Погромник

Лінн Коффі (ζ журналістка): Поет Джон Кіто написав: «Усяка людина вбиває те, що любить». Усяка людина, окрім розумної. Той, хто не хоче відбувати у в’язниці, той, хто має розум, наймає Карла Ваксмана.

Тіна Щосьтам (ζ руйнувальниця): Звідки мені було знати, що за гидоту задумав Вакс? Я не могла цього знати. Тієї першої ночі, коли він узяв мене в команду «з бордюру», тієї Ночі Медового Місяця, коли Ехо витурила мене, Вакс пригальмував біля узбіччя в «Мазераті‑Куатропорте Екзек’ютів GT». Фарбованому в темно‑червоний «бордо понтевечіо». Палісандрові панелі на приборній дошці. Стеля обшита замшею «алькантара»[53], а сидіння з підігрівом навсправжки роблять м’язам твоєї дупи безперервний шведський масаж[54]. Вакс опустив вікно з мого боку – загудів електричний підіймач. Я все ще стою на бордюрі в своїй рожевій дружчиній сукні, і Вакс махає мені чимось еластичним і білим. Це він так вітається.

«Перш ніж чого‑небудь торкнешся, мала, – каже він мені, – надінь оце».

Це гумові рукавички.

Лінн Коффі: Це трагічно. Молоді люди рідко купують ці екзотичні спортивні машини, і вже точно не професійні баскетболісти чи футболісти. Їм не вдається звикнути до ковшеподібних сидінь. Ні, всі ці машини дістаються старшим чоловікам, середнього чи похилого віку, які рідко їх водять. Ці «мазераті», «феррарі» та «ламборджині» стовбичать у гаражах роками, ніби самотні коханки, заховані від прямого сонячного світла.

Джаррелл Мур (ζ приватний детектив): Згідно з моїм розслідуванням, ніхто на сто відсотків не певен, хто саме проводить Руйнувальні Ночі, але це не може бути одна особа. Цей тип мав би відстежувати фоли за кожним учасником. Якщо хто‑небудь протягом двох місяців тричі заявляє про ваші порушення правил, вас просто перестають повідомляти про наступну гру. Порушенням вважають надто потужне квацання – сила зіткнення вираховується за швидкістю кожної машини. Усе, що в сумі перевищує двадцять миль на годину[55], вважається фолом. Якщо я їду на десяти, а ви – на одинадцяти, і ви звертаєте, щоб стукнути мене «лоб у лоб», – ось і перевищення відмітки «двадцять». Я можу заявити про порушення правил.

Перевищення швидкості при зіткненні – це тільки один фол, про який можна заявити.

Тіна Щосьтам: Вакс міг розповісти вам такі деталі, яких кляті власники не зможуть. Усі типи кабріолетів – «Фіат Спайдер», «Мазераті Спайдер» і «Феррарі Спайдер», – усі вони названі на честь якогось кінного екіпажу XVII сторіччя. Без даху і з високими колесами – ця допотопна карета скидалася на павука.

Вакс вмів дати собі раду з трансмісією типу «формула І» чи «камбріокорса», з пелюстками перемикання передач на кермі. Він бачив, що колір «ягуар рейсінг ґрін» насправді виявляється на півтона світлішим, ніж «бритіш рейсінг ґрін». Коли відчиняєш дверцята «мазераті», й тільки «мазераті», то чуєш ледь вловне, дуже високе підвивання… Вакс розказав би вам, що це гідравлічний підсилювач керма.

«Чудово», – казав Вакс, пильно роздивляючись «Ягуар ХЩ», пофарбований в колір «зимовий золотий». Розім’явши пальці, він казав: «Вони розщедрилися на баранку з підігрівом». Потім переставляв «джей‑гейт»[56]на другу передачу й таранив у зад який‑небудь іржавий «субару»‑універсал.

Лінн Коффі: У культурі Руйнувальних Ночей Карл Ваксман був «погромником». Різновид найманого вбивці.

Шот Даньюн (ζ руйнувальник): Я, моє завдання – забезпечувати музику для ідеальної Руйнувальної Ночі.

Але, бля буду, мене б перло бути погромником. Нещодавно вночі я дивився, як один погромник зчесав кожнісінький дюйм фарби з «Саліна‑57» за півмільйона баксів. У тачки три з половиною дюйми кліренс, а водила погнав її по бездоріжжю. Це вже більше ніж садизм.

Лінн Коффі: Люди, які наймали погромника, демонстрували свою любов до рідкісних машин. Власник може мати бажання розтрощити на друзки «Роллс‑Ройс Сілвер Клауд» або «Роллс‑Ройс Сілвер Шедоу», але той самий власник ніколи не зможе власного рукою понівечити таке гарне авто.

Тіна Щосьтам: Один випадок, «Ягуар X‑тайп», Вакс каже: «Ти можеш у це повірити?» Однією долонею він ляпає – бам! – по шкіряному керму зі словами: «Ти можеш повірити в таке, блядь, жлобство! Заощадити й погодитися на колеса “тобаго” – не на “протесу”, навіть не на “кайман”»[57]! Утопивши газ, Вакс вискакує переднім правим колесом на хідник, досить далеко, щоби вирвати одну із цих сталевих поштових скриньок, що вибухає іскрами, й уламками, й білими конвертами, поки колесо не гупає глухо в канаву, так і не скинувши нижче сорока.

Лінн Коффі: Між іншим, Ваксман брав гонорари за звільнення від розкішних машин. Переважно це були машини, які ось‑ось мали бути втрачені в брудненькому процесі про розлучення. Або автомобілі, які власник не міг більше утримувати. Або просто афера зі страхуванням. Або просто на зло.

Певний посередник передавав Ваксману ключі та конверт із готівкою, як правило, із двома‑трьома сотнями доларів, а тоді казав йому, де знайти авто. Власник полишав місто, дбаючи про алібі на ті кілька днів, поки Ваксман міг насолоджуватись їздою. До того часу, поки господар повертався, щоб заявити, що його машину вкрадено, Ваксман уже встигав спустити її під укіс у місці, де її не судилось знайти.

Шот Даньюн: Щоб мені здохнути, я бачив, як люди зупиняються посеред похорону, покійник осміхається собі в труні, старенькі леді схлипують, а люди зупиняються, щоб змінити музику. Поставити Моцарта замість Шумана. У музиці вся сіль.

Значення цього факту просто неможливо переоцінити.

Скажімо, ви прямуєте на південь федеральною автострадою, вишиваючи сам‑один по центральній смузі та слухаючи АМ‑радіо[58]. Поруч вигулькує тягач, що везе ліс або бетонну трубу, кріпильний ремінь лускає, і вантаж гепається на тонколистовий дах твоєї маленької тарадайки. Розплющений цілою горою бетону, ти лежиш прошарочком, точнісінько як м’ясний салат, поміж шарами сталі та скла. І з цим останнім, швидким тріпотінням твоїх повік, дивлячись крізь довгий тунель на Світло Боже та на свою бабусю, яка йде, щоб тебе обійняти, – чи захотілося б тобі почути по радіо ще одну рекламу: про мегакрутий, суперповний, пов’язаний із закриттям підприємства, із банкрутством – із чим хочеш – розпродаж автозвуку?

Тіна Щосьтам: Інший момент, можливо, на нашому третьому побаченні – «Додж Вайпер», Вакс розводиться про те, як клієнти вимивають і натирають, розбирають кожнісінький дюйм свого авта, перш ніж передати гроші та ключі. «Це як дивитися на цих акторок, – каже він мені, – цих жінок, які фарбують і завивають волосся, манікюрять нігтики, гладенько виголюють і вкривають засмагою ніжки, а вся ця біганина тільки для того, щоб з’явитись у порнофільмі з груповухою».

Вакс скеровує цього «Вайпера» вниз по бетонних сходах у парку, залишаючи за собою довгий слід із залишків нашої вихлопної системи та підвіски, та каже: «Мала, я міг би ридати за цими бездоганними нафарбованими нігтиками, якби вони не були такими, блядь, дурнуватими».

Шот Даньюн: Бля буду. Якщо вашу тачку виносить на зустрічну смугу й ви помираєте, слухаючи, як «Арчіз» співають «Шуга‑шуга», – це все ваші лінощі.

Лінн Коффі: У деяких руйнувальниках можна було впізнати погромників чи погромниць. За тим, що їхні тачки завжди були допотопними – подибувались навіть «Шеветт» або «Пінто», – завжди по‑виставковому бездоганними та відполірованими. За тим, що прикрас було мінімум – тільки базовий прапорець. І за тим, як охоче вони в’їжджали на бордюри, зачіпали боком бетонні розділові бар’єри. З усього цього можна було вирахувати, що їхня тачка – це чиясь мрія, що зійшла на пси. Чарівна коханка або трофей, який власник не хотів би побачити в чужих руках.

Мур Джарелл: Інше порушення, про яке ви можете заявити, – це квацання по заборонених зонах. Ніяких бокових зіткнень – тобто коли в’їжджаєш лобом у боковину своїй жертві. Ніякого буцання під кутом будь‑де між передньою та задньою віссю.

Тіна Щосьтам: Щодо Рента й Вакса, то їм обом допікало, що прадавні гори й ліси краяли по шматочках, аби забезпечити доступні споживачу робочі поверхні з граніту для кухонь типових котеджів чи перуанські палісандрові приборні панелі в розкішних машинах, які ніхто не водить.

Якось Вакс обмовився, яким напрочуд бридким йому здається те, що всі ці світлі голови, спроможні винаходити чудодійні ліки, розщеплення атомного ядра та захопливі комп'ютерні спецефекти, виявляють повний брак фантазії, коли надходить час тринькати власне бабло: гранітні кухонні поверхні та шикарні тачки. Говорячи про це, Вакс кермує божевільніше, ніж будь‑коли, – можна бачити, як стрілка повзе за відмітку вісімдесят, дев’яносто, сто.

Лінн Коффі: За допомогою образу погромника, а може, й будь‑якого руйнувальника, ми можемо змалювати самоспрямоване «агресивне водіння».

Деякі чоловіки можуть проголошувати, що обожнюють жінок; вони будуть одружуватися десятки разів, а потім знущаннями доводитимуть кожну дружину до самогубства. Карл Ваксман почував щось подібне до цих крадених розкішних авто. Він любив гнати на сімдесяти, коли всі ці заздрі очі дивилися йому вслід, але обурено відкидав факт, що для такого всезагального визнання йому потрібен «ягуар» чи «БМВ». Те, що авто навіть не належить йому, було болючим ударом. Остаточне свідчення всіх тих вад, які він у собі відчував.

Шот Даньюн: Щоб я здох, але я ніколи не виходжу з дому без збірки на всі випадки життя. Закоханість. Зустріч зі смертю. Розчарування. Нетерпіння. Дорога. Я ношу збірку для будь‑яких людських станів. Для будь‑чого чудового чи жахливого, що може зі мною статись, і мій спосіб не брати речі занадто близько до серця – це дібрати до них ідеальний саундтрек. Навіть тієї ночі, коли загинув Рент, моєю першою думкою було: «Концерт для скрипки № 2 Філіпа Ґласса чи фортеп’янний концерт у соль‑мажорі Равеля?»

Джаррелл Мур: Наскільки я розумію, головна особа в Руйнувальних Ночах мала би вести підрахунок фолів. Крім того, відстежувати команди за їхніми номерними знаками. Крім того, визначати прапорець і вікно для кожної гри. Так, і ще повідомляти всім учасникам про наступні перегони. Якщо це лише один тип, можна сміливо битись об заклад, що він страх який зайнятий і що це не якийсь там бандюк. Він має бути збіса метикуватим хлопцем.

Тіна Щосьтам: Байдуже, був це «лексус» чи «роллс‑ройс», у кінці кожної зустрічі на Руйнувальних Ночах ми з Ваксом стояли на верхівці спускової платформи для суден, що на Медісон‑стрит, у тому місці, де платформа загиналася – круто пірнала в глибоку воду. За нами тягнувся хвіст зі шплінтів та голчастих вальниць карданових шарнірів, моторної оливи, гальмівної рідини й, можливо, клаптів вуглецевого волокна. І дим, кляті туманні смуги чорного чи синього диму. Наша трансмісія ледве не віддавала Богу душу.

Я вилазила й дивилася, як Вакс переставляє важіль на першу передачу. З двигуном ще на ходу, в ті ночі, коли поблизу нікого не було, він натискав аварійну кнопку сигналізації. Що за проклятущий звук! Сирена і всі вогні, які ми ще не розколотили, – вони блимали, то вмикаючись, то вимикаючись. З цього‑от «мерседеса» чи «ламборджині», який сигналив і мигтів, вилазив Вакс та затраскував двері. Машина вже котилася до низу платформи, носом уперед у чорну воду. Це як дивитися за спуском океанського лайнера. «Титаніка». Сяють білі й бурштинові вогні, заходиться гудок, навіть коли машина занурюється глибше, вже з‑під води ці розтрощені залишки чиєїсь мрії продовжують стогнати й сяяти тихше й блідіше, поки не осядуть на якусь таємничу гору розбитих мрій – «ягуарів», «салінів» і «корветтів» – для вбивства яких люди найняли Вакса.

Дата добавления: 2015-07-02