Тема XI 1 страница

Тест

Тема Х

Тест

Тест

1. В яких школах України вперше запроваджена класно-урочна система навчання?

а) полкових; б) січових; в) братських; г) козацьких.

2. В яких школах називали найздібнішого учня аудитором?

а) Києво-Могилянська Колегія; б) школа лірників та кобзарів; в) полкова; г) січова.

3. Виборними у Києво-Могилянській Академії були:

а) ректор, префект, учителі; б) ректор;

в) ректор, суперінтендант; г) учителі.

Тема IX

УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІКА ЕТАПУ ВІДРОДЖЕННЯ

(XVII-початок XVIII століття)

1. Перші українські вчені: П. Русин і Ю. Дрогобич.

2. Українська граматика М. Смотрицького.

3. Енциклопедія П. Беринди та риторика І. Галятовського.

4. Педагогічні погляди Є. Славинецького та С. Полоцького.

5. Освітньо-педагогічна діяльність Ф. Прокоповича.

Література: [1, 2, 14, 16, 22]

Ключові слова: граматика греко-слов'янських мов, Києво-Печерська лавра, «Лексікон славено-россійских имен толкование», грецька колегія, «Духовний регламент», грецька культура й освіта.

1. Перші українські вчені: П. Русин і Ю. Дрогобич

Відомо, що багато українців, які навчались за кордоном, стали відомими вченими, професорами, медиками, поетами, художниками, представниками гуманістичної культури на Заході. Серед них Юрій Дрогобич, або Юрій Котермакчи Георгій з Русі (1450—1494), що народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника. На честь рідного міста обрав псевдонім Дрогобич. Середню освіту отримав у м. Дрогобичі та Львові. Навчався в Краківському й Болонському університетах. Здобув ступінь доктора філософії й медицини. Займав посаду ректора медицини та вільних мистецтв у Болонському університеті, викладав математику й астрономію. Повернувшись до Польщі, викладав медицину й астрономію в Ягеллонському університеті. Університети, де вчився й викладав Ю. Дрогобич, були найбільшими гуманістичними центрами в Європі. Вчителями Ю. Дрогобича були такі відомі італійські гуманісти, як філософ Джовані Гацоні, астроном і медик Джироламо Манфреді, астроном із Кракова Мартін Регіс та ін. Учнями Ю. Дрогобича були такі згодом відомі діячі, як поет-гуманіст Конрад Цельтіс з Німеччини, польський астроном Ніколай Копернік та ін [1, 5, 6, 14].

Ю. Дрогобич є першим вітчизняним автором друкованої книги. В 1483 р. у римській типографії Зільбера була надрукована книга Ю. Дрогобича «Прогностична оцінка нинішнього 1481 року» латинською мовою, яка починалася вступом у вигляді вірша, що дає підстави вважати його першим гуманістичним поетом України. Його перу належить декілька наукових трактатів в галузі астрономії та географії. Ю. Дрогобич — вчений зі світовим іменем; його праці зберігаються в університетських бібліотеках Західної Європи.

Українськими гуманістами слід вважати Павла Русина із Кросна — нині територія Польщі (1470 —1517), Лукаша з Нового Міста (1542), Станіслава Оріховського-Роксолана (1513—1566).

Педагог і поет-гуманіст Павло Русин народився на території, заселеній лемками — українська етнічна група, яка нині проживає на території Закарпатської області, Польщі, Чехії, Словакії. Закінчив Грейсвальдський університет у Німеччині. Все його подальше життя пов'язане з педагогічною та видавничою діяльністю у Краківському університеті. У 1506 році йому було присвоєно вчений ступінь магістра.

Серед учнів П. Русина були видатні слов'янські поети XVI ст. Ян Лантишек, Ян з Вицліни, майбутні письменники та педагоги, вихідці з України та Білорусії. П. Русин видавав твори хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія.

У 1491 р. у Кракові П.Русин брав участь в діяльності типографії Ф. Швайпольта - друкування та видання кириличним шрифтом перших книг слов'янською мовою. Серед них був «Часослов» для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Після зруйнування католицьким духовенством давньоруських книгосховищ на західноукраїнських землях П. Русин вважав їх видання великою перемогою у відродженні освіти в Україні. Як і Ю. Дрогобич, він писав латинською мовою. Літературна спадщина П. Русина величезна. Тільки в збірці «Пісні Павла Русина з Кросно» нараховується більше 4 тис. рядків. Його твори були знайдені в архівах і почали вивчатися українськими та польськими вченими останнім часом.

Внесок українців до європейської гуманістичної культури часів Відродження дістав високу оцінку. «Вихідці з українських степів», повертаючись на батьківщину після навчання в Європі, яке іноді тривало 10—15 років, продовжували свою діяльність [16, 17].

2. Українська граматика М. Смотрицького

Максим (Мелетій) Герасимович Смотрицький (1572—1633) народився в селі Смотричі (Хмельницька область). Його батько був першим ректором Острозької школи.

З 18 творів М. Смотрицького чи не найбільше значення з історико-педагогічного погляду мала «Граматика словеньская правильнеє синтагма...» — визначна пам'ятка вітчизняної педагогічної літератури. Вийшла друком вона в 1619 р. в місті Евю (поблизу Вільно). Згодом перевидавалась в Москві, була перекладена майже на всі слов'янські мови. Порівняння підручника М. Смотрицького з «Альфотесом» (1591) показує, що вчений користувався у своїй роботі граматикою греко-слов'янських мов, створеною у Львівській братській школі.

Відомо, як високо оцінена і поширена була ця граматика в XVII та XVIII століттях: вона стала навчальним посібником у школах Росії аж до 1755 року (поки з’явилась граматика М. Ломоносова), а також слов'янських країнах Південної Європи, джерелом для подальших наукових розробок слов'янської мови.

Геніальний М.В. Ломоносов — творець першої повної граматики російської мови, який сам вчився за підручником М. Смотрицького, — називав її «вратами учености» та неодноразово зазначав, що саме вона була основою для написання його граматики.

М. Смотрицький розробляв питання орфографії, орієнтуючись на старослов'янську як прамову, на якій базувалися мови слов'янських народів. Саме це і зробило книгу надзвичайно популярною у слов'янському світі. До наших днів збереглося багато її основних понять у граматиці слов'ян (орфографія, синтаксис, етимологія, назви частин мови, роди, відмінки і т.д.). Вся книга насичена прикладами, які полегшували вивчення граматики. Велику педагогічну цінність мали рекомендації щодо свідомого засвоєння навчального матеріалу всупереч середньовічним канонам зазубрювання і догматизму.

3. Енциклопедія П. Беринди та риторика І. Галятовського

У становленні й розвитку прогресивної педагогічної теорії і практики позитивну роль відіграла діяльність Памво Беринди — відомого просвітителя кінця XVI і першої половини XVII ст. Припускають, що він народився у 50—70-х роках XVI ст. в молдавській сім'ї на Прикарпатті або у Молдові. Соціальне походження невідоме. Освіту здобував у Львівській братській школі, після закінчення якої працював певний час у друкарні Ф. Балабана в Стрятині, поблизу Бережан.

Підтримуючи тісні зв'язки зі Львівським братством, П. Беринда деякий час працював вчителем братської школи, пізніше — в друкарнях Львова, Перемишля, а з 1616 по 1619 рр. — в друкарні Києво-Печерської лаври.

Найбільш відомою працею П. Беринди, що мала велике педагогічне значення, є словник «Лексікон славено-россійский имен толкование». Він являв собою енциклопедичне зібрання відомостей про світ, природу та людину. П. Беринда ставив за мету не тільки полегшити вивчення наук, але й зробити його свідомим [5].

Іоаникій Галятовський (близько 1620—1688) увійшов в історію України як педагог, письменник-полеміст, публіцист, суспільний діяч.

Освіту отримав в Київській колегії під керівництвом Л. Барановича. В 1649—1651 рр. був професором риторики в Київській колегії, в 1951 р. прийняв чернецький сан, в 1659 р. повернувся до Києва, до Київської колегії.

В 1664 р. І. Галятовський виїхав з Києва і мандрував Україною та Білорусією у пошуках матеріалів з життя народу для своїх книг. З 1669 р. до останніх років свого життя обіймає посаду архимандрита Єлецького монастиря у Чернігові.

Творча діяльність І. Галятовского співпала із закінченням національно визвольної війни українського народу. У повоєнний час Київська колегія опинилася в складному стані. І. Галятовський багато зробив для її відродження.

Великим внеском у розвиток педагогічної теорії та практики на Україні став його посібник з риторики «Наука, або Спосіб складання казань», що включає конкретні рекомендації для підготовки та виголошення різного роду ораторських промов. Особливо важливим вважав він те, щоб кожне слово було зрозуміле для слухача, щоб промовець не тільки сам добре уявляв собі суть того, про що веде мову, але й вмів передати її слухачам, розтлумачити та донести до їх свідомості.

4. Педагогічні погляди Є. Славинецького та С. Полоцького

У педагогічній системі цього періоду можна виділити офіційну освіту і виховання, яка виражала інтереси панівних класів, прогресивну педагогічну теорію і практику та псевдонародні педагогічні теорії й ідеї.

Між представниками цих напрямів йшла тривала й гостра боротьба. Вона позначилась на виховній і освітній діяльності, педагогічній та художній літературі.

Прогресивні педагогічні ідеї того часу відображалися в статутах братських шкіл, різних полемічних творах релігійного і політичного характеру, зокрема, в творах видатних діячів братських шкіл Лаврентія та Стефана Зизаніїв, творах Івана Вишенського, Кирила Ставровецького, Іова Борецького та ін.

У літературно-художніх, полемічних, історичних працях письменників і просвітителів України цього періоду викладено думки про соціальну роль, характер і значення виховання й освіти. У розвитку педагогічної думки XVII ст. існувало два напрями: орієнтація на зразки грецької культури й освіти (Єпифаній Славинецький) та розвиток педагогічної теорії і практики на основі слов'янських педагогічних традицій з урахуванням досягнень західної педагогіки (Симеон Полоцький).

Коли у Московській державі виникла потреба у вчених людях і необхідність надрукувати Біблію, тоді цар Олексій звернувся з проханням до Києва. І в липні 1649 року приїхали в Москву українці-справщики, серед яких був і Єпифаній Славинецький. Він мав добру освіту, прославився як чоловік «вельми учений і мудрий», заслужив великий авторитет у Москві, добре знав декілька мов, був «опасный претолковник эллинского, славянского и польского діалектов» і написав «Лексикон греко-славяно-латинский».

В 1664 р. до Москви прибув українець Симеон Полоцький (1629—1680), запрошений туди вчити царевичів Олексія І,Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Симеон Полоцький був людиною, що мала високу західну освіту; він заслужив великий авторитет у Москві, його цінували і як людину, і як літератора, і як поета. Написав багато творів, серед них такі, як «Обед душевний» (1681) та «Вечеря душевная» (1683). Ці роботи дуже прославили автора, а «Псалтир рифмованая» Симеона Полоцького була широко розповсюджена у Московії, і наказом царів Івана та Петра її було покладено на ноти.

Є. Славинецький та С. Полоцький були першими казнодіями (промовляли проповіді в церквах на відміну від існуючого звичаю в Москві проповіді читати з книжок).

Є. Славинецький не лише виправляв помилки у церковних книгах, а й перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, створював підручники. Серед праць Є. Славинецького чи не найбільший інтерес з педагогічного погляду, становить твір «Громадянство звичаїв дитячих». Дослідники встановили подібність цього твору з працею Я.А. Коменського «Правила поведінки...», а також з твором Еразма Роттердамського «Похвала глупості». Однак твір Е. Роттердамського мав розповідальну форму, а «Громадянство звичаїв дитячих» — катехізисну (запитально-відповідальну). Твори Є. Славинецького сприяли утвердженню прогресивних ідей у справі виховання.

5. Освітньо-педагогічна діяльність Ф. Прокоповича

Вважають, що входження Лівобережної України разом з Києвом до складу Російської держави після російсько-польської війни 1654 — 1667 рр., визначило подальші шляхи розвитку освіти. У цей період зростала роль Києво-Могилянської колегії як культурно освітнього центру України [2, 7, 14, 20].

Діяльність професорів академії сприяла розвитку вітчизняної науки і культури. Професори Ф. Прокопович, Г. Кониський та інші у своїх лекціях з філософії розвінчували католицизм і його носіїв в Україні, орден єзуїтів та уніатів, хоча проблеми тогочасного суспільства, бувало, залишалися поза увагою.

Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратораФеофана Прокоповича.

Народився він у Києві в сім'ї купця. Закінчивши Києво-Могилянську колегію, він навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богослов'ю. Там він виховувався на найкращих зразках класицизму. Але, не закінчивши навчання, повернувся в Україну; в 1704 р. знову прийняв православ'я. З 1705 р. читав в Києво-Могилянській академії курс лекцій з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф. Прокопович почав запроваджувати принципи відродження та гуманізму. На своїх лекціях Ф. Прокопович завжди згадував про старокласичну давнину, аналізував ідеї кращих людей гуманізму, наприклад, Еразма Роттердамського. З 1712 р. він був ректором колегії. В Росії став активним прихильником реформ Петра І, ідеологом самодержав'я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церковній ієрархії: єпископ (1718 р.), архиєпископ (1724р.), віце-президент (1721 р.) створеного ним Синоду, який змінив у Росії систему патріаршого правління церквою.

Ф. Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного напрямку у вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду «Епінікіон», де оспівував Полтавську перемогу. У творі «Духовний регламент» (1721) Ф. Прокопович мріяв про відкриття духовних шкіл та шкіл для простого народу. Його буквар «Перше учіння отрокам» витримав 12 видань за перші 5 років.

Творчі завдання і реферати

Науково-педагогічна діяльність Ф. Прокоповича.

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Обґрунтуйте спільне і відмінне у віковій періодизації Я. Коменського і С. Полоцького.

2. Доведіть, які складові граматики М. Смотрицького мають непересічну цінність?

3. Доведіть, чому словник П. Беринди можна вважати першою українською енциклопедією?

1. Автором першої української граматики був:

а) М. Смотрицький; б) Є. Славинецький;

в) П. Беринда; г) Г. Кониський.

2. Український просвітитель, який справив значний вплив на розвиток освіти у Московській державі:

а) Ф. Прокопович; б) Г. Кониський;

в) С. Яворський; г) К. Ставровецький.

3. Хто з видатних педагогів періоду культурного Відродження в Україні підтримував ідею залежності суспільного розвитку від поширення освіти:

а) М. Смотрицький; б) С. Полоцький;

в) Ф. Прокопович; г) Г. Кониський.

4. Найбільш повну вікову періодизацію дітей і молоді вперше в Україні здійснив:

а) С. Полоцький; б) П. Беринда; в) М. Смотрицький; г) П. Русин.

УКРАЇНСЬКА ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА ПЕРІОДУ РУЇНИ

(друга половина XVIII століття)

1. Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди.

2. Г. Сковорода про розумове, моральне та трудове виховання дітей.

3. Педагогічна діяльність М. Ломоносова.

4. Статут 1786 року Російської імперії про зміст та особливості шкільної

системи.

5. Система освіти на Правобережній Україні та Закарпатті (друга

половина XVIII століття).

Література: [1, 2, 5, 6, 7, 14, 16, 22]

Ключові слова: трактати, діалоги та притчі, мікрокосм, макрокосмос, сродне виховання, споріднена праця, листування, вчення про «серце» людини, піїтика, риторика, принцип народності, становість, релігійність, дяківські школи.

1. Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди

Григорій Савич Сковорода(1722—1794 ), видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник, народився в сім'ї малоземельного козака в с. Чорнухи на Полтавщині. Початкову освіту здобув у школі-дяківці. Після сільської школи в 1738 році вступив до Києво-Могилянської Академії. В 1742 р. як вдалого співака його відібрали для навчання та співу у придворній хоровій капелі. Проте інтерес до життя та навчання у Києво-Могилянській Академії переважили, і, симулюючи хворобу горла, у 1744 році він повертається до Києва. Загалом юнак виявився здібним до наук і особливо до мов. Його формування як студента здійснювалося під впливом професорів академії, зокрема Симона Тедорського, Варлаама Лащевського, Георгія Кониського та інших. Отже, до 1750 року юний Г.Сковорода закінчив клас піїтики, риторики, філософії й прослухав дворічний курс богослов'я. У 1750р. як церковний служитель у складі Токайської комісії для заготівлі вин для царського двору (на чолі з генералом Г. Вишневським) він відбув до Угорщини.

Г. Сковорода залишив експедицію і вирушив мандрувати Європою. Він без усяких коштів відвідав Угорщину, Італію, Німеччину, Польщу. Майбутній вчений прослухав курс наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах [17, 22].

З 1752 р. Г. Сковорода розпочав педагогічну діяльність у Переяславському колегіумі як викладач поезії. Він вніс до власного підручника «Рассуждение о поэзии й руководство к искусству» чимало новацій. Це, звичайно, не сподобалося Переяславському єпископу, який звільнив Г. Сковороду з посади викладача.

Після звільнення Г.Сковорода працював домашнім вчителем, навчаючи сина поміщика В. Тамари. Деякий час педагог працював в архівах Києво-Печерської лаври, а також у Сергіївській лаврі (Підмосков'я).

З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працював викладачем Харківського колегіуму. Він викладав поетику, синтаксис, грецьку мову і курс «благонравності». Останній курс Г.Сковорода читав принципово по-новому. Для цього він створив підручник «Начальная дверь ко христианскому добронравию». Зміст не був підтриманий церковниками, і педагог був звільнений за вільнодумство.

З цього часу Г.Сковорода деякий час працював з найкращими студентами Харківського колегіуму у позанавчальний час у монастирських садах (на околиці м. Харкова). Пізніше, майже чверть віку, він мандрував Лівобережною Україною, навчаючи при цьому простих українських людей.

Першу збірку «Сад божественних пісень» він написав у 50-ті роки. Пізніше, мандруючи Слобожанщиною, зібрав багатий матеріал для власної творчості. Саме в цей час були створені його основні філософські, педагогічні та літературні твори — трактати, діалоги та притчі. Створені у різні роки байки були об'єднані у 1774 році в збірник «Басни Харковськія».

Вже немічним, останні роки свого життя Г.Сковорода провів у маєтку свого єдиного і вірного друга, екс-віце-генерал-губернатора Харківської губернії М. Ковалевского у с. Іванівці. Він, як засвідчують матеріали листування з М. Ковалинським, розмірковував над «Біблією». Саме люди, такі як Г.Сковорода, завдяки поміркованому життю, передбачали навіть час відходу у потойбічний світ. Помер він 9 листопада 1794 р. і похований в селі Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району). У наші дні там знаходиться музей Г.С. Сковороди.

Науково-педагогічні погляди українського мислителя формувалися під впливом історичної епохи XVIII століття, яку європейські культурологи називають епохою Просвітництва.

Вирішальну роль в розвитку поглядів Г.Сковороди зіграли професори Києво-Могилянської Академії. Позитивними були також наступні обставини: викладацький досвід у Переяславському та Харківському колегіумах, приватна практика виховання дітей з багатих українських родин, а також просвітницько-педагогічна діяльність протягом останніх 25 років серед простого народу.

Проблеми виховання особистості розкривались вченим у його притчі «Благодарний Еродій», вірші «Убогий жайворонок», збірці «Сад божественных песней», байках та численних листах. Заслугою мислителя є передусім обґрунтування ним принципів гуманізму, народності та природовідповідності у вихованні.

Заслугою Г. Сковороди є те, що він розкрив принцип гуманізму як розуміння вихователем думок, переживань та прагнень дитини, віру у благородне особистісне начало та в силу виховання. За Г. Сковородою цей принцип реалізується лише за умови, коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця. Підтвердженням реалізації цього принципу самим Г. Сковородою можна вважати той факт, що коли в 1764—1769 рр. він вже не працював у Харківському колегіумі, то в монастирських угіддях передмістя Харкова згуртував навколо себе найздібніших вихованців згаданого колегіуму. Вони вивчали з ним різні науки, співали чотирьохголосі кантати Г. Сковороди.

Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтував Я.А. Коменський. Останній, на противагу середньовічній схоластиці, обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Г.Сковорода значно ширше трактував поняття «народності». Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою. Природовідповідність як педагогічний принцип обстоювали у свій час Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці та Ж.-Ж. Руссо. На відміну від своїх попередників, Г. Сковорода висував ідею «сродного», тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у людей — не однакові, але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу: природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості.

За Г. Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей до тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.

Виходячи з власних принципів, Г.Сковорода у притчі «Благодарний Еродій» писав: «Главизна воспитания есть: 1) благо родить; 2) сохранить младое здравие; 3) научить благодарности».

У вірші «Убогий жайворонок» та ін. творах він поставив завдання виховання особистості. До них вчений насамперед відносить: розумове виховання дітей, становлення їх як майбутніх трудівників (підготовка до праці), моральне виховання.

2. Г. Сковорода про розумове, моральне та трудове виховання дітей

Розумовий розвиток людини, за Г. Сковородою, необхідний і для пізнання навколишнього світу і самої себе — щоб дійти до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя. Вчений обстоював необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану. Школи мають бути доступними для навчання та рідномовними. Крім рідномовності вчений обґрунтовував необхідність таких навчальних принципів, як доступність, зв'язок навчання з практикою, врахування інтересів кожної особистості [7].

До змісту освіти педагог включав граматику, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, астрономію, землеробство, мораль. Чим глибше і повніше оволодіває людина знаннями, тим більшу потребу вона відчуває у них.

Певний інтерес становлять поради Г. Сковороди щодо роботи над книгою. Основою навчання Г. Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати нове, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмови, диспути. В процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей, вікові та індивідуальні особливості.

Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, які використовував педагог-просвітитель. Це — уроки серед природи з вихованцями Харківського колегіуму, просвітницькі уроки серед людей. Щодо останніх, то саме під час проведення таких педагог розмірковував про право люди на свободу, щастя та гідний її спосіб життя. Дещо по-новому Г.Сковорода вперше використовував листування як метод навчання. В численних листах він, враховуючи яскраву самобутність, індивідуальність учнів, надавав їм конкретні поради у роботі з книгою, з питань самоосвіти та самовдосконалення.

Г.Сковорода одним з перших в українській педагогіці звернув увагу на особистість вчителя. На його думку, вчитель має насамперед дбати і сприяти розкриттю та формуванню в процесі навчання природних нахилів та можливостей дитини. Важливими також є його положення про взаємоповагу і дружбу між учителем і учнем. Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов'язаним з народом. Учитель — це дбайливий садівник, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його по наміченому шляху. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати «сродность» до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.

Г. Сковорода був прекрасним вчителем, чудовим майстром, зокрема, бесід на різноманітні моральні теми. У викладанні в Переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показав високі зразки логічного, вдумливого й дійового переконання.

До вчителя мислитель ставив великі вимоги: насамперед глибокі знання, відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає, здатність переконливо володіти словом, терплячість, безкорисливість та ін.

Спираючись на народне розуміння праці, педагог обстоював необхідність підготовки дітей до трудової діяльності. За його переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю, за Г. Сковородою, лежить моральне самовдосконалення людини. За Г. Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу («кураж»), а також гуманізм та милосердя.

Запорукою успішного виховання дітей, за Г. Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував використовувати такі методи виховання, як бесіда, роз'яснення, приклад, поради та ін. Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.

Г. Сковорода надавав великого значення почуттям людини для розвитку в неї мотивації моральної поведінки. Це виявилось у його вченні про «серце» людини. Серце це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, виявляється в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони виходять із глибини душі особистості, вони пов’язані з почуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії. Визначальним у моральному вихованні, за його переконанням, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки «звичка не в знании живет, но в делании».

Загалом виховання, за Г.Сковородою, повинно здійснюватися насамперед через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як «начало» і «вінець» щастя, як смисл життя людини.

3. Педагогічна діяльність М.В. Ломоносова

М.В.Ломоносов (1711—1765 ) народився в с. Холмогори Архангельської губернії у сім'ї рибалки. Елементарну освіту здобув у сільських домашніх вчителів за підручниками М.Смотрицького та Л. Магницького. Вже 19-річним юнаком вступив до Московської слов'яно-греко-латинської академії. Протягом 1733 року навчався у Києво-Могилянській Академії. Пізніше, з 1736 по 1741р.р., навчався у Німеччині (вивчав хімію, математику, фізику, філософію у знаменитого Лейбніца). З 1742 р. призначений ад'юнктом, а з 1745 р. — професором хімії, пізніше академіком Російської Академії Наук. Чимало років свого життя віддав вчений справі розвитку гімназії та університету при Російській АН, працюючи в той же час викладачем у цих закладах.

Енциклопедичність наукових інтересів спонукала вченого до цілої низки відкриттів у різних напрямках російської науки: в філософії, хімії, математиці, географії, фізиці та ін. Прогрес людства, зокрема й російського, вчений вбачав у розвитку науки й освіти. У вихованні вчений відстоював принцип народності, підкреслюючи, що російському народові властиві любов до Вітчизни, гуманність, вірність громадського обов'язку, працьовитість, допитливість, відвага, скромність. Метою виховання, на його думку, має бути підготовка громадян своєї Вітчизни до життя.

До змісту освіти він включав вивчення рідної мови, літератури, історії, математики, іноземних мов, природознавства, піїтики, риторики, географії.

Дата добавления: 2015-06-28