Передумови створення Закону 1743 року

ЗАКОНУ 1743 РОКУ

Березневі статті 1654 року не передбачали поширення на територію Гетьманщини московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України. Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 року про скликання кодифікаційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років і завершилася лише в 1743 році, за правління Єлизавети Петрівни. Однак проект цього кодексу не був офіційно затверджений. Таке ставлення російського уряду до складеного документа зумовлене тим, що його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні. [27,с.539].

Права́, за яки́ми су́диться малоросі́йський наро́д» («Права, по которымъ судится малороссійскій народъ») — збірка норм феодально-кріпосницького права першої половини XVIII століття, що діяли на Лівобережній Україні.

Збірку складено з метою кодифікації правових норм різного походження, що діяли на Лівобережній Україні після її приєднання до Росії і нерідко суперечили одна одній.

Повна назва. «Права, по которым судится малороссийский народ, Высочайшим всепресветлейшия, державнейшия Великия Государыни Императрицы Елисавет Петровны, Самодержицы Всероссийския, Ее императорского священнейшего Величества повелением, из трех книг, а именно: Статута Литовского, Зерцала Саксонского и приложенных при том двух прав, такожде из книги Порядка, по переводе из полского и латинского языков на российский диалект в едину книгу сведенные, в граде Глухове, лета от рождества Христова 1743 года».(далі Права…,Кодекс,Збірник)

Збірка мала наблизити ці норми до російських правових норм. За царським указом від 28 серпня (9 вересня) 1728 р. було утворено спеціальну кодифікаційну комісію з місцеперебуванням у Глухові. Її склад протягом багаторічної роботи над «Правами» не раз змінювався. До комісії входили українські правознавці — представники української шляхти, верхівки козацької старшини, вищого духівництва, що працювали над «Правами» до 1766 р. Серед них — Василь Стефанович. [1,с.32].

«Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. мали чітку структуру і складалися з 30 глав, які поділялися на 532 артикули і 1607 пунктів. Кодекс містив норми адміністративного, цивільного, торгового, кримінального і процесуального права. За високою юридичною технікою «Права…» є однією з найцінніших пам'яток української правової культури XVIII ст. Хоч Кодекс і не набув офіційної чинності, п'ятнадцятирічна праця українських правників мала позитивний вплив на подальший розвиток українського правознавства. Повнотою та чіткістю викладу норм закону й абстрактних правових дефініцій, досконалою юридичною термінологією Кодекс був досконаліший від існуючих тоді правних книг. По ньому вивчали українське право і використовували його як авторитетний юридичний підручник — коментар до Статуту Великого князівства Литовського і магдебурзького права цілі покоління українських правників. [2,с.812].

2.2. Зміст Закону 1743 року.

Джерелами «Прав» були Литовські Статути, «Хелминське право», «Саксонське зерцало» тощо, а також українське звичаєве право й судова практика, російське законодавство.

У кодексі містилися пояснення цитат, наведених у тексті, алфавітний реєстр — покажчик, а також заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою та внутрішньою структурою ця пам'ятка права відрізнялася від усіх інших джерел, якими користувалася комісія та які діяли тоді на теренах Російської імперії. Обробка різних за походженням, змістом, мовою й характером збірників, тлумачення й формулювання основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікаційної комісії, їхню ерудицію та загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні.

Кодекс українського права, складений 1743 року, знав інститути власності й володіння, сервітути й заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право: розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового найму, поклажі, поруки та зберігання. [19,с.504].

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було, в основному, приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а якщо потерпілого не можна було залучити до судового процесу — від вимог його родичів. Проте з плином часу все сильніше виявлялася ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі. [3,с.182].

У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей:

• 'явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину;

• розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару;

• був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп'яніння тощо);

• було сформульоване поняття рецидиву та ін.

В Україні існували такі види покарань:

• смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живими в землю) та прості (повішення, відрубування голови) види;

• калічницькі й болісні кари;

• церковні кари, серед яких найпоширенішим було ув'язнення в так звану куну й ув'язнення в монастир;

• тюремне ув’язнення;

• позбавлення честі (шельмування);

• вигнання;

• усунення з посади;

• майнові покарання (конфіскація та викуп);

• примусове одруження (у разі зґвалтування дівчини);

• догана.

Щоб налякати людей, кари, як правило, виконувалися публічно.

Для розгляду справ була створена нова судова система. Найвищим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування и затвердження всіх смертних вироків. Для жителів непривілейованих міст, тобто тих міст, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний суд, а в привілейованих — магістратовий.

Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів як таких не проводилися, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними. [14,с.20].

В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами...», досить чітко проводилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних, і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах — принцип слідчого процесу.

Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази, якими були:

• власне визнання;

• письмові докази;

• показання свідків;

• присяга;

• тортури й мучення.

Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи старші за 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами й могли бути оскарженими в порядку апеляції до вищого суду (за винятком справ про безспірні зобов'язання й вироків, винесених на підставі власного визнання).

Важливий нормативний матеріал містився в положеннях про договори. Так, для дійсності

договорів необхідне: дотримання вимог щодо правового статусу сторін (наприклад, продавець

повинен був підтвердити право власності на майно, що підлягає продажу), зміст договору не

повинен суперечити закону («правам и обыкновениям народным не противные»), єдність волі та

волевиявлення («контракты имеют быть добровольные, за соизволением надлежащих к тому сторон»), форма договору має відповідати встановленим правилам. Зокрема, договір купівлі-продажу нерухомого майна повинен був укладатись у кваліфікованій письмовій формі: купча підписувалась продавцем та двома свідками, а потім оголошувалась перед урядовими персонами, які фіксували зміст договору у відповідних книгах та надавали скріплений підписами та печатками витяг. Для договорів купівлі-продажу рухомих речей достатньо було письмової форми, посвідченої свідками. Передбачалась також можливість укладати договори в усній формі – дарування речей вартістю не більше ста рублів. Факт укладання договору міг посвідчуватись показами свідків – договір. Важливий нормативний матеріал містився в положеннях про договори. Так, для дійсності договорів необхідне: дотримання вимог щодо правового статусу сторін (наприклад, продавець повинен був підтвердити право власності на майно, що підлягає продажу), зміст договору не повинен суперечити закону («правам и обыкновениям народным не противные»), єдність волі та волевиявлення («контракты имеют быть добровольные, за соизволением надлежащих к тому сторон»), форма договору має відповідати встановленим правилам. [1,с.364].

Передбачалась також можливість укладати договори в усній формі – дарування речей вартістю не більше ста рублів. Нормативний матеріал містився в положеннях про договори. Так, для дійсності договорів необхідне: дотримання вимог щодо правового статусу сторін (наприклад, продавець повинен був підтвердити право власності на майно, що підлягає продажу), зміст договору не повинен суперечити закону («правам и обыкновениям народным не противные»), єдність волі та волевиявлення («контракты имеют быть добровольные, за соизволением надлежащих к тому сторон»), форма договору має відповідати встановленим правилам. Зокрема, договір купівлі- продажу нерухомого майна повинен був укладатись у кваліфікованій письмовій формі: купча підписувалась продавцем та двома свідками, а потім оголошувалась перед урядовими персонами, які фіксували зміст договору у відповідних книгах та надавали скріплений підписами та печатками витяг. Для договорів купівлі-продажу рухомих речей достатньо було письмової форми, посвідченої свідками. Цінність кодексу, складеного в 1743 році, полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. У процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії в першій половині XIX ст. остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

Провідною ідеєю збірника вважають захист феодального ладу та розширення можливостей для кріпосницької експлуатації селянства. Водночас у зводі обґрунтовувалося право Лівобережної України на автономне самоврядування. А це суперечило тогочасній царській політиці, поточному законодавству, спрямованому на створення єдиної правової системи Російської імперії. Саме ця обставина, на думку більшості вчених (А. Ткач), була справжньою причиною того, що український кодекс не було вчасно затверджено. У 1744 р. його подали на розгляд Сенату, аби потім передати імператорові для остаточного затвердження. Відповідь надійшла лише через 12 років. Указом від 20 травня 1756 р. проект кодексу було повернено на повторний розгляд із метою внесення змін відповідно до вимог часу. Робота з перегляду "Прав..." тривала аж до 1767 р., однак не було завершена, і кодекс так і не було санкціоновано верховною владою (отже, не набув законодавчої сили). Проте в усьому масиві спеціальної літератури відзначається, що "Права..." великою мірою відобразили той суспільно-політичний устрій Лівобережної України, який склався на середину XVIII ст., і фактично були збірником чинного законодавства. Вони дають найбільш повне уявлення про право Гетьманщини, правову культуру українського народу та розвиток правових ідей в Україні першої половини XVIII ст. У 1879 р. цю пам'ятку вітчизняного права відшукав, проаналізував та опублікував правознавець Олександр Кістяківський. [2,с.443].

Питому вагу у збірнику законів складачі приділили поземельним відносинам. Кодекс розкривав судову систему - систему "козацьких судів", яка склалася в Гетьманщині, містив норми різних інститутів права. У кодексі, крім норм цивільного і кримінального права та правил судового устрою й процесу, містилися також норми адміністративного права. Кодекс уважають першорядним джерелом для вивчення історії українською права, а також визначною пам'яткою кодифікації законів Східної Європи.

Кодифікаційні роботи другої половини XVIII ст., що проводилися в Україні, мали на меті закріпити економічне й політичне становище української шляхти, яке дедалі більше зміцнювалося, а також відобразити її прагнення відновити українську автономію. Найбільш помітними спробами систематизації правових норм в Україні того часу були передусім приватні кодифікації Ф. Чуйкевича, В. Кондратьева, О. Безбородька. Багато правознавців використовували «Права…» як настільну книгу. [4,с.377].

Дата добавления: 2015-06-27