Частина перша 2 страница

Квартира № 13 на колишній Бульйонній також нікому ні про що не нагадувала.

Нічого путнього не могла підказати й Катруся‚ хоч знала усіх завсідників‚ але ж «побійся Бога‚ хіба я стежу‚ хто там до кого підходить?» Та все таки це вона наштовхнула мене на думку підійти до Сани («Може‚ ви шукаєте одного й того ж чоловіка?»)‚ і ось ми сидимо‚ п’ємо шампанське‚ і я відчуваю‚ як дедалі тісніше сплітаються наші погляди‚ як хмелію я не від шампанського‚ а від парфумів‚ що всотали у себе і запах її тіла.

Це схоже на якийсь дуже солодкий експеримент‚ що вона проводить зі мною відповідно до свого професійного досвіду.

Я стаю покірним телятком і навіть погоджуюся випити кави‚ бо вона поворожить мені на гущі‚ – все одно почуття тривоги переслідує мене вже давно. Вона вдивляється на денце чашечки і каже‚ що наді мною висить фатальний Сатурн‚ що я народився під цією планетою‚ а в таких людей невеселі проблеми і навіть ідеї скорботні. Вони‚ ці люди‚ усіх підозрюють‚ у тому числі й себе. Цим людям треба жити‚ каже вона‚ на природі‚ на вогких берегах озер. А якщо конкретніше‚ то мені випадає циганський варіант‚ тобто випадає дорога‚ і Сана бачить на цій дорозі небезпечну жінку.

– А я спатиму з нею? – я вже прикидаюся її гіперсексуальним пацієнтом‚ бо згоден бути сатиром і маніяком‚ аби лиш лікувала мене вона.

– Це залежить від вас. А чому ви про це запитуєте?

– Бо якщо це так‚ то я хотів би‚ щоб тією жінкою була ти‚ – переходжу на «ти»‚ адже я пацієнт навіженець.

Терен в її очах темніє і стає таким‚ як у пісні.

– Звільнися‚ – так само фамільярно каже вона своєму пацієнтові. – Розкажи‚ що тебе непокоїть‚ і тобі стане легше. І я розповідаю їй усе: і про ключ‚ і про квартиру‚ і про те‚ що ось уже минула зима‚ а від того чоловіка ні слуху ні духу. Я живу серед тіней на темному роздоріжжі і не можу звідти нікуди піти.

Я просто вдивляюся в темряву‚ яка лякає мене‚ але не можу врятуватися втечею.

Вона не втішає мене‚ не каже‚ що моя тривога даремна‚ як це роблять лікарі психіатри. Вона каже:

– Щось трапилося. Не знаю тільки‚ чи до того‚ як тобі дали ключ‚ чи після‚ але щось трапилося.

– Так. І я постійно чую це «щось». Воно не полишає мене ні на хвилину. – Я роблюся зовсім сентиментальним із Саною‚ хоч розумію‚ що вродливі жінки цього не люблять. Але я стаю патологічно сентиментальним і кажу їй таке‚ у чому не зізнаюся нікому:

– Сано‚ – кажу я. – У мене часто паморочиться в голові.

Після однієї бійки я дістав струс мозку‚ й іноді находить таке запаморочення‚ що я ледве стою на ногах.

– Скільки це триває?

– Потім воно минулося. І ось тепер знов… Я не можу вранці схопитися з ліжка.

– Не треба різко схоплюватися з ліжка‚ – каже вона. – Цього не варто робити навіть тоді‚ якщо у тебе все гаразд.

Я глибоко увійшов у роль її навіженого пацієнта: побачив себе із нею у тому ліжку‚ побачив великі тернові очі‚ що розширюються від ляку‚ і відчув судому в її тендітному тілі. Але я її не душив‚ не завдавав найменшого болю‚ а тільки жадібно злизував білу помаду із білих губів‚ і солодка судома переда валася вже мені.

– Ти можеш це вилікувати? – спитав я.

– Тобі треба приймати ноотропіл‚ – вона вдала‚ що не розуміє мене. – А вилікувати… ні. Якщо мова про оте «щось»‚ то позбутися його ти можеш лише самотужки.

– Сано…

– Мені пора йти. Дякую за шампанське – це було найхмільніше вино з усіх‚ які мені доводилося пити.

– Сано…

Вона підвелася. Вона залишала нещасного маніяка на кульмінаційному моменті‚ переходячи межі жорстокості і лікарського етикету.

– Не йди‚ – попросив я.

Вона ступила крок‚ потім пристояла і раптом сказала:

– Ми часто шукаємо не тих і не там. Au revoir[8]. І ґраційно пішла до виходу‚ знаючи‚ що я не зводжу очей з її ніг, – можна було збожеволіти‚ як їй пасував високий каблучок.

Останні Санині слова ще довго відлунювали у мені‚ навіть не так слова‚ як сам голос – чистий місячний голос‚ та раптом я скинувся від раптової думки: «А й справді‚ хіба ти певен‚ що той‚ хто дав тобі ключ‚ сидів з тобою за одним столом?»

Мені аж моторошно стало. Я викурив ще сигарету і теж покинув «Трьох поросят».

Але тепер я приходив сюди майже щовечора. Приходив‚ як злочинець‚ котрого тягне на місце злочину‚ чи‚ може‚ як маніяк‚ що вистежує жертву. Мені тяжко працювалося у тій‚ невідомо чиїй‚ оселі‚ мені там не сиділося‚ адже це вже нагадувало полон‚ якийсь неймовірний полон‚ коли над тобою ніхто не чинив свавілля‚ навпаки‚ тобі зробили добро‚ та‚ бач‚ примкнули тим ключиком у лабіринті постійних тривог. Саме тому‚ що ніхто силоміць не кидав мене до цієї в’язниці НЕСПОКОЮ‚ я не міг звідси піти доти‚ поки не знайду чоловіка‚ що з доброго наміру (я вірив у це) дав мені ключ‚ а потім‚ напевно‚ потрапив у біду і так ненароком завдав мені гризоти. Я житиму в цьому полоні‚ поки все не з’ясується‚ інакше ніколи не знайду собі спокою.

Так само‚ як до тієї квартири‚ я був прикутий до «Трьох поросят»‚ у яких шукав сліду мого благодійника‚ адже він мусив лишитися там‚ його слід‚ мусила лишитися якщо не аріаднина нитка‚ то бодай якась павутина‚ за яку я рано чи пізно зможу вхопитися. І я йшов до «Трьох поросят»‚ де так само‚ як і в порожнечі «моєї» квартири‚ витав дух біди‚ та мені вже не треба було уникати його‚ того духу‚ не треба було боятися‚ що біду можна підхопити, як нежить‚ адже інфікованому будь якою хворобою вже не варто остерігатися її мікробів. До того ж тут‚ у «Трьох поросятах»‚ іноді можна було зустріти чудового лікаря психіатра‚ хоч усім відомо‚ що це той рідкісний тип лікарів‚ котрі найдужче піддаються хворобам своїх пацієнтів. Бо вони‚ ті хвороби‚ не мають своїх мікробів‚ ніхто не знає тих потаємних шляхів‚ якими вони проникають до своєї жертви. Не відає цього і Сана; либонь‚ лише надмірністю андрогенів[9]вона може пояс нити‚ чому я‚ зустрівшись із нею вдруге‚ знову сказав‚ що хочу спати з тією небезпечною жінкою‚ котра стане мені на дорозі.

– Я хочу‚ Сано‚ щоб нею була ти‚ – сказав я‚ адже спілкування із лікарем вимагало виняткової щирості.

– Мені приємно‚ що ти так хочеш‚ – мовила Сана. – Але тепер я боюся просити того‚ що хочу я.

Ми знову надовго примовкли‚ я обережно голубив її слова у собі‚ переставляв їх місцями‚ підворушував‚ мов жарок у багатті.

– Не бійся‚ – попросив я.

– Я хочу… Я хочу подивитися на ту квартиру.

– Нема проблем.

– Ти не зрозумів мене. Я хочу зараз‚ – сказала Сана.

Ми вийшли надвір і рушили вбік Рогнідинської. Ще стояли ті дні‚ які березень позичив у лютого‚ – на вечір брали морози.

Сана мерзлякувато повела плечима і взяла мене під руку‚ її коротенька лисяча шубка тепер зігрівала нас обох‚ та замість того‚ щоб хвилюватися цією близькістю‚ я відчув іншу тривогу. А коли ми завернули у скверик‚ то уповільнив крок: раптом здалося‚ що це вона веде мене до цього будинку. У ліфті я навіть витримав паузу – чи не натисне Сана кнопку третього поверху? Але ні‚ вона була з тих жінок‚ які не лізуть поперед батька в пекло.

Я дістав ключ і‚ перш ніж стромити його в замкову щілину‚ багатозначно подивився на Сану. Вона була незворушна. У коридорі зняв із неї лисицю і повісив на вішалку‚ як свій мисливський трофей.

– Тут так тепло‚ – сказала вона.

Порипуючи старим дубовим паркетом‚ ми перетнули одну кімнату‚ другу‚ потім зайшли на кухню. Сана здригнулася‚ коли раптово загримів холодильник.

– Не так уже й порожньо‚ – сказала вона і позирнула на стінку‚ де висів телефон. – О…

– Він не працює. І схоже‚ давно. Якби телефон працював‚ то все було б набагато простіше.

– Що ти маєш на увазі?

– Хтось би давно подзвонив. Якщо не він сам‚ то хтось із його знайомих‚ і можна було б дещо спитати.

– Логічно‚ – сказала Сана. – А щоб подзвонити на АТС‚ ти не знаєш номера цього телефону.

– Мені здається‚ що він просто давно не оплачувався‚ через те його відімкнули. Номер можна дізнатися за адресою.

– То в чому ж річ? – звела вона свої безтямно тонкі брови.

– Річ у тому‚ що господар не просив мене стромляти носа ні в його телефон‚ ні в розетку. І потім я взагалі не знаю‚ чи це його власна квартира‚ чи наймана.

– Але ж людину спіткала біда. Як вона може про щось тебе попросити?

– Біда? Хтозна… До того ж цілком можливо‚ що офіційні розшуки тільки нашкодять чоловікові. Може‚ він од когось переховується. Може‚ йому так зручно‚ щоб тут хтось жив‚ а він тим часом…

– Сумніваюся‚ – сказала Сана. – Це тобі зручна така версія.

Зручна до тих пір‚ поки тебе не турбують.

– Твоя правда. Але приблизна. Чогось вип’ємо?

– Тільки не шампанського. А то я можу втратити самовладання.

Я відкоркував пляшку білого мартіні‚ і ми примостилися на дивані‚ який нагадував напіврозгорнуту книжку. Столика тут не було‚ ми тримали склянки в руках‚ і вони застерігали нас від необачних рухів. – Є ще поштова скринька‚ – сказала Сана. – Ти зазираєш у неї?

– Нічого‚ окрім газети «РІО» та запрошень поремонтувати телевізор. Але ж сама бачиш: тут телевізора нема.

– Можу тобі подарувати‚ – без тіні усмішки сказала Сана. – Я казково багата людина.

– Дякую‚ я не страждаю без телевізора. А тобі перепала спадщина?

– Ні… Хоча можна сказати й так. Мені перепала спадщина.

Вона зробила довгий ковток і стала вслухатися у смак вина.

Я зрозумів‚ що зачепив Сану за живе. Але мені дуже хотілося дізнатися про одну річ‚ і я знову злегенька натис на її вразливе місце.

– Ти розкажеш мені? – спитав я.

– Про що?

– Про те‚ кого ти шукаєш. – Це ще був не садизм‚ але вже легка форма алголагнії[10]. – «Шукаю» – трохи не те слово. Цілком можливо‚ що шукають мене‚ а я тільки випереджаю події. – Вона поставила склянку на підлогу і взяла сигарету. Біла помада не лишала слідів ні на склянці‚ ні на фільтрі.

– Ти дуже хочеш знати?

– Я хочу знати про тебе все. Якщо ти та небезпечна жінка‚ то не маєш права від мене нічого приховувати.

– Bien[11]‚ – сказала вона і‚ ніби приймаючи мою гру‚ також стала натискати на мої больові місця. – Небезпечна жінка – це не тривіальний вислів із ворожбитського лексикону. Одного разу я закохалася‚ – вона стромила мені першу терапевтичну голку. – Навіть не знаю‚ як він затесався до «Трьох поросят»‚ але ми зустрілися саме там. Випадково‚ звичайно. Пізніше ми туди не заходили‚ він водив мене по розкішних нічних клубах‚ по казино, і дуже тішився‚ коли ми програвали тисячу другу‚ адже натомість‚ казав він‚ нам таланить у коханні. Щоправда‚ зустрічалися ми рідко‚ – Сана не підводила на мене очей і свої голочки стромляла‚ можна сказати‚ наосліп. – Він десь надовго зникав і ніколи не розповідав мені про свою роботу. Так‚ тривалі відрядження‚ казав він. А одного разу запропонував – ні‚ він вимагав‚ щоб я покинула свою роботу і сиділа вдома‚ чекаючи його дзвінків і повернень. За це я тобі платитиму щомісяця стільки‚ що ти не заробиш за рік‚ казав він‚ та якщо я подзвоню тобі здалеку‚ особливо вночі‚ і не застану вдома‚ тоді… я не знаю що з тобою зроблю. Хтозна‚ чим би закінчилися його домагання‚ та все повернулось інакше. Одного разу він подзвонив і сказав‚ що вже в Києві‚ треба негайно зустрітися‚ і щоб я хапала таксі і їхала не до «Чикаго»‚ не до «Фламінго»‚ а до «Трьох поросят»‚ так так‚ саме туди‚ де ми вперше зустрілися. Дорога кожна секунда. Я так і зробила‚ але в «Трьох поросятах» його не було. Я собі щось там замовила‚ сіла і стала чекати. Думала‚ він ось ось з’явиться і скаже: вибач‚ я був такий дурень… Чи‚ може‚ щось інше‚ не знаю‚ але було гостре передчуття якоїсь зміни… Гостре передчуття.

Сана піднесла склянку до білих губів. Її рука злегенька тремтіла. А я вже зовсім не чув болю – був спокійний і холодний‚ як крига. Тієї хвилини мені‚ як ніколи‚ ішло на душу це холодне біле вино. І те‚ що відбувалося далі‚ я намагався сприймати (і це мені вдавалося) ніби далеку чужу історію‚ яка відбулася не з нею‚ а з кимось іншим.

Він таки прийшов до «Трьох поросят»‚ прийшов і вимучено їй усміхнувся‚ але усмішка та була страшною на блідому‚ як смерть‚ обличчі; він сів навпроти‚ та сумку‚ з якою прийшов‚ – звичайнісіньку спортивну сумку – ногою підсунув до Сани і попросив заховати в надійному місці‚ бо він поспішає‚ він так поспішає‚ що навіть не в змозі її поцілувати‚ хоча невідомо‚ коли вони знов побачаться. Він попросив за ним не виходити і поволі рушив до дверей‚ та видно було‚ що заледве стримує крок.

Ту спортивну сумку Сана відкрила вдома‚ і їй стало млосно.

Там було стільки доларів‚ що вона боялася їх лічити. Того ж вечора «ТСН» передала‚ що на Прорізній з вогнепальної зброї убито бізнесмена. Як завжди‚ ніяких подробиць в інтересах слідства.

– У мене відразу тенькнуло серце‚ – сказала вона. – І не тому‚ що від «Трьох поросят» до Прорізної палицею кинути. І не через гроші. Я просто згадала‚ як він виходив… Згадала його ходу… Спину… Я вже тоді відчувала‚ що бачу його востаннє.

Слідом за ним ступала смерть.

Сана притихла‚ очі її потемніли‚ бо‚ мабуть‚ знов побачила‚ як ішов од неї той чоловік і як у його сліди ступала костомаха.

Важка тиша щільно облягла порожнечу кімнати. Вона була як граніт‚ ця тиша. Раптовий гуркіт старезного ліфта розбився об неї‚ як скло.

– Може‚ ти собі навіяла? – сказав я. – Може‚ він потрапив за ґрати?

Вона глянула на мене‚ як на дитину.

– Про що ти кажеш? Такі люди й за ґратами п’ють мартіні і розмовляють по стільниковому телефону. Але… як це кажуть криміналісти… Немає тіла – немає смерті. У всякому разі для мене.

– Ти дуже довірлива‚ Сано.

– Занадто. Бо я хочу‚ аби ти знав‚ у чому моя небезпечність.

Та якщо тобі це неприємно‚ вважай‚ що я все вигадала.

– Коли я кажу про довірливість‚ то маю на увазі…

– Кримінальні гроші? Я заробила їх у найчесніший спосіб.

Бо після того‚ як усе це сталося‚ справді не порушувала угоди. Я більше року майже не виходила з дому. А щодо… пояса вірності‚ то не зняла його й досі. Ти не уявляєш‚ як він мене тисне.

Якраз це я уявляв непогано. Як і ту скляну стіну‚ що виросла поміж нами.

– Якби він з’явився‚ я б звільнилася і від пояса‚ і від грошей.

Але віриться мало… Раніше я ще всяке думала. Може‚ й справді навіяла? Та не було в кого навіть спитати. Я раптом зрозуміла‚ що зовсім нічого не знаю про цю людину. Нічогісінько. Такий‚ бач‚ світ настав: живемо з людьми і не знаємо‚ хто вони. Спимо з ними‚ оселяємося в їхніх квартирах‚ – кинула вона камінець у мій город‚ – а потім… Хіба це нормально?

Що я міг відповісти? Хіба те‚ що бажання спати з такою жінкою‚ як вона‚ – це абсолютно нормально. Та цього разу я змовчав – не моє тут мололося.

– Немає тіла – немає смерті‚ – повторила вона. – Часом ввижається‚ що мене шукають‚ що ось і зараз подзвонять у ці двері… у двері невідомо чиєї квартири.

– Сано‚ облиш. У мене і так повна голова химер. Знаєш‚ про що я думав‚ коли ми сюди йшли?

– Знаю. Про те‚ що я тут уже була‚ що довкола тебе затіяно якусь змову. Але все набагато простіше. Зараз ти ляжеш спати‚ а взавтра дізнаєшся‚ хто є власником цієї квартири. Це ж не так складно‚ хіба ні?

Вона вийшла в коридор і зняла з вішалки мій трофей‚ дозволивши мисливцеві невдасі тільки його потримати.

– Я сама спіймаю таксі‚ – сказала вона.

– Сано…

– Не сумуй. Можливо‚ мені ще тяжче. Адже тоді‚ коли я вперше тебе побачила… – вона примовкла на мить і раптом сказала: – То таки був coup de foudre.

Загримів ліфт‚ і той гуркіт розбився об ґранітну тишу‚ як скло.

Ідучи до партійного осідку‚ який тепер став мені пунктом телефонних переговорів‚ я думав про акваріумних риб‚ що жили у підвальному приміщенні «мого» будинку: чи вони чують весну?

Саксофоніст‚ котрий грав у підземному переході над порожнім капелюхом‚ чув її безпомильно‚ і я кинув йому на почин «святого Володимира»[12]– кинув у капелюх червоне сонечко (адже так називали князя)‚ аби воно світило у похмурому підземеллі і нагадувало про весну. Зі стріх ще не капле‚ та козаченькові уже пахне мандрівочка‚ отому козаченькові‚ що йому випадає дорога‚ і я закохано обмітаю сніг зі своєї попелюшки‚ адже цілком можливо‚ що мені доведеться мандрувати з нею у парі. Дякую‚ пані Надю‚ за віник‚ як там наш пан Ігорко – на місці? – авжеж‚ розбудовує державу і ніяк‚ бідолаха‚ не розбудує‚ думаю я собі‚ бо одному все таки важко‚ один у полі не воїн‚ він‚ цей бравий вояка Ігорко Сердюк‚ увесь обклався газетами – це ж скільки людей їх пишуть‚ а він‚ сірома‚ мусить читати їх сам один‚ мусить‚ бідолаха‚ вишукувати‚ що там пишуть про його партію‚ та саме завдяки газетам він‚ мабуть‚ і згадав те‚ що мав мені переказати.

– Слухай‚ стаий‚ – жував він слова разом із м’ятною жуйкою‚ – тебе давно шукає кіт.

– Який кіт? – витріщив я очі на Ігорка. – Мені ще цього бракувало.

– Та не кіт‚ а… – він витяг із рота жуйку‚ – Кріт. З «Відомостей». І дзвонив Сокирко‚ головний редактор «ВеВе».

Я на хвильку замислився‚ куди мені спершу передзвонити‚ і вирішив‚ що кіт хай ще половить мишей‚ а дзвінком до Сокирка я‚ мисливець невдаха‚ можу вбити відразу двох зайців. Уже при самій згадці про любого друга Сокирка‚ з яким ми з’їли пуд солі разом із пивом і раками ще в комсомольських газетах‚ мені ставало весело‚ та й хто б це міг стримати усмішку‚ дивлячись на Сокирка‚ тобто на його довгобразу кобилячу голову‚ позичену у Фернанделя. Тепер мій любий друг і колишній комсомолець Фернандель виявився великим цабе‚ бо секретарка довго допитувалася‚ хто і в якій справі турбує‚ і я хотів було сказати англійською‚ що дзвонять із Голівуду‚ хочуть запросити симпатягу Фернанделя на роль Червоної Шапочки‚ але, потерпаючи‚ що Сокиркова секретарка не такий поліглот‚ як я‚ сказав‚ що турбує генеральний прокурор у справі майбутнього підпалу редакції. У слухавці відразу заграла музика‚ а відтак почувся знайомий голос:

– Сокирко слухає.

– Справді? – здивувався я. – А мені здалося‚ що Сокирко давно став неслухняним хлопцем‚ тому й довелося покликатися на правоохоронні органи.

– Ти влучив у десятку‚ – не образився він. – Саме про це я й хотів з тобою поговорити.

– Про що о о?

– Про вбивство‚ – сказав Сокирко.

– Убивство? – мені зробилось недобре.

– Це гиба‚ – буркнув Ігорко‚ який очима стримів у газеті‚ а вухами в нашій розмові. Від цікавості він навіть перестав жувати.

– Справа серйозна. Ти сам приїдеш чи прислати машину? – Сокирко зробив широкий жест: знай наших.

– Краще пришли‚ бо мою прикидало снігом.

– Добре‚ кажи‚ де тебе забрати.

– В ЦеКа. – Я намагався жартувати‚ але відчував‚ як від хвилювання гіркне в роті. – Маю до тебе зустрічне прохання.

Щоб я не світився по всяких жеках‚ дізнайся‚ будь ласка‚ хто є власником ось такої квартири. – Я двічі повторив адресу. – Тільки прошу тебе‚ без шуму.

– Не вчи їсти печеного. Через двадцять хвилин виходь на вулицю. І не зв’язуйся з тими партіями‚ бо не відмиєшся. Скоро вибори. – Він поклав трубку.

Та найцікавіше те‚ що Ігорко Сердюк‚ який‚ звичайно ж‚ не чув Сокирка‚ раптом сказав:

– Слухай‚ стаий‚ якщо вони свататимуть тебе на ‘оботу‚ не зв’язуйся з ними‚ каще іди до нас. Ця жовта газетка за аз набундючилась‚ а завта лопне‚ як бульбашка. Її ствоили тільки під вибои.

– Світ ловив мене… – сказав я‚ та згодом переконався‚ що смертним не личить позичати у геніїв крилатих слів‚ бо для цього й самому треба мати крила. А посадив мене на грішну землю мій таки любий друг Фернандель.

Він гречно зустрів мене своєю кобилячою усмішкою (я страх як люблю коней) у просторому кабінеті‚ потім завів у «задник» – невеличку кімнатину з баром і холодильником: що тобі – чай‚ каву? – пиво з раками‚ – сказав я‚ пам’ятаючи його давню пристрасть‚ але раків у нього не було‚ то я погодився на коньяк‚ і коли перша хвиля тепла скинулася в жилах‚ Сокирко розшифрував мені загадкові запросини:

– Я хочу‚ щоб ти очолив у мене відділ убивств. – Він так і сказав – не відділ права чи там криміналістики або силових структур‚ а вліпив у самісіньке око: відділ убивств.

У мене відлягло від серця‚ і я спитав весело:

– Хіба в газетах уже є такі відділи?

– У моїй є‚ – сказав він. – Причому це має бути наш козир.

Треба ж у щось загортати оте лайно‚ яке нам нав’язує інвестор.

Ну‚ ти мене розумієш.

– Розумію‚ але я вільна пташка. І вже давно.

– Вільна пташка‚ – пхикнув Сокирко. – Ти мені ще Святе Письмо процитуй: подивіться на птахів небесних‚ що не сіють‚ не жнуть‚ а живуть собі… чи як там. А ти знаєш‚ що в Європі лише двоє людей вижило на творчих хлібах – це Макс Фріш і Фрідріх…

– Енгельс? – здивувався я.

– Макс Фріш І Фрідріх Дюрренматт‚ – Сокирко пропустив шпильку повз вуха.

– Чудово! Фріш‚ Дюрренматт і Крайній‚ – сказав я. – Отже‚ їх усе таки троє. Троє відважних поросят.

– Ні‚ – не погодився Сокирко. – Третьому я пропоную сімсот баксів на місяць. – Він намагався застерегти мою реакцію‚ і я справді заледве не захлинувся‚ та миттю опанував себе і сказав:

– Вісімсот.

– Добре‚ вісімсот‚ – погодився Сокирко. – Плюс гонорар – і штука чистими.

– А головне – романтика‚ – сказав я. – Ходиш собі по моргах‚ тюрмах‚ ментах…

– От бачиш‚ ти ловиш усе на льоту‚ – зрадів Сокирко. – Я знав‚ що відділ убивств потягнеш саме ти. Де тобі ще стільки платитимуть?

– Таки це правда‚ – сказав я.

– Що? – не зрозумів Сокирко.

– Що ваша газета проіснує лише до виборів‚ – линув я на нього холодною водою.

– Дурниці. А якби навіть так‚ то це тебе не обходить. Адже ти не хапаєшся за роботу‚ ти ж тільки зрадієш‚ коли газета лопне‚ правда ж? – Він тримав удар з честю. – І потім‚ Андрію‚ я ж не пропоную тобі відділ транспорту чи промисловості. Ні‚ робота паскудна‚ це правда‚ зате ж скільки вражень‚ скільки цікавого матеріалу. Сам Дюрренматт позаздрив би. – І від дзвінка до дзвінка?

– Боронь Боже. Для тебе я зроблю виняток. Два матеріали на тиждень і – до побачення. Звичайно‚ матеріали цвяхи. Автомобіль я тобі не обіцяю‚ але талони на бензин – реґулярно. У нас своя заправка.

– Я подумаю.

– Він ще подумає. Та ти не уявляєш‚ що це за робота. Та вже сама ксива чого варта‚ з нею ти ногою відчинятимеш двері міністра внутрішніх справ і того дядька‚ яким ти назвався‚ коли до мене дзвонив.

У цьому щось було. Мене‚ хай йому чорт‚ іноді розслаблює надмірна фантазія. Я вже уявив собі‚ як іду широким коридором‚ потім ногою відчиняю важкі двері і тицяю генералам під ніс своє посвідчення: «Спокійно‚ хлопці‚ я із відділу убивств. Де ви вчора були між сьомою і дев’ятою вечора?»

Може‚ й справді якийсь місяць другий попрацювати‚ а там воно покаже. Зрештою‚ це не клітка‚ з якої не можна вилетіти до тих птахів небесних‚ що не сіють‚ не жнуть‚ не збирають у комори.

– Мабуть‚ твоя правда‚ – сказав я.

– Ти про що?

– У Європі лише двоє людей вижило на творчих хлібах. Ще був у Братиславі мій друг Рудо Слобода‚ але він повісився.

– Ти вже мислиш, як справжній криміналіст‚ – зрадів Сокирко‚ що Рудо Слобода повісився.

– Причому давно.

– Отже‚ згода? Може‚ тобі потрібен аванс? – він уже майже накинув зашморг на мою шию. – Я знаю‚ що за оті політичні побрехеньки‚ які ти пишеш‚ теж непогано платять‚ але‚ повір мені‚ то невдячна справа.

– Твоя газета кишить такими побрехеньками.

– Я тобі пропоную інше.

– Можна подумати пару днів?

– Ні‚ ти зануда! – Сокиркові уривався терпець. – Перед ним стелиться широка дорога‚ а він обирає вузенькі стежки. Він свідомо‚ зумисне чимчикує узбіччям.

Я спробував уявити собі широчезну‚ залиту сонцем дорогу‚ якою віднині вирушу у світлу далечінь‚ але натомість побачив лише просторий коридор; ось я висаджую ногою дубові двері: спокійно‚ руки на стіл‚ панове генерали‚ де ви були тоді‚ як напівмертвого поліглота швидка завезла у витверезник‚ у нього лишилася крапля крові‚ а ваш задрипаний санітар витягував її з вени брудним шприцом. Мовчати! Я ще не все сказав. Хто дозволив отому покидькові співати Шевченкові «Думи» у вашому смердючому кублі? Певна річ‚ йому сказали‚ що впіймали націоналіста‚ і співав він навмисне‚ але ж‚ панове генерали‚ тільки ж не Шевченка‚ цього я не можу простити вам‚ можу пробачити те‚ що в мене досі після різкого руху темніє в очах‚ можу пробачити все‚ але не «Думи». І я пристав на Сокиркову пропозицію. Він таки умовив мене‚ хоча я чхати хотів на його «штуку» і дармовий бензин‚ перемішаний з кров’ю‚ – не можу сказати‚ що все це було зайвим для мене‚ однак найдужче зворушило те‚ що Сокирко у ці непевні часи простягав мені свою руку‚ і я не міг її відхилити‚ я не міг відштовхнути цього сумно усміхненого Фернанделя.

– Добре‚ – сказав я. – Ступимо на широку дорогу. Ти дізнався про те‚ що я просив?

– Звичайно.

Він пішов до свого робочого столу‚ на який міг би сісти вертоліт‚ і приніс мені вирваний з настільного календаря аркушик.

«Ярчук Саватій Данилович»‚ – прочитав я і розгублено глянув на Сокирка.

– Це все?

– А ти більше нічого не просив.

Справді‚ моє запитання було безглуздим‚ адже я хотів дізнатися‚ хто є власником квартири‚ але тепер‚ дивлячись на цей аркушик‚ відчув розчарування.

Ярчук… Саватій… Тут розгубився б не лише професійний нишпорка‚ а навіть завідувач відділу убивств найпопулярнішої столичної газети.

Відбіснувалися березневі завії (вони для мене найтяжчі‚ ці останні витівки зими‚ яка заповзає у весну)‚ у скверику перед «моїм» будинком з усіх сил задзвеніли синиці. Я певен‚ що весну приносять не журавлі із вирію‚ і навіть не ластівки‚ її вістують осілі синиці‚ саме їхнє нестримне «цінь цінь» пробуджує мерзлу землю‚ продзьобує кригу‚ і тоді з дахів падають дзвінкі‚ як синичий щебет‚ краплі‚ а в повітрі пахне зелом і близькою мандрівкою.

Може‚ через те‚ що я опинився на якомусь відьомському роздоріжжі‚ у мені постійно жило відчуття дороги‚ хоч ніби й не було куди вирушати: мав тепер постійну роботу‚ мав житло‚ в якому мене ніхто не турбував‚ і мав невідступну гризоту‚ що оселилася десь на споді серця і часом виповнювала всеньке єство.

Мій Господар так і не з’являвся‚ жодного разу не подав ані звістки‚ ні знаку‚ та замість того‚ щоб тішитися його щедрістю‚ я сприймав її як химерну ношу‚ і ця ноша день у день ставала нестерпнішою.

Дедалі частіше закрадалася думка полишити тринадцяту квартиру й піти собі геть‚ найняти інше житло‚ проте я не міг так зробити‚ адже мені було довірено ключ. І річ не тільки в цьому шматочку металу‚ який мені треба повернути Господареві (можна купити новий замок і сім ключів до нього)‚ а справа у тому‚ що‚ можливо‚ мені довірено ключ від таємниці‚ яку я конче мушу розгадати. Довірено‚ може‚ й не самим Господарем‚ а волею випадку‚ адже я дедалі більше схилявся до думки‚ на яку на штовхнула мене Сана: немає цілковитої певності‚ що той‚ хто дав мені ключ‚ сидів зі мною за одним столом. Це міг бути чоловік‚ який ненароком почув мої бідкання у «Трьох поросятах»‚ а відтак оселив мене у тринадцятій квартирі‚ сподіваючись незабаром повернутися‚ або й з іншого злого чи доброго наміру.

До цієї розпливчастої версії схиляло насамперед те‚ що ні я‚ ні жоден із моїх ближніх чи дальніх знайомих‚ у тому числі й тих‚ що сиділи тоді у «Трьох поросятах»‚ – жодна душа не знала чоловіка на ім’я Саватій‚ ніхто не чув прізвища Ярчук‚ хоча лисий інтелектуал європеєць Іван Маловічко пояснив мені‚ що Сава тій – це гебрейською (цієї мови не знав навіть я) означає субот ній чоловік‚ а ярчуками колись давно називали псів‚ котрі нюхом розпізнають відьом. Це все казочки‚ Іване‚ сказав я‚ однак Маловічко не погодився і з глибокодумністю Піфагора запевнив‚ що всі таємниці світу приховані в числах та іменах. Адже не випадково ти потрапив у квартиру саме за номером тринадцять‚ сказав Маловічко‚ а якщо пориєшся в пам’яті‚ то я не здивуюся‚ коли виявиться‚ що сталося це в суботу. Хай тобі чорт‚ сказав я‚ ти просто пам’ятаєш‚ що то була субота‚ а тепер забиваєш мені баки містикою. Ну‚ по перше‚ – не здавався Маловічко‚ – я взагалі туманно пам’ятаю той день‚ а по друге‚ не я ж назвав того чоловіка Саватієм‚ правда ж?

Це таки була правда. Невідомо тільки‚ чи того суботнього вечора до мене підійшов сам Саватій‚ чи хтось інший. Якщо ж іти далі за логікою Івана Маловічка і танцювати від прізвища Ярчук‚ то вийде так‚ що того вечора суботній чоловік розпізнав у мені… нечисту силу? Сам ти дідько лисий‚ сказав я Іванові‚ однак він не образився і з підозрою свердлив мене своїми хитрими очицями‚ ніби сам був собакою ярчуком і тепер принюхувався до мене (це ж Іван Маловічко і наштовхнув мене на французьких містиків).

А ще Сану називав причинною‚ сказав я‚ та ви всі тут посунулись глуздом‚ п’єте‚ цілуєтесь‚ обнімаєтеся з людьми‚ яких у вічі не знаєте‚ потім тільки плечима знизуєте. За Сану вибач‚ сказав Маловічко‚ я ж не знав‚ що все так повернеться‚ а щодо пам’яті нашої і здорового глузду‚ то тут‚ мені здається‚ мусимо розділити вину навпіл‚ може‚ тобі дістанеться навіть більша половинка.

Це теж була правда‚ й оскільки часточка від нашого спільного короваю належала ще Василеві Івановичу‚ я зустрівся і з ним.

– Саватій‚ Саватій… – порився Василь Іванович у своїй глевкій пам’яті‚ а щоб її розворушити‚ запропонував роздушити пляшку‚ яку я тут же викупив із його бездонної торби‚ щоправда‚ без націнки. – Ярчук… Саватій… – бубонів сам до себе Василь Іванович‚ підкручуючи вуса; згодом йому трохи розвиднилося‚ і він закричав‚ шарпаючи мене за рукав: – Та це ж Сава! Савка!!! – і зареготав‚ як сатана.

Дата добавления: 2015-06-28