Односкладні речення. Це самостійний структурно-семантичний тип простого речення, протиставлений двоскладним

Це самостійний структурно-семантичний тип простого речення, протиставлений двоскладним. Специфіка їх полягає в тому, що предикативна основа речення представлена одним головним членом. Головний член виражає основні елементи предикативності – модальність, час, особу. Він займає у реченні абсолютно незалежну позицію; інші члени речення пояснюють його, мають залежну форму. Але за значенням головний член односкладного речення не може бути ототожнений ні з підметом, ні з присудком. Він означає незалежну ознаку або стверджує існування предмета, але не виражає відношення предмета і ознаки, як головні члени двоскладного речення. Спосіб вираження головного члена визначає структуру і семантику односкладного речення.

Розрізняють дієслівні і субстантивні односкладні речення.

Односкладні речення, головний член яких співвідносний з присудком.

Серед них розрізняють речення, в яких наявна певна вказівка на особу (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові), і в яких ця вказівка відсутня (безособові, інфінітивні). Перші називають односкладними особовими реченнями, другі – односкладними безособовими.

Означено-особові речення – односкладні речення, в яких головний член виражений найчастіше дієсловом у формі І та ІІ особи теперішнього чи майбутнього часу, яка цілком певно вказує на конкретну особу, що є суб’єктом дії.

ООР за своєю семантикою близькі до двоскладних речень, тому чимало учених не схильні виділяти їх в особливий тип односкладних речень, а розглядають як неповні двоскладні речення.

Як окремий тип ООР розглядяють тому, що дієслово у них не потребує відсутнього підмета, оскільки значення особи передається особовим закінченням дієслова: Люблю пісні мойого краю (Рильський) Чи довго, браття, будете мовчати? (Глібов) Оживляєм гори, води, відбудовуєм заводи (Тич.)

Неозначено-особові речення – односкладні речення, які означають дію безвідносно до діючої особи, тобто дію, що здійснюється неозначеним суб’єктом.

Головний член в таких реченнях виражається: 1) дієсловом ІІІ особи множини теперішнього часу: На те коня кують, щоб не спотикався. 2) дієсловом ІІІ особи множини майбутнього часу: Не пустять в хату, то й на дворі будем ночувати. 3) дієсловом минулого часу дійсного способу у множині: На лимані не солили риби в бочках (Неч.-Лев.) 4) дієсловом умовного способу у множині: Немає жодної країни, де не знали б Шевченка.

У НОР увага зосереджується на факті, події, дії. А діюча особа залишається непозначеною (вона невизначена або невідома).

*За допомогою цих речень виражаються тільки прояви людської діяльності (на відміну від безособових, що виражають дію стихійних сил). Найчастіше вони вживаються тоді, коли йдеться про здійснення якоїсь колективної діяльності: Нас зустрічають хлібом-сіллю. Рідше повідомляється про дію однієї чи кількох осбі, приводом для чого служить невідомість діючої особи: До суду кличуть. Вкрали гроші.

Найчастіше НОР використовуються в усно-розмовному мовленні, що викликало перетворення деяких з них в застиглі звороти: Вчи уроки. Кому кажуть?У нас ледачих не люблять. Деякі з них вживають у діловому мовленні, зокрема в об’явах: У нас не палять. Тут продаються квитки на футбол.

Узагальнено-особові речення – односкладні речення, в яких позначувана головним членом дія стосується до будь-якої особи і мислиться узагальнено.

Основна функція УОР – образне вираження загальних суджень, часто втілених у прислів’я та приказки (тому що дія УОР може бути віднесена до будь-якої особи).

Міра узагальнення може бути різною: може стосуватись не тільки будь-якої особи, але й до групи осіб, яка мислиться узагальнено, до всякої особи, яка попадає у відповідну ситуацію. Узагальненість діяча має багато спільного з невизначеністю, бо нерідко діюча особа спеціально не вказується, щоб представити виконавця дії як узагальнену особу.

2 різновиди УОР за специфікою вживання: 1) УОР, що вживаються в афористичному мовленні; 2) УОР, що вживаються у розповідях і виступають синонімічними до особових речень, означаючи дію або стан самого мовця, і стосуються І особи, однак дія уявляється як типова при подібних обставинах для багатьох і для всіх.

Головний член в УОР виражається: 1) дієсловом ІІ особи однини теперішнього часу дійсного способу (у реченнях другого типу): Дивишся і не надивишся на красу осіннього лісу. 2) дієсловом ІІ особи однини майбутнього часу дійсного способу (у прислів’ях, приказках): Що посієш, те й пожнеш. Правди не сховаєш. 3) дієсловом ІІ особи однини і множини наказового способу: Вік живи, вік учись. Добре діло роби сміло.

Дуже рідко головний член УОР може бути виражений: 1) дієсловом ІІІ особи однини та множини теперішнього часу дійсного способу: Від добра добра не шукають. За деревами лісу не бачить. 2) дієсловом у формі минулого часу: Попав, як сліпий на стежку.

Безособові речення – односкладні речення, головний член яких, не маючи вказівки на діючу особу, виражає дію чи стан як незалежні від суб’єкта дії.

БОР дуже різноманітні за своєю семантикою. Загальне типове значення їх – стан чогось або когось, яке розщеплюється на ряд часткових значень.

1) стан природи або оточення: Надворі стемніло. Вечоріло.

2) Речення, в яких виражається дія невизнаного діяча, стихійної сили тощо: Повіяло польовими пахощами. Сім погод на дворі: сіє, віє, мутить, крутить, реве, зверху несе і знизу мете.

3) Речення, що виражають фізичний і психічний стан людини: Не спалося. Не їсться, не п’ється і серце не б’ється. Йому хочеться співать.

Та інші.

Головний член може бути виражений:

1) безособовим дієсловом: Надворі смеркало.

2) Безособовим дієсловом на - ся (-сь):Йому хотілося малювати.

3) Особовим дієсловом, ужитому у значенні безособового: Довкола мене все греміло, клекотіло.

4) Формами на - но, -то:Роботу покинуто.

5) Предикативними прислівниками на – о, -е, які можуть уживатися з допоміжними дієсловами було, стало, робиться: В повітрі тихо, морозно. Тісно стало в хаті.

6) Предикативними прислівниками, співвідносними з іменниками типу жаль, шкода, гріх, кінець, час тощо, які часто виступають у поєднанні з інфінітивом чи допоміжними дієсловами: Шкода журитися, молодичко. Мені жаль його стало.

7) Предикативно-безособовими дієсловами треба, слід, можна, доцільно, що позначають стан в поєднанні з інфінітивом: Треба всюди приятеля мати.

8) Заперечним словом нема, безособовими дієсловами із заперечною часткою: Де нема святої волі, не буде там добра.

9) Сполученням дієслова з модальним значенням і інфінітива: Доводилося і в лісах ховатися.

БОР вживають, коли для мовця важлива сама дія або її наслідок, а не діюча особа чи предмет.

Інфінітивні речення – односкладні речення, в яких головний член виражений незалежним інфінітивом (чим відрізняються від безособових), і які означають можливу (чи не можливу), необхідну чи неминучу дію.

ІР, незважаючи на те, що значення часу в них граматично не визначене, означають дію, яка відбудеться у найближчому майбутньому. Вони характеризуються експресивністю і емоційністю, тому часто використовуються для категоричних висловлювань із значенням наказу, для передачі переживань героїв тощо: Всім розійтись! Сонцю над світом горіти. І чим мені залити той вогонь, щоб не палив того серденька? Відпочити б з дороги.

Дата добавления: 2015-07-02