Частина друга 1 страница

Тепер мені часто снився піщаний вітер‚ снилися величезні сосни‚ які постогнували від того вітру‚ а піщана курява навіть уві сні забивала подих‚ і я прокидався через те‚ що не міг дихати. Кожен лікар вам скаже‚ що коли ви не можете набрати повні легені повітря‚ то щось негаразд із нервами‚ та я передовсім нарікав на «своє» помешкання‚ з якого не вивітрювався тютюновий дим навіть тоді‚ коли навстіж відчиниш усі двері й вікна.

На мене все дужче тисли ці голі стіни й високі стелі: адже червень стояв на порозі‚ а той‚ хто дав мені ключ‚ не з’являвся.

Мій суботній чоловік був десь у вічній дорозі‚ і я дедалі більше схилявся до думки‚ що він не повернеться вже ніколи.

Я ще мав сподіванку‚ що ось‑ось нагодиться Саватій Ярчук, і ретельно готувався до розмови‚ однак і він не казав сюди носа: видно‚ таки взяв наперед чималу суму або квартира взагалі була не його‚ а тільки оформлена на це суботнє ім’я – чого в житті не буває? Хоч наша уява й виразніша за реальність‚ вона‚ ця сутінна реальність‚ часто перевершує навіть «таємну казку».

Можливо‚ сюди ніхто не з’явиться і через рік‚ і через два‚ – думав я‚ – тоді таки доведеться пожбурити ключ на середину Дніпра‚ де його проковтне‚ як блешню‚ найспритніший хижак‚ потім цього судака чи щуку впіймає котрийсь із рибалок і‚ ймовірно‚ знайде свій ключ.

Та поки впіймається хитра щука‚ я сам уже опинився у ятері і не міг віднайти оте замасковане вічко‚ в яке так легко зайти‚ а вийти несила. Однак я мусив його знайти‚ інакше або задихнуся у цьому ятері‚ або потраплю до «павлівки»[23]‚ де бігатиму з палати в палату й кричатиму: «Панове! Чий ключ? Зізнавайтеся‚ я знаю‚ що його дав мені хтось із вас‚ бо так нормальні люди не роблять! Я знаю це пре чи чудово!!!» І тоді на мене зодягнуть гамівну сорочку‚ а коли я вже лежатиму після конвульсивних корчів у німому отупінні‚ до мене підійде терноока‚ біловуста лікарка й скаже: «То я тобі дала ключ. Хіба він не вартий тієї сакви доларів‚ яку ти мені підкинув?» – «Сано‚ – скажу я‚ – кому ж як не тобі знати‚ що ключ мені дав Олекса Остапчук. Розв’яжи мене‚ бо я не можу до ладу розповідати‚ коли не перебираю в руках своє намисто. Навіщо ви його в мене забрали‚ адже це фетиш‚ хіба ви‚ професіонали‚ не знаєте‚ що не можна забирати у психічно хворої людини її фетиш? Ось так‚ дякую… – мої очі світяться зеленими вогниками‚ як світлячки‚ і я знову перебираю своє намисто. – Ось дивись‚ Сано… Цей Остапчук нестямно кохає Камілу… як я тебе… Він знає‚ що вона заміжня‚ що їй до нього немає ніякого діла‚ знає‚ що це повія‚ але не може її забути. Вони всі несамовиті‚ ці художники‚ Сано‚ вони всі повинні бути ось тут разом зі мною. Згадай Ван Гога‚ згадай Тулуз Лотрека‚ який свідомо заразився сифілісом від рудої повії‚ аби лиш переспати з нею один єдиний раз. Олекса не з’являвся у рідних краях‚ там у нього нікого вже не було‚ але його сердешна душа постійно витала біля отого млина‚ Сано‚ біля Каміли. А одного разу він випадково зустрів її десь у Києві. Саму. Можливо‚ то вона приходила до нього в майстерню. Вона його не кохала‚ Сано‚ однак пам’ятала‚ що це‚ може‚ єдина близька їй душа‚ єдина людина‚ яка готова була віддати за неї цю душу. Але Каміла приходить до Олекси з жалю‚ а не з любові‚ і він це розуміє.

Напевно‚ десь тоді вона обмовилася‚ що в Києві у них є квартира‚ яку вони хочуть здати‚ й Олекса зрадів цій нагоді. Адже‚ найнявши квартиру Ярчука‚ він залишав собі надію хоч коли небудь бачити Камілу. Та потім зрозумів‚ що це велика омана‚ що життя в цій хаті стане ще нестерпнішим‚ ти мене розумієш? Розчарувавшись навіть у малярстві‚ що часто буває саме з талановитими людьми‚ він вирішує накласти на себе руки. Ти ж пам’ятаєш‚ Сано‚ що казав Чоломбитько? Ти все пам’ятаєш‚ моя люба. Так от‚ самогубці часто так роблять… як би тобі сказати… після виходу на люди… після веселих компаній‚ які ще дужче переконують їх у марноті життя. А перед цим у них з’являється бажання зробити комусь добро… чи написати записку. Олексі не було кому написати записку‚ Сано‚ бодай ось таку: «Чи не випити б нам по чашечці чаю?» І, побачивши безхатнього сіромаху‚ він вирішив дати йому ключ‚ аби той перебився‚ поки знайде собі житло. А потім… потім він‚ напевно‚ ще повернувся до майстерні. Та ніде в Києві не знайдено його тіла. Ні в Києві‚ ні під Києвом. Бо він вирішив ще раз‚ востаннє‚ поглянути на свою любов. І поїхав у той край‚ де шубовснув в ополонку його батько. Він хотів хоч так поєднатися зі своїм батьком‚ котрий не витримав осоружного життя і кинув цьому світові на прощання лише свою шапку. Ось так і з’являється у мотелі «Млин» Олекса Остапчук.

Не перебивай мене‚ Сано‚ він тут неодмінно мусив з’явитися‚ бо любив свою Мілю понад усе. Сава Данилович Ярчук‚ а за святцями Саватій‚ міг і не знати Олексу. Якщо колись бачив його‚ то хіба школярем. Так от‚ єдиною людиною‚ яка могла завадити Олексі випити отруту чи піти під лід‚ – це був Саватій. І ти‚ Сано‚ знаєш як. Він міг убити Олексу до того‚ коли той накладе на себе руки. Адже ще раніше міг запідозрити Камілу‚ що вона з кимось зустрічалася в Києві‚ якомусь чоловікові здала квартиру‚ і те‚ що той чоловік виклав наперед щонайменше дві тисячі зелених‚ ще дужче роз’ятрювало його ревнощі. І ось невідомий подорожній пішки‚ без машини‚ прибивається до мотелю у заметіль…»

«Чому ти думаєш‚ що тоді була заметіль?» – Сана дивиться на мене з підозрою‚ як на піддослідного пацієнта.

«Добре‚ хай буде мороз‚ припустимо‚ що я вигадав собі ту заметіль як «стан душі». Я‚ дорога моя Саночко‚ вигадав і мольберт та ящичок для рибальського причандалля‚ – зафіксуй‚ будь ласка‚ що це не нав’язлива ідея‚ я свідомо зізнаюся‚ що це вигадка‚ бо в Олекси Остапчука тоді не було нічого‚ окрім цикути. Я зізнаюся‚ що і назва отрути умовна‚ адже це міг бути ціанистий калій і могла бути лише сама думка про смерть‚ яку не кладуть до кишені. Тепер я ось як міркую: якби Олекса покінчив життя самогубством‚ то тіло його знайшли б. Самогубці не дбають про те‚ щоб приховати свою смерть‚ адже своїм останнім кроком вони ще й кидають виклик цьому життю і світові. До того ж‚ Сано‚ поки ви не зодягли на мене гамівну сорочку‚ я встиг багато чого зробити. Я перевірив усіх самогубців у Черкаській області‚ я справувався про всі виловлені тіла із Тікича. Серед них немає Олекси…

То що‚ підбиваємо підсумки? А підсумок ти знаєш сама‚ кохана.

Якщо немає ні людини‚ ні трупа‚ то людину скоріше за все убито‚ а тіло надійно поховано. Отже‚ повернемося до того‚ коли невідомий чоловік пішки‚ без машини‚ у заметіль (вибач‚ ніякої заметілі не було) прибивається до мотелю. Такий чоловік не може не привернути увагу Саватія‚ якби він навіть ні в чому не запідозрював Камілу. А тут ще й видно: щось є між ними. Видно таке‚ чого не сховаєш. Хвилиночку! Ще одну хвилиночку потерпи‚ дорога‚ я не буду вигадувати‚ як усе трапилося насправді. Чи Саватій заскочив їх на гарячому‚ чи просто розпалив свою уяву‚ але він убив Олексу. І це, здається‚ йому було дуже просто зробити‚ адже він убивав не вперше‚ якщо вірити історії з Гольденбергом‚ до того ж цього разу жертва була із тих‚ яку не скоро (а може‚ й ніколи) кинуться шукати‚ тим більше‚ що й слідів за нею ніяких‚ навіть не було машини‚ з якою ще треба поморочитися. Я знаю‚ Сано‚ ти скажеш‚ що це просто зручна для мене версія‚ бо вона легко тримається мого намиста. Раніше я й сам так думав‚ поки не переконався‚ що Каміла щось приховує і чогось боїться. Вона‚ ця Каміла‚ спершу намагалася мене запевнити‚ що взагалі не знає Олексу Остапчука‚ потім збрехала‚ що не бачила його жодного разу після того‚ як вони закінчили школу інтернат‚ хоч я певен‚ що бачилися і дуже близько‚ бо не може говорити людина словами іншої людини‚ якщо ці дві людини не спілкувалися… близько. Це я тобі‚ Сано‚ кажу вже як фахівець мовознавець‚ а не як пацієнт психіатричної лікарні імені академіка Павлова. А якщо вже говорити з погляду сексопатолога – гадаю‚ тобі це набагато ближче і зрозуміліше‚ то є не менш переконливий арґумент. Він тобі‚ моя кохана Саночко‚ буде особливо приємним‚ якщо ти не збрехала мені про удар грому і справді хоч трошки любиш мене.

Так от‚ хочу тобі зізнатися як фахівцеві‚ що тільки завівши мову про Олексу‚ я миттєво вгамував Камілину процептивність[24]‚ яка вже випліскувалась через край. Тож ніхто‚ навіть увесь ваш психоконсиліум‚ не доведе мені‚ що Каміла не бачила Олексу порівняно недавно. Однак затято це приховує‚ а коли так‚ то робимо ще один висновок: вона знає про Олексу щось таке‚ що становить загрозу для мотелю «Млин». І якщо згадка про людину… легенький натяк… паралізує тих‚ на кого падає підозра‚ то висновок варіантів не має‚ Сано. Щодо вбивства як такого. Власне, й самого вбивцю ми знаємо‚ є тільки варіанти щодо часу вчинення злочину та обставин‚ які можуть полегшувати чи обтяжувати його», – моє формулювання було аж надто логічним і витонченим як для пацієнта психіатрички. Від задоволення я б навіть помахав перед Саною своїм намистом‚ щоб вона побачила на ньому коштовну чорну перлину‚ та‚ на щастя‚ наша розмова відбувалася не в «павлівці»‚ а в «Трьох поросятах»‚ хоча‚ відверто кажучи‚ я вже не бачив суттєвої різниці між цими двома закладами. Часом мені хотілося і в цій кав’ярні вихопити свій ключ і‚ тримаючи його високо над головою‚ так і закричати: «Панове! Хто всучив мені оцю річ? Так нормальні люди не роблять!» – Є два «але»‚ – сказала вона‚ хоч загалом була задоволена своїм пацієнтом: її очі переливалися синім‚ зеленим і золотим. – По перше. Саватій знає‚ що Остапчука давно нема на світі. Він що‚ так і триматиме тебе все життя у своїй квартирі? Безплатно?

Нічо’ собі номер.

– А ти хочеш‚ щоб він одразу примчав до Києва і‚ дмухнувши в дуло пістолета‚ з якого ще в’ється димок, сказав: вибирайся‚ бо Остапчука я вже порішив? Нічо’ собі номер!

– Ну‚ чому ж так… Спитав би‚ хто ти такий‚ звідкіля взявся‚ що тут робиш.

– Я скажу‚ що чекаю Олексу. Що він мене попросив‚ аби я діждався його в цій хаті і так далі. Ярчук же не здогадується‚ що ми зовсім незнайомі. Йому просто не вигідно зараз це ворушити‚ зрозумій‚ не вигідно мене чіпати. Я певен‚ він уже знає‚ що в нього живе якийсь чоловік‚ однак ніколи не вижене цього чоловіка до того дня‚ по який оплачено житло.

– У цьому щось є‚ – погодилася Сана. – Є ще й чудніший варіант: Ярчук взагалі має формальний стосунок до цієї хати.

– Гаразд‚ переконав. А тепер друге: як ревнивець‚ котрий через ці ревнощі здатен на вбивство‚ відпустив свою пасію розгулювати по Києву та ще й шукати квартиранта? Пасію‚ – підкреслила Сана‚ уже сама переймаючись тими ревнощами‚ – у якої‚ вибач‚ від процептивності мокра білизна.

– Гм… Бачиш‚ якби не було винятків чи якихось особливих обставин‚ то не було б і вбивств‚ – сказав я. – Відповіді на багато запитань ще треба шукати. Я ж теж не схожий на гвалтівника‚ а якби ти знала‚ що мені‚ бідному‚ довелося витворяти з тобою в одному розкішному лісочку.

– Розкажи.

– Та й не тільки там… Потім прямо в машині… Потім на тому ліжку… над прірвою.

– Я теж хочу‚ – сказала вона. – На тому ліжку… над прірвою.

Це вже було занадто.

– Ти поїдеш зі мною? – спитав я.

– Не знаю. Я б хотіла.

– Ти мені там потрібна‚ Сано. Відповіді на всі запитання ми ніколи не знайдемо у «Трьох поросятах».

– Тобі справді легше зі мною?

– Питаєш!

– Скільки це займе часу?

– Важко сказати. Але ти мені потрібна бодай на два дні.

– А потім мене замінить Каміла‚ у якої… Ні‚ дорогий‚ так не вийде.

– Сано‚ я ні в кому не відчуваю такої… процептивності‚ як у тобі. Тебе не замінить ніхто.

– Тоді я поїду з тобою‚ – сказала вона.

– Ти перечасувала свій термін?

– Немає ніякого терміну. Є комплекси. І їх треба позбуватися.

Ми поїдемо неодмінно. Тебе відпустять з роботи?

– Я щось придумаю.

– Скажи їм‚ що людям пора спочити від жахів. Скажи від мого імені‚ що Міністерство охорони здоров’я попереджає: читати статті Крайнього шкідливо для здоров’я.

– Добре‚ я так і скажу.

– Скажи їм‚ – наполягала Сана‚ – що‚ крім шлункового голоду‚ є ще один‚ не менш страшний. А тепер щодо мого другого «але».

Знаєш, чим подобається мені твій фетиш‚ твоє намисто? Тим‚ що багато перлин ти нанизав з уяви‚ але нанизав красиво. І я сама вирішила дещо з’ясувати. Вибач‚ мені здалося‚ що ти боїшся лікарень‚ тому взяла цей клопіт на себе. Я стала перевіряти київські лікарні‚ тобто їхні поліклініки і статистичні відділи. Це ж дуже просто‚ особливо‚ коли починаєш з відомих лікувальних центрів. Скажімо‚ з медмістечка…

– Сано‚ швидше! – Мені не хотілося її розчаровувати‚ казати‚ що я вже давно займався реєстраційними записами лікарень за перші дні грудня минулого року. Однак великі відкриття завжди супроводжувала свята простота‚ і Сана скористалася нею сповна.

Та я ще цього не знав.

– Угадай‚ що я знайшла?

– Перлину‚ – сказав я. – З мого намиста.

– Правильно. Я знайшла її в реєстраційній книзі Інституту клінічної та експериментальної хірургії. За жовтень місяць.

– Може‚ за грудень?

– За жовтень. Я натрапила на прізвище Ярчук.

Я тільки тепер впіймав її думку і готовий був Сану розцілувати‚ але букет комплексів був таким ваговитим‚ що не давав зрушити з місця.

– Торік у жовтні Саватію Ярчукові видалили жовчний міхур.

Операція була з ускладненнями‚ він кілька днів пролежав у реанімаційному відділенні.

– Краще б йому були вирізали яйця‚ – сказав я.

– Коли ми їдемо? – спитала Сана.

– Скоро‚ ти тільки не пропадай.

– Візьми. – Вона відкрила сумочку – таку малюсіньку‚ що в ній не помістився б навіть «Марголін»‚ і поклала переді мною візитівку. – Подзвониш.

Крига скресла.

«Інноваційний центр «Жіноча консультація»‚ – прочитав я і полегшено перевів подих: добре‚ що не чоловіча. – Оксана Вербна‚ сексопатолог».

Ні‚ це була прірва.

З роботою проблеми вирішилися без мене. Одного ранку Фернандель опустив очі‚ наче він грав роль незайманої Червоної Шапочки‚ і сказав‚ що газета тимчасово припиняє свою діяльність‚ це воля інвесторів‚ які‚ очевидно‚ вичерпались у виборчому марнотратстві‚ та я знав‚ що ті акули невичерпні‚ однак газету вони створювали під кон’юнктурний момент‚ і про це давно казав мій любий друг Ігорко Сердюк‚ який цього разу не пролетів‚ як фанера над Парижем‚ тепер він став депутатом і їздитиме до того Парижа скільки йому заманеться‚ жуватиме м’ятну жуйку‚ розбудовуючи державу‚ а я писатиму статті про те‚ як це гарно в нього виходить‚ і з голоду не помру‚ тож не журися‚ mon cher Фернанделю‚ c’est la vie, усе, що не є – до кращого‚ а він на підтвердження моїх слів раптом поклав переді мною конверт – це тобі компенсація за несподіване звільнення‚ тут дві штуки‚ і я ще раз переконався‚ що ці акули безсмертні‚ вони ніколи не вичерпаються‚ допоки буде на цьому світі нафта‚ спирт‚ цукор і політика‚ однак цього я не казав Фернанделеві‚ а міцно потис йому руку і‚ розчулюючись від його приязні‚ сказав сентиментально: «Зустрінемось у бою – один одного захистимо. А цих сук – a la lanterne![25]» І я вийшов на вулицю і ледь не заплакав від щастя. Літо!

Свобода‚ рівність‚ братерство! Адже літо – це той єдиний рай‚ до якого впускають усіх грішників. Воно взяло мене на руки‚ приголубило‚ втерло носа і понесло аж на Андріївський узвіз‚ воно піднесло мене аж на маківку Андріївської церкви‚ щоб я‚ грішник‚ поцілував золотого хреста і був чемним хлопчиком‚ а коли опустило мене на землю‚ то я знову зайшов до Чоломбитька і чемно вдарив йому чолом: «Нема?» – «Нема‚ – сказав Чоломбитько‚ – ні слуху ні духу‚ я‚ мабуть‚ піду заявлю в міліцію»‚ – але я сказав: почекай‚ почекай ще трохи‚ а потім підемо удвох заявимо – удвох‚ сказав я‚ ніби підлизувався до Чоломбитька‚ бо мені знов кортіло

дуже в майстерню поверхом вище‚ та Чоломбитько вже не пручався‚ ходімо‚ – сказав‚ дістаючи ключ із за шафочки‚ а на сходах я його запитав:

– Слухай‚ Петре‚ а ти не пам’ятаєш – не була та жінка… така… дуже смаглява… ну‚ як мулатка.

– Бог з тобою‚ – сказав Чоломбитько. – Де б це Олекса‚ схимник такий‚ підчепив негритянку? Ні. Та й кажу ж тобі‚ що не бачив її зблизька‚ отак угорі тільки темні панчохи майнули. Ти ж бач‚ що тут темно.

– Але то в жовтні було?

– Восени‚ – Чоломбитько дивився на мене з підозрою‚ відчував‚ що я чогось недомовляю‚ проте й не допитувався‚ а коли я дістав із теки малюнок‚ то ще раз переконався‚ що це старий водяний млин‚ хоч не було там виписаних деталей‚ це був настроєвий малюнок‚ «стан душі»‚ і я побачив за химерою плетених ліній ту смаглявку‚ яку Чоломбитько не розгледів на сходах‚ то моя хвора уява домалювала Олексину любов‚ я побачив‚ як цю його любов топчуть у млині під хиже завивання вітру і стогін‚ стогін‚ стогін сосон. Некричі‚ не кричіть. Цитьте!

Цитьте мені‚ казав я‚ спинаючись Андріївським узвозом угору‚ спотикаючись об його тверду бруківку‚ і мені знову здавалося‚ що всенька земля тисне на мої підошви. Так я і ніс на собі ту землю аж до осідку партії‚ де не було вже в секретаріаті мого друга Ігорка Сердюка‚ мій друг Ігорко Парламентович засідав у Верховній Раді‚ то я підійшов до чергової пані баби Наді і попросив дозволу скористатися телефоном‚ а пані баба Надя здивовано витріщила на мене очі: «А ви чого‚ пане Андрію‚ не в парляменті?» – спитала вона майже французькою‚ і я‚ останній дебіл‚ сказав цій старшій жінці: «Бо в мене‚ пані Надю‚ руки із сраки виросли. Такими руцями не можна розбудовувати державу‚ такими руцями‚ пані Надю‚ можна писати лише партійні програми»‚ – сказав я‚ і пані баба Надя мала чудову нагоду в тому переконатися‚ коли я набрав номер телефону і‚ дочекавшись місячного голосу‚ сказав:

– Це «Жіноча консультація»? Скажіть‚ будь ласка‚ а куди звертатися‚ якщо я гермафродит? Є жіночі консультації‚ є чоловічі‚ а для нас‚ бідних гермафродитів‚ немає. Що? До вас? – я пришелепкувато підморгнув пані бабі Наді‚ яка з переляку принишкла і сиділа тихо‚ як миша під віником. – Отже‚ їдемо… У суботу зможеш?.. Тому‚ що до суботнього чоловіка треба їхати в суботу… Добре‚ я ще передзвоню. Пречичудово!..

Я вийшов на партійне подвір’я‚ сів у машину‚ завів двигун.

Просто так. Сьогодні я нікуди не збирався їхати. До суботи залишалося ще три дні. Попелюшка вуркотіла рівно‚ як кицька. Я нагрів її до п’ятдесяти градусів і заглушив двигун.

Потім заскочив на головпошту й послав телеграму: «БУДУ СУБОТА ПРОШУ ТУ САМУ КІМНАТУ РИБАЛКА ШАНУВАЛЬНИК РАКІВ».

Телеграму я адресував на ім’я Каміли Ярчук. Зворотну адресу вигадав‚ хоча й не знав‚ чи це мені щось дає. Можливо‚ я просто ставив себе у смішне становище.

Коли вийшов із головпошти‚ знову помітив‚ що надворі літо.

Сонце залило Майдан Незалежності і горнулося до кожної жінки і дівчинки‚ адже сонце у всіх міфологіях уособлює чоловіче начало.

Він‚ цей хтивий бог Ра‚ добре знав свою справу.

Угорі над Будинком профспілок табло засвітило «3 червня – середа – t +25 °C». Так‚ це було справжнє літо‚ але воно вже не брало мене на руки. Дибуляй сам‚ хлопчику‚ сказало літо‚ і я почувався так‚ ніби на мені був кожух і валянки‚ а в руках важка пішня‚ на яку не обіпрешся‚ – її саму треба нести. Це був знайомий мені настрій. Умовно я називав його станом зимового рибалки.

До «Трьох поросят» було недалеко‚ і якби я й не хотів туди йти‚ ноги б самі занесли. У підземному переході я купив пучечок волошок і заніс Катрусі.

– Я тебе люблю‚ Катрусю‚ – сказав я.

– Я тебе теж‚ – усміхнулась вона і притулила волошки до обличчя.

– Катрусю‚ – сказав я. – У мене нікого немає. Будь мені за сестру.

– Добре‚ – сказала вона. – Зате в тебе багато друзів.

– У мене нікого немає‚ – повторив я. – Налий мені сто коньяку.

– Чого це немає? Он сидить твій друг.

Я подивився туди‚ куди вона показувала очима з над пучечка волошок‚ і побачив свого любого друга Сергія Приходька.

– Тоді налий два по сто.

Я підійшов до Приходька‚ сів навпроти і дивився на нього‚ як на брата.

– Новин ніяких? – спитав він.

– Сергію‚ – сказав я. – Ти як дзвонив мені в редакцію‚ то почав було читати вірша‚ а я тебе перебив. Дочитай мені його‚ будь ласка.

Він не думав ані секунди:

Світає пустеля в листку подорожника‚

Та хто знайде ключ Від його мовчання?

Визбируй моє обличчя по зернині Із чужих лиць‚ Із чужих вуст‚ Що так схожі на човен у мороці ночі.

– Сергію‚ – сказав я, – дякую. І дав йому «Івана Степановича».

– За мистецтво не дякують‚ – сказав він. – Я поверну.

– Я знаю.

Сентиментальний чоловік вийшов надвір і рушив убік Рогнідинської. Він раптом зловив себе на думці‚ що поводиться як самогубець. Заходить у велелюдні місця‚ робить людям приємне і навіть пише записку: «БУДУ СУБОТА ПРОШУ ТУ САМУ КІМНАТУ РИБАЛКА ШАНУВАЛЬНИК РАКІВ». Чудна‚ треба сказати‚ записка‚ бо навіщо самогубцеві раки? Кімната – це зрозуміло‚ особливо‚ якщо ця кімната над прірвою.

Перейшовши скверик‚ я не піднявся ліфтом нагору‚ а вперше‚ відколи жив у цьому будинку‚ спустився сходами у підвальне приміщення‚ де діяла постійна виставка акваріумних риб. Біля дверей сиділа бабуся‚ я купив у неї квиток і зайшов до невеличкої зали‚ заставленої великими скляними резервуарами‚ у яких сонно плавали химерні істоти – від найдрібніших до чималих рибин з такими хвостами‚ що нагадували невагомі водорості‚ які теж демонструвалися у тих таки скляних посудинах. Риби тихенько ворохобилися в зеленій воді‚ пливли і пливли‚ хоч‚ мабуть‚ уже добре знали‚ що пливти немає куди. Я подивувався їхній сізіфовій праці і пішов геть‚ не відаючи‚ чого туди заходив‚ а бабуся осудливо подивилася мені вслід. Із підвалу я не піднявся на третій поверх‚ а мимоволі вийшов на вулицю і подався блукати містом. Так‚ навмання. Повернувся‚ коли вже стемніло.

Ліфт був зайнятий‚ погримував десь угорі‚ я пішки зійшов на третій поверх‚ відімкнув двері і‚ тільки зайшовши у коридор‚ вражено зупинився. Рука швидко потяглася до вмикача‚ у коридорі під стелею спалахнула гола лампочка‚ і чужий голос лунко прокотився порожнечею: «Тут хтось є?» Це був мій голос‚ бо наразі здалося‚ що‚ справді‚ хтось є у цій хаті. Адже я ніколи не замикав її ключем‚ а тільки причиняв на автоматичний «язичок»‚ і‚ щоб відімкнути двері‚ достатньо було півоберта ключем‚ а цього разу довелося повернути його аж двічі. Звичайно‚ вранці я міг несамохіть замкнути двері ключем‚ але вірилось у це мало. Швидше за все я міг взагалі їх не замкнути через неуважність‚ а от двічі повернути ключ – ні‚ це не було моєю звичкою.

Я обійшов квартиру‚ оглянув‚ обстежив її‚ як тоді‚ вперше‚ однак не знайшов жодного сліду відвідувача. Не чув його і на нюх‚ хоч ловив носом повітря‚ як той пес ярчук‚ що намагається зачути відьму‚ проте вдихав лише застояний дух тютюнового диму та передавненого пороху.

Я переглянув свої папери‚ документи‚ зазирнув у шафу‚ перетрусив усі кишені‚ обдивився кожну щілину на кухні‚ лиш не заглянув у бачок унітазу‚ щоб не дійти останньої стадії параної.

Потім ухопив німу телефонну трубку і задмухав у неї‚ як вар’ят‚ наче хотів оживити.

Здалося? Привиділося?

Я впав на диван і заплющив очі. Потім рвучко підвівся‚ і‚ як завжди після різкого руху‚ запаморочилося в голові. Перечекавши‚ поки воно минеться‚ я підійшов до вікна – голого‚ нічим не завішеного вікна‚ яке виходило у двір‚ – та оскільки в кімнаті горіло світло‚ наштовхнувся лише на своє відображення в чорній шибці. Я вимкнув світло і знов підійшов до того вікна‚ глянув у темний двір… і ще встиг помітити чоловічу постать‚ яка щезла у підворітні сусіднього будинку. Я бачив її не більше секунди‚ але й цього було достатньо‚ щоб упізнати того чоловіка навіть за його тінню. Ні‚ він не біг‚ спокійно пішов перевальцем‚ однак не було сумніву‚ що його сполохало світло‚ яке погасло в моєму вікні.

Я причинив двері на «язичок» і швидко збіг сходами вниз.

Та підворітня пройма‚ що через неї він вислизнув‚ вела на вулицю Руставелі. За десять секунд я вже був на її розі – якраз через той відрізок часу‚ який дається на вихід з нокдауну. Однак я ще не знав‚ куди біжу і що робитиму далі. Тому на розі Рогнідинської і Руставелі розгублено зупинився: мій знайомий міг піти і ліворуч‚ убік бульвару Лесі‚ і праворуч‚ убік Саксаганського. Та поки я роздумував‚ повз мене проїхав білий фургон‚ у кабіні сидів лише один чоловік. Сам водій. Мені стало образливо‚ що він і не глянув у мій бік‚ ніби я був порожнім місцем для нього. І ще мені зовсім не подобається‚ коли люди користуються чужим майном – чи то рухомим‚ чи нерухомим. Навіщо ж тоді я писав до партійної програми‚ що приватна власність є священною і недоторканною.

З досади я навіть подумки заспівав:

Ніжно шепоче він казку таємную‚

Сумно зітха верболіз…

Так‚ за кермом Саватієвого фургона був чоловік‚ якого я просто не міг не впізнати. Я взагалі непогано ставлюся до наших менших братів‚ а про Кінг Конга нема що й казати.

У суботу, 6 червня, об одинадцятій годині симпатична «Лада» (позашлюбна дочка італійського «Фіата») на швидкості 40 км/ год. поминула КаПе між Корчуватим та Чапаївкою, і бувалий у бувальцях міліціонер сумно подивився услід машині – в останню мить пошкодував, що не зупинив її, не роздивився зблизька на того супермена, що сидів за кермом, а ще ближче – на кралю з коротенькою косичкою; саме з такими і відбуваються найчастіше дорожньо‑транспортні пригоди, – подумав Інспектор Патрульович Калимник, – якщо на когось не наїдуть, то без зґвалтування не обійдеться, це точно. Ми ці лови знаємо, подумав він, помітивши біля заднього вікна телескопічну вудку (спершу йому здалося, що то дуло гвинтівки).

Він, цей милий Інспектор Патрульович, був збіса кмітливий, у мене теж складалося враження, що я вперше сів за кермо і дивуюся, як ця машина їде, чому ці колеса крутяться – точнісінько так завжди дивувався і сьогодні не можу збагнути, як може летіти літак, летіти й не падати, якщо він не махає крилами.

А того суботнього дня замість дороги (до того ж мало мені знайомої – на Обухів, Кагарлик, Богуслав і далі) я бачив Сану, я відчував її так глибоко, що в мене боліло серце і паморочилося в голові, хоч не робив жодного різкого руху і їхав на невеликій швидкості. Я не знав, чи треба нам поспішати, взагалі не думав про те, уяву дужче хвилював чудернацький сарафанчик, зав’язаний на її плечах двома бантиками, а під тим сарафанчиком не було нічого, хіба біла пелюстка.

Приймач передав дощі і грози по всій Україні, і вже за Кагарликом запахло дощем, але справжня гроза була ще попереду, ми їхали їй назустріч, ми доганяли хмари, вагітні тією грозою, і мовчки курили, мовчки слухали музику, яка виповнювала салон, як дим. Я не сказав Сані навіть про те, що довкола «мого» будинку блукав Кінг Конг, – боявся, що вона видряпає йому очі, як тільки ми ступимо на поріг «Млина», я багато чого їй не казав, хоч, може, і треба було, можливо, тоді усе б вийшло трохи інакше, інакше, інакше, та поки що вгорі тільки збиралися хмари і корчилися від породільського болю, а коли в салон полився несамовитий голос моєї любої приятельки Марини Одольської, коли вона заспівала свою «Божевільну», то я побачив у хмарах маленьке голе дитятко і провів долонею по очах.

– Тобі недобре? – спитала Сана.

– Навпаки, – сказав я. – Мені так добре, як не було ще ніколи.

– Хочеш – я поведу машину?

Ми помінялися з нею місцями, ревнива попелюшка зі злості рвонула, як скажена, і промчала стрілку, що показувала на Богуслав, та я сказав – вертаймося, бо так ми опинимося в Корсуні, нам треба взяти праворуч, і, коли ми проїхали Владиславку, там перед Богуславом нам назустріч розкинув обійми розкішний ліс, це був ще той лісочок, незгірше причеркаського, і якраз у тому лісочку нас застала гроза, несамовита злива, і я не знаю, як крізь ту зливу Сана помітила вузеньку асфальтову дорогу й різко звернула ліворуч.

Вона зняла із себе той сарафанчик у машині щоб не замочити його зняла зняла зняла із себе той сарафанчик я навіть не бачив коли тільки побачив два брунатних пуп’янки на її білих грудях не можу не хочу більше чекати сказала вона і вийшла під дощ у білій пелюстці та пелюстка була уже мокра але вона і її зняла й кинула на зелену траву не дивлячись куди кинула бо підставила обличчя дощеві дощ злизав із неї усю косметику лице стало білим білим тільки дві тернини стали чорними як у пісні а я вийшов під зливу зодягненим як пришелепок вона знімала з мене одяг зривала його нетерпляче бо він намок і прилип до тіла мої ґудзики сипалися у траву як розірване намисто і вже струмки дощу стікали моїм тілом а вона губами ловила ті струмки так жадібно їх ловила й пила опускаючись на коліна я нахилився й припав лицем до її лопаток до того місця де мали бути янгольські крила де вони прорізувалися і від того з’являвся солодкий свербіж я теж відчував його губами і всім єством він наростав наростав і розтікався усеньким тілом він як шовкова дощова вода біг рівчачком її спини і я доганяв доганяв його губами мої губи вже стали човном якого затопив білий дощ і щоб не згинути в білій повені я взяв її трохи нижче сідниць підняв і безжально притис тим місцем де росли крила до шкарубкого стовбура дерева і тоді вдарила блискавка і вдарив грім та я почув її крик так у моєму дитинстві кричали птахи яким я і досі не знаю назви ніколи не бачив їх а чув тільки крик протяжний спершу дуже гучний а потім він завмирає і мені здавалося що ті птахи падають із високості згорнувши крила та від страху вмирають ще раніше ніж падають на землю бо їхні голоси затихають іще в повітрі а‑а‑а‑ах і якоїсь миті мені здалося що вона теж помирає я відчув у дощових краплях солоний присмак сліз чи може й крові мені навіть подумалося що її вдарила блискавка бо вона спершу знов опустилася на коліна і дивилася на мене білими невидющими очима а потім упала на землю розпростерлася горілиць і здригалася від судоми здригалася все рідше і рідше поки й зовсім завмерла із заплющеними очима я схилився над нею припав губами до її холодного рота вдихаючи у неї життя і чув язиком які холодні у неї зуби вони були гладенькі й холодні як лід я випив із неї все тепло я випив із неї шалену гарячу кров як упир із моїх брів крапав на неї дощ хоч гроза раптово ущухла вона покотилася собі далі з полегшеним черевом затихли грім і блискавка на небі вже спалахнув сластолюбний Ра та з дерев і з моїх брів ще падали краплі на її біле біле обличчя білі губи біле тіло навіть нігті у неї гладенькі як крильця хрущів були білими бо вона знемогла пропала загинула вмерла я вже не міг відігріти її своїми губами відчув що й вони холодні як крига даремно блукають пагорбами її грудей і тоді я мов некрофіл узяв те безживне холодне тіло на руки і поніс до машини обережно поклав його на заднє сидіння і прибитий на цвіту ще в колисці ледве отак не поїхав далі та потім усе таки спохопився відчинив багажник перевдягнувся в сухе і довго думав чим би її прикрити мені незручно було порпатися в Саниній сумці то я дістав зі своєї синю теніску в білий горошок такий колір любила моя покійна бабуся і прикрив нею Сану від грудей до того місця де була біла пелюстка а потім позбирав на траві розкиданий мокрий одяг і склав у багажник і поїхав собі далі минаючи окружною дорогою Богуслав а там де кінчалася окружна все одно стояло КаПе тільки не було біля нього Інспектора Патрульовича Калимника бо це вже була зовсім другорядна дорога якою нечасто їздять упирі некрофіли і навіть звичайні ґвалтівники то я спокійненько поїхав собі на Ісайки Медвин і далі а біля Калинового Куща досвідчені водії знають що це не село й не містечко Калиновий Кущ це знамените джерело у долині між Медвином і Лисянкою так от коли я скотився згори у долину моє серце солодко тьохнуло бо прокинулася з летаргійного сну моя спляча красуня підвелася а сорочина в горошок ковзнула вниз лише дві великі брунатні горошини лишилися на білому тілі вони теж були трошки сонні трошки прив’ялі ті горошини і моя спляча красуня спитала де я Господи яка вона була гарна а я сказав біля Калинового Куща хіба ти не бачиш ходімо нап’ємося ти ще не пила такої води зроду і поки я звернув праворуч щоб під’їхати аж до кринички Сана вже зодягла мою сорочину в горошок і я дуже тішився тим що вона теж не без комплексів адже це був чистої води трансвестизм[26]та коли вона вийшла з машини я побачив що сорочина була для неї якраз симпатичною сукенкою не коротшою за отой куценький сарафанчик від якого я дурів а в криничці була така прозора вода що видно дно дно дно дно та не було кухлика хтось його забрав того кухлика бо коли я сюдою повертався до Києва від мотелю «Млин» він тут був тепер не було але низько перехилившись через цямрину можна було дотягтися губами до води і ми по черзі перехилялися набирали у рот води й пили один з одного ми самі собі правили за кухлики наші роти були чудовими кухликами а коли Сана низько нагиналася у криничку то моя сорочина на ній високо підсмикувалася я не витримав і знов узяв її на руки а‑а‑а‑ах і поніс у густий калиновий гай бо то не тільки назва була Калиновий Кущ там справді ростуть розкішні кущі калини які саме на початку червня дуріють своїм біло жовтим як молозиво цвітом і ось тут панове судді ви нарешті можете пришити мені кримінал я зізнаюся навіть у тому чого міг не казати нікому та я вважаю за своє найвище щастя те що ти високий суде можеш сприйняти за збоченство але я бачив що Сані це страшенно сподобалося коли я дістав із багажника довгу мотузку ви спитаєте навіщо я возив її з собою і я знову ж таки можу збрехати і всі мені повірять що возив її із собою замість троса тепер більшість водіїв замість незручного троса користуються легенькими линвами але я взагалі не думав про це а гадав що ця довга капронова мотузка мені знадобиться у тій кімнаті над прірвою та поки що я взяв її з іншою метою я поклав Сану між двома кущами калини поклав на траву а потім нагнув високу гілку з одного куща і прив’язав Сані до ноги біля кісточки а гілку із другого куща теж обліплену молозивом цвіту прив’язав до другої ноги однак ті гілки не розчахнули її а тільки підняли вгору розкинуті ноги і навіть трохи підняли сідничку білу білісіньку із жовтавою присмагою і та сідничка була мені любіша за сонце він цей сонце заздрив мені коли я зривав кетяги калинового цвіту і зодягав у нього Сану спершу квітчав коси адже її коротка косичка вміщувала у собі цілий сніп волосся та який сніп її косичка вміщувала у собі всі сіножаті світу замовкніть ви лисі вчені і вищі математики я знаю що я кажу не лізьте до мене із цифрами й числами я ліпше за вас у них розбираюся і ти комп’ютере погасни як сказав би мій найлюбіший та вже покійний приятель Паруйр Севак тільки із ним я міг розмовляти мертвою вірменською мовою яка називається грабар однак Севак загинув, грабар мертвий а Сана жива тому я звертаюся до тебе комп’ютере якщо ти такий розумака ану полічи скільки кров’яних тілець і скільки мегатонн щастя припливало до наших сердець коли я і далі квітчав її калиновим цвітом клав його на груди живіт і туди де раніше була пелюстка потім губами роздягав її всю а одне калинове суцвіття з’їв наче вмирав від голоду і потім сказав Сано Сано Вербна моя Калинова моя Тополева моя Ясенова моя і так я перелічив усі дерева які є на світі а потім рослини трави а потім став лічити їх усіма мовами світу живими і мертвими і вона розіп’ята мною на калиновім хресті плакала і сміялася і знаючи крім рідної лише французьку повторювала charmant c’est le mot[27]потім коли вже не лишилося слів я звільнив її від блаженственних пут Сана попросила щоб я узяв сумку і сам її зодягнув бо вона вже не має сил і я переміряв на неї все що було вона чимало набрала бо ми ще не знали скільки там будемо тож я приміряв на неї всі трусики і всі ліфчики всі сарафанчики спіднички шортики колготки pardon панове судді за такі подробиці але без них ви просто ніколи не зрозумієте того що сталося потім єдине що Сані самій довелося зробити це нафарбуватися тут я вже був ануж[28]і щоб не заважати їй своїми витрішками знову пішов до кринички і раптом побачив що там біля неї є кухлик.

Дата добавления: 2015-06-28