Міжнародні відносини та зовнішня політика держави: сутність, види, принципи та суб’єкти

Україна в системі міжнародних відносин.

Міжнародні конфлікти: поняття, причини, засоби та методи врегулювання.

Міжнародні відносини та зовнішня політика держави: сутність, види, принципи та суб’єкти.

Розділ 15. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ.

Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, кожна держава проводить певну політику за межами своєї країни, на міжнародній арені. Зовнішня політика – це діяльність держави та інших політичних інститутів, що здійснюється на міжнародній арені; комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку відносин з міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин (див.: Схема 1).

Звичайно, зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям і внутрішньою політикою. Саме остання зумовлює напрями і засоби зовнішньої політики держави. З іншого боку, зовнішня політика не тільки задовільняє інтереси внутрішнього життя, а й вносить певні корективи до внутрішньополітичних курсів, впливає на зміну загальнополітичної ситуації в країні. Взаємодіючи з іншими державами та їх об’єднаннями, кожна з держав впливає також на міжнародний клімат, визначає характер міжнародних (міждержавних) стосунків.

Міжнародні відносини є об’єктом наукового дослідження багатьох наук.Міжнародними відносинами називають сукупність всіх зв’язків і відносин виступаючих на світовій арені національних держав і міжнародних об’єднань, соціальних, економічних і політичних сил, організацій і рухів. Міжнародні відносини розрізняються за видами: економічні, політичні, військові, ідеологічні, правові, дипломатичні. За типами зони діяльності поділяються на глобальні, регіональні, двосторонні.

Найбільше значення в міжнародних відносинах мають міждержавні політичні відносини. Тому головним суб’єктом міжнародних відносин виступає національна держава– географічно обмежена, законно визнана (легальна) цілісність, яка керується єдиним урядом, і населення якої вважає себе єдиною нацією. Під цим кутом зору ієрархія держав на міжнародній арені виглядатиме так:

¾ наддержави (спроможні впливати на існування всього людства);

¾ великі держави (їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону);

¾ середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);

¾ малі держави (мають незначний вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності);

¾ мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами).

Зовнішній політиці держави властиві три основних функції: 1) захисна, пов’язана із захистом прав та інтересів держави та її громадян за кордоном; 2) інформаційно-представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють погляди уряду, позицію держави, і покликана інформувати керівні органи держави про справи й наміри урядів інших держав; 3) організаційно-посередницька базується на втіленні в життя зовнішньо – та внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм держави.

Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці намагається найбільш оптимально реалізувати свої національні інтереси. Потягом усієї історії людства політичні лідери і політична еліта апелювали до національного інтересу, щоб виправдати обрану ними політику. Але результати їх політичної діяльності бувають різними, іноді навіть катастрофічними для держави. Існує кілька підходів до визначення змісту національного інтересу. Поняття “національний інтерес” можна трактувати у трьох аспектах: геополітичному, внутрішньополітичному та ідеологічному. Сутність національного інтересу зводиться до двох важливих моментів:забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання і підвищення добробуту громадян. Отже, під національним інтересом ми розуміємо відносини щодо захисту, збереження і примноження тих цінностей, які є істотними для існування даної держави.

У міжнародній політиці більшість держав заявляє про своє прагнення до:

1. забезпечення миру і національної безпеки;

2. співробітництва з іншими державами і створення сприятливих умов для розв’язання внутрішніх завдань;

3. зростання загального потенціалу держави;

4. поліпшення її міжнародних позицій і зростання престижу.

Намагаючись реалізувати свої національні інтереси, держави діють на міжнародній арені по-різному. На цій основі виділяють чотири види зовнішньої політики держав:

1. агресивна політика, яка характеризується прагненням держав досягнути експансіоністських цілей, способом розв’язання внутрішніх проблем засобами зовнішньої політики;

2. активна політика будується на пошуку балансу сил між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, успішному виконанню нею ролі суб’єкта міжнародної політики;

3. пасивна політика яка є властивою для слабких в економічному, політичному і військовому відношенні держав, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини;

4. консервативна політика, пов’язана з прагненням колишніх “великих” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнути раніше існуючий баланс між внутрішньою і зовнішньою політикою.

Водночас суб’єктами міжнародних відносин виступають також міжурядові організації; неурядові організації; транснаціональні корпорації; творчі, наукові, суспільно-політичні, національно-визвольні комітети, асоціації, рухи, союзи, партії, релігійні організації, туристичні групи тощо.

Услід за суверенними державами складовою частиною глобальної системи міжнародного життя стають урядові та неурядові організації. Інституціоналізація останніх на міжнародній арені в якості суб’єктів політики суттєво змінила і доповнила архаїчну побудову зовнішньополітичних відносин, зведену в період стародавнього світу (див. Схема 2). Сутність міжнародних міжурядових організацій визначається офіційною участю у їхній діяльності урядів як окремих країн, так і їх більш широкого кола. Процес утворення міжурядових організацій був надзвичайно стрімким: з 1945 р. по 1970 р їхня кількість нараховувала 220, а на початок ХХІ ст. – понад 400 організацій. Такі організації є стабільними об’єднаннями, їх суб’єктами-засновниками виступають держави або союзи-держав, їхня діяльність грунтується на міжнародних договорах (ООН, НАТО, ВТО, МВФ, СБ, Всесвітня федерація наукових працівників, Асоціація країн Південно-Східної Азії та ін.). З одного боку міжнародні міжурядові організації сприяють розвитку і поліпшенню співробітництва, з іншої – часто виступають у ролі форума для вирішення суперечностей, конфліктів і криз, які виникають між державами або групами держав.

Помітно зростає роль міждержавних неурядових організацій. ООН дає таке визначення міжнародної неурядової організації: “Будь-яка міжнародна організація, створена не на основі міжурядової угоди”. Такі організації відповідають трьом критеріям: міжнародний характер складу і цілей, приватний характер засновництва, і добровільний характер діяльності. Вони не виражають інтереси держави чи міжурядових організацій, їх засновниками є професійні, релігійні та інші громадські організації або приватні особи, заклади, організації та органи. Їхня кількість на сьогоднішній день понад 4000. Такі організації відіграють допоміжну роль у координації діяльності міжнародного товариства, зміцнюють сам характер міжнародних відносин. До розряду міжнародних неурядових організацій слід віднести і міжнародні транснаціональні корпорації – розгалужену мережу підприємств, банків, різноманітних закладів і установ, що діють одночасно в декількох державах, і їх метою є організація виробництва і отримання прибутку. В сучасному світі їх нараховується 7 000.

Визначну роль у міжнородних відносинах відіграють окремі особи,які діють в світовому маштабі. Наприклад, діяльність Папи Римського Іоанна Павла ІІ.

Загалом суб’єкти міжнародних відносин поділяються: за геополітичнимпростором – на всесвітні (МВФ, ООН) та регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку – високорозвинуті (США, Гонконг, Сінгапур, Канада), середньорозвинуті (країни Східної Європи і Латинської Америки) та слаборозвинуті, або бідні (країни СНД, Африки); за ступенем інтегрованості – дуже інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури, прямують до єдиної валютної та митної системи) та слабо інтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні процеси інтеграції залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної системи. За сферами суспільної діяльності розрізняють політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні міжнародні відносини. Нинішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасником багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори та дотримується певних міжнародних принципів і норм у контексті як світових, так і регіональних організацій.

Таким чином, глобалізація міжнародних процесів сприяє росту числа суб’єктів міжнародних відносин, що беруть у них безпосередню участь або здійснюють на них суттєвий вплив. Як вже відзначалось, серед суб’єктів міжнародних відносин є національні держави і міждержавні інститути (організації), і відносно нові учасники – неурядові організації, транснаціональні корпорації, різноманітні асоціації, стійкі групи, окремі регіони і міста, видатні люди. У сукупності всі вони суттєво змінюють характер і стан міжнародних відносин, виходячи із потреб та інтересів своєї діяльності.

Міжнародні відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права. Принцип сили залишається найважливішим чинником геополітики. В геополітичному розумінні він означає, що держава або група держав здатні нав’язувати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому власну перевагу у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку. На нинішньому етапі світового розвитку провідною є та держава, сила якої вимірюється здебільшого економічним, технологічними, інформаційним та інтелектуальним потенціалом (див.Схема 3).

Визначну роль в розвитку системи міжнародних відносин відіграє баланс сил, діючих на міжнародній арені. Силу держави можна уявити як її здатність, захищаючи національні інтереси, впливати на інші держави, на хід подій в світі. Як правило це проявляється в боротьбі за ринки збуту і сфери вкладення національного капіталу, за контроль над сировинними ресурсами і т.п.

Силу держави, її становище в системі міжнародних відносин обумовлюють цілий ряд факторів. Серед них найвагомішими є: геополітичне становище; населення; природні ресурси; індустріальний розвиток країни; військова могутність; воля; політичне керівництво і внутрішня організація влади; дипломатія; міжнародний імідж.

Військова могутність.Ще недавно ввжалось, що головним у визначенні формули сили є військова могутність держави. В той же час, завдання, заради яких держави завжди нарощували військову могутність, вимагають на початку ХХІ ст. принципово нових рішень. Тепер неможливо забезпечити своїй країні економічні переваги, ріст її багатства шляхом насильницького захоплення ресурсів інших держав. Прикладом тому – провал політики Іраку вирішити проблеми внутрішнього розвитку нападом на Кувейт, розв’язання війни в Перській затоці в 1991 р. При певних обставинах і ядерна держава може виявитись безпомічною перед країною, набагато слабшою у відношені військових ресурсів. Сумний досвід США у війні з В’єтнамом та Іраком, СРСР в Афганістані – тому підтвердження. Якими б великими не були прямі витрати держави на ведення військових операцій, їх у багато разів переважають побічні витрати. Військові конфлікти, які давно вже завершились, до цього часу впливають на державні бюджети.Уряд повинен віддавати свої борги і відсотки по них, платити пенсії ветеранам, вдовам і дітям загиблих. За підрахунками амереканських спеціалісті, війна у В’єтнамі буде відчуватися на фінансових витратах США не менше 50 р., тобто до 2020 року.

Окрім цього нарощування військового потенціалу держави може породити “ефект бумерангу”: виділяючи надмірну кількість матеріальних та інших ресурсів на озброєння, в збиток розвитку невійськових галузей господарства, науки і культури, держава втрачає внутрішньополітичну стабільність і тим самим підриває основи своєї могутності. Нині у світі на кожного солдата витрачається в 60 разів більше коштів, ніх на освіту однієї дитини. “Чисті” військові витрати індустріальних держав складають від 20 до 25% національного бюджету. Частка країн, що розвивається, в світових витратах на військові потреби досягає 14%. Військові витрати ростуть в два рази швидше, ніж економічна база тих країн, що стає непоборною перешкодою на шляху розвитку їх національної економіки, соціальної сфери і культури.

Тягар наростання витрат на озброєння, утримання багаточисельних армій примусив задуматись про розумну достатність у визначенні військового потенціалу держави. Так, згідно прийнятих в Європі стандартів, чисельність збройних сил в країні не повинна перебільшувати 1% чисельності населення. За такими стандартами Україні при населенні 46 млн.чол. необхідно мати армію меншою, ніж 0,5 млн. Але висловлюється і інша точка зору, згідно якої чисельність армії повинна визначатися кількістю військовослужбовців на 1 кв.км. території країни. При такому підрахунку виявляється, що в Китаї на 1 км.кв. припадає 86 військовослужбовців, Німеччині -77, США – 62, Франції – 79.

Отже, справедливим буде твердження, що військова могутність держави є вагомим показником її сили, особливо у воєнні періоди життя держави, але стосовно мирних часів це твердження сумнівне. Крім того, військова могутність – це не тільки кількість танків, літаків чи іншої військової техніки, а ще й уміння їх використати як для захисту своєї вітчизни, так і у разі можливих дій на чужій території.

Геополітичне становище - включає рельєф і клімат, сконсолідованість територіального простору. Свого часу Чемберлен писав, що географічні фактори були вирішальними для британської політичної історії і що саме вони диктують головні принципи британської зовнішньої політики. Так, відмежування Великобританії від континенту Ла-Маншем не тільки обумовило британську політику “блискучої ізоляції” і “балансу сил”, але і стало перешкодою на шляху експансіоністських намірів Юлія Цезаря, Вільяма Завойовника, Наполеона та Гітлера. Становище США як країни, “ізольваної” двома океанами, сприяло постійній і дуже інтенсивній акумуляції сили на північноамереканському континенті. З метою забезпечення безпеки власних кордонів держави часто використовують не лише природні бар’єри (гори, моря, ріки), а й штучні. Наприклад, шляхом “нейтралізації” окремих держав і утворення “буферних” держав. Зокрема, для того, щоб не допустити будь-яку європейську державу до опанування контролю над альпійськими гірськими переходами, що пов’язували між собою Австрію і Італії, Німеччину і Італію, Австрію і Францію, самі європейці наділили Швейцарію статусом “нейтральної”, уклавши між собою відповідні угоди. Прикладом буферних зон можуть бути такі держави як Корея між Росією і Китаєм, Афганістан між Індією і Росією.

Населення. Якщо говорити про населення, як один із факторів сили впливу держави, то варто характеризувати не лише його чисельний склад, а також стан його здоров’я, вікову структуру, природній приріст, соціальні характеристики. Ще Арістотель писав, що Спарта впала тому, що її забракло людей. Згідно з положенням класичної військової науки чисельна перевага над противником – вирішальна умова перемоги і прикладів тому чимало. В сучасних умовах помітний вплив на міжнародні справи може мати країна з населенням не менше 50 млн. чоловік. Крім кількісного виміру населення, дослідники звертають увагу на його національний характер, ментальні риси населення. Ще Тацит писав про деструктивні політичні та воєнні нахили германських племен, які пізніше можна було простежити і в діях армій Фрідріха Барбаросси, Гітлера. Формуванню саме такої спрямованості німецької зовнішньої політики сприяли авторитарність, колективізм, обожнювання держави як риси національного менталітету.

Національний характер народу є одним із кваліфікаційних вимірів населення. Він випливає з його корінного традиційного буття, історичного досвіду та народної філософії. Кожний народ наділений певними психологічними особливостями. Наприклад: французи схильні до академічного формалізму; для англійців характерний індивідуалізм; для німців характерні деструктивні політичні і військові нахили, традиційна брутальність; для амереканців – прагматизм, ідеалізм, ставлення на успіх, як мірило правди; для росіян властива “широка душа”, крайня самопожертва, містична месійність, невгамовність, агресивність, брутальна єхидність; українці характеризуються “романтичною душею”, політичною наївністю, індивідуалізмом, неорганізованістю, схильністю до поширення пліток.

Природні ресурси –один зелементів сили національної держави. Країна з великими ресурсами потенційно знаходиться у вигідному становищі (напр. газова криза у стосунках Україна-Росія), але за умови, що вона має можливість їх експлуатувати. Росія, наприклад, не завжди може освоювати природні ресурси Сибіру. Заїр і Замбія, багаті на природні ресурси, не мають індустріальної та економічної бази для їх розробки. Арабські країни, навпаки, завдяки покладам нафти зміцнили свій економічний потенціал і стали важливим фактором міжнародної політики.

Індустріальний розвиток держави.Усі воєнні конфлікти ХІХ-ХХ ст. підтверджували висновок: перемогу здобували країни з вищою індустріальної базою. Наслідком індустріальної могутності країни є досягнення вищого рівня життя, що створює ситуацію політичної стабільності в країні. Так, німецький народ підтримав Гітлера тому, що він, націоналізувавши індустрію, вивів Німеччину з великої депресії. Водночас зміцнення індустріальної могутності держави збільшує її потребу в нових ресурсах, а це призводить до потенційної зележності від інших країн, особливо у сфері енергоносіїв, якими країни забезбечені дуже нерівномірно.

Воля.Цей показник не піддається кількісному виміру. Але без волі, без бажання використати все, про що говорилося вище в інтересах своєї держави, не може бути і мови про міднародну силу. Наприклад, у 1982 р., коли Аргентина захопила Фолклендські острови, Великобританія здивувала світ стійкою волею і правлячих кіл, і населення повернути острови під свою владу.

Політичне керівництво і внутрішня організація влади є також важливим чинником міжнародної сили держави. У період миру і процвітання переважають колективні форми керівництва. У кризові або воєнні часи країни потребують централізованого управління. І це однаково важливо як для демократичних, так і для авторитарних режимів. Політична фракційність зменшує політичну стабільність і відповідно підриває силу держави. Політичне керівництво відіграє значну роль у зміцненні національної волі і в досягненні національної злагоди, особливо в екстремальних умовах (напр., Рузвельт, Кеннеді).

Дипломатія теж може розглядатися як фактор міжнародної сили держави. Досвідчені дипломати вміють захистити інтереси своєї країни, сприяти сприятливий для неї міжнародний клімат, який дозволяє державі реалізовувати свої міжнародні цілі. І, навпаки, через невдалу дипломатію Наполеон, наприклад, втратив все, що здобув його військовий геній.

Міжнародний імідж держави – це її образ, її сприйняття іншими державами. Тут має значення не лише те, якою ця держава є об’єктивно, а й те, що її керівництво і населення думає про свої можливості, а також як ці можливості оцінюють інші держави. “Слабкий” суб’єкт міжнародної політики, який сприймається іншими як сильний, має більший запас часу для дій, ніж той, котрий і сприймається як слабкий. На думку західних політологів, СРСР в кінці 50-их – на початку 60-их рр. був саме слабкою державою, яка, однак, визнавалась сильною, незважаючи на відставання від США. Мало того, поєднання успіхів СРСР в освоєнні космосу і дипломатії М.Хрущова змусило багатьох повірити, що сила Радянського Союзу майже дорівнює силі США. Через те багато людей повірило в те, що цей паритет існував насправді.

Сила держави визначається не лише різноманітністю ресурсів, але і здатністю привести ці ресурси в дію. В той же час як багато країн, що розвиваються переживали глибокий спад, чотирьом азіатським країнам (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) вдалося стати на шлях динамічного розвитку, прорватися до сучасного рівня організації виробництва саме за рахунок організаційних ресурсів, умілого використання людського потенціалу і географічного положення країни та інших подібних факторів. І навпаки, держави, що мають величезні території, багаті сировиною, ще на стадії доганяючого розвитку (Росія, Україна, Індія). Потрібно підкреслити, що сила держави у міжнародних відносинах не є постійною величиною. Вона змінюється у часі, і відповідно змінюються пріоритети щодо трактування і реального значення названих елементів сили.

Отже, національний інтерес держави на міжнародній арені має силове наповнення: він визріває паралельно із зростанням потенціальної сили держави і сам її стимулює, визначаючи конкретний напрям і зміст цього процесу. Можна вважати закономірністю, що зовнішньополітичні інтереси виникають там і тоді, де і коли це зумовлено силовими потенціями даної держави в даний історичний період. Тобто за своєю генезою інтерес держави є похідним від сили, а за функцією він покликаний забезпечувати нарощування тієї самої сили.

Принцип правапередбачає, що національна держава у міжнародних відносинах не тільки повинна спиратися на свою силу, а й дотримуватися норм міжнародного порядку. Так, сильна держава США, без згоди Ради Безпеки не могла розпочати військові дії проти агресії Іраку в Кувейті, або, наприклад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовано розвиваються завдяки існуючому міжнародносїму порядку. Україна також не стала жертвою агресії не стільки завдяки сили, скільки завдяки існуючому міжнародному порядкові.

Нинішній міжнародний порядок грунтується на принципах і нормах міжнародного права, зафіксованих і статуті ООН, документах Гельсінського заключного акту, Паризької хартії для нової Європи, а також документів засідань Наради з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Сутність міжнародного порядку виражається в таких принципах: поваги до державного суверенітету і державної рівності; незастусування сили чи погрози силою; непорушність кордонів і територіальна цілісність держави; мирне врегулювання спорів; повага прав і свобод людини; право націй на самовизначення; сумлінне виконання міжнародних зобов’язань; невтручання у внутрішні справи.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт. Співпарця здійснюється через участь в різноманітних міжнародних організаційних структурах через двосторонні й широкомаштабні договори про дружбу і співробітництво. Найперспективнішою є співпраця, що адекватно відповідає геостратегічним партнерством. Страгічне партнерство – це найбільш маштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сферах суспільного життя. Суперництво – передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце серед країн, які перебувають як у відносинах стратегічного партнерства, так і у відносинах конронтації. Конфлікти – на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох держав або групи держав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, провокування внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн.

Вищим, глобальним рівнем структурної організації міжнародних відносин є світова система таких відносин, або “світовий порядок” – устрій, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх інших легітимних міжнародних асоціацій та інститутів, які здатні створювати і підтримувати умови їх існування і розвитку (див. Схема 15.1.).

Відмінність між поняттями “міжнародний порядок” і “світовий порядок” полягає в тому, що перше відбиває потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, а змістом другого є базові потреби людства.

У світовій науці про міжнародні відносини відсутня єдність відносно сучасної системи міжнародних відносин. Одна група дослідників сходиться на тому, що США залишаються єдиною наддержавою і таким чином відбувається формування монополярного світового порядку на чолі із Сполученими Штатами (З.Бжезинський). Прибічник школи балансу сил Г.Кіссінджер стверджує, що новий світовий порядок все більше буде нагадувати європейську політику ХІХ століття. Але система рівноваги сил буде працювати вже не в європейському, а у глобальному масштабі.

З точки зору іншого американського дослідника С.Хантінгтона впродовж останнього десятиліття світова політика зазнала фундаментальних змін:

¾ зосередилася вздовж кордонів культур та цивілізацій;

¾ міжнародні відносини традиційно вимірюються силою сторін, які виборюють сфери впливу;

¾ в період “холодної війни” глобальна структура сили була головним чином біполярна, тепер вона зовсім інша: існує єдина наддержава, одначе світ не став однополюсним; сучасна міжнародна система не відповідає жодній з відомих моделей; це дивний гібрид однополюсної системи з однією наддержавою та кількома великим державами.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. у міжнародних відносинах відбулися кардинальні зміни, які дають можливість твердити про формування нових системоутворюючих закономірностей, викладених у формі таких принципів:

¾ повага до державного суверенітету і суверенної рівності;

¾ незастосування сили чи погрози силою;

¾ непорушність кордонів і територіальної цілісності;

¾ мирне врегулювання спорів;

¾ невтручання у внутрішні справи;

¾ повага прав людини і основних свобод;

¾ рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;

¾ співробітництво між державами;

¾ сумлінне виконання міжнародних зобов’язань.

Отже, нова система міжнародних відносин перебуває на стадії формування. В ній переплітаються та взаємодіють, як традиційні сили, так і нові фактори та тенденції. Розширюється коло суб’єктів міжнародних відносин, змінюється мотивація їхньої поведінки. Якщо в період існування Вестфальської системи держави були домінуючими учасниками міжнародних відносин, а світова політика в основному – політикою міждержавною, то в останні роки з’являються нові, багато в чому космополітичні суб’єкти міжнародних відносин. Новий зміст світової політики вимагає нових організаційних форм.

Дата добавления: 2015-06-28