Частина друга 2 страница

– Сано! – вражено закричав я. – Та тут же є кухлик.

– Він там і був, – сказала вона.

Коли я минулого разу повертався до Києва сам, то на дорогу пішло три години, тепер же із Саною ми добиралися ледве не цілий день, і я навіть не зупинився у Некричах, хоч дуже хотілося познайомити Сану з дідком, який бачив і знає усе на світі, але хай, думав, ще встигнемо його провідати, може, ще доведеться ночувати у Григорія Івановича, бо невідомо, як нас приймуть у мотелі і чи є там для нас місце.

Десь годині о сьомій вечора я повернув перед мостом праворуч і дуже втішився з того, що перед моєю красунею тверджею стояв тільки білий фургон, отже, постояльців, напевно, ще не було. Зате чого вартий один той фургончик, на колесах якого ще можна дошукатися пилючки з вулиці Шота Руставелі, і я ледве стримався, щоб не вклонитись йому низенько: здрастє, давно не бачилися.

Сана була у захваті від самого фасаду «Млина» і вже поривалася далі, та я попросив почекати, поки схожу в розвідку. Вона трошки похнюпилась, у мене від того защеміло всередині, бо я таки справді тепер не хотів лишати її саму ні на хвилину. Після того, що відбулося між нами сьогодні, у мене постійно стояв у грудях щем – від невідступного усвідомлення такої близькості поміж нами, що аж ставало страшно. Я чув аромат її тіла й тоді, коли спинався бетонними східцями на другий поверх до бару.

Каміла саме обслуговувала за крайнім столиком двох зайшлих рибалок; коли вона зиркнула через плече на мене, таця в її руці перекосилася, один кухоль із пивом перекинувся, але не впав на підлогу, тільки розлився, забризкуючи її і рибалок.

Однак усмішка її була щирою.

– Дійшла ваша телеграма! Зараз принесу ключ.

– Каміло… я не сам. Розумієте?

– Це ваш клопіт. За двох буде дорожче, – сказала вона. – Але ви не вказали, на скільки днів їдете.

– Побачимо. Це залежатиме від погоди. За розрахунок не хвилюйтеся, все буде у твердій валюті.

Вона пішла на кухню, і я гукнув їй услід:

– Каміло!

Якби таця в її руках була не порожня, то знов би перекосилася.

– Щось іще?

– Авжеж, дві юшки з окунів, раки і гору смаженого судака.

Цілу гору, Каміло, ми вмираємо з голоду.

Коли я зійшов униз і помахав Сані ключиком, вона спитала:

– Тут завжди так вітряно?

Я тільки тепер завважив, як гойдаються сосни – їхні роз куйовджені зелені крони мінилися від переливчастих тіней.

– У нашому гніздечку тихо, – сказав я.

Біля східців я зупинився‚ вагаючись‚ бо досі не знав усіх тонкощів етикету – чи пропускають жінку вперед‚ якщо вона в короткій спідничці‚ а спинатися треба круто вгору.

Сана примружила очі‚ пустивши на мене лукаві бісики‚ і безстрашно пішла вперед – безстрашно тому, що я був зовсім неуважним‚ коли зодягав її біля Калинового Куща. Каміла‚ котра колись мене настрахала на цих сходах‚ виглядала скромною черницею проти Сани.

Коли ми зайшли в кімнату‚ вона, не розглядаючись‚ швидко підійшла до вікна‚ розчинила його і перехилилася через підвіконня‚ як через криничну цямрину: а а ах!

Той пташиний крик покликав мене до краю безодні‚ я підійшов до Сани‚ та вона не повернула до мене свого обличчя‚ отак весь час і вдивлялася у ту вирву – а а ах! – і мені здавалося‚ що то сама безодня стогне від радості‚ перекочує у своєму темному лоні кожен несамовитий зойк‚ щоб насититися ним уволю‚ адже безодні й провалля ніщо так жадібно не вбирають у себе‚ як людський крик.

Потім Сана стояла під душем‚ а я лежав на ліжку й курив‚ русалочка на стіні вже не здавалася злою мойрою‚ вона під моргувала мені схвально й заклично‚ у ванній кімнаті рівно шумі ла вода‚ наче Сана ще й досі стояла під дощем‚ який запліднював Богуславський ліс‚ і я не витримав‚ я ледве підвівся з ліжка і зовсім безсилий зайшов до ванної‚ де побачив дві Сани, – та‚ що в дзеркалі‚ стояла до мене спиною‚ а друга стояла до мене обличчям‚ і цю другу я‚ знеможений і безсилий‚ поцілував тричі в очі – у синє‚ зелене і золоте – і сказав: «Чи не випити б нам по чашечці чаю?» – «До біса! – сказала Сана. – Шампанського! Сьогодні будемо пити цілу ніч‚ пити й любитися sans gene[29]».

Я загорнув її у простирадло‚ виніс із ванної і сказав:

– Вечеря давно холоне‚ grande dame!

– А що там у нас сьогодні на вечерю? – спитала вона.

– Смажений судак.

– Чудово. Ніхто смаженого судака не їсть гарячим.

Цього разу Сана зодяглася сама‚ лиш попросила мене застебнути ліфчик‚ і я знов піймав себе на тому‚ що мене до одуріння зворушують її гострі лопатки – вони були якісь ще зовсім дитячі і справді нагадували пуп’янки крил‚ у яких зачаєно млосне від чуття польоту й падіння.

Коли ми зайшли до бару‚ рибалок уже не було‚ на їхньому місці сидів міліціонер у формі майора (ми в рівних вагових катеґоріях‚ подумав я) і мій симпатичний‚ мій найпрекрасніший із усіх наземних приматів Кінг Конг на ймення Жора. Він кивнув мені‚ як давньому знайомому, і‚ кинувши оком на Сану‚ склав губи в трубочку‚ з якої ледь не вирвався свист.

Майор‚ як і належить людині у формі‚ холодно обмацував нас очима‚ мені здалося‚ що зараз йому заманеться перевірити у нас документи чи бодай запитати суворо: «Хто такі?» – і тоді я відповім без зайвої скромності: «Майор Марголін. Муніципальна поліція».

Однак замість майора до нас підійшла Каміла і‚ привітавшись до Сани‚ оцінила її тим коротким поглядом‚ яким може глянути лише жінка на жінку. Але таця в її руках не схитнулася‚ поклади яйце – не покотиться‚ і Каміла поставила перед нами дві тарілки окуневої юшки і гору смаженого судака – усе свіже й гаряче (вона‚ ця Каміла‚ добре зналася не лише на кулінарських таємницях)‚ а раки пообіцяла принести пізніше. Ми ще замовили пляшку шампанського, пляшку білого сухого мартіні (під судака!)‚ і Сана‚ піднявши келих, сказала:

– За удар грому. Від якого не страшно померти.

Ми швидко хмеліли‚ нам так добре було‚ що я готовий був обняти свого дорогого Кінг Конга‚ готовий був закупити всі банани‚ які були в Каміли‚ для цього добросердого примата‚ котрий замість бананів‚ мабуть‚ їв тільки груші‚ через те й голова його стала велетенською грушею‚ а що подарувати вам‚ мій дорогий майоре‚ – хочете? – я зніму із погонів свою зірку і причеплю вам‚ ви станете підполковником і вже не будете так запобігати перед Жорою‚ заглядаючи йому в рот.

Визнаю‚ я був несправедливий до пана майора‚ адже Жора розповідав такі цікаві речі‚ що я й собі наставив вухо:

– Я ніде так не наїдався винограду‚ – казав він (ну от‚ а я, дурний‚ про банани)‚ – ніде так не наїдався винограду‚ як в Афгані.

То був клас! Я й Вовці‚ молодшому братові, написав: забриють в армію – просися в Афган‚ не пошкодуєш.

– Винограду‚ – хмикнув майор. – Ти шо‚ чокнутий? А стріляють кругом. Не страшно?

– Нє‚ – сказав Жора. – Вір не вір‚ мені було зовсім не страшно.

Погано тільки‚ що‚ коли стріляють‚ у бетеері смердить.

У мене запаморочилося в голові. Не від вина‚ а від прикрої згадки. Найманці‚ які покинули мене в калюжі крові‚ теж про ходили вишкіл Афгану. Непритомніючи‚ я ще почув краєчком свідомості‚ як один пропонував відрізати мені вуха і ніс. Пам’ятаю‚ як, прийшовши до тями‚ я обмацував себе і дивувався‚ що вони цього не зробили‚ і дивився у дзеркало на закривавлене обличчя‚ радіючи‚ що вони не наважилися відрізати мені вуха й ніс.

– Ти пам’ятаєш‚ як я тобі ворожила на кавовій гущі? – спитала Сана.

– Так‚ але щось тут не в’яжеться.

– В’яжеться‚ – тихо сказала вона. – Усе в’яжеться. Навіть твоя стаття про людоїдів сюди підходить.

– Не вигадуй.

– Я про голод. Але не про той.

– Сано‚ не шепчи. А то люди подумають‚ що тут завелися шовкопряди.

– До чого тут шовкопряди?

– Коли вони їдять листя шовковиці‚ то здається‚ ось так шепочуть.

– Давай вип’ємо за шовкопрядів‚ – сказала вона. – Це мудрі істоти.

До бару зайшов сам Саватій. Я думав‚ у нього покотиться слина‚ коли він дивився на Сану. Однак це не була розгнуздана хтивість‚ на його рожевому обличчі проступав навіть дівочий сором‚ і Саватій‚ киваючи нам на знак привітання‚ зніяковіло відвів очі.

Він подав майорові короткопалу руку‚ яка більше пасувала б Жорі‚ а майор‚ перш ніж її потиснути‚ виструнчився‚ наче я віддав свою зірку не йому‚ а Саватію.

– Чого так скромно? – спитав господар мотелю «Млин»‚ оглядаючи їхній стіл.

– Я‚ Саво Даниловичу‚ вже свічуся від фосфору через твою рибу‚ – пожартував майор. – Коли колотимеш кабана?

– Жарко‚ – сказав Саватій. – Хай трохи похолодає. Ніякий дурень у спеку не коле свиней.

– Де ти бачиш ту спеку? – здивувався майор.

– А що‚ Саво Даниловичу‚ – стромив свого носа Жора‚ – Петрович подав непогану ідею. Я б оце й зараз випив штаканчик гарячої крові. Ти‚ Петровичу‚ любиш свіжу свинячу кров?

– Як п’яний‚ то люблю‚ – засміявся майор підполковник Петрович‚ ще не знаючи‚ що я його достроково підвищив у званні. – Якби трохи рідша‚ а то дуже тягуча й солона.

– Ну‚ то будеш їсти кров’янку‚ – сказав Жора. – Ти ж любиш кров’янку?

– Я все люблю‚ якщо є горілка‚ – знов засміявся майор підполковник.

– Як так припекло свіжини‚ то заріжеш барана‚ – сказав Саватій Жорі. – Свиней улітку не колю. Заріжеш барана і зробимо шашлики. Мілю! – гукнув він. – Принеси ще пляшчину‚ бо я сьогодні іду на цілу ніч. Треба зігрітися.

– А що‚ не можна кинути сіті й піти додому спати? – здивувався майор підполковник.

– Ні‚ – сказав Саватій. – По перше‚ твої шмаркачі крадуть сіті. А по друге‚ зараз така фаза місяця‚ що риба йде тільки в китайки[30]. А по третє‚ я люблю ночувати на річці.

Сана торкнулась моєї руки.

– У мене теж ідея, – сказала вона. – Зараз ми всього наберемо і підемо в наше гніздечко.

– Добре‚ – сказав я. – Візьмемо ящик мартіні‚ мішок бананів і підемо в наше гніздечко.

– А перед тим трохи погуляємо надворі.

– Трохи погуляємо надворі‚ – сказав я‚ наче був її відлунням.

Каміла охоче напакувала нам кульки‚ і коли ми зійшли униз‚ я сказав Сані‚ щоб вона почекала‚ поки я все це занесу в кімнату‚ а потім ми погуляємо. Ні‚ сказала вона‚ я піду з тобою. Сана від мене не відходила ні на крок.

Гуляти ми пішли уздовж річки – у протилежний від мосту бік; було темно і прохолодно‚ берегом в’юнилася вузенька стежка‚ однак ми поміщалися на ній удвох.

– Я впізнала його одразу‚ – сказала Сана.

– Кого?

– Саватія‚ кого ж іще.

Я спершу чомусь подумав про Жору. І зрозумів‚ чому не розповів Сані про те‚ що бачив його біля «свого» будинку. Якби вона запитала‚ що б я робив‚ аби раптом його догнав‚ я б не знав‚ що відповісти. А й справді – що б я робив?

Річка дедалі ширшала‚ очевидно, десь нижче за течією її перегачувала гребля. Праворуч від стежки тягся сосновий ліс‚ який усе ще шумів верховіттям (дув горішняк)‚ а ліворуч темніла широка річка‚ і в її очеретах теж ворушився вітерець.

Місяць ще не зійшов‚ хоч я не проти був подивитися‚ у якій він фазі‚ що риба йде тільки в китайки.

Вибираючись на прогулянку‚ ми не зважили‚ що від річки так тягтиме прохолодою‚ і незабаром я відчув‚ що Сана тремтить.

Десь далеко скинулася велика рибина – вона так гучно вдарила по воді‚ що здалося‚ ніби у річку впала людина.

Я пригорнув Сану до себе‚ щоб трохи її зігріти.

– Вертаймося. Ти змерзла.

– Ні‚ – сказала вона. – Мені страшно.

Але в гніздечку Сана ожила‚ попросила налити їй мартіні по вінця і сказала‚ що сьогодні треба пити‚ веселитися й laisser faire, laisser passer[31]. Із того‚ що вона сказала це французькою‚ я зрозумів:

Сана також здогадується‚ що стіни можуть мати вуха.

Потім вона випила майже півсклянки вина‚ а на останньому ковткові попирхнулася і вражено скрикнула:

– Що я‚ дурепа‚ забула! Через тебе я зрадила свою Кіті. Вона ж там задихнеться.

Сана кинулася до своєї сумки‚ хапливо викидала звідти всі речі‚ а потім дістала кумедну мавпочку із штучного хутра. Це була звичайна іграшка‚ але Кіті просто вражала своїм обличчям – на ньому було таке здивування‚ якого не зобразить жоден мім. Досі не можу збагнути‚ завдяки чому творився той вираз безмежного подиву – чи широко поставленими очима і відстовбурченими вухами‚ чи зморщеним носиком‚ не скажу‚ але, дивлячись на мавпочку Кіті‚ я розсміявся до сліз. Сана навіть трохи образилася і сказала з докором:

– Не смійся‚ Кіті цілком нормальна дівчинка. Раніше вона такою не була. Це їй потім щось зробилося.

– Я не сміюся‚ – сказав я і теж похлинувся вином.

– Вона славна дівчинка і спатиме тепер з нами. Раніше вона завжди спала зі мною.

– Добре‚ спатиме з нами. Хіба‚ ти думаєш‚ для кого я взяв оті банани?

Сані це дуже сподобалося. Про банани.

Вона виклала в шафу всі наші речі і попросила налити їй ще.

– Я знаю‚ – сказав я. – Тебе схвилювали оті дурні балачки.

– Які?

– Про свіжу свинячу кров.

– Дурниці‚ – сказала вона. – Я сама люблю м’ясо. Риба – це чудово. Але нам з тобою не обійтися без м’яса‚ бо ми таки повмираємо.

– Завтра неділя. Поїдемо в містечко на базар‚ купимо свинини й попросимо Камілу‚ щоб нам щось приготувала.

– Ми самі зробимо шашлики‚ – сказала Сана. – А в Каміли тільки попросимо емальовану каструлю.

– Ми самі зробимо шашлики‚ – повторив я. – А поки що перейдемо до раків.

– Я раків не їм. Ми з Кіті їстимемо банани.

– У цьому ти солідарна з Камілою.

– У чому? – спитала вона.

– Каміла теж не їсть раків.

Сана змінилася на обличчі.

– Кіті‚ ти чуєш? Цей гульвіса дуже багато знає.

Кіті подивилася на мене ще з більшим здивуванням і з певною мірою осуду.

– Ми цього гульвісу зараз замучимо‚ – сказала Сана‚ стромляючи в рот обчищений банан. – Правда ж‚ Кіті? Ми його раки зараз викинемо за вікно‚ нехай пливуть собі далі. У цього гульвіси вже сперма пахне раками‚ тобі не здається‚ Кіті? Зараз ми це перевіримо.

Сана рішуче рушила до мене‚ а я дивився на нещасну Кіті‚ в якої очка від здивування от от мали вискочити з орбіт.

Згодом я часто згадував саме ось цей момент‚ коли Кіті вперше для мене стала живою. Віднині вона ловитиме найменший порух нашого настрою‚ і це відбиватиметься на її милому личку‚ хоч вираз безмежного здивування переважатиме завжди.

Я вже тієї ночі помітив‚ що Кіті‚ як і ми‚ не збирається спати ще довго і тільки вдає‚ що не зважає на наші любощі; мені здалося було‚ що вона вже дрімає‚ та даю голову на відсіч‚ що її вуха витяглися‚ як у чебурахи‚ коли Сана провела своїми білими тонкими пальцями по моїй щоці – отак‚ тильним боком пальців‚ бо я відчув її гладенькі‚ мов крильця хрущів‚ нігті‚ – й сказала:

– Біжи поголися.

Я зайшов у ванну‚ напінив лице і став голитися поволі‚ бо чомусь думав‚ що ось ось сюди зайде Сана. Проте вона не зайшла.

Повернувшись у кімнату‚ я побачив‚ що вона так само лежить горілиць‚ тільки із заплющеними очима.

– Вже? – спитала вона.

– Так.

– А тепер поголи мене.

І по хвилі додала:

– Вже літо.

Я ледве її не порізав‚ коли Сана зненацька крикнула:

– Кіті‚ ану відвернися‚ паршивка ти мала! Я й так багато тобі дозволяю. – Потім мовила ніжно: – Розумієш‚ маленька‚ це особливий ритуал двох. Ти мені вибач‚ але до цього не можна підпускати нікого. Це‚ Кіті‚ великі чари‚ після цього люди ніколи не залишать одне одного.

Потім я запитав:

– А чим побризкати?

Я запитав щиро‚ бо справді не знав‚ чим довершити такий ритуал – чи своїм чоловічим дезом‚ чи її французькими «Climat».

– Собою‚ – сказала вона. І раптом підвелася‚ ступила до вікна‚ розчинила його навстіж‚ а тоді стала на підвіконня і‚ повертаючись обличчям до мене‚ випросталася на повен зріст у чорній проймі.

Я не знаю‚ яким у ту мить було обличчя Кіті‚ але мене пронизав такий страх‚ що я боявся дихнути.

Вона стояла над прірвою.

– Сано‚ – я молитовно склав руки. – Іди до мене. Благаю.

Сано…

Вона дивилась на мене з якогось небесного світу. Потім таки легко скочила на килим‚ і тієї ж миті я люто схопив її за плечі і повалив долілиць на підлогу. Я карав її сердито‚ як звір‚ і мені з очей сипалися іскри. Я кусав її гострі лопатки‚ ніби хотів з’їсти Санині крила‚ на які вона так необачно покладалася‚ ступивши на край безодні. Я вгамувався тільки тоді‚ коли відчув її конвульсивні здригання‚ і втопив своє обличчя між тими крилами.

Вони були такі безпомічні‚ що хотілось їх ніжити безкінечно‚ спокутуючи вину хижого звіра.

Я здивувався‚ коли почув її задоволений голос:

– Кіті‚ ну як ми провчили цього гульвісу? Ти бачила?

Та цей голос був зовсім інакшим‚ коли вона повернулась до мене обличчям:

– Ніколи не кажи мені про своїх жінок‚ чуєш? Якщо ти коли небудь мене покинеш‚ я це зроблю.

Вранці ми поїхали на базар‚ що вже пах ранніми полуницями (там я ще раз переконався в тісноті цього світу‚ бо за прилавком у м’ясному ряду побачив відмінника народної освіти і щонайменше тричі героя соціалістичної праці Олену Йосипівну Підконюшу)‚ накупили всякої всячини‚ потім я запитав у Сани:

– А що ми візьмемо для нашої маленької Кіті‚ га? Наша маленька Кіті‚ мабуть‚ любить полунички?

– Дуже‚ – сказала вона. – Причому з вершками.

Коли ми поверталися до мотелю‚ я знайшов чудовий привід реабілітуватися перед Саною і сказав‚ що навіть каструлю не позичатимемо в Каміли‚ адже ми ще не провідували мого найліпшого тутешнього приятеля‚ який живе ось тут‚ по дорозі‚ у Некричах.

Григорій Іванович був удома («Ви не уявляєте‚ пане брате Андрію‚ яку приємність…»), я познайомив його із Саною‚ він запитав‚ чи це не дружина часом‚ а я сказав‚ що дружина‚ звичайно‚ недавно побралися‚ оце ж і заїхали до вас‚ Григорію Івановичу‚ відзначити цю подію. Поки замочувалося м’ясо‚ я ще вистругав шампури із сирих дубців‚ розіклав на подвір’ї багаття‚ напалив жару‚ а пізніше‚ коли вже подвір’ям стелився запашний димок‚ змішаний з ароматом підпеченої свіжини‚ Григорій Іванович раптом сказав: «Я вас‚ Оксано‚ знаю давно‚ – сказав цей золотий дідок‚ хитро поглядаючи на неї. – А знаю я вас тому‚ що мені чоловік ваш давно про вас розказував». Я зумівся на цього чудного дідка‚ бо ніколи йому не казав про Сану ні слова‚ але хай буде так‚ хай буде так‚ усміхався я до неї‚ усміхався до дідка й до синього неба‚ якого вже не бачив хтозна скільки‚ я ледь ледь пам’ятав це небо‚ де колись у моєму дитинстві кричали невідомі мені птахи, де стояла моя бабуся в синій кофтині у білий горошок, де стояли мої батько мати, що так рано пішли з цього світу в те царство небесне, де плачуть, і плачуть, і плачуть пташки з мого раю дитинства, такого короткого раю, що я лиш пам’ятаю, як мама мені подає пучечок суниць, такого короткого раю, що я лиш пам’ятаю, як моя бабуся копає копає копає копає копає картоплю, вона сто років проходила в одній кофтині і сто років лише копала картоплю, вона копала її на колінах, копала рачки і лежачи, падаючи з ніг біля тієї картоплі, щоб потім, викопавши, знову загорнути її в землю – і так безкінечно, людина прийшла на цей світ, щоб сто років ходити в одній синій кофтині у білий горошок і сто років копати картоплю, щоб знов зарити її у землю, благаючи в Бога тільки дощу, більш нічого, тільки дощу, не знаючи, що на цьому світі є море, мартіні й Париж, а тому я звинувачую тебе, світе, замовкни, високий суде, тепер моя черга звинувачувати і я звинувачую тебе, жорстокий світе, хоч ти до мене глухий, ти зумисне зробив мою мову мертвою, аби не чути цього, та я волаю j’accuse[32]– ж’акюз, ж’акюз, ж’акюз! – за те, що ти придумав оцю картоплю, за те, що я перекинув догори дном усі магазини в Парижі, поки знайшов собі синю теніску в білий горошок, за те, що ти зробив мертвим грабаром мову бранців картоплі, – я звинувачую! – ж’акюз, ж’акюз, ж’акюз, але запам’ятай, світе: коли я постану із праху, то поведу тебе за собою.

Однак помовчімо хвилину, бо он уже йде Золотий Дідок, він іде до нас із пошарпаною книжечкою, написаною мертвою мовою, він сідає біля вичахлого багаття і читає цю книжечку автора самогубця, книжечку, яка варта ста Нобелівських премій, але в Стокгольмі не знають тих, що пишуть мертвою мовою, не знають смаку печеної картоплі, не знають, що ген оте поле, залите літнім сонцем, насправді вкрите снігами, і крізь ті сніги, загубивши дорогу, бреде і бреде ще один самогубець, який замість пензля взяв шприц і витиснув з нього мертві сухі дерева і порожні пташині гнізда, можливо, гнізда тих птахів, які кричать із мого дитинства і падають, падають, падають на землю, згорнувши крила. …Я знов за кермом хмільний, я кидаю виклик дорожньо‑патрульній службі, на повну гучність вмикаю мою любу Марину Одольську, яка своїм красивим ротом намагається вдихнути життя у мертві слова, я блефую, бо я зовсім безсилий і допомогти мені може тільки великий блеф, коли людина бездоганно вдає, що знає те, чого насправді не знає або не може довести, і я піду на цей блеф доконечно, чого б він не коштував, адже я в цьому ділі мастак, справжнісінький дойда, я блефую уже давно, пишучи дисертації вченим недоумкам, пишучи програми для найпроґресивніших партій, вихваляючи високих політиків і сміючись там, де треба плакати, моє життя давно стало великим блефом і я знову піду на нього через безсилля і невідомість. Вже скоро. Бо я таки знаю збіса багато, лиш вичікую слушний момент.

А поки що я беру Сану, беру свою телескопічну вудку, і ми йдемо рибалити. Ідемо тією стежкою, що в’ється уздовж річки, чуємо, як постогнують розкуйовджені сосни, і там, поміж сосон, я бачу невеличку ферму, де можна копнути черв’яків. Непоказний цегляний будиночок, у якому, видно, хтось живе, поруч загорода, де бродить з десяток овець, саж для свиней, і невідь звідки виринають два собацюри – один білий, другий чорний, завбільш ки як телята, але добре навчені собацюри, бо коли зачули свист, повернули назад, і тоді я побачив Жору з ножем у руці, що поблискував проти сонця, і здогадався, що це ферма Саватія. Жора таки справді різатиме барана, бо в руках у нього ніж, як баґнет, привезений, видно, з Афгану.

– Чи не можна десь тут копнути черв’яків? – спитав я, а він відповів, що можна, чого ж, тільки тут на черв’як нічого не ловиться, тут треба ловити на шмаровидло, тобто на сиру розколочену манку, пояснював Жора, усміхаючись проти сонця, і ніж виблискував у його руці, мов живе срібло, а коли ми пішли далі, то згодом почули овече бекання, яке ще довго вітер носив поміж сосон, ми йшли і йшли, поки не забрели в дику місцину, де вже й очерет стояв, мов той ліс, але ми завернули у сосни, полягали там горілиць і довго дивились на крони дерев, які коливалися в синьому небі по колу. …Я відійшов трохи вбік, розклав вудку, відкусив гачка від волосіні і прив’язав до неї червону полуницю, а потім, мовби закинувши вудку в невідому мені глибочінь, тримав її так, щоб полуниця звисала якраз над Саниними вустами. Вона відразу зачула здобич, але не кидалася на неї, як хижак на блешню, вона м’яко ворушила ротом, ледь ледь торкаючись до наживки, а потім таки поволі, як рибина, втягла її в себе, і я легенько підсік.

Золота рибина, тихенько попискуючи і звиваючись, ішла до моїх рук, золота луска спадала від того звивання, а коли я взяв її обіруч, попросила місячним голосом:

– Відпусти мене. Я тобі виконаю будь яке бажання. І ось тут у мене вихопилися зовсім недоречні на ту мить слова, досі не можу собі простити.

– Бажання? Я, Сано, хочу, щоб ти завтра поїхала додому.

У неї був такий вираз обличчя, ніби я відважив їй ляпаса.

– Додому? Я?

– Так, Сано, до Києва.

– А ти?

– А я приїду післязавтра.

– Чому?

Тепер мені здається, що Сана здогадувалася про мій намір, адже ми вже думали і говорили однаково.

– Так треба. Інакше ми ніколи не зробимо те, заради чого сюди приїхали.

Я сказав ще одну велику дурницю. Адже виходило так, ніби все, що відбулося між нами, було другорядним. Вона не спитала, що я замислив, тільки повторила те, що вже казала на цьому березі:

– Мені страшно.

– У нас немає іншого виходу, – сказав я.

– Може, я побуду у Григорія Івановича? І тут я відчув, як кам’яніє моє серце.

– Ні, – сказав я. – Я відвезу тебе на автовокзал. Ти поїдеш до Києва. Таке от… моє бажання.

Потім ми довго сиділи мовчки і їли полуниці, не відчуваючи смаку, їли їх, як траву. Я ловив її відсутній погляд, та він був дуже далеко.

Сана ковзнула рукою у свою малесеньку сумочку (вона ніколи з нею не розлучалася) і дістала сигарети.

– У Києві ти покинеш палити, – сказав я.

– Це твоє друге бажання?

– Так, є ще й третє.

– Цікаво.

– Я хочу, щоб ти на ту одну ніч залишила мені Кіті.

– Добре, – сказала вона. – З тобою спатиме Кіті.

Попереду у нас була ще доба, і Сана не збиралася її труїти.

Навпаки, згодом вона стала жартувати більше, ніж будь коли, у неї вселився якийсь сміхотливий біс.

– Чуєш, Кіті, завтра ти сама спатимеш із цим гульвісою, – сказала вона, і бідна мавпочка завмирала від подиву. – Та ти не хвилюйся, нарешті і ти зможеш avoir la main dans la pate[33], мною він уже наохотувався, але ще не знає, що чекає його цієї ночі. Він, цей гульвіса, думає, що вже побачив вищий пілотаж. Ні, рідненький, усе ще попереду. За свої три бажання ти сплатиш виконанням моїх десятьох. Збирайся, я хочу раків!

– Сано, ти ж не їси раків.

– Тепер буду їсти. Мені страшенно подобається, як вони пахнуть. Ми зараз підемо до бару, замовимо горілки, пива і раків.

Ти ще не бачив мене п’яною.

– Таке враження, що ти вже п’яна.

– Тоді зодягай мене. – Вона подала мені чорні колготки з вирізами угорі і підняла ногу. – Мерщій.

– Якщо я не помиляюся, спершу зодягають…

– Ти якраз помиляєшся. Ти нічого не тямиш у жіночих туалетах. Роби, що кажуть. Одні трусики ми вже посіяли у Богуславському лісі.

– Так… що далі?

– Тепер подай мені сарафанчик.

– Сано, у тебе все буде зверху.

– Знизу, – сказала вона. – Ти і в цьому нічого не тямиш. Як я могла закохатись у такого bonhomme[34]! Вона подала мені ліфчик.

– Поцілуй мене. Швидше. Pas sur la bouche[35]. Ліфчиком вона затулила обличчя Кіті.

Коли ми піднімалися до бару, я молився, щоб там було порожньо, але ще знадвору почув п’яні вигуки. Два столи було зсунуто докупи, розпашіла компанія, вочевидь, довершувала справу, яку Жора розпочав своїм блискучим багнетом. Він теж був тут, як і Саватій Ярчук. Серед інших чоловіків я впізнав ще одного свого доброго друга, котрого вчора підвищив у званні, а він, невдячний, прийшов сьогодні в цивільному. Втім, трохи пізніше я зрозумів, що тут зібрався чи не весь начальницький склад МВС районного масштабу, щоправда, з ними було всього лиш дві жінки, але одна з них так верещала, що могла замінити добрий загін амазонок.

Принаймні меланхолійний голос Елли Фіцджеральд губився в тому вереску, як комариний писк.

До нас підійшла Каміла, і я помітив, що вона теж напідпитку. Ґудзики на її блузці розстебнулися нижче молочних залоз, і я боявся, щоб її дубівки не випорснули нам на десерт. Втім, до десерту було ще далеко. Моя grande dame, очевидно, підігріта виглядом процептивної мулатки, попросила принести пляшку «Старокиївської», два пива і всі раки, які повзають на кухні.

– Живі? – спитала Каміла.

– Ні, червоні, – відповіла Сана. – Хіба ви не вмієте пекти раків? – Їх варять, – простодушно сказала Каміла.

– Ну то й зваріть.

– Це все? Більш нічого?

– Решту принесіть на власний розсуд.

– Добре, можете на мене покластися, – відплатила Каміла теж двозначною фразою, дивлячись на мене.

Ось так і на нашому столі з’явилася частка того баранця, якого Жора приніс у жертву добірному товариству. Подумки я повісив йому на груди орден «Дружби народів».

«Старокиївська» була з холодильника, але виповнювала жили таким раптовим теплом, що все здавалось прекрасним – і цей затишний бар у надрах могутньої тверджі, і корабельні сосни за вікном, які ніколи не знали, що таке затишок, і яким не страшний був уже й самум[36]. Я обчищав Сані раків, облузував шийки і складав у її тарілку, вона їла їх уперше в житті і дивувалася, чому, дурна, не розкуштувала раніше, чому вона все гидувала, навіть баранину, яку теж оце їсть уперше – так чудно холоне на губах ця баранина, але раки – річ особлива, це окрема стаття, мій любий, ти будь обережний із цими раками, адже вони дуже сприяють виробленню андрогенів, сказала Сана, атож, чоловічих статевих гормонів, коханий, тих андрогенів, які обумовлюють і сексуальність, і аґресивність самців водночас, затям це, мій любий, це дуже важливо.

Елемент агресивності присутній навіть в еротичних фантазіях, але бач… – білу облузану шийку вона поклала між білі зубки, – річ у тім, що ця агресія здебільша буває умовна, грайлива, ми її ще називаємо інструментальна, мій любчику, а буває хижа, ворожа, спрямована на цілковите знищення. І я хочу, щоб ти це затямив.

Звичайно, ти хлопчик розумний, ти добре знаєш, до чого доводить людину голод, як знаєш і те, що голод буває різний.

– Ти хочеш, щоб я поїхала, і я поїду, – вона знову випила, але замість рум’янців на її обличчі проступала холодна блідість. – Це твоє чоловіче право. Я розумію, що… nous ne pouvons pas faire des petits exercies d’heroisme – il faut fаire les grandes compositions[37]. А тому вважай мене просто повією.

– Перестань, Сано.

Дата добавления: 2015-06-28