Пояснювальна записка

ДІЯЛЬНІСТЬ МОЛОДІЖНИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ

1. Коцур В. П. Україна: історичні події та факти / В. П. Коцур, А. П. Коцур. – Переяслав-Хмельницький: Книги–ХХІ, 2005. – 144 с.

2. Левчук К. І. Громадські організації в сучасній Україні (історіографія проблеми) / К. І. Левчук // Наук. записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Сер. Історія. – Вінниця, 2000. – Вип. 2. – С. 262–268.

3. Мельников Д. О. Розвиток студентського самоврядування у вищих навчальних закладах України (80-ті рр. ХХ ст.) / Д. О. Мельников // Наук. записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Сер. Історія. – Вінниця, 2006. – Вип. 10. – С. 172–175.

Після списку джерел та літератури подаються відомості про автора (авторів) статті:

Для викладачів і наукових співробітників:

2) науковий ступінь і вчене звання (за наявності);

3) повна назва вищого навчального закладу (наукової установи), в якому працює учасник конференції;

7) зазначити, чи потрібен сертифікат учасника конференції.

2) повна назва вищого навчального закладу (наукової установи), в якому навчається учасник конференції;

6 відомості про наукового керівника (П.І.П., ступінь, звання);

7) зазначити, чи потрібен сертифікат учасника конференції.

2) повна назва вищого навчального закладу, в якому навчається учасник конференції;

6) відомості про наукового керівника (П.І.П., ступінь, звання);

7) зазначити, чи потрібен сертифікат учасника конференції.

Адреса оргкомітету: 08401, Київська обл. м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30, кім. 203.

Координатор інтернет-конференції – Кикоть Сергій Миколайович (контактний телефон: (093) 056 94 96).

Українська держава переживає складний і багатоаспектний процес утвердження незалежності і державності. Зміни відбуваються нелегко, суперечливо. Політичні суперечності позначаються і на свідомості молоді. Тому слід акцентувати увагу при підготовці майбутніх педагогів на необхідності осмислення здобутків минулого.

Вивчення історії педагогічної думки і освіти України має особливе значення для професійного становлення учителів України.

Одним із засобів успішної підготовки до професійної діяльності є самостійна робота з історії педагогіки. Це сприяє більш глибокому і всебічному вивченню лекційного курсу, розширенню педагогічного світогляду студентів, допомагає виробленню творчого, критичного ставлення до педагогічної спадщини. Студенти вчаться мислити педагогічними категоріями, розуміти їх діалектику, усвідомлювати закономірності розвитку освіти, сприймати педагогічні ідеї, виділяти найбільш суттєві особливості розвитку школи, спільні для багатьох народів та специфічні для України.

У процесі самостійної роботи студенти повинні вивчати праці видатних педагогів минулого і сучасності, конспектувати обов‘язкову і додаткову літературу, писати реферати, курсові і дипломні роботи, проводити науково-дослідну роботу.

Рефлексійний підхід до вивчення курсу передбачає:

- закріплення знань за допомогою схем, таблиць;

- самоаналіз за допомогою тестових завдань, питань для роздумів, проблемних питань.

Тема І. ВИНИКНЕННЯ ОСВІТИ Й ВИХОВАННЯ В СВІТОВІЙ СУСПІЛЬНІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ 1. Предмет і завдання історії педагогіки. 2. Особливості виховання в первісному суспільстві. 3. Виникнення шкіл у світовій цивілізації. 4. Виховання у Давній Греції. 5. Давньогрецькі філософи про формування особистості. 6. Школа і педагогіка Стародавнього Риму.
Тема ІІ. ШКОЛА Й ПЕДАГОГІКА ЕПОХ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ 1. Система середньовічних шкіл та лицарського виховання. 2. Виникнення освіти для дівчат. 3. Виникнення університетів у Західній Європі та організація навчання. 4. Особливості епохи європейського Відродження. “Будинок радості” Віттоліно да Фельтре. 5. Поєднання навчання з продуктивною працею (Томас Мор і Томазо Кампанелла). 6. Гуманістичні ідеї освіти (Ф. Рабле, Е. Роттердамський, М. Монтень).
Тема ІІІ. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ПЕДАГОГІКА ЕПОХИ НОВОГО ЧАСУ ТА ПРОСВІТНИЦТВА 1. Життя та діяльність Я.А. Коменського. 2. Принцип природовідповідності, вікова періодизація та система шкіл (за Я. А.Коменським). 3. Класно-урочна система та принципи навчання Я.А. Коменського. 4. Підручники Я.А. Коменського. 5. Я.А. Коменський про школу, вчителя та моральне виховання дітей. 6. Педагогічні ідеї Д. Локка. 7. Ідея вільного виховання Ж.-Ж. Руссо. Вікова періодизація та система виховання Ж.-Ж. Руссо. 8. Педагогічні погляди французьких філософів К.А. Гельвеція та Д. Дідро.
Тема IV. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ПЕДАГОГІКА кінця XVIII — першої половини XIX століття 1. Життя та педагогічна діяльність Й.Г. Песталоцці. 2. Ідея гармонійного виховання Й.Г.Песталоцці. Теорія елементарної освіти та методика початкового навчання. 3. Ідеї педагогів-філантропістів І.Базедова та Х. Зальцмана. 4. Неогуманізм. Освітні проекти В. Гумбольдта. 5. Дидактика Ф.В.А. Дістервега. 6. Теорія навчання й виховання Й. Гербарта. 7. Р. Оуен про формування особистості.
Тема V. ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ СВІТОВОЇ ПЕДАГОГІКИ кінця XIX — початку XX століття 1. Реформаторська педагогіка. 2. Прагматична педагогіка Д. Дьюї. 3. Гуманістичні засади освіти й виховання. Рух нового виховання (М. Монтессорі, С. Френе). 4. Ідея цілісного виховання Р. Штайнера.
Тема VI. СУЧАСНА ОСВІТА У НАЙРОЗВИНЕНІШИХ КРАЇНАХ СВІТУ 1. Система освіти в США. 2. Освітня система у Великобританії. 3. Характеристика освітньої системи у Німеччині. 4. Характеристика освітньої системи у Франції. 5. Система освіти в Японії.
Тема VII. ШКОЛА Й ПЕДАГОГІКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ (ІХ-ХІV століття) 1. Традиційні засади виховання дітей в Київській Русі. 2. Виникнення шкіл у Київській Русі. 3. Зміст та організація навчання у Київській Русі. 4. Перекладна література та перші педагогічні пам'ятники Київської Русі.
Тема VIII. ШКОЛА В УКРАЇНІ ПЕРІОДУ ВІДРОДЖЕННЯ (ХVІ-ХVІІ століття) 1. Загальна характеристика стану освіти українського Відродження. 2. Виникнення братських шкіл. Острозька академія. 3. Козацькі школи в Україні (січові, полкові, музичні та ін.). 4. Система виховання лицаря-козака. 5. Навчальні студії в Києво-Могилянській Академії.
Тема IX. УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІКА ЕТАПУ ВІДРОДЖЕННЯ (XVII-початок XVIII століття) 1. Перші українські вчені: П. Русин і Ю. Дрогобич. 2. Українська граматика М. Смотрицького. 3. Енциклопедія П. Беринди та риторика І. Галятовського. 4. Педагогічні погляди Є. Славинецького та С. Полоцького. 5. Освітньо-педагогічна діяльність Ф. Прокоповича.
Тема Х. УКРАЇНСЬКА ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА ПЕРІОДУ РУЇНИ (друга половина XVIII століття) 1. Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди. 2. Г. Сковорода про розумове, моральне та трудове виховання дітей. 3. Педагогічна діяльність М. Ломоносова. 4. Статут 1786 року Російської імперії про зміст шкільної системи. 5. Система освіти на Правобережній Україні та Закарпатті (друга половина XVIII століття.
Тема XI. ШКОЛА і ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ (перша половина XIX століття) 1. Характеристика освіти в Україні у першій половиніXIXст. 2. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів. 3. Педагогіка О. Духновича. 4. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров).
Тема XIІ. ПЕДАГОГІЧНА СИСТЕМА К. УШИНСЬКОГО 1. Життя і педагогічна діяльність К. Ушинського. 2. Світогляд та ідея гармонійного розвитку людини. 3. К.Ушинський про значення праці у вихованні людини. 4. Ідея національного виховання К.Ушинського. 5. Дидактика й методика початкового навчання К.Ушинського. 6. К.Ушинський про підготовку вчителя.
Тема XIII. ОСВІТА ТА ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ (друга половина XIX століття) 1. Стан освіти в Україні у 60-ті роки. 2. Освітньо-педагогічна діяльність М. Пирогова. 3. Організаційна й педагогічна діяльність М. Корфа. 4. Просвітницько-педагогічна діяльність X. Алчевської. 5. Теорія й практика вільного виховання Л. Толстого. 6. Теорія фізичного виховання особистості П. Лесгафта.
Тема XIV. ІДЕЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ Й ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ (друга половина XIX століття) 1. Ідея національної школи М. Драгоманова. 2. Освітня діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка. 3. Ідея національного шкільництва М. Грушевського. 4. Загальна характеристика освіти на західноукраїнських землях. 5. Педагогічні погляди Ю. Федьковича.
Тема XV. УКРАЇНСЬКА ШКОЛА Й ПЕДАГОГІКА (початок XX століття) 1. Система освіти в Україні на початку XX століття. 2. Освітньо-педагогічні погляди І. Франка. 3. Педагогічні ідеї Л. Українки. 4. Освітня й педагогічна діяльність Т. Лубенця.
Тема ХVI. ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА УКРАЇНИ (етапи УНР та національного відродження: 20-ті роки) 1. Розробка завдань та змісту національної освіти в УНР. 2. Ідея національної школи С. Русової. 3. Ідея національного рідномовного виховання І. Огієнка. 4. Розбудова загальної, професійної й вищої школи у 20-ті роки. 5. Національний виховний ідеал Г. Ващенка.
Тема XVII. ПЕДАГОГІЧНА СИСТЕМА А. МАКАРЕНКА 1. Життя й педагогічна діяльність А. Макаренка. 2. Теорія і практика колективу А. Макаренка. 3. Ідея поєднання навчання з продуктивною працею. 4. Проблема сімейного виховання. 5. Шляхи формування педагогічної майстерності.
Тема XVIII. ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА УКРАЇНИ У РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД (20-80-ті роки) 1. Національна освіта в 20-ті роки XX століття. 2. Уніфікація загальної освіти в 30-ті роки. 3. Особливості становлення освіти у післявоєнний час. 4. Розвиток освіти й педагогіки у 60-ті роки. 5. Школа і педагогіка України у період застою (70-80-ті роки).
Тема XIX. ПЕДАГОГІЧНА СИСТЕМА В. СУХОМЛИНСЬКОГО 1. Життя і педагогічна діяльність В. Сухомлинського. 2. Навчання й виховання дітей 6-річного віку («Серце віддаю дітям»). 3. В. Сухомлинський про формування гуманної особистості. 4.Морально-трудове виховання школярів («Народження громадянина»). 5. Етнічні засади родинного виховання («Батьківська педагогіка»). 6. Ідеї становлення вчителя-вихователя («Сто порад вчителю», «Розмова з молодим директором школи»).
Тема XX. СТАНОВЛЕННЯ ОСВІТИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ 1. Демократичні державно-громадські засади освіти. 2. Реформування освіти на сучасному етапі розвитку українського суспільства. 3. Утвердження шляхів національного виховання дітей та молоді. 4. Особливості реформування професійної, вищої й педагогічної освіти
Тема ХХІ. ПОЧАТКОВА ОСВІТА В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ ХХ ст. 1. Мережа загальноосвітніх закладів на рубежі ХХ – ХХІ ст. 2. Модернізація освіти та інтеграція до Європейського освітнього простору в контексті Болонського процесу. 3. Тенденції розвитку школи та представники початкової освіти від 60-х років до сьогодення.
Тема ХХІІ. РОЗВИТОК ОСВІТИ В ПРИАЗОВ’Ї В ХІХ – ХХ ст. 1. Відкриття початкових шкіл на півдні України. 2. Просвітницька діяльність приазовських німців. 3. Формування педагогічних кадрів на Мелітопольщині.
Методичні рекомендації щодо підготовки до семінарських, практичних занять та конспектування першоджерел
Матеріал для обов’язкового конспектування
Структурно-логічні схеми
Література

ВИНИКНЕННЯ ОСВІТИ Й ВИХОВАННЯ В СВІТОВІЙ СУСПІЛЬНІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

2. Особливості виховання у первісному суспільстві.

5. Давньогрецькі філософи про формування особистості.

Ключові слова: принципи історії педагогіки (об'єктивності, історизму, логічного взаємозв'язку), біологічний, психологічний, релігійний, соціологічний та культурологічний підходи до виникнення виховання, піктограми, папіруси, манускрипти, школи писців і жерців, рамессеум, ієрогліфи, агели, криптиї, ефебія, калокагатія, гінекея, школи граматистів, кіфаристів, палестра, гімназія, академія, школи риторів.

Історія педагогіки — це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдревніших часів і до сьогодення.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, становлення і розвитку педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й виховної практики. Як відомо, людство від покоління до покоління передає досвід, удосконалюючи його.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відображали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику виховання. Практика, в свою чергу, служила основою розвитку педагогічних теорій. Як відомо, основою будь-якої істинно наукової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина.

Як соціальна наука історія педагогіки передусім має зв'язок з історією культури. Безперечно, методологічні позиції історико-педагогічних проблем передбачають зв'язок з історією філософії. Остання, і особливо історіографія вказує основні етапи розвитку людської цивілізації. Тому у своїх пошуках історики педагогіки використовують набутки спеціалістів у галузі історії та історіографії. Існує також певний зв'язок історії педагогіки з такими науками, як: історія літератури, історія науки, історія мистецтва та інші.

Джерельною базою науки є пам'ятники давньої писемності, давні манускрипти, давні рукописи з питань освіти й виховання, архівні джерела, твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретроспективи освітньо-виховних технологій, закони, проекти, звіти, доповіді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому, педагогічна, навчальна та методична література минулого, матеріали загальної та педагогічної преси минулого, мемуарна література тощо.

Функції історії педагогіки як навчального предмета полягають у формуванні в майбутніх учителів здатності до аналізу, співставлення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній ретроспективі. Це, в свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє оцінювати протиріччя становлення певних фактів чи освітньо-виховних систем.

Безперечно, одним із завдань даного курсу є підвищення рівня загальної культури молоді.

2. Особливості виховання у первісному суспільстві

З історії відомо, що приблизно за 100 тис. років до нашої ери з'явилась людина неандертальського типу, яка приблизно 40 тисяч років до н.е. трансформувалася у кроманьйонця. Період між 100 тис. і 40 тис. років до н.е. називають в історії та антропології дородовим періодом. Очевидно, що на цьому етапі виховання як суспільне явище не існувало [1, 14, 16, 17].

Як відомо, що з 40 до 20 тисяч років до н.е. період розвитку первісних людей отримав назву раннього матріархату. За цих часів люди стали проживати родами. Основними засобами виживання були полювання та риболовля. В ті часи молодші діти належали всьому роду. Виховання на цьому етапі ще не виділялось в особливу соціальну діяльність. За цих часів хлопчики супроводжували чоловіків на риболовлю та полювання; дівчатка допомагали готувати їжу жінкам, виготовляти посуд та примітивний одяг, тобто займалися домашніми справами. Отже, на етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов'язане з трудовою діяльністю.

У період раннього матріархату виникла певна система звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія, анімізм, фетишизм, тотемізм. Природно, що діти пізнавали сутність цих культів у процесі безпосередньої участі у їх виконанні, поряд з дорослими.

На думку сучасних дослідників, приблизно за 20 тис. років до н.е. первісна родова община у своєму розвитку перейшла до пізнього матріархату. У цей період ймовірно виготовляли знаряддя праці та мали місце зачатки землеробства.

У зв'язку з розвитком знарядь праці старші починали виконувати спеціальну соціальну роль — підготовка дітей (окремо хлопчиків та дівчаток) до життя. Природно, значна увага приділялась виконанню дітьми перших законів людського співжиття: табу і толіону. Табу з гавайської означає не робити чогось недозволеного, щоб не нашкодити собі. Толіон слід розуміти як закон кривавої помсти.

Хлопчиків і дівчаток навчали у цей період у перших навчальних закладах — “будинках молоді”, які функціонували окремо для хлопчиків і дівчаток. Такі заклади існували і в період патріархату. Однак у зв'язку зі створенням моногамної сім'ї навчання у цих закладах починало доповнюватися домашнім вихованням [6, 17].

На етапі патріархальної родової общини з'явились такі види діяльності, як мисливство, землеробство, скотарство та ремесло, яке давало можливість вдосконалювати знаряддя праці.

Загалом, трудове виховання підростаючого покоління цього періоду доповнювалось знайомством з релігійними культами. У розумінні первісних дітей та молоді формувалось уявлення не лише про земне життя, а й про душу. Проте процес такого формування був досить довготривалим: спочатку “країна мертвих” знаходилася під землею, а на етапі землеробських культів її “переносять” у небо. Очевидно, і це заслуговує на увагу, - що підростаюче покоління через примітивні культи привчали жити у злагоді з природою.

Як вважають історики педагогіки, найдревнішими у людській цивілізації вважаються піктографічні школи (від гр. pictos — писаний фарбою, мальований і gramma — пишу; мальоване письмо). Ці школи виникли за 7 тис. років до н.е. на території нинішньоїМексики. В той час на цій території проживали племена інків та майя. Тому у деяких історичних дослідженнях цей період називають культурою майя.

Пізніше перші школи з'явились в країнах Сходу: Ассирії, Вавилоні, Єгипті, Китаї, Індії. Саме у цих країнах зростала роль міст, розвивались ремесла, торгівля, складався апарат державної влади. Поступово виникли писемність, початки математики, астрономії та прикладних наук. Все це вимагало довготривалого й планомірного навчання.

Приблизно у IV тисячолітті до н.е. відбулося об'єднання невеличких держав на берегах річки Ніл. Так виникла рабовласницька державаЄгипет на чолі з фараоном. Саме у цей період з'явилось два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма) та школи писців (школи ієратичного письма).

Загалом в школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких родин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали ієрогліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, древньоєгипетський релігійний культ. Школи влаштовувалися при храмах і називалися рамессеум .. Термін навчання сягав до десяти років, оскільки надто складним видавалося оволодіння вміннями зображення ієрогліфів, а також магії, чаклунства, народної медицини. Всіма цими здатностями володіли жерці, що становили пануючу касту у Єгипті. Оволодіння грамотою, науками набувало тут кастового й релігійного характеру. Проте потреби господарського, суспільного життя, управління державою спонукали до створення у ІII тисячолітті шкіл писців. Саме у цих закладах готували майбутніх державних чиновників Єгипту.

У Давньому Китаї перші навчальні заклади з'явилися на початку періоду Шань-Інь (1766 р. до н.е.). Зміст навчання у школах давнього Китаю передбачав оволодіння такими знаннями: мистецтвом, етикетом, письмом, лічбою, музикою, стрільбою з лука, керуванням колісницею. Загалом навчалися у школах понад 15 років. Лише 10 років у середньому хлопчики витрачали для того, щоб навчитися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3—4 тисячі знаків).

З часом у країні виник культ письменності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів — начотчиків, вчених — чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія — разом узяті.

Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і як взірець уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх — такою була програма навчання в китайських школах: державних і приватних. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою [6, 17].

Історики вважають, що найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досягла в державах Давньої Греції й Стародавнього Риму, які виникли на торгових шляхах між країнами Середземномор'я і Сходу.

Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-держав давньої Греції розпочався VI—IV ст. до н.е. В цей час високого розвитку досягла філософія, в надрах якої закладались основи різних спеціальних галузей знань; існувала багата література; склалось декілька систем виховання підростаючого покоління.

У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська та Афінська.

У Спарті на 9 тис. родин рабовласників (спартіатів) припадало понад 250 тис. рабів, які часто повставали. Це завжди непокоїло володарів Спарти, примушуючи їх повсякчас бути напоготові, виявляти жорстокість і насильство відносно рабів. Виховання здійснювала держава, яка переслідувала завдання підготовки спартіатів-воїнів, стійких та загартованих, майбутніх рабовласників.

Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — воїтельниць-амазонок, які мало в чому поступалися чоловікам. Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони брали участь у криптіях, нічних облавах на рабів, коли загін молодих спартіатів оточував який-небудь міський квартал або район за містом і мав право на вбивство будь-якого раба. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробовуваннях — змаганнях. Їх сікли перед вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18—20 років об'єднувались в групи ефебів.

Афінська система виховання була провісницею високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість. Саме в Афінах виникла ідея гармонійного розвитку особи як мети виховання. В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха — керівника школи для дітей вільних громадян.

На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли в Афінах архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, філософські науки. Особливості економічного становища і політичного життя населення Афін знайшли своє відображення у системі виховання дітей і молоді. Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах рабовласників, але була більш різноманітною.

До семи років хлопчики і дівчатка виховувались вдома. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка проводили весь час у жіночій половині будинку — гінекеї. Там їх навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне — займатися рукоділлям. Після шлюбу в становищі дівчат практично нічого не змінювалось: вони переходили з однієї гінекеї в іншу.

Хлопчики розвивались інтелектуально, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7—14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова «дидаско» — навчаю). У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладальний метод навчання грамоти. Діти заучували напам'ять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх в склади, слова писали на навощених дощечках паличкою (стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. В школах кіфаристів (музики) учням крім елементарної грамоти надавали літературну освіту і естетичне виховання.

Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно — спочатку в школі граматистів, а потім — кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.

У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14—16 років навчалися п'ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і списа), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням і бесідами в палестрі займалися найбільш відомі громадяни держави.

Юнаки 17—18 років з родин найзаможніших аристократів виховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, політику, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керуванні державою та займатися гімнастикою.

Юнаки 18—20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь в громадських святах і театральних виставах.

Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея «калакагатії» (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст виховання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної досконалості). Крім того, здібні юнаки продовжували своє навчання ще майже 10 років в академії, що була започаткована Сократом для підготовки філософів і крупних політиків).

Загальним для обох виховних систем був класовий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи і їх виховання відбувалось в праці нарівні з дорослими [6, 17].

5. Давньогрецькі філософи про формування людської особистості (Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит)

Перші педагогічні теорії зародилися в Афінах. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних ідей античного світу.

Сократ (469—399 до н.е .) — син ремісника, став ідеологом великої земельної аристократії. Заперечував пізнання світу і природи через їх недоступність людському розуму, намагався довести, що люди повинні пізнавати лише самих себе і вдосконалювати свою мораль. Це було метою виховання на думку Сократа. Відомо, що Сократ — філософ-трибун, проводив бесіди з питань моралі на площах, заставляв своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити «істину», сам при цьому не пропонував готових положень і висновків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським, а з часом — евристичним.

Платон (427—347 до н.е.) — видатний давньогрецький філософ, об'єктивний ідеаліст, ідеолог рабовласницької аристократії, учень Сократа. У творах «Держава», «Закони» він накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. За його теорією, діти з 6-річного віку повинні виховуватись на «майданчиках» біля храмів, де жінки-виховательки, призначені державою, розвивали їх за допомогою ігор, казок, пісень, бесід тощо. З 7 до 12 років діти відвідували державну школу, де вчилися читати, писати, рахувати, музиці і співу. Для дітей 12—16 років існувала школа фізичного виховання — палестра — з гімнастичними вправами. Нездібних дітей включали до складу землеробів і ремісників. Для юнаків з 18 до 20 років існувала ефебія — посилена військово-гімнастична підготовка. З 20 років юнаки, які не виявили здібностей до наук, ставали воїнами. З 21 до 30 років ті, що залишилися, вивчали такі науки, як арифметику, геометрію, астрономію і музику. Вони готувались до виконання важливих державних доручень. Особи віком від 30 до 35 р., здібні і схильні до наук могли продовжувати вдосконалювати свою освіту, щоб потім стати керівниками держави. Після 50 років вони звільнялись від керівництва державою і могли самовдосконалюватись.

Виховання жінок, на думку Платона, повинно бути таким, як і в Спарті. Щодо виховання рабів, то Платон рекомендував ставитись до них суворо, не ніжити, а за будь-які вчинки карати, об'єднувати в різномовні групи, щоб вони не спілкувалися між собою.

Отже, педагогічна система Платона була побудована в інтересах рабовласників, ігнорувала інтереси народу, не брала до уваги виховання рабів. Він з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання не потрібне.

Проте Платон запропонував декілька цінних ідей, зокрема: виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи виховання, освіта для дорослих і самовдосконалення людини протягом життя.

Аристотель (384—322 до н.е.) — учень Платона, давньогрецький філософ і педагог, автор наукових праць в галузі філософії, політики, етики, естетики, природознавства. Він був вихователем О. Македонського. Вперше визначив основні положення логіки. В 335 р. заснував в Афінах філософську школу — лікей.

Мета виховання — розвинути в людині вищі якості душі — розумову і вольову. Виховання повинно здійснюватись державою, яка визначить мету, завдання і зміст виховання і навчання.

Аристотель запропонував вікову періодизацію дітей: від народження до 7 років; від 7 до 14 років (початку статевої зрілості); від початку статевої зрілості до 21 року. Така періодизація, на думку Аристотеля, відповідає природі людини. До 7 років дитина виховується в сім'ї, де батьки повинні загартовувати дитину, виховувати засобами гри, казки, музики, моральних бесід. Від 7 до 14 років діти повинні відвідувати державні школи, в яких вони могли б займатись фізичними вправами, вчитися читати, лічити та розумітись в музиці. Від 14 до 21 року підлітки та юнаки здобувають в школах середню освіту, яка включає знання з літератури, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст виховання і освіти Аристотель радив переважно для дітей чоловічої статі, а для жінок програму навчання обмежував.

Демокрит (460—370 до н.е .) — давньогрецький філософ-матеріаліст. Він створив атомістичну теорію, визнавав пізнання світу. В своїх працях багато уваги приділив проблемам виховання. Демокрит відстоював принципи природовідповідності, гармонійного розвитку людини; великого значення надавав трудовому вихованню дітей і молоді, моральним вправам у їх поведінці. Мета виховання, на думку Демокрита, — підготувати молодь до реального життя на землі. Основою виховання він вважав оволодіння знаннями про природу.

З історії відомо, що після того, як Рим завоював Афіни і перетворив їх на свою колонію, багато давньогрецьких філософів, математиків потрапили у полон і були вивезені до Риму. Ставши рабами знатних римлян, вони супроводжували їхніх дітей до шкіл, прислуговували цим дітям. Їх уперше почали називати педагогами. Так виникла назва професії і утворилися терміни «педагогіка » та «педагог ».

Афінська держава втрачала свою могутність. Під тиском бурхливо зростаючої Римської імперії Афіни занепали. В Римі успадкували деякі кращі традиції афінян, але на зміну музичному вихованню прийшло виховання ораторів.

Римська система виховання і освіти відповідала розвитку рабовласницького ладу, вона склалась в VI—V ст. до н.е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшарування населення (патриції — рабовласники, вільне привілейоване населення і плебеї — біднота). Соціально-класове розшарування населення Давнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання. Для бідного населення існували елементарні приватні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення — граматичні школи. Елементарні школи обслуговували деяку частину небагатого і незнатного вільнонародженого населення (плебеїв). Їх вчили писати, читати і рахувати, знайомили з законами держави. Багаті і знатні люди надавали перевагу навчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах.

В граматичних школах, також приватних і платних, навчалися діти знатних батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мистецтво красномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був спричинений необхідністю оволодінням ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайняти керівні посади в державі.

Значно пізніше в Римі з'явилися школи риторів, в яких діти знаті готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. В середині першого тисячоліття до нашої ери приватні граматичні й риторські школи були перетворені в державні.

1. Взаємозв'язок культури й освіти у доісторичних світових цивілізаціях.

2. Порівняльний аналіз думок (поглядів) грецьких, римських і східних філософів щодо виховання особистості.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Доведіть, що Спартанська і Афінська виховні системи були такими, що унеможливлювали одна одну.

2. Що є принципово відмінним у школах писців і жерців (Стародавній Єгипет)?

3. Які особливості Афінської освітньої системи мають непересічну цінність для сучасної загальнолюдської і педагогічної культури?