Тема XI 2 страница

Система освіти, на його думку, повинна складатися з трьох ступенів державної безстанової школи: початкової, середньої (гімназії) та вищої (університету). Головне завдання школи полягає утому, щоб виховати у дітей любов до праці, навчати їх «правил і прийомів поведінки», дати освіту.

Заслуговують на увагу методичні праці вченого, зокрема «Регламенти» для академічної гімназії і для гімназії Московського університету (1755). Важливо, що проект та статут Московського університету теж розроблялися М.Ломоносовим. При університеті були відкриті дві гімназії. Суттєвим є те, що вчений передбачив саме ті факультети в університеті, які найповніше віддзеркалювали тенденції світової практики вищих навчальних закладів і найповніші досягнення світової науки. Важливими принципами діяльності університету, на його думку, були відкритість та автономність. Для цього закладу вчений написав «Математичну хімію» та «Фізичну хімію».

М.Ломоносов створив також підручники для інших типів шкіл: «Краткое руководство к красноречию», «Российская грамматика», «Краткий российский летописец с родословием», «Древняя российская история». Зокрема, «Российская грамматика» М. Ломоносова протягом півстоліття була найкращим посібником і витримала чотирнадцять видань.

М. Ломоносов вважав, що основними методами навчання є бесіди, розповіді і лекції, які доцільно супроводити вправами; навчання повинно забезпечувати свідоме, міцне, систематичне засвоєння матеріалу. Навчальний матеріал доречно викладати коротко і стисло, а кожне теоретичне положення підкріплювати фактами; у навчанні учнів треба враховувати їх вікові особливості, природні нахили, своєчасно переходити від легкого до важкого, від простого до складного.

У вихованні, як відомо, М. Ломоносов обстоював принцип народності. Також він розробляв основи російської народної медицини для попередження хвороб. Могутнім засобом виховання вчений вважав працю, приклад батьків.

Згодом при університеті була відкрита перша в Росії вчительська гімназія, створювались різні літературні та наукові товариства. Так в типографії університету були перекладені на російську мову підручник Я.А.Коменського «Світ чуттєвих речей в картинках», трактат Д.Локка «Думки про виховання», книга Ж.-Ж.Руссо «Еміль, або Про виховання» та інші [19].

4. Статут 1786 року Російської імперії про зміст та особливості шкільної системи

У 1786 році було затверджено «Статут народних училищ у Російській імперії», згідно з яким у губернських містах запроваджувались головні народні училища — школи з 4-х класів, але з 5-річним курсом навчання, а в повітових — малі народні училища — 2-класні з дворічним терміном навчання. Навчання оголошувалось безстановим і безплатним.

Реформа 1786 року мала на меті дати освіту в основному міському населенню. Прийняття Статуту мало певний вплив на освіту України, сприяло відкриттю нових шкіл. Проте охопити все населення училища не могли і не стали масовою школою. Український народ, по суті, був позбавлений можливості здобувати освіту та й сам її зміст мав антинародний характер: у школах заборонялася українська мова, ігнорувалися народні звичаї, традиції виховання. Переслідувалися прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації українського населення. Український народ, як і раніше, хотів учити своїх дітей у дяківських школах, але уряд не визнав цих шкіл і вживав проти них рішучих заходів, забороняючи ходити до дяківських шкіл і змушуючи відвідувати урядові. Але й при цих засобах боротьби з дяківськими школами в них вчилося значно більше дітей, ніж в урядових школах. Недостатня кількість шкіл змушувала українську шляхту віддавати своїх дітей на навчання до Петербурга, Москви, до західноєвропейських вузів.

До 1817 року в Галичині не існувало жодної школи з українською мовою навчання.

Єдиними школами, в яких не заборонялося навчати українською мовою, були парафіяльні (хоч рівень їх був дуже низьким). Галичина проводила боротьбу за українську школу, за її національний характер.

Після повстання декабристів в 1828 році було проведено контр-реформу школи, головне завдання якої цар Микола І визначив, як підготовку людини до виконання нею станових обов'язків. Реакційний Статут 1828 року узаконює становість, монархізм, релігійність закладів освіти. Типи шкіл в округах були збережені, але порушувалась наступність між ними, кожний тип школи обслуговував освітні потреби певного соціального стану.

Статут 1828 року насаджував в навчальних закладах муштру, зубріння, дозволяв тілесні покарання, встановлював систему суворого нагляду за учнями і викладачами, дріб'язкову регламентацію умов їх життя, навчання і поведінки. Було значно збільшено навантаження на учнів і вони не мали вільного часу.

В 1831 - 1832 роках більшу частину гімназій на Правобережній Україні було закрито, польські початкові школи скасовано. Замість них започатковували церковні православні школи, навчальні заклади закритого типу для дворян.

В першій половині XIX ст. в Лівобережній Україні були створені гімназії (Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Катеринослав, Херсон). Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими школами в Україні були «інститути шляхетних дівчат». Вже в 1818 році в Харкові існував такий інститут, там вчителював А. Гулак-Артемовський. В цьому році такий інститут було відкрито в Полтаві, в 1825 році в Одесі, в 1833 році — в Києві. Згодом почали відкривати так звані жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим з українських міст відкрив дівочу гімназію (1850); в 1860 р. вони з'явилися в Харкові і Полтаві. Курс дівочих гімназій був восьмирічним; восьмий клас був зорієнтований на підготовку вчительок і домашніх виховательок. Програми дівочих гімназій відрізнялися від чоловічих головним чином в тому, що в них не було класичних мов, а натомість викладали природознавство. Єпархіальні школи переважно були семирічними, а своєю програмою наближалися до дівочих гімназій. Існували ще середні дівочі школи відомства імператриці Марії.

В кінці 50-х років в Україні з’явився новий тип шкіл для підлітків і дорослих — так звані недільні школи. Перша недільна школа була заснована в Києві 1859 р., а через рік там існували вже 4 чоловічі та 2 жіночі недільні школи. Процес утворення недільних шкіл поширився на інші міста, навіть села. Навчання в цих школах здійснювала українська інтелігенція — вчителі, студенти і взагалі молодь, серед якої були українці, що вважали необхідним вести навчання в цих школах українською мовою. Але недовго існували недільні школи - в 1862 році за розпорядженням міністра освіти всі вони були закриті.

Всі школи в Україні, від вищих до нижчих, були русифіковані. Крім того, школа була чужою для народу не тільки мовою, а й методикою викладання. В підручниках змальовувалось життя російського народу, а про український ні оповідань, ні описів не було. З таким шкільним балансом вступила Україна в II половину XIX століття. Але представники українського народу прагнули навчати і навчатися рідною мовою.

На початку XIX ст. царський уряд Олександра І провів реформування системи освіти в Росії на західноєвропейський зразок, запозичивши систему освіти періоду французької революції.

Навіть у найважчі часи русифікації України передова частина інтелігенції усвідомлювала, що без національної освіти розвиток української держави стане неможливим. В ході реформи 1804 р. керівництво справою освіти в округах покладалось на університети, які, на думку української інтелігенції, повинні були зайняти принципові позиції з проблеми формування національної освіти в українських землях. Не дивно, що ректор Харківського університету Іван Рижевський звернувся до Імператорської Академії Наук з пропозицією видати літопис про Україну, її мову. Академія не дала відповіді на цей лист.

Не обминула русифікація і середніх шкіл. У гімназіях, що відкривалися в Україні, навчання здійснювалось російською мовою. Українська мова, культура і історія не вивчались і в жіночих середніх навчальних закладах; українського народу ніби й не існувало взагалі. Українська мова зовсім усувалась зі школи. У 1863 році російський міністр внутрішніх справ Валуєв видав наступний указ: «Никакого малоросийского языка не было, нет и быть не может й что наречие, употребляемых простонародьем, єсть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».

5. Система освіти на Правобережній Україні та Закарпатті (друга половина XVIII століття)

У першій половині XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні, що входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високим. У полках Лівобережжя існували полкові початкові школи, які відкривало саме населення власним коштом. На запорізьких землях функціонували: січова школа, школа при Самарській фортеці-монастирі і 16 парафіяльних шкіл при церквах. Розвиткові освіти і школи в Україні цього періоду сприяла діяльність мандрівних дяків.

На зразок Києво-Могилянської колегії (академії) були створені колегії в Новгород-Сіверському, Чернігові, Харкові, Полтаві й Переяславі, в яких навчалися діти не лише духовенства й козацької старшини, а й міщан, козаків і селян.

Школи грамоти, полкові та запорізькі давали дітям хліборобського стану лише початкові знання. Проте вони були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Вони також були єдиним джерелом, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо.

З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії (1775 р.) та зруйнуванням Січі полкові і запорізькі школи перестали існувати.

Діяльність мандрівних дяків мала місце на Лівобережній Україні до 1786 р., коли «мандри» були заборонені. З цією метою проведено перепис усіх церковних шкіл і вчителів у них. За реформою 1786 р. ці школи або закривалися, або перетворювалися на парафіяльні.

Особливо слід відзначити діяльність Головної Січової школи (1754—1768). За місцем і характером навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.

У цій та інших школах приділяли достатню увагу патріотичному вихованню та музичній підготовці учнів. З неї виходили також кобзарі, сурмачі, цимбалісти, скрипалі.

В м. Глухові (1738) відкрилась співацька школа, в ній вчили музичному мистецтву талановиту молодь для Петербурзької придворної капели. Існувала ця співацька школа понад 40 років.

Особливо відомим у середині XVIII ст. став Харківський колегіум. У Харківському колегіумі навчалися діти усіх верств населення. У колегіумі постійно переглядався зміст освіти, вводилися нові предмети для задоволення потреб у знаннях українського дворянства. Так, з 1765 р. започатковане вивчення французької та німецької мов, поглиблюється курс математики. Вивчалась інженерна справа, геодезія тощо. Здійснювалась загальнокультурна і естетична підготовка (література, музика, живопис, архітектура). Якщо на першому етапі навчальний процес у Харківській колегії здійснювався за зразком колегії Київської (граматика, поетика, риторика, філософія, богослов'я), то у другій пол. XVIII ст. він був перероблений за зразком планів Московського університету (математика, інженерна справа, геодезія, історія, географія, теологія, право, медицина).

Згідно з шкільним Статутом 1786 р. в Україні почали відкриватися малі (в повітових містах) і головні (в губернських містах) народні училища. Головні (або чотирикласні) училища передбачали 6-річний термін, а малі (або двокласні) — 4-річний термін навчання. У 1783 р. були засновані перші училища у Києві й Чернігові. На початок 1801 р. в українських губерніях Російської імперії було 8 головних і 17 малих училищ.

Посилення кріпосного права призводило не лише до погіршення освіти, а й до знищення вже існуючих шкіл. У 1789 р. були закриті всі українські школи і заборонено викладання українською мовою у всіх навчальних закладах.

Творчі завдання і реферати

1. Спробуйте зобразити схему-рисунок життя, навчання і діяльності

Г.Сковороди.

2. Народно-традиційні шляхи виховання Г.Сковороди.

3. Гуманістичні засади виховання за Г. Сковородою.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Поясніть положення Г. Сковороди: «Виховання криється в природі самого

народу, як вогонь і світло, невидимі в кремені».

2. Які головні умови потрібні людині для щастя (за Г.Сковородою)?

3. Чому наш сучасник академік І.Зязюн називає теорію виховання

Г.Сковороди «педагогікою серця»?

1. Яку форму обрав Г. Сковорода для викладу власних педагогічних поглядів?

а) оповідання; б) притчі; в) казки; г) вірші.

2. Який з виховних принципів є центральним у педагогіці Г. Сковороди?

а) науковості; б) системності; в) народності; г) міцності.

3. Який вид викладацької діяльності був найпоширенішим у Г. Сковороди?

а) індивідуальна робота з учнями; б) уроки серед природи;

в) просвітницькі уроки серед простого народу; г) класно-урочний.

4. Яка якість має домінувати, на думку Г. Сковороди, у вчительській професії?

а) сродность; б) терплячість; в) безкорисливість; г) науковість.

5. Який документ, розроблений М.Ломоносовим, надавав великих демократичних прав керівництву та викладачам вищих навчальних закладів?

а) регламент; б) статут; в) положення; г) правила.

6. Чим зумовлюється прогрес людства, за переконанням М.Ломоносова?

а) революцією; б) розвитком техніки; в) розвитком науки і освіти; г) обставинами.

ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ

(перша половина XIX століття)

1. Характеристика освіти в Україні у першій половині XIX століття.

2. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів (М. Шашкевич, І. Вагілевич, Я. Головацький, Й. Левицький).

3. Педагогіка О. Духновича.

4. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

(Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров).

Література: [1, 2, 7, 14, 16, 17, 22]

Ключові слова: приходські (початкові) школи, церковнопарафіяльні школи, «Буквар Южноруський», «Русалка Дністрова», «Книги буття українського народу», народні училища, класичні і реальні прогімназії, класичні і реальні гімназії.

1.Характеристика освіти в Україні у першій половині XIX століття

З історії відомо, що Статут навчальних закладів передбачав, що державна система освіти має будуватись «відповідно до обов'язків і користі кожного стану». Основними типами навчальних закладів були визначені: церковнопарафіяльні школи (1 рік навчання); повітові (2 роки навчання); гімназії (4 роки навчання); ліцеї; університети [2, 5, 14, 23].

Поряд з ними існували духовні семінарії та духовні училища. Тобто відзначається виразний «становий» характер освіти: у гімназіях вчилися діти дворянські, в семінаріях — діти духовенства, в повітових — діти міщан.

Для елементарної освіти селянства відкривались прихідські (початкові) школи. Виникали вони повільно та в обмеженій кількості. В однорічних початкових школах діти навчалися читати, писати, рахувати, обов'язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл уряд коштів не виділяв. Тому в 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад Київщині, виникали ланкастерські школи. При наявності від 60 до 120 учнів і одного вчителя доводилось вдаватись до системи взаємного навчання.

Белль-ланкастерська система навчання існувала в Києво-Печерській чоловічій парафіяльній школі до першої половини XIX ст.

Другим ступенем у системі початкових шкіл були повітові (2 роки навчання). Кількість навчальних дисциплін була збільшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, природнича історія, географія, російська, польська, німецька, французька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм змогу навчатись у гімназіях.

Випускники гімназій могли продовжити навчання в університетах, де були такі факультети: політичний, фізико-математичний, медичний, філологічний, юридичний тощо.

В 1805 році було відкрито університет у Харкові. В 1811 р. зі складу університету видокремився педагогічний інститут.

2. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів

(М. Шашкевич, І. Вагілевич, Я. Головацький, Й. Левицький)

Важливою подією, яка ознаменувала, з одного боку, початок нового віку, а з другого — зародження сталої національної системи освіти, виявилося прийняття в 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв'язок та взаємозалежність.

У цей же час з-поміж інтелігенції починали вирізнятися окремі особистості, які мріяли покращити національне життя. Це відомі діячі: І. Могильницький, М. Левицький, І. Снігурський, І. Лаврійський. Вони вимагали навчання в школах рідною мовою, відкривали навчальні заклади, видавали навчальну й художню літературу народною мовою, розвивали національну педагогічну думку.

3. Педагогіка О. Духновича

Визначним представником культурно-освітнього руху на Закарпаттібув Олександр Васильович Духнович. Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сім’ї священника. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії працював домашнім вчителем, викладав російську мову в семінарії.

Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті Народного букваря — «Книжниці читальної для початківців» (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також «Народної педагогії на користь училищ та вчителів сільських» (1857), яка була першим систематизованим підручником педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О. Духнович пропонував в кожному селі обирати «шкільного куратора», який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату роботи вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальними посібниками і приладдям.

В 30—40-х роках О. Духнович розпочав на Закарпатті свою діяльність — літературну та педагогічну. Виступав за народність навчання, за навчання на рідній мові, відіграв велику роль у відкритті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як «єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу». О. Духнович показав, що праця — найважливіший фактор становлення особистості, сформулював ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею. Діяльність О. Духновича сприяла потягу українського населення до освіти і знань.

На принципі природовідповідності ґрунтувались думки педагога про рівномірний розвиток фізичних та інтелектуальних сил дитини. Цьому принципу підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання. Велику увагу Олександр Васильович Духнович приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце він поставив наочність, потреба в якій, на його думку, випливає з конкретності мислення дитини. Для того, щоб дитина не зневірилась у власних силах, щоб не гальмувався її розвиток, треба, на його думку, дотримуватись принципу доступності у навчанні.

Одне з провідних місць у процесі виховання О. В. Духнович відводив праці, а також заохоченню і покаранню, до яких радив вдаватися дуже обережно.

Вирішальну роль у формуванні людської особистості відводив вчителеві. Сімейне виховання О. Духнович розглядав як обов'язок батьків. Діяльність О. Духновича була спрямована на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу вчитися.

4. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова)

Згідно з реформою 1864 року встановлювались три типи загальноосвітніх закладів: народні училища, класичні і реальні прогімназії, класичні і реальні гімназії. За період з 1859 року в Україні було організовано 111 безплатних недільних шкіл. Для забезпечення їх роботи створювались відповідні підручники. В цей час були видані «Граматка» П. Куліша (1857, 1861), «Букварь Южнорусский» та ін.

Педагогічна думка України кінця XIX ст. визначена відомими громадсько-педагогічними діячами, такими, як: Т.Г. Шевченко, П.О. Куліш, Л. Українка, М.О. Корф, Т.Г. Лубенець, Х.Д. Алчевська та ін.

Таємна політична організація «Слов'янське товариство Св. Кирила і Мефодія» (така первинна назва) Кирило-Мефодіївського товариства, заснована в 1845 р., складалася з відомих прогресивних діячів України: М.Л. Костомарова (1817—1888), М.Л. Гулака (1822—1899), В.М. Білозерського (1825—1899). Потім крім Т.Г. Шевченка кирило-мефодіївцями стали О.В. Маркевич (1822— 1867), П.О. Куліш (1819-1897), О.О. Навроцький (1823-1892) та ін.

Незважаючи на короткочасне існування (грудень 1845 р. — березень 1847 р.) товариства, його учасниками був вироблений і прийнятий «Статут слов'янського товариства Св. Кирила і Мефодія», а також програма — «Книги буття українського народу» (відомі під назвою «Закон Божий» та «Головні правила товариства». Крім цього, були підготовлені звернення до «Братів українців» та до «Братів Великоросіян і Поляків».

Члени Товариства пропагували свої ідеї в навчальних закладах: М.Костомаров у своїх лекціях у Київському університеті; І. Білозерський і М.Пильчиков серед вихованців Полтавського Петровського кадетського корпусу. Члени Товариства дбали про створення й видання книг, доступних простому народові. Для кирило-мефодіївців була чужою національна замкнутість та ненависть до інших народів.

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861) — геніальний український поет, художник, мислитель. Він народився у с. Моринцях у маєтку пана Енгельгардта, з яким у 1831 році переїхав у Петербург. У 1838 році К. Брюллов та В. Жуковський викупили його з кріпацтва. У 1845 році Т. Шевченко закінчив академію мистецтв. Через рік вступив до таємної політичної організації Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 році був заарештований і висланий у оренбурзькі степи солдатом. Помер у Петербурзі. За заповітом похований у Каневі.

Т.Г. Шевченко не був вчителем і не писав педагогічних творів, крім «Букваря Южноруського», однак у багатьох його віршах, повістях і драмах, у щоденнику і листуванні з близькими є багато цінних думок про освіту і виховання, які не втратили актуальності і сьогодні. Т. Шевченко завжди з великою любов'ю ставився до дітей. Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Т. Шевченко водночас пристрасно мріяв про справжню народну школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Виходець з народу, Т.Г. Шевченко відстоював масову народну освіту, керуючись своїм знаменитим принципом: «І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь».

Разом з цим на сторінках творів Тараса Григоровича зображені і сім'ї, у яких виховувались нероби, егоїсти. У гостро сатиричному плані показані батьки — представники середніх верств суспільства, які будь-якими засобами намагалися ввести своїх дітей у «вищий» світ. Гнівно писав Т. Шевченко і про тих матерів-аристократок, які безвідповідально ставились до виховання своїх дітей.

Надзвичайно велику увагу Т.Г. Шевченко надав трудовому вихованню. Тільки в праці людина може знайти справжнє задоволення, і тому вона повинна бути основою в житті кожної людини. Однак він розрізняв працю, яка задовольняє потреби трудящих, і працю, що виснажує і від якої стогнуть мільйони знедолених.

Т.Г. Шевченко в своїх віршах, повістях, драмах, епістолярній спадщині висловив багато цікавих думок про освіту виховання, про роль сім'ї в становленні молодої людини.

В кінці свого життя поет схвалив появу недільних шкіл, бо й справді, то був важливий крок у боротьбі за поширення освіти серед трудящих. Покладаючи великі надії на недільні школи, Т. Шевченко намагався надати їм всіляку підтримку. Так, у 1860 році в Петербурзі він разом з іншими письменниками виступив на літературному вечорі на користь недільних шкіл. Він регулярно передавав їм частину своїх коштів після реалізації видань «Кобзаря».

Згодом він написав «Букварь Южноруський» (1860), закінчив роботу над ним вже тяжко хворим. «Буквар» був виданий у кількості 10 тис. примірників (вартість — 3 копійки).

Микола Іванович Костомаров народився 4 (16) травня 1817 року в селі Юрасівці колишньої Воронезької губернії у родині російського поміщика і українки-кріпачки.

У 1833 році шістнадцятирічний М. Костомаров вступив до Харківського університету. Під враженням від лекцій професора Луніна історія стала його улюбленим предметом. Особливо його зацікавило таке питання: «Чому це в усіх історіях оповідають про видатних державних діячів, іноді про закони та установи, але нібито нехтують життям народної маси?».

В 1837 році М. Костомаров розпочав вивчення українського фольклору.

У 1844 році М. Костомаров деякий час проживав на Волині, викладав історію в гімназії міста Рівне.

Пізніше М. Костомаров написав монографію «Славянская мифология», яка є спробою дослідження міфології у стародавніх слов'ян на основі джерел, що збереглися в середньовічній літературі, особливо усних, які існували в народних традиціях слов'янських народів, зокрема, українського і російського.

Відомим українським письменником і просвітителем був Пантелеймон Куліш. П. Куліш навчався спочатку на філологічному, а згодом на юридичному факультетах Київського університету, де слухав лекції професора М. Максимовича. Через важкі матеріальні умови він не закінчив навчання. За рекомендацією М. Максимовича у 1842 році його призначили на посаду вчителя у дворянській школі на Подолі. За рекомендацією Петербурзької Академії Наук П. Куліш у 1847 році виїхав у наукове відрядження за кордон. Незабаром у зв'язку з розгромом братства був заарештований у Варшаві й ув'язнений в Петропавлівській фортеці. Після закінчення слідства був засланий до Тули. Під час свого перебування на засланні П.Куліш дуже багато читав, особливо уважно студіював твори Ж.-Ж. Руссо, просвітительські ідеї якого згодом знайшли своє плідне втілення у подальшій творчості (передусім це стосується його знаменитих «Листів з хутора» і хутірської філософії у цілому).

Згодом він розпочав активну літературну та видавничу діяльність. За короткий час видав «Граматку» та 40 дешевих книжок під загальною назвою «Сільська бібліотека». Велика заслуга П. Куліша полягає у виробленні українського правопису, що відомий під назвою «кулішівка». Для створення єдиної норми П. Куліш запропонував спрощений правопис української мови, взявши за основу полтавсько-чигиринський діалект. Зміст «Граматки» спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, його історії і культури. Для досягнення цієї цілі П. Куліш підібрав змістовні дидактичні тексти: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам'яток культури і фольклору.

Наприкінці свого життя П. Куліш багато працював, дбаючи про поширення освіти в Україні. Він залишив величезну культурну спадщину як глибокий публіцист і літературний критик, оригінальний філософ, історик, просвітитель, перекладач.

Творчі завдання і реферати

1. Культурно-просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

2. Організація навчання за О. Духновичем.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. У чому полягають новації у «Граматці» П. Куліша?

2. Розкрийте особливості педагогіки О. Духновича.

3. Згадайте оригінальну технологію навчання у «Народній педагогіці...»

О. Духновича.

Дата добавления: 2015-06-28