Частина перша 5 страница

Числа‚ числа… Ви все знаєте‚ скажіть мені‚ у які б світи проник Піфагор‚ якби в нього був комп’ютер? Він‚ цей маленький ящичок‚ таки прийшов від лукавого‚ бо коли я приїхав у редакцію і передзвонив у прес службу управління внутрішніх справ‚ то почув веселий голос:

– З тебе пляшка! Знайшовся твій Савелій.

– Та не Савелій‚ – Саватій!

– Еге ж‚ Саватій. Дурний піп його хрестив. Ярчук Саватій Данилович… Угадай‚ де він живе?

– У Парижі‚ – я ще був під аурою французьких містиків.

– Еге‚ в Парижі. У ср…ці!

– А може‚ в діжці?

– Оце вже ближче до правди. Як колись казали‚ в селищі міського типу. Маєш ручку? Записуй.

У п’ятницю‚ рано ранесенько‚ симпатичний молодий чоловік знову підкотив на розкішній «Ладі» до бензостанції на Осокорках‚ але цього разу без окулярів‚ бо ще тільки розвиднялося; він так рано прокинувся‚ що прийшов до осідку партії‚ коли спали партійні боси‚ і насилу розбудив чергову бабу Надю‚ а баба Надя позіхала на весь рот: куди це ви так рано‚ пане Андрію? – а він уже мчав Києвом о тій золотій порі‚ коли тобі жовто підморгують світлофори на вільній дорозі‚ бо всі люди ще під землею‚ у метро ще всі люди‚ а партійні і всякі боси ще сплять‚ давай‚ уперед‚ allons, enfants de la partie![15]– і машина вже летіла високо над землею‚ тобто високо над водою летіла машина‚ адже вона переїжджала міст Патона‚ переїжджала Дніпро‚ улюблену річку зимових рибалок‚ яка вже звільнилася від льоду і тепер вагітніла весняною повінню.

Отож молодий чоловік хвацько так підкотив до бензостанції‚ та цього разу він вийшов з машини‚ бо‚ крім усього‚ ще поміняв мастило в моторі‚ після зимової сплячки його попелюшка просила свіжого мастила‚ адже дорога була‚ як кажуть цигани‚ да‑ле‑е‑е‑ка – до Черкас і ще далі.

Власне заради своєї головної мети я міг би не заїжджати в Черкаси‚ міг би помчати в те селище міського типу ближчою дорогою – через Обухів‚ Богуслав і далі за картою‚ однак спрацювала давня звичка поєднувати приємне з корисним‚ тобто підтасовувати під приватну поїздку службове відрядження‚ і я дуже швидко знайшов такий привід. Коли дізнався адресу Саватія Ярчука‚ то переглянув свіжі зведення з областей і натрапив на таку штуку‚ яка заінтриґувала б не тільки Сокирка та наших вимогливих читачів‚ але й неписьменного канібала: у Черкасах двоє бродяг з’їли людину. Мій дорогий Сокирко так зрадів‚ що злопали ту людину‚ – не міг прийти до тями від щастя і навіть запропонував службового «Форда»‚ щоб я негайно дув на Черкаси‚ проте я від «Форда» відмовився‚ а конверт і талони на бензин таки взяв у бухгалтерії – для того ж і замислювалася ця пісенька.

Ось чому я поїхав до селища міського типу не ближчою дорогою‚ а з Осокорків узяв на Бориспіль‚ а там біля церкви повернув праворуч на Черкаську трасу – у бік Переяслава‚ Золотоноші‚ від якої вже палицею кинути до великого міста сільського типу‚ де їдять людей і дарують приголомшливі заголовки на першу шпальту найжовтішої столичної газети.

Втім‚ мене дужче за людожерів хвилював Саватій Ярчук‚ і я багато віддав би‚ аби поруч сидів мій дорогий‚ мій незамінний доктор Ватсон у спідниці‚ тобто в манюсіньких‚ як пелюсточка‚ трусиках. Мені легше думається на містичні теми‚ коли поруч сидить такий витончений окультист і знавець кабалістики (чому такі схожі ці слова – кабалістика і канібалізм)‚ як Сана‚ чиї гострі пальчики миттєво всотують астральне світло‚ а душа жадібно вбирає ті дрібні часточки‚ що літають довкола чоловіка‚ який їй подобається‚ ті часточки проникають їй у самісіньке серце‚ де народжують нестримну жагу. Шал. Отож я перепрошую‚ мій дорогий докторе Ватсоне‚ облишмо ці глибокодумні розмови про канібалів і кабалістів‚ киньмо навіть свою гризоту щодо зимових рибалок та суботніх людей‚ забудьмо все бодай на хвилину‚ й ось там‚ де за останнім селом перед Черкасами‚ за Софіївкою‚ почнеться розкішний ліс‚ пропахлий пролісками і терпкою знемогою дерев‚ там я вчиню свій найбільший злочин у житті і зароблю щонайменше п’ятнадцять років ув’язнення‚ бо я вас‚ дорога моя Сано‚ зґвалтую. Спершу я візьму вашу маківку голівку у свої долоні‚ злижу‚ як пес‚ із вашого обличчя всі сльози і розмазану туш‚ злижу білу помаду із ваших білих вуст‚ зірву з вас до нитки всі шати‚ пропахлі гіркаво солодкими французькими «Climat»…‚ а потім‚ затиснувши в кулаку‚ як речовий доказ‚ білу пелюстку‚ поїду і здамся в міліцію‚ адже це по дорозі‚ адже ми туди якраз і їдемо‚ мій коханий докторе Ватсоне.

Це просто ваше щастя‚ що ви зараз не сидите зі мною в машині‚ а то б на першій шпальті моєї газети замість людожерів з’явився б не менш приголомшливий заголовок: «Завідувач відділу убивств ґвалтує жінку у причеркаському лісі і сам здається до рук правосуддя». І нижче трохи меншими літерами: «Капітулянським білим прапором йому слугували жіночі…»‚ ну і так далі.

Але ж вас немає‚ дорога моя Сано‚ ви сидите зараз удома і – за скільки: за п’ятдесят‚ сто‚ двісті тисяч? – пильнуєте свою чернечу обітницю («Завідувач відділу убивств у причеркаському лісі ґвалтує черницю мільйонерку» – Господи‚ який клас!)‚ вас немає‚ моя дорога‚ моя невблаганна‚ моя недоторканна Сано‚ хоча в цивілізованих конституціях записано‚ що тільки приватна власність є священною і недоторканною‚ і я помираю від розпуки‚ що ви – недоторканна – теж стали чиєюсь приватною власністю. Цього я вам не скажу у вічі‚ бо теж дав обітницю – обітницю не ворушити минулого‚ та й немає вас поруч‚ Сано‚ хоча решта все є – є всі передумови для злочину: розкішний причеркаський ліс‚ що дуріє від липких соків і зманює подорожніх у своє гріховне лоно‚ є божевільний шал сатира‚ якого не стримати жодному кримінальному кодексові‚ а ген там‚ за лісом, – знову Дніпро (це я двічі сьогодні мушу його перетнути‚ ось так пролягла ця дорога‚ на якій Дніпро позначив фатальну «двійку»‚ сказав би абат Агріпа) і довжелезний міст через Дніпро‚ який тут уже стає не рікою‚ а морем – морем‚ що по весні поглинає усі таємниці зимових рибалок.

Я переїхав цей міст повільно‚ він довжелезний‚ та дуже вузюсінький‚ бо тримає на собі ще й залізницю‚ і тому вузенький такий та тісний‚ як дорога у Святому Письмі‚ що веде до життя‚ а широка дорога веде до загибелі‚ каже Святе Письмо‚ і це таки правда‚ бо коли я з’їхав із мосту й щосили натиснув на газ‚ то першим‚ хто мене стрів у Черкасах‚ був міліціонер (як же це я забув‚ що при в’їзді до кожного міста стоїть пост ДАІ?)‚ він махнув мені смугастою‚ як окунь‚ паличкою‚ я вдарив по гальмах‚ і бідна попелюшка завищала‚ наче її ґвалтували‚ та все таки зупинилася далі міліціонера.

Він поплескував паличкою себе по стегні і незворушно чекав‚ поки я підбіжу до нього‚ та я теж був незворушним‚ сидів у машині‚ як справжній європеєць Іван Маловічко‚ і чекав‚ поки той підійде до мене‚ нехай сам підходить‚ адже він живе з наших податків‚ хоч моя бухгалтерія чхати хотіла на ті податки. Ну ось‚ він не витримав першим і рушив до машини‚ кинув руку під козирок:

«Інспектор державної автоінспекції лейтенант Халявський… ви порушили… там стоїть знак «40 км»… але я не дав йому доказати і махнув перед носом вишневими палітурками: «Майор Крайній‚ відділ убивств… Я‚ власне‚ до вас. Тобто в обласне управління внутрішніх справ. Як мені краще проїхати?»

Він був дуже кмітливий‚ цей пан Халявський‚ бо все схопив на льоту – момент! – і вже за хвилю‚ перевищуючи швидкість‚ переді мною мчала жовто синя машина з державним гербом на дверцятах‚ дякувати‚ що хоч сирену не вмикав‚ бо я страшенно не люблю сирен‚ вони мені‚ як і на швидких допомогах та пожеж них машинах‚ також віщують біду. Ми переїхали ту частину міста‚ що належала до сільського типу‚ потім опинилися таки в багатоповерховому центрі‚ де й годиться розміщуватися обласним управлінням силових структур. О десятій ранку‚ як кажуть військові люди‚ я вже був на місці‚ і якщо ті двоє ще не поїли один одного‚ то міг приступити до діла‚ як кажуть міліціонери.

Ні‚ я не клюнув на фальшивку‚ інформація виявилася достовірною: двоє бездомних бродяг‚ він та вона‚ проживали десь у покинутому‚ напівзруйнованому будинку на вулиці Ільїна і заманили туди якогось чоловіка (особа не встановлена)‚ потім задушили його панчохою‚ що належала тій таки бездомній жінці‚ а далі варили його і їли.

– Вони в психіатричці?

Я розмовляв‚ звичайно‚ не з генералом‚ не з начальником управління‚ а з дільничним міліціонером‚ який і виявив факт канібалізму. Це він‚ оглядаючи розвалений будинок (помітив легенький димок)‚ натрапив на відрізану людську голову‚ яка‚ за свідченням затриманих‚ «не съедобная».

– Ні‚ чому ж у психіатричці? – здивувався дільничний. – У камерах попереднього ув’язнення. Морока з такими людьми. Усе ясно‚ як день‚ а поки оформиш справу‚ роки минають.

– Чому роки?

– Бо невідомо ж‚ кого вони з’їли… кого вони вбили‚ – поправив себе дільничний. – Та й самі вони – хто?

– Але з вигляду… вони нормальні?

– А які ж? Може‚ щось і є‚ але без іклів‚ без отих всяких… що в кіно показують. Та ви й самі можете на них подивитися‚ вам‚ мабуть‚ дозволять‚ якщо маєте таку охоту.

Ні‚ у мене не було такого бажання. Але якщо Сокирко дізнається‚ що я мав можливість побачити канібалів і цим не скористався‚ то або вижене мене з роботи‚ або‚ в кращому разі‚ знов пошле у Черкаси.

Проте людоїди розчарували мене. Як і більшість убивць‚ вони були зовні спокійні і поводилися так‚ ніби їх затримали за розбиті вітрини. Хоча й були небалакучі.

Трохи ожила жінка‚ коли почула‚ що я не слідчий‚ а з редакції.

– А у вас нет газетки почитать? – спитала вона. – Я очень люблю читать газетки. Про всякое такое.

Ні‚ газетки у мене не було.

– Як ви це зробили? – спитав я.

– Кушать хотелось. Мы не помнили‚ какое на вкус мясо. Нам от голода вишибло мозги.

Потім вона подивилася на мене з абсолютно людською тугою:

– А ви моего уже видели?

– Бачив‚ – сказав я.

– Как он там‚ мой зайчик. Если бы вы еще смогли его увидеть…

Скажите‚ что лисичка передает ему привет. Он поймет.

– Добре‚ – сказав я‚ хоч більше не збирався до її «зайчика».

Той‚ між іншим‚ ні словом не обмовився про голод.

– Найшло‚ – зітхав він. – Буває‚ находить. Що тепер казати?

Потім я поїхав на вулицю Паскаля – і тут Франція‚ і тут людина‚ яка все життя займалася теорією чисел‚ а в «Листах до провінціала» проклинала казуїстику. Та мене зараз цікавили висновки медекспертизи стосовно двох людей‚ які з’їли третього.

Неприродно білолиций чоловік‚ вислухавши мене‚ розтяг тонкі губи в усмішці.

– О‚ то ви їх уже бачили? Солодка парочка‚ правда ж?

Я не міг зрозуміти‚ чому він радіє. Мабуть‚ я ненормальний‚ і зараз цей білолиций чоловік поставить точний діагноз‚ підтвердивши підозру Сокирка‚ який теж радів‚ що в Черкасах з’явилися людоїди. Діагноз дуже простий: хронічний сентименталізм із нервовою недостатністю плюс некрофільство‚ нарцисизм і взагалі статева аберація[16].

– Мене цікавить одне‚ – сказав я. – Чи є в цих людей патологічні відхилення у психіці? Зрештою‚ це дуже важлива деталь‚ на яку я просто зобов’язаний вказати у публікації.

– Відхилення є у всіх нас‚ – так само посміхався він. – Та якщо ви маєте на увазі яскраво виражену патологію‚ то ні‚ немає.

Це нормальні люди.

Куди вже нормальніші‚ подумав я‚ і білолиций‚ розуміючи певний алогізм свого твердження‚ пояснив:

– Вони обоє мислять цілком тверезо і‚ не змовляючись‚ обоє розділяють вину абсолютно порівну. Між цією парочкою існує така прив’язаність‚ така симпатія‚ якої я побажав би усім подружнім парам. Коли ми окремо запитували їх‚ кому‚ власне‚ спала думка убити і з’їсти чоловіка‚ то й він‚ і вона відповіли‚ що це було їхнє спільне рішення‚ ніхто першим такої ідеї не подавав.

Коли ми запитали‚ хто ж таки затягував зашморг на шиї жертви‚ обоє відповіли‚ що тягли панчоху разом: він в один кінець‚ а вона в другий. Ви мене розумієте? Дай Боже, такої одностайності…

Я розумів. Можливо‚ не все‚ та цього було цілком достатньо для матеріалу на першу шпальту. Тепер можна із чистим сумлінням зайнятися приватною справою.

Від вулиці Паскаля було дуже зручно виїхати на протилежний кінець міста – протилежний до того‚ де так урочисто зустрів мене лейтенант міліції пан Халявський. Моя дорога пролягала далі‚ якраз через цю околицю‚ на якій також переважав приватний сектор. Перед поворотом на головну трасу я краєчком ока помітив на наріжному будинку напис «Вулиця Ільїна» і подумав‚ що треба було заглянути ще й до того будинку‚ де з’їли людину. Проте не хотілося знов за те зачіпатися‚ я мимоволі додав швидкості.

Після КаПе дорога розгалужувалася на Умань та Дніпропетровськ‚ я подумав‚ що через півтори дві години подзвоню у двері Саватія Ярчука‚ і тричі сплюнув через ліве плече.

Тричі – це добре. Трійка‚ – запевняє Сен Мартен‚ – це вихід з антагоністичної двійки‚ який веде до рівноваги‚ а отже‚ й до успіху. Жаль тільки‚ що сьогодні п’ятниця‚ до суботнього чоло віка годилося б їхати завтра‚ в суботу‚ та я ж не міг брати відрядження на вихідний день‚ – цією думкою я накаркав собі‚ хоч дізнаюся про це трохи пізніше‚ однак, не забігатиму наперед‚ а тільки скажу‚ що ніяке вороння не накаркає так людині‚ як вона сама собі може наврочити.

Тоді ж‚ дорогою‚ проїжджаючи Смілу і Шполу‚ проїжджаючи всі оті наші зворушливі містечка сільського типу‚ що гніздяться на берегах милих і сонних річечок під дивними назвами Тясмин‚ Шполка‚ чи‚ скажімо‚ Гірський і Гнилий Тікич (хоч один із них ніколи не бачив гір‚ а другий ніколи не був гнилим)‚ які зливаються воєдино в третю річку – Синюху: ось де найзриміше із двійки випливає трійка‚ я вже шизію через ці числа‚ я заказуватиму п’ятому і десятому‚ щоб‚ боронь Боже‚ ніколи не зациклювалися на числах‚ цих найпотаємніших знаках Неба‚ які справді можуть вказати дорогу у потойбіччя‚ дорогу до божевілля‚ як це зробили вони з абатом Агріпою‚ – та зараз я мчав до Саватія Ярчука‚ котрого мав ось ось побачити‚ і дорогою‚ проїжджаючи оті зворушливі містечка‚ мабуть‚ уже втисячне‚ відколи це сталося‚ намагався згадати людину‚ що дала мені ключ. Ліхтар‚ обснований білими мухами‚ простягнута долоня‚ на яку теж падають сніжинки‚ і так‚ ніби за стіною снігопаду‚ – він‚ середнього зросту‚ худий‚ русявий (та який русявий‚ чоловіче‚ адже він був не простоволосий‚ у шапці був‚ і сніг пролітав легенький‚ отак навскоси‚ безгучно‚ ти навіть шелест його придумав‚ а «русявого» запозичив від Чоломбитька‚ бо тобі найзручніше лягає у схему Остапчук‚ ти певен‚ що це саме він дав тобі ключ і почав танцювати біля Чоломбитька‚ хоч той до пуття не може навіть описати чоловіка‚ він просто дальтонік‚ цей Чоломбитько‚ тому й обрав не живопис‚ а графіку‚ – шизів я)‚ та хай – якщо я побачу його‚ то впізнаю запевне‚ можливо‚ це буде через якихось півгодини‚ а якщо ні‚ то принаймні наближуся до розгадки примхливого випадку‚ що впав на мою голову разом з отим грудневим снігом. І раптом я завагався. Знов узяли безглузді та по житейському практичні сумніви: куди ти лізеш‚ чоловіче‚ тобі дали хату пожити‚ а може‚ й доглянути за нею певний час‚ тобі довірилися так щиро і безпосередньо‚ може‚ людина мала не тільки «тривале відрядження»‚ а й свої щонайінтимніші плани‚ а ти падаєш їй на хвіст‚ стромляєш носа в її приватне життя‚ нишпориш по шухлядах‚ у незрівнянному пензлеві маляра бачиш шприц наркомана‚ навіть ту жінку‚ що приходила до нього‚ ти‚ психопат некрофіл‚ готовий присвоїти‚ а тепер ось їдеш до господаря квартири‚ щоб підступно‚ по зрадницькому‚ нашептати на такого сякого квартиранта‚ котрий дає ключ невідомо кому, і невідомо чим це може закінчитися. Пробач мені‚ суботній чоловіче‚ я спробую зробити це делікатно‚ щоб не продати тебе‚ але я більше не можу‚ зрозумій же і ти мене‚ я шизію – немає людини‚ і вже через край вихлюпує чисто українська печаль: був чоловік – і нема.

Вихопившись на узвишшя‚ я побачив удалині містечко чи хай собі буде‚ якщо комусь так подобається‚ селище міського типу‚ – до нього навпрямки було кілометрів зо два‚ а крученою дорогою – трохи далі‚ і‚ скотившись із пагорба в низовину‚ переїжджаючи міст через Тікич‚ я помітив ліворуч дивовижну споруду. Стояла вона над скелястим берегом і сама була, як та скеля, тільки горішні округлі віконця вказували на те, що кам’яна тверджа мала не лише природне, а й рукотворне походження. Істотний недолік колісного подорожнього полягає в тому, що саме там, де йому треба на все гарненько роздивитися, як от, скажімо, на річку та її береги, – саме там – на мостах – заборонено зупинятися і не з руки головою крутити, щоб не шубовснути з мосту та в воду.

Отож я не дозволив собі таку розкіш, щоб роздивитися на ту дивовижу, можливо, справді давню захисну тверджу, споруджену ще черкасами[17]. Не хотів зупинятися, бо вже хилилося до вечора, і невідомо було, що там чекає мене попереду. Однак за мить я побачив стрілку, що показувала ліворуч, і цілком сучасну, цілком європейську назву – мотель «Млин». Шляховий знак на синьому тлі з ножиком і виделочкою нагадав, що я від самісінького ранку ще не мав ріски в роті, та їсти зовсім не хотілося і, мабуть, ще довго не захочеться після мого службового візиту до людоїдів.

Отож я знову натиснув на газ і незабаром побачив праворуч ріденько розкидані хати‑будиночки, проте це ще було не містечко, а тільки невеличкий висілок, що відірвався од нього в поле, такий незначний, що не мав навіть шляхового позначення назви – бодай на синьому тлі, без обмеження швидкості. Втім, про швидкість уже не було й мови, сталось таке, що я похолов і вдарив по гальмах.

З‑під капота валував дим, моя нещасна попелюшка от‑от мала перетворитися на попіл, і тільки вискочивши з машини та піднявши капот, щоб зірвати з акумулятора клему, я збагнув, що то не дим – то парував тосол, який закипів у радіаторі і, булькаючи, виривався з допоміжного пластмасового резервуару. Ось тут і далася взнаки моя зневага до техніки, бо тоді я ще й уявлення не мав, чого може закипіти тосол, і не здогадувався, що в моєї попелюшки є така груба штука, як храповик. Якби ж був дотяг до містечка, ще якийсь кілометр, бідкався я, позираючи на дорогу, чи не їде хтось із путніших водіїв, і плекаючи надію, що зламалась якась абищиця, й ось тоді замість цих першокласних водіїв‑асів доля послала мені унікального дідка, котрий саме чимчикував із містечка з надкушеною хлібиною під пахвою, чимчикував, як виявилося, он до тієї хатки, але помітив, що «чоловік поламався, то дай, думаю, розвідаю, що там таке». Це був справді рідкісний дідок, який знав геть чисто все на світі, усе вмів і за все брався, тільки, на жаль, не все виходило в нього, можна сказати, ні чорта не виходило, але ж як він, бідака, старався, як він хотів усім прислужитися, помогти, підставити плече, і, підійшовши до машини, теж став заглядати в мотор, тяжко зітхати: «Поламалося, це я вам точно кажу»‚ – примовляв дідок, але що поламалося, не казав, зате поперед мене вискочив на дорогу і рішуче зупинив першу– ліпшу машину: поглянь, пане‑брате (він так і сказав: пане‑брате), що тут скоїлося, бо я вже недобачаю, і хоч пан‑брат був ще зовсім зелений, миттю сказав, що це‚ дідику, не термостат, це полетів храповик, ота гайка, що тримає шків метелика‑охолоджувача, видно, відкрутилася і згубилася десь по дорозі.

А чи нема в тебе, пане‑брате, такої запасної гайки, аби ти виручив чоловіка, – спитав дідок, – проте хлопчина тільки засміявся, ні, дідику, таких гайок я не вожу, бо таке дуже рідко буває, це я вперше чую, щоб храповик відкрутився, не знаю, чи вони й у магазині є, але дідок не падав духом: а покажи‑но мені, пане‑брате, який він із себе, той храповик, – сказав він, трохи соромлячись, що призабув, яка ж ота гайка, і коли хлопчина показав на своїй машині – ось же вона, ручна корба в неї вставляється, дідок зрадів і сказав, що така в нього точно має бути, цих гайок у нього вагон. Він чемно подякував хлопчині, а мене повів до своєї хати шукати ту гайку. Я теж запалився надією, побачивши на подвір’ї дідка старого горбатого «Запорожця», отже, маю справу таки з автомобілістом, хоча дідок сказав, що цьому «Запорожцеві» давно жаба цицьки дала, уже, пане‑брате, його лишилося перекинути догори дном, щоб кури воду пили, але запчастин у мене більше, як у «Сільгосптехніці», і він завів мене у повіточку, захаращену металобрухтом, де ми потемки рилися в гайках, ґвинтиках і шайбочках доти, аж поки вже й забули, «який він із себе, той храповик».

– Що ж, пане‑брате, – сказав дідок, не знаючи де подіти очі від сорому, – давайте знакомицця, бо вам прийдецця ночувати у мене. Сьогодні п’ятниця, і ми вже не вспіємо з вами ні по лавках, ні в «Сільгосптехніку». Мене величають Григорієм Івановичем, прошу не плутати з Котовським, Петровським…

Я був у розпачі. Мене їла така досада, що спершу навіть не зміг по‑справжньому оцінити цього унікального, цього навдивовижу рідкісного дідка, який знав усе на світі, усе вмів і за все брався. Це треба було бачити, як він, бідака, впирався руками й ногами, коли ми закочували машину на його подвір’я, як шляхетно запрошував до своєї господи, де ось уже сім годочків жив сам і звідки навіть миші порозбігалися, бо не було за що зачепитися зубом, і як стелив мені постіль, любовно підбиваючи подушечку, і як бідкався, що не має «людиновгодного частування для високого гостя». Він дуже втішився, коли я збрехав, що добре пообідав у Смілі (я змовчав про людоїдів), і похвалився, що теж колись був у Смілі, і в Миколаєві був, і в Києві, бо він, бач, скрізь побував на сім світі і всього надивився.

– А ви знаєте, пане‑брате Андрію, скільки страв можна зготувати з одного хліба? Ні? А я читав у газеті. Сотню! Але скажіть мені, пане‑брате, навіщо переводити хліб на страви, якщо він і так найдобріший?

Та найдужче вразило те, як Григорій Іванович присів у мене в ногах (це вже коли я вмостився в «розпушену» ним постіль), присів із якоюсь старою, потріпаною книжечкою і раптом сказав:

– А давайте‑но, пане‑брате Андрію, я вам трошки почитаю перед сном. – І сором’язливо додав: – Я, знаєте, люблю почитати уголос. І я слухав той його голос, як слухають шум дощу, і думав, що це допоможе мені заснути. Я не розумів жодної фрази із того, що читав мені цей кумедний дідок, але я вірив, що він усе знає на цьому світі. Знає‚ може‚ найбільше за всіх людей‚ адже жоден мудрець іще не додумався частувати «високого гостя» читанням книжок.

А я‚ невдячний гість‚ заклопотаний сам собою‚ був такий неуважний‚ що якби Григорій Іванович не сказав‚ як його вели чати‚ то‚ либонь‚ забув би спитати й про це. Він би так і лишився в моїй пам’яті кумедним дідком зі своїм шляхетним «пані братом»‚ і через місяць другий я не зміг би згадати його обличчя‚ як не можу тепер згадати суботнього чоловіка. І задля свого виправдання захотілося запитати у нього про щось таке просте і природне‚ як ота надкушена сіра хлібина‚ що лежала на припорошеному столі.

Я спитав:

– Григорію Івановичу‚ а як називається оце ваше сільце?

– Та воно‚ пане брате Андрію‚ і не сільце навіть‚ а так собі – хутір. Немає його на картах‚ бо належить воно немов до містечка.

А назву свою таки має‚ звісно. Некричі воно називається.

– Як ви сказали?

– Некричі. Хтось‚ видно‚ колись тут не кричав‚ коли треба було‚ от і пішло відтоді.

Якби ж ви знали‚ пане брате Григорію‚ яким криком ця назва озвалася в мені: «Некричі. 1975 р.»

Я вхопив тебе‚ вутла аріаднина ниточко‚ усе тепер в’яжеться‚ усе нанизується на тебе‚ як цілісне намисто‚ яке хтось розірвав‚ а я мушу збирати докупи. Я колінкую у злежаній‚ пожухлій траві‚ що переплелася‚ як на картині Олеся Остапчука‚ і визбирую його: ще‚ ще.

– А чи є тут у вас‚ чи‚ може‚ був дитбудинок або інтернат? – Є‚ пане брате Андрію. Тільки не тут‚ а в містечку. Був і є.

Я відчуваю‚ що вже і цього мені задосить‚ аби не заснути‚ я прикушую собі язик‚ щоб не мовити зайвого‚ однак уже не можу стриматися.

– А ви чули про такого чоловіка – Саватія Ярчука?

– Чув‚ чого ж не чув. Тіки Саватій – то‚ видно‚ за святцями‚ а так він Сава Данилович. А ви‚ пане брате Андрію‚ може‚ до нього їхали?

– Ні‚ це я так… чув дзвін…

– Бо якщо ви до нього‚ – делікатно сказав Григорій Іванович‚ – то ви вже приїхали.

Я витріщив очі: ще не вистачало‚ щоб Саватієм виявився ось цей дідок. За святцями‚ звичайно.

Проте він хитренько всміхнувся і пояснив:

– Цей витівник теперички не в кватирі живе‚ а в млині.

– Де?

– У млині. Ото як річку переїхали‚ то зразу за мостом тре було взяти вліво. Там і стрілочка намальована‚ і переночувати можна. Тіки за гроші. Ви‚ пане брате Андрію‚ не уявляєте‚ яку приємність мені принесли‚ що оце не поцуралися моєї хати‚ – перейшов на інше Григорій Іванович‚ і я‚ щоб потамувати свою цікавість‚ щиро його попросив:

– Якщо ваша ласка‚ Григорію Івановичу‚ то почитайте мені ще трохи.

– О‚ звісно! – зрадів він‚ розгорнув пошарпану книжечку на тій сторінці‚ де заклав пальця‚ й заходився читати.

Окрім того‚ що Григорій Іванович знав усіх і все на світі‚ його‚ виявляється‚ теж добре знали в містечку‚ бо я ще спав‚ коли він під конвоєм привів із «Сільгосптехніки» якогось ще з учорашнього дня п’яного чоловічка‚ і той за «Івана Степановича» не лише приніс храповика‚ а й поставив його куди треба. Мені шкода було‚ що я не побачу свого омріяного селища міського типу‚ до якого так поспішав‚ та ще більший жаль пробирав від прощання з Григорієм Івановичем: «Ви не уявляєте‚ пане брате Андрію‚ яку приємність принесли в мою хату»‚ – притримував він за дверцята попелюшку‚ яка вуркотіла рівно і задоволено. Я пообіцяв принагідно його провідати і справді був не від того‚ щоб ще раз заглянути до дідка‚ бо‚ на свій сором‚ навіть ніякого гостинця не мав для старого‚ але якби ж то знаття‚ що там небо готує далі‚ вчора он теж собі думав‚ що вже на порозі в Саватія Ярчука‚ потім накаркав із п’ятницею‚ ХТОСЬ узяв переставив дні і числа‚ щоб я таки їхав до суботнього чоловіка в суботу.

КОМУСЬ так було потрібно‚ і я певен‚ що не храповикові.

Отож я рушив не до містечка‚ а знову помчав до мосту‚ перед ним повернув праворуч й відразу опинився перед тією кам’яною тверджею‚ перед отим дивовижним палацом‚ що наче виріс у небо зі скелястого берега і поблажливо дивився на мене згори круглястими очима віконцями. Перед цитаделлю на майданчику вже стояв чийсь білий фургон (мотель же!)‚ я припаркував до нього свою удвічі нижчу попелюшку‚ потім неквапом‚ поважно вийшов із неї і від захвату знов утратив таку вкрай потрібну симпатичному чоловікові поважність‚ і‚ наче якась шантрапа‚ при свиснув‚ видихнувши сакраментальне «йо ма йо!» А що я‚ хай би і тричі симпатичний чоловік‚ міг ще сказати‚ якщо переді мною була така краса. Я не бачив таких мотелів ні в Цюріху‚ ні в Брюсселі‚ я не стрічав нічого подібного на Гаваях і навіть під Києвом, – перший поверх‚ вимуруваний усуціль із граніту‚ був‚ як у тій загадці про гарбуза‚ без вікон‚ без дверей‚ хоча мав‚ щоправда‚ гаражну браму; другий поверх був невідомо з чого‚ бо його облицьовувала важка полив’яна кераміка; вікно на півстіни, різьблені двері – саме до цих дверей вели майже з‑під мого носа литі бетонні сходи, але до них я ще не дійшов, я ще дивився на третій поверх з вишневої цегли, і той поверх дивився на мене круглястими вікнами поблажливо, як на мураху.

Другий і третій поверхи були, як то кажуть, новішого покоління, а от перший, що тримав їх обох на собі, вочевидь мав давнішу історію, хоча, як неабиякий знавець арифметики, я швидко збагнув, що це не тверджа‑фортеця черкасів, а залишки водяного млина, на що, власне, вказувала і сама назва цього розкішного закладу, і близькість річки, і кам’яне громаддя – рештки давньої греблі.

Якщо ж перебирати моє намисто, як перебирають чотки деякі мудреці, то неважко прикинути, що напис «Некричі, 1975 р.» і зображення на тому малюнку тісно лягають поруч з оцим першим поверхом, але в той час, коли він був ще не мотелем, а водяним, хоча вже й не діючим, млином, і юнак бачив у його стінах химерне плетиво таємниць та тіней, які, можливо, помандрували з ним і в доросле життя. Сюди ж лягає і ще одна намистина – інтернат, що був у найближчому містечку, звідки хлопець бігав до своєї камінної таїни, яка в майбутньому стане промінчиком у плетиві його сумних думок.

Різкий порив вітру сипнув у мене жменею піску, нагадавши, що не личить симпатичному чоловікові так довго стояти з роззявленим ротом перед європейським мотелем, і симпатичний чоловік повагом, неквапом піднявся зовнішніми східцями на другий поверх, ступив через терасу, прочинив важкі різьблені двері і зайшов до невеличкого бару. Цей маленький затишний бар на три столики був зовсім порожній, навіть за шинквасом не було ані лялечки, тільки яскраві пляшки заклично дивилися на водія‑аматора – заклично й презирливо, бо водій‑аматор був за кермом і взагалі не бавився цим зіллям уранці. Він недбало, розкуто сів на високий кругленький стільчик біля шинквасу, він кашлянув, даючи знати про себе, і даремно дозволив собі розслабитися, бо коли з кухонних дверей вийшла жінка, водій‑аматор ледь не гепнувся зі стільця, він, цей водій‑невдаха, трохи‑трохи не знепритомнів, бо зайшов до провінційного, хай і такого вишуканого, але ж до провінційного українського бару, і раптом побачив за шинквасом… мулатку! – можливо, найвродливішу мулатку у світі, бо водій‑невдаха не бачив таких красунь ні в Ріо‑де‑Жанейро, ні в Мехіко, ні на Багамах, ба, навіть на тих безлюдних островах, де він також ніколи не був. Звідкіля ж ти тут узялося, таке диво, подумав наш симпатичний водій‑невдаха, який сіє храповиками на крутих дорогах, хто ж тебе зробив отак a merveille[18], – подумав він французькою, бо не міг не згадати свого сусіда‑мурина, та зрештою трохи отямився, узяв себе в руки і замість «bonjour!» сказав спокійно і чемно:

Дата добавления: 2015-06-28