що здійснюється він „за заповіданим із давнини порядком»³⁷. Отже і благовірний князь Ярослав, який поширив устав Святої Софії Константинопольської на Київській землі, міг знати і дотримуватися цього давнього візантійського звичаю, як володар Великої Руси. Саме тому він заздалегідь приготував собі саркофаг, бо ніхто не знає, коли Господь покличе його до вічних осель.

Так, воістину благочестиво, великий князь і володар Руси Ярослав Мудрий завершив свою земну дорогу, на небесах здобувши блага ще більші. Нинішні та прийдешні керманичі мусять брати за приклад його державницький розум і мудре управління. Його керівництво Київською державою було успішним саме тому, що любив він Бога більше аніж земні статки і блага світу цього, закони людські виписував за мораллю християнською і сам жив, додержуючи їх, дбаючи про благоустрій Церкви Христової, яка є цементуючим та життєдайним органом держави.

Дехто з істориків Церкви припускав, що за такі християнські чесноти благовірний князь був прославлений у сонмі святих, як і його батько, але, на жаль, ніяких чітких даних про це в нас немає. Хоча пам’ять народу завжди спрямовувала погляд на Ярослава Мудрого, як на доброго і побожного правителя. Недаремно і сам святитель Іларіон, митрополит Київський наділяє його епітетами «вельми добрий і вірний, покірний…, якого Господь настановив… не поменшує набутків твого (Володими-рового) благовір“я…»³⁸. Його думку поділяє стародавній літописець, називаючи князя «блаженним»³⁹. Величав князя Ярослава благовірним і найвидатніший наш агіограф — святитель Димитрій, митрополит Ростовський⁴⁰. У списку «Святая Русь», який впорядкував ігумен Андроник (Трубачов), ім’я князя Ярослава Мудрого зазначено серед тих угодників Божих, про яких достеменно відомо, що вони не були канонізовані ані місцевою, ні загальноцерковною владою, але які прославились богоугодним життям, мученицькою кончиною за віру у Христа, а їх імена вносились до різноманітних агіографічних пам ятників⁴¹.

Історик Церкви протоієрей Євгеній Голубінскій більше схиляється до думки про вшанування благовірного князя у домонгольський період. Він говорить, що з піднесенням молитов про нього «до деякої міри було шанування, що воздалося йому⁴². Також цей дослідник стверджує, що день пам’яті благовірного князя Ярослава Мудрого — 28 лютого (за старим стилем). «При хрестителі (Володимирі), — говорить Є. Голубінскій, — русичі прийняли християнство зовнішньо, і лише при Ярославі воно стало внутрішньою суттю народу. Русь завойовників, работорговців, насильників, удільних борців увійшла в інший вимір». І дійсно, за святого рівноапостольного князя Володимира Великого, Русь церквами прикрашалася, а за благовірного князя Ярослава Мудрого — спасалася. Також Голубінскій у вищезгаданій праці наводить свідоцтво хронографа Адама Бременського, який в «Діяннях первосвящеників Гамбурзької церкви» (1075) великого князя Ярослава Володимировича називає «святим». На жаль, нашестя монголо-татарських полчищ не дало довести до логічного завершення канонізацію князя Ярослава Мудрого⁴³.

Святого благовірного князя Ярослава згадуємо в молитві на літії «Спаси Боже людей Твоїх…», що лунає під час служби «всім святим, в землі Руській просіявшим», яку склав святий сповідник Афанасій (Сахаров), єпископ Ковровський⁴⁴. У «Полном православном богословском энциклопедическом словаре», що був виданий на початку XX ст., зазначено: «Ярослав-Георгий Владимирович, святой, вел. князь. Скончался в 1054 году. Память 28 февраля»⁴⁵. У «Богословских Трудах», ч. 28 за 1987 рік, вміщено ікону святого благовірного князя Ярослава Мудрого⁴⁶.

Усе це дає нам підставу говорити про те, що звершення повної канонізації, скоріш за все, означає повернення до собору святих землі української, незаконно забутого благовірного князя Ярослава Мудрого.

Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що відбувся у Києві 11 липня 2008 року причислив до сонму святих благовірного князя Ярослава Мудрого. Пам’ять йому встановлено звершувати 5 березня за новим стилем.

Дата добавления: 2015-06-30