Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Частина друга 5 страница




– Ми своє зіграємо‚ – сказав я. – А поки що нас цікавить інше.

Гольденберга вбито за золото. А за що вбито Олексу Остапчука?

Ефект‚ треба сказати‚ був вище середнього‚ хоча й не сягнув тієї німої сцени‚ яка планувалася за моїм попереднім сценарієм.

Ярчук із Жорою тільки перезирнулися. Більше враження моє запитання справило на Камілу‚ незважаючи на її загальмованість.

Вона подивилася на мене‚ і здавалося‚ що чоловічки в її очах розширилися аж до білків.

Я чув‚ як у Жориному лобі заскрипіли незмащені коліщатка‚ але крутилися вони явно не в той бік.

– Це все‚ що ти знаєш? – спитав Ярчук. Він витер долоню об штани‚ проте цього разу не стільки від того‚ що вона пітніла‚ як хотів помацати праву кишеню. Я давно зрозумів‚ що «Макаров» холодить або гріє його праве стегно.

– Ні‚ не все‚ – сказав я. – Але нас цікавить насамперед Остапчук. Він поїхав сюди торік у суботу‚ шостого грудня…

– Кого вас? – занервував Ярчук. – Кого це вас?

– То не є так важливо‚ пане Саватію‚ – сказав я підкреслено офіційно‚ звертаючись до нього «за святцями»‚ і це мало‚ мабуть‚ ще більший ефект‚ ніж моя згадка про Гольденберга. – Ми до певної міри з вами колеги‚ пане Саватію‚ але якщо по правді‚ то я не збираюся здавати вас до рук правосуддя. Я‚ як і ви‚ клав на нашу міліцію і наші суди‚ я не довіряю цій офіційній банді‚ якій місце по той бік ґрат. Але я хочу знати‚ пане Ярчук‚ навіщо ви вбили Олексу Остапчука.

– Звідки ти знаєш‚ що я його вбив? – спитав він‚ і тепер настала моя черга ворушити коліщатками. Саватій уже не казав‚ що такого не чув і не знає‚ тож не можна було давати йому ані секунди на роздуми. Ліпше гнати казочку про солом’яного бичка‚ аніж мовчати.

– Бачите‚ пане Ярчук‚ ми знаємо дуже багато. Вам‚ напевно‚ відомо‚ що віднедавна картини Остапчука мають великий попит на Заході. Ви це знаєте‚ – знову наголосив я‚ наче підіймав його з темних глибин до рівня свого (нашого) інтелекту‚ залишаючи в темноті лише Жору Гориловича. – Річ у тому‚ що американці‚ французи‚ німці‚ скуповуючи Остапчукові картини за безцінь‚ продавали їх за фантастичні гроші. Повірте мені‚ що Гольден бергове золото порівняно з Остапчуковими роботами – це ніщо‚ і ви самі розумієте‚ що за них точитиметься guerre a outranse‚ тобто війна до останнього.

Я навмисне підкинув слівце друге французькою‚ ніби знов таки витягував Ярчука за вуха з глибокої темряви і водночас натякав‚ що маю прямий зв’язок із тими‚ хто за Остапчука вестиме війну до останнього. Тим більше‚ він‚ звичайно ж‚ чув ще раніше крізь «вуха» стін‚ що ми із Саною часом переходили на цю аґентурну мову.

Наголосивши на війні до останнього‚ я дозволяю собі невеличку паузу і відчуваю‚ що для повного кайфу мені не вистачає тільки сигаретки. На приліжковій тумбочці лежить моя коробка «Мальборо» і запальничка‚ однак я не переконаний‚ що вже настав той момент‚ коли можна наполягати на правах людини‚ які так блискуче розписані у програмних документах моєї дорогої партії.

Щоб хоч трохи потамувати нікотиновий голод‚ я намагаюся набрати повні легені повітря‚ але це мені не вдається – давно вже не можу дихати на повні груди. То про що ми там говорили? Ага‚ про війну до останнього.

– Бачите‚ пане Ярчук‚ сталося так‚ що ви ненароком втрутилися в чужі плани. Ви нейтралізували найвигіднішого партнера для… скажемо м’яко… для мафії‚ яка б давно викрила ваш злочин‚ але поки що їй це невигідно. Бо коли стане відомо про смерть Остапчука‚ його картини автоматично перейдуть у власність держави.

– Що він заливає? – не втерпів Жора Горилович‚ у якого лобові коліщатка явно заїло. Я подумав‚ що після мого удару в голову із того механізму могла навіть випасти якась гайочка типу храповика. – Що він тут тюльку жене?

Однак Саватій Ярчук наставив проти нього свою безпалу долоню‚ а потім витер її об штани.

– Помовч‚ – сказав він. – Я люблю на ніч послухати казочку.

– Уже північ‚ – огризнувся Жора Горилович‚ глянувши на свій наручний годинник.

Я подумав‚ що Сана вже добралася до Києва‚ а я досі не можу завершити цей кошмарний спектакль. Та незважаючи на те‚ що вона вже, мабуть, стоїть під душем‚ мною була відведена цікава роль і для Сани‚ яку я тримав на десерт або‚ як кажуть грамотні люди‚ під finale.

– Ну ну‚ – підохотив Ярчук.

– Я розумію‚ що тим‚ для кого найбільшим шедевром малярства стала оця русалочка‚ не кладеться голови‚ що на аукціоні «Сотбі» можна продати за сто тисяч картину‚ на якій намальовано всього на всього стерню. Розумієте‚ пане Саватію‚ – звертаюся я тільки до нього‚ як до людини‚ котра вже вилізла з темряви‚ – намальовано не пшеничний чи житній лан‚ а всього лиш стерню?

– Ну то й що? – йому також ще не доходило. Перебільшуючи інтелектуальні можливості Саватія‚ я міг фатально переграти‚ адже шкідливо забивати мізки вищою математикою там‚ де осягають ази арифметики. Навіщо сільському драматичному гурткові система Станіславського? І я опускаюся на щабель нижче:

– Що? Нічого. Тільки якщо не стане й мене‚ то ці хлопці перекинуть догори ногами ваш млин разом із райвідділом міліції.

Я вас запевняю‚ пане Ярчук‚ що ці хлопці висушать Тікич до дна і знайдуть не тільки мене і свого улюбленого художника…

Здається, настав той момент‚ коли можна було попросити дозволу закурити‚ але я вирішив ще раз повторити їм табличку множення.

– Вони куплять «Беркут» і «Кобру» разом із тельбухами міністерства внутрішніх справ і завтра ж випустять воду із річки.

Дозвольте? – я показав на тумбочку‚ де лежали сигарети.

Саватій кинув їх, не підходячи до мене‚ а навздогін кинув запальничку‚ і я все це спіймав не з меншою спритністю‚ ніж мій бойовий побратим Жора ловить ножа за колодочку. Перш ніж запалити сигарету, я взяв з підлоги свою персональну пляшчину і відпив другий ковток.

– Усе це сон рябої кобили‚ – сказав Саватій. – Ніхто нічого не доведе… Нічого не знайде.

– Бачите‚ пане Ярчук‚ – я випустив кільце диму‚ сподіваючись‚ що воно допливе до Жориної голови і‚ можливо‚ замінить ту шайбочку‚ яка випала з його лоба‚ але бездоганне коліщатко розсіялося трохи раніше‚ – річ у тім‚ що не тільки ви стежили за мною. Між іншим‚ хочу сказати‚ що стежили не зовсім професійно.

Наші люди могли зняти колеса з вашого фургона ще на вулиці Руставелі‚ але це не входило в їхні плани‚ – я знов пустив кільце диму вбік Гориловича. – Бо вони‚ скажу вам‚ пане Саватію‚ як професіонал професіоналові‚ почали стежити за вами набагато раніше‚ ніж ви за мною. Ви‚ мабуть‚ здивуєтеся‚ але це почалося ще за два місяці до смерті Остапчука. Якщо хочете точніше‚ то це почалося торік у жовтні. Можу назвати навіть число. Поганеньке‚ треба сказати‚ число‚ ну‚ зовсім нещасливе. Двійка‚ вона взагалі фатальна‚ а для вас тим більше‚ пане Ярчук. Ви вже тоді однією ногою стояли в ямі, і хоча вичухалися після операції‚ думаю‚ що ваш кінець був позначений саме цим числом.

Це вже була для нього бомба. Я побачив‚ як його червоні щоки беруться синюватим багрянцем‚ і струсив попіл із сигарети на підлогу. А потім, усміхаючись до Саватія, як до найлюбішого друга‚ сказав зовсім по приятельському‚ наче хотів його заспокоїти.

– Власне, стежити почали не за вами‚ тут не ваша вина‚ пане Ярчук. – Я пішов на величезний ризик‚ оперуючи вже не фактами‚ а тільки своїми домислами‚ що має великий ефект у театрі і пахне грозою в такій от грі‚ яку затіяв я: або пан‚ або пропав. – Стежили за всіма‚ хто наближався на небезпечну відстань до Остапчукової майстерні і міг покласти око на його картини. Найбільшу увагу наших хлопців тоді привернула одна дуже імпозантна особа‚ яка‚ на їхню думку‚ також могла мати іноземне походження. – Краєм ока я помітив‚ як збирає себе до купи Каміла. Свої ножиці вона стулила давно‚ а тепер уся змотувалася в тугий клубок. Та я не наважився казати прямо‚ хоча й зробив такий прозорий натяк‚ що його міг розкумекати навіть Жора Горилович. – Бачите‚ пане Ярчук‚ до майстерні художника рідко заходять мулати‚ а тим більше в спідниці. І це не могло не викликати підозри.

Настає така тиша‚ що тільки чутно‚ як крутяться іржаві коліщатка. Потім щось вдарилося об шибку – чи великий нічний метіль рвався до світла‚ чи кажан зачепив крилом.

– Сука… – видихнув нарешті Саватій. – Я знав‚ що ти з ним була… Знав! – Його мокра долоня треться об праву кишеню. – Це все через тебе‚ це ти…

Я думав‚ що він кинеться її душити‚ але Ярчук не був таким кровожерливим‚ яким я уявляв його спочатку. Тож звернувся до нього зовсім спокійно‚ наче давав дружню пораду:

– Але вам не варто було його убивати.

– Я не вбивав‚ – сказав він.

– А хто? – я подивився на Жору Гориловича. Він склав губи трубочкою‚ мовби безгучно насвистував. Так вдають абсолютний спокій‚ і в Жори це непогано виходило. Він похитав своєю грушею і навіть злегенька всміхнувся.

– Хто? – тихо і владно спитав я‚ ніби моє тут було зверху.

– Сука‚ – сказав Ярчук. – Це вона його вбила.

Тепер заклинило мої бездоганно змащені коліщатка, і я тупо подивився на Камілу:

– Ти? Я не повірю.

Нічний метелик знов ударився об шибку.

– Я‚ – сказала вона‚ дивлячись в одну‚ лише їй видиму точку.

– Навіщо ти це зробила?

– З жалю‚ – сказала вона. – Альоша і так не хотів жити. А вони… вони б над ним знущалися‚ перш ніж… Тоді я вихопила в Сави пістолет і вистрелила. Я сама не знаю‚ як це вийшло. Не хотіла‚ щоб його мучили.

Отже‚ все таки coup de qrace – удар з жалю‚ а певніше – удар‚ що кладе край мукам.

Я не міг змиритися з крахом своєї логіки‚ не міг спокійно дивитися‚ як знов розсипається моє намисто‚ і‚ намагаючись його врятувати‚ сказав Саватію:

– Але фактично убили його ви. Камілин постріл тільки випередив ваш‚ щоб не завдавати Остапчукові більшої муки.

– Ні‚ – сказав він‚ і його червоні щоки сіпнулися під нападом істерики. – Я взагалі нікого не вбивав! – закричав Саватій. – Я…

– Чо’ ти перед ним виправдовуєшся? – перебив його Жора Горилович. – Пора кінчати цю комедію… без Каміли. Тепер у них нічого не вийде. – Пучкою великого пальця він провів по лезу ножа‚ ніби пробував його на гостроту.

– Звичайно‚ це ваша справа‚ – сказав я. – Але по дружньому я б не радив вам цього робити. Уже завтра вранці тут буде спецназ.

Ви просто недооцінили ту жінку‚ яка видавала себе за путану. Ви даремно її звідси випустили. Розглядаючи нас крізь русалочку‚ ви‚ пане Ярчук‚ зациклились на одному і не помітили найголовнішого. Вас уже ніщо не врятує‚ бо є дуже багато слідів. Тому ви справді можете мене вбити – одним убивством менше‚ одним більше – яка різниця? До того ж на ваш слід справді натрапив я.

Чому б і не поквитатися вам за це‚ якщо все одно світить вишка. Я‚ наприклад‚ тут вас цілком зрозумію. І дивуюсь тобі‚ бача‚ чого ти й досі цього не зробив. – Я взяв пляшку і відпив свій третій ковток.

Моя холоднокровна згода на смерть дала чи не найразючіший ефект зворотної дії.

– Я нікого не вбивав! – по баб’ячому заверещав Ярчук. – І Гольденберга вішав не я‚ бо ніколи не зміг би цього зробити сам.

Жоро‚ скажи йому!

Жора Горилович підвівся‚ але підійшов не до мене‚ а до Ярчука.

Він розмахнувся і навідліг затопив у червону баб’ячу пику кулаком‚ у якому затискав колодку ножа. Саватій беркицьнувся на ліжко‚ і з його щоки полилася така червона кров‚ наче хтось перекинув пляшку з кагором. Він навіть не охнув‚ непритомніючи від удару‚ а може‚ й від страху.

Наступної миті Жора Горилович уже стояв переді мною і‚ зігнувшись‚ тупцював з ноги на ногу‚ як це завжди роблять ті‚ що нападають з ножем. Він усміхався‚ в його очах зблискували такі божевільно садистські іскри‚ що я переконався остаточно: Ярчук ніколи нікого не вбивав‚ він і в цьому ділі був лише пасивним спостерігачем‚ який отримував задоволення від споглядання‚ навіюючи собі‚ що насправді чинить усе сам‚ насправді здатний на все і навіть на вбивство.

– Скажи‚ скажи‚ що ти все видумав‚ бача‚ – коливалася переді мною велетенська груша з кривою пащекою‚ яку цього разу я не міг дістати ногою. Варто було обіпертись руками об бильця крісла‚ щоб звестися‚ і цей ніж пронизав би мене наскрізь. – Ти ж узяв нас на понт‚ а цей сцикун тобі повірив. Скажи‚ що ти валяєш дурку‚ а то я тобі зараз відріжу вуха. Чуєш? Що тобі спершу відрізати – вуха чи ніс? Чи і те‚ й те разом. Чи‚ може‚ тобі спершу відрізати… яйця і послати посилку тій курві. Я знаю‚ де вона живе. Я знаю набагато більше‚ ніж ти і цей сцикун‚ який уявляє себе божком.

Мені нічого не лишалося‚ як знову вступати у бійку з цією горилою. Принаймні я спершу помру‚ а вже потім він одріже мені вуха і ніс. Не крутись‚ моя бідна голівонько‚ не крутися‚ кажу тобі‚ бо ти паморочишся уже від самих оцих слів‚ які колись довелося тобі почути в калюжі крові. Але тоді їх було багато‚ а зараз він‚ можна сказати‚ один‚ не крутись, і, можливо, нам пощастить, не підводячись із крісла, влучити його ногою в колінну чашечку, тільки треба вибрати слушний момент, бо іншого більш не буде, тож треба його чимось відволікти, вибираючи той єдиний момент, і я сказав йому чисто по людському, мені аж самому гидко стало від того, як я чемно звернувся до нього, ніби сподівався на якусь поблажку чи співчуття.

– Жоро, – сказав я. – Ти чудово знаєш, що я не блефую, адже я сам випровадив Остапчука в дорогу. Він сказав мені, куди їде, він сам дав мені ключ від квартири на Рогнідинській і попросив…

– Що що? – одвісив щелепу Жора. – Що він тобі дав? Ключ?

Від квартири? На Рогнідинській? Де ж він його взяв? – І раптом зайшовся таким сатанинським реготом, ніби сміялося відразу десять Василів Івановичів. Мабуть, це був якраз той момент, коли я мав би відважитись на свій вирішальний удар, але той сатанинський регіт пришпилив мене до крісла, аж мороз пішов поза шкірою, бо я раптом збагнув, що сказав щось не те, я зробив непоправну помилку, покладаючись на свою фантазію, яка досі мене не підводила.

– Ти все брешеш, бача, – сказав він, підступаючи до мене. – Ти брав нас на понт від самого початку, а тому підеш до свого Остапчука годувати раків. Там вам буде весело, там вас буде не тільки двоє, бача. Але перед тим я все таки трохи тебе поштрикаю…

Його гладезна туша насувається на мене, ніж виблискує в руці, як живе срібло, що так швидко дістає до серця, а я ще ні, ні, не дістану ногою до його колінної чашечки, хоча ця туша вже заступила мені весь світ, я нічого не бачу, крім неї, я тільки чую хиже сапання смердючого звіра, а ще… ще раптом чую, як десь там, за його спиною, різко відчиняються двері до кімнати над прірвою, спершу я думаю, що то втекла Каміла, щоб не бачити цього жаху, але ні, Каміла застигла на своєму стільці, Саватій Ярчук і досі лежить непритомний упоперек ліжка, і з рани на його щоці тече кров, мов червоний кагор із шийки ненароком перекинутої пляшки, а там, за горилячою тушею, яка заступила мені весь світ, різко відчинилися двері.

 

 

 

Далі все відбулося в одну мить, як удар блискавки, коли при її світлі бачиш усе довкілля і, засліплений раптовим сяєвом, водночас не бачиш нічого. У мене мовби було сто очей, та кожне око дивилося крізь туман, і в тому в’язкому тумані кожна мить уповільнювалася і розтягувалась до безкінечності.

Туша різко, упівоберта повертається до дверей, я схоплююся з крісла, націлений праворуч, бо ніж у нього в правій руці, краєм ока ще помічаю, що з ліжка підводиться, прочумавшись, Саватій, стріпнулась із заціпеніння Каміла, повертаючи голову до дверей, і в якусь часточку секунди, вважай, у польоті я змінюю своє рішення і продовжую свій порив далі праворуч, аж до Саватія, зовсім легко вихоплюю в нього «Макарова», яким він тільки вимахує і таки, мабуть, справді ще не стріляв ні в кого, потім усі мої сто очей шугають на двері, усі мої сто очей розширюються до розмірів місяця повні, вони просто розчахуються як від прямого удару блискавки, бо там, на порозі – Сана!!! – на ній моя синя теніска в білу крапочку, на ній сині джинси, – вона десь перевдяглася в дорозі, вона десь зійшла із того мікроавтобуса, вона цілу дорогу була на голках, а десь біля Калинового Куща чи Богуславського лісу не витримала, зійшла з автобуса і стала добиратися назад, до мене, вона поспішала щодуху, ловлячи підряд усі попутні машини, і от нарешті дісталася, проникла в цю тверджу і стала на порозі кімнати над прірвою – моя кохана косичка, мої очі тернові, сині джинси і синя кофтина у білий горошок, яку сто років носила, не знімаючи, моя столітня бабуся, вернися, дитино, куди ж ти прийшла, тіка‑а‑ай! – та вона прикипіла до того порогу, в руці у неї малесенька «Беретта», яка поміщалася на споді її маленької сумочки, такої маленької, що там не вмістився б «Марголін», – кидай його і тікай! – але вона прикипіла до того порогу, шукаючи мене очима, і, коли в повітрі свиснув ніж, тільки й устигла змахнути руками і відвернутися усім своїм тілом, бо вона була ще зовсім маленька дівчинка і злякалася того свисту, вона просто відвернулася від нього на коротку мить, і тієї короткої миті ніж увійшов у неї, якраз у те місце, де в неї було крило, вона скрикнула, як пташка, і стала навзнак падати із високості, і падала, падала тисячу літ, це я вперше побачив, як падає пташка із високості, згорнувши крила, і я помирав разом із нею, я підняв свою мертву руку і розрядив усю обойму в горилу, а потім упав на коліна і висмикнув із її крила довгий ніж, на ньому не було крові, він чисто сяяв живим сріблом, і в мені спалахнула надія; та відразу ж на тому місці синя кофтина у білий горошок стала темніти, на ній ширилася чорна пляма, я затис її рукою і, не знаючи, що робити, попросив:

– Сано, не помирай.

Потім, не відриваючи долоню від рани, обережно повернув її лицем до себе. Очі її були закриті, бліде обличчя вражало холодною білизною.

– Сано, не помирай.

Я взяв її на руки і пішов коридором до виходу. Двері, що вели на сходи, були замкнені зсередини, але в них стримів ключ. Як же ти сюди зайшла, моя пташко?

Надворі майже розвиднилося, мені здалося, що вже ранок, але ні – то світив повен місяць, який дійшов божевільної фази і сіяв на землю холодне мертве сяйво.

Я намацав у мокрій кишені ключі, відчинив машину і, натиснувши важілець, відсунув сидіння далі від керма, щоб сісти разом із Саною, не випускаючи її з рук. Це виявилося не так і складно, мені навіть майнула шалена думка, що відтепер ми завжди будемо їздити саме так. Я тільки переклав Сану на ліву руку, перехопивши другою долонею рану, і тепер вільно міг перемикати коробку передач, пускаючи кермо, хоча рука моя прилипала і до керма, і до важеля передач, і пальці на ній злипалися від крові.

Виїхавши на трасу, я завважив, що досі не увімкнув фари – так яскраво світив той відьомський повня, повелитель усіх найхимерніших дійств. Але дорога була зовсім порожня, ніде ні машини, ні лялечки, і, тулячись щокою до Саниного обличчя, намагаючись відчути хоч найменший подих, я думав, що за дві три хвилини буду в лікарні, слава Богу, вертаючись у неділю з базару, я запам’ятав металеву арку, над якою був напис «Районна лікарня», там є черговий хірург, який усе зробить, тільки ти не вмирай, моя пташко, дихай, благаю тебе, дихай, дихай, дихай, однак я чув щокою тільки холодні губи, а потім вони зворухнулися, і я почув її кволий голос: «Пустіть мене, – сказала вона, – я хочу до нього… Я хочу пити, – сказала вона, – он Калиновий Кущ, пустіть…

Болить… Он Калиновий Кущ… там є криничка…» – «Сано, потерпи, не вмирай», – я бампером розчахнув залізні ворота, в’їхав на територію лікарні, де стояло кілька приземкуватих корпусів, і, вийшовши з машини із Саною на руках, побачив вікно, у якому світилося, й подався відчайно на нього, як той нічний метелик, що рветься до світла.

А в коридорі було майже темно, у коридорі вийшла назустріч якась бабуся в халатику білому, мабуть, санітарка, вона сплеснула в долоні – лишенько! – і десь побігла, поковиляла, наче кривенька качечка, та після того усе прокинулося, заворуши лося, я ніколи не сподівався, що тут такі меткі люди, я навіть мав дуже крихку надію, що тут є черговий нічний хірург, але він був, був, був, коли я поклав Сану на високі ноші візочок, моя бабуся качечка і ще одна жіночка, мабуть, сестра, повезли її коридорами, а я йшов услід – вам не можна сюди, вертайтеся! – та я йшов слідом за ними, бабуся качечка зупинила мене тільки перед самісінькими дверима операційної, я ще побачив крізь прочинену пройму, як багато там світла, бо під стелею, здавалося, завис сам місяць повня, а коли ті двері зачинилися, стало зовсім темно, я не знав, що мені робити і куди йти, я сповз по стіні на підлогу, сів там отак і вкляк, мені до краю тьмарився глузд, бо замість того, аби молитися, я уявляв, як зараз відчиняться двері, вийде зчорнілий від утоми лікар і скаже, що потрібна трансплантація серця, потрібен насамперед донор із здоровим серцем, і тоді я скажу, щоб узяв моє, воно мені все одно більше не потрібне, а коли він відмовиться, я здійму на нього маленьку італійську «Беретту» і примушу це зробити, адже серце моє належало Сані, тут закон на нашому боці… але замість хірурга із темряви ви пливла твар мефістофеля з високо вгору закрученими вусами: вийшла помилка, – сказав він чорною ямою рота, – це ти забрав її серце, забрав, забрав її серце, – сипав на мене іскрами сатана, – ти думав, що вона грішний ангел і забрав її серце, а вона чистіша за тебе, вона непорочна, то я їй підкинув ту торбу із лихом, у якій, окрім грошей, лежала ще «Беретта», – казав мені мефістофель, але цього разу не реготав, він чорнів од чорного горя, бо не місяць світив над нами, а зависав проклятий Сатурн, і коли в його чорному мороці я побачив бабусю качечку, то вже знав, що вона мені скаже, і вона сказала: «Така ж молода… і померла». …І засурмив перший ангел – і вчинився великий вогонь, що спалив Богуславський ліс, і зелена трава пожухла, і Калиновий Кущ усох, і згіркла вода у його джерелі, і птахи упали з небес, а їхні порожні гнізда зяють, як висохлі серця… Тільки той, хто шукає смерті, не знайде її, бо то є втеча від муки, – знов випливає із мороку скорботна твар сатани, – від муки, яка судилася суботньому чоловікові, адже він, суботній чоловік, вічний. Ти не знайшов його, не знайшов… Ти просто ступив у слід небіжчика… І тепер я сам був мертвий, бо в мені не було навіть сліз. Світ став велетенською порожниною, яка впіймала мене у свою безмежну пащу.

Я сидів на ґанку лікарні і фізично відчував на собі місячні промені, які проникали у мене крізь мокрий холодний одяг.

Мені не було куди йти, не було що робити, у мене тепер не було жодної близької людини і навіть дому свого не було. Тільки твар сатани знов випливала із мороку й нашіптувала, що я ще не розгадав до кінця таємниці, що мушу ще раз побачити Саватія і дізнатися, чому так реготала горила, коли я сказав, що Олесь Остапчук дав мені ключ. Очевидно, він ніколи не мав цього ключа, що лежить у мене в кишені, очевидно, його дав мені хтось інший, та я випадково ступив у чужий слід, тому що шукав небіжчика.

Десь далеко тишу сколихнула сирена, і я тільки тепер подумав про міліцію. Виклик, звичайно, надійшов із цієї лікарні, зараз вони заберуть мене від Сани назавжди, як і належить забрати убивцю.

Що ж, напевно, це й буде моїм порятунком, адже в ув’язненні не треба думати, що робити й куди йти, не треба дбати про дах над головою. Однак, я вислизнув у них з під носа, лихий мене підштовхнув у машину, я від’їхав у якийсь завулок без фар, пропустив озброєний наряд, а потім помчав до того місця, де ще міг знайти le mot de l’enigme[47]. Я під’їхав до тієї розкішної тверджі, яка стояла у місячному сяєві гордо і незворушно, ніби тут нічого не сталося. Білий фургон був на місці.

Не знаю чому, може, за звичкою, я спершу збіг сходами до бару, хоч там не світилося. Поторсав двері, однак вони були замкнуті, та я помітив праворуч розбите вікно і здогадався, як зайшла до кімнати над прірвою Сана. Моє серце розривалося від здогаду, що вона позаминулого вечора, вдаючи п’яну, зайшла через бар до кухні… аби роздивитися, як звідти вийти у коридор. Затиснувши у правиці «Беретту», я проліз через вибите вікно до бару і пішов її слідом.

На кухню не проникало місячне сяйво, та я і в темряві швидко намацав і відчинив ті двері. Смужка світла косо падала на килимову доріжку, проте було тихо, ні звуку.

Я відчував, що мені вже ніщо не загрожує – Саватій без горили м’яка бабота, – а тому без найменших вагань штовхнув двері «моєї» кімнати.

Однак я і тут помилявся. Помилявся, недооцінюючи Ярчука.

Крім скоцюрбленої на підлозі туші, впоперек ліжка, на тому місці, де недавно лежав непритомний Саватій, тепер розпростерлася Каміла і дивилася в стелю скляними білками. На її тонкій, незвичайної смаги шиї різко проступали багряно сині пасмуги, і я був певен, що то сліди куцопалих рук.

Після того, що сталося, мене вже ніщо не могло вразити, та я здригнувся, коли прочинив двері ванної. Там, у зашморгах, теліпалося двоє чоловіків, і в одному я відразу впізнав Саватія, на щоках якого навіть крізь густу синяву пробивались рум’янці, голова була зігнута вниз, і якби не вивалений язик, то можна було б сприйняти його позу за покаянну, а другий вішальник… теж був Ярчук, тільки він висів до мене спиною, цей відвернувся від усіх, у тому числі й від себе, і його безживні руки звисали, як мотуззя, притулившись неприродно довгими долонями до стегон, наче вони ще й досі мокріли, і покійник непомітно витирав їх об штани.

Усе було міцне і добротне в цій тверджі, водогінна труба надійно тримала господаря, а свічадна стіна навіть заперечувала усталену думку про те, що людина ніколи не повіситься перед дзеркалом.

Та найдужче я вжахнувся тоді, коли побачив у тому дзеркалі відображення ще одного чоловіка: чорний з лиця, у мокрій чорній одежі, заляпаний кров’ю, з проваленими очима й загостреним носом, він був зовсім не схожий на мене. Це вже був не я, а чужий мені чоловік, із чужим лицем і чужими запаленими очима, із чорним потойбічним поглядом, у якому скипілася невимовна туга. Це був суботній чоловік, якого цуралася сама смерть.

Я відсахнувся від нього, вийшов у кімнату і сів у своє крісло.

Внизу перед мотелем «Млин» уже завивала міліцейська сирена, та я ще мав надію, що встигну перекурити.

 

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-28; Просмотров: 384; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.07 сек.