Права та обов'язки сторін договору про надання послуг

Права та обов'язки сторін договору про надання послуг є взаємними. Особливості надання кожної окремої послуги визна­чають специфічний зміст відповідного договору, однак можна виділити спільні права та обов'язки сторін для всіх договорів про на­дання послуг.

Основним обов'язком виконавця є особисте й належне надання послуги (послуг) відповідно до домовленостей із замовником. Ви­мога особистого надання послуги виконавцем пов'язана з характе­ристиками його особистої діяльності, на які зважає замовник при виборі виконавця необхідної йому послуги.

Однак сторони можуть обумовити в договорі випадки, за яких виконавець має право залучити до надання послуги іншу особу, яка повністю або частково замінить його в процесі надання послу­ги. При цьому первісний виконавець залишається в повному обсязі відповідальним перед замовником за порушення умов договору (ч. 2 ст. 902 ЦК України), у тому числі з вини тих осіб, на яких він поклав виконання договору. Прикладом повної заміни виконавця є передоручення, субагентування, субкомісія тощо, а часткової -випадок, коли експедитору, який організовує перевезення вантажу за договором транспортного експедирування, надано право по­класти переміщення вантажу на транспортне підприємство.

Найважливіший обов'язок замовника полягає в тому, що він зобов'язується: у разі відплатності договору – оплатити виконавцеві надану послугу (ч. 1 ст. 903 ЦК України); у разі безоплатності дого­вору – відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, необхідні для виконання (ч. 1 ст. 904 ЦК України).

Водночас відповідно до ч. 2 ст. 903 і ч. 2 ст. 904 ЦК України ри­зик невиконання договору про надання послуг з причин, що не залежать від вини виконавця, покладається на замовника. Таким чином, у разі неможливості виконати відплатний договір про надан­ня послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'я­заний виплатити виконавцеві розумну плату, розмір якої зале­жить від понесених витрат і дій, які були реально здійснені виконавцем для надання послуги.

Якщо невиконання безвідплатного договору про надання послуг мало місце внаслідок дії непереборної сили, замовник зобов'язаний відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, необхідні для ви­конання договору.

Відповідальність сторін за порушення договору про надання послуг встановлюється законодавством або договором і залежить від того, відплатним чи безвідплатним є цей договір.

Досить просто визначається відповідальність замовника. Якщо порушення трапилося з його вини і це призвело до неможливості виконати договір, замовник зобов'язується: за відплатним дого­вором - виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 903 ЦК України); за безвідплатним договором – відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, необхідні для виконання договору (ч. 2 ст. 904 ЦК Ук­раїни).

Виконавець несе відповідальність у разі невиконання чи нена­лежного виконання договору. За порушення умов відплатного дого­вору виконавець зобов'язується в повному обсязі відшкодувати за­подіяні замовнику збитки, завдані з його вини, якщо інше не передбачене договором.

Для виконавців, що здійснюють підприємницьку діяльність, законом передбачена підвищена відповідальність. Так, за ч. 1 ст. 906 ЦК України вони несуть відповідальність як за винне, так і не­винне порушення відплатного договору про надання послуг. Проте, якщо невиконання або неналежне виконання договору сталося внаслідок непереборної сили, виконавець-підприємець звільняється від відповідальності. Вказане правило є загальним, тому не засто­совується, якщо інше встановлено договором або законом.

За збитки, завдані ненаданням або неналежним наданням пос­луги за безвідплатним договором, виконавець відповідає незалежно від вини. Однак розмір його відповідальності обмежений двома не­оподаткованими мінімумами доходів громадян, якщо інший розмір не встановлений договором. При цьому слід пам'ятати, що за за­гальним правилом, встановленим у ст. 617 ЦК України, викона­вець, який порушив зобов'язання, звільняється від відповідаль­ності, якщо доведе, що таке порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Розірвання договору про надання послуг здійснюється в загаль­ному порядку, передбаченому гл. 53 ЦК України.

3. Поняття і загальна характеристика договору зберігання.

Інколи виникають обставини, за яких власник не може самостійно здійс­нювати володіння своїм майном, а тому передає його на зберігання іншій особі. За таких обставин між особою, яка передала майно на зберігання, і особою, яка його прийняла, виникають зобов'язання щодо зберігання майна.

Зберігальні зобов'язання можуть виникати на підставі:

1) договору зберігання або іншого договору, в якому зберігання є супутнім обов'язком;

2) особливого статусу особи, зокрема опікуна;

3) дії осіб, які завдяки правомірним вчинкам заволоділи чужим майном, наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, скар­бом, бездоглядною домашньою твариною;

4) ініціативи у надзвичайних ситуаціях;

5) прямого припису закону, наприклад, про зберігання спад­кового майна;

6) рішень суду, актів слідчих органів та державної виконавчої служби, адміністративного акту.

Центральне місце серед підстав виникнення зобов'язань по збері­ганню майна займає договір зберігання, врегульований гл. 66 ЦК України. За своєю юридичною природою цей договір відноситься до групи договорів про надання послуг.

Договір зберігання є одним із найдревніших договорів. Ще рим­ському приватному праву був відомий договір depositum, який від­носився до реальних контрактів. За цим договором одна сторона (депонент) передавала іншій стороні (депозитарію) річ на схов, збе­рігання.

У своєму розвитку на терені України договірні зберігальні відно­сини на різних етапах оформлювалися договором поклажі (доре­волюційне законодавство) і договором схову (ЦК України УРСР 1963 р.). За ЦК України 2003 р. ці відносини опосередковуються договором зберігання.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК Укра­їни).

Договір зберігання є двостороннім (обов'язки виникають як у зберігача, так і у поклажодавця), може бути реальним або консенсуальним, відплатним або безвідплатним.

За загальним правилом договір зберігання є реальним (укладе­ним з моменту передачі на зберігання). Однак відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК України, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), дого­вором зберігання може бути встановлений обов'язок зберігача збері­гати річ, що буде передана йому в майбутньому. Отже, в такому випадку договір зберігання є консенсуальним (укладеним з моменту досягнення згоди між його сторонами).

Якщо плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України), він є відплатним. Необхідно відзначити, що в ЦК України встановлена презумпція відплатності договору зберігання, що випливає із положень ч. 4 ст. 632, частин 1, 4 ст. 946 ЦК України. Відплатні договори зберігання найбільш поширені в господарській (підприємницькій) діяльності.

Відповідно до ч. 4 ст. 946 ЦК України установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі. Безвідплатні, реальні договори зберігання, зазви­чай, мають місце в побутовій сфері.

Договір зберігання може бути публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у каме­рах, приміщеннях) загального користування (ч. З ст. 936 ЦК України).

Також договір зберігання є фідуціарним, оскільки ґрунтується на довірі однієї сторони до іншої. Виходячи з фідуціарного характеру цього договору, законом встановлена необхідність особистого вико­нання обов'язків зберігача (ст. 943 України).

Проаналізувавши гл. 66 ЦК України, можна дійти висновку, що договірні зобов'язання зі зберігання за наявністю спільних і відмінних у них рис можна поділити на загальні та спеціальні. Загальне збе­рігання є генеральною конструкцією будь-якого зобов'язання зі збері­гання, за яким у зберігача виникає обов'язок забезпечити схоронність речі. Спеціальні види зберігання характеризуються певними особли­востями, що виділяють їх серед інших видів зберігання. До спеціаль­них видів зберігання § 3 гл. 66 ЦК України відносить: зберігання речі у ломбарді (ст. 967), зберігання цінностей у банку (ст. 969), зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ст. 972), зберігання речей у гардеробі організації (ст. 973), зберігання речей паса­жира під час його перевезення (ст. 974), зберігання речей у готелі (ст. 975), зберігання речей, що є предметом спору (секвестр) (ст. 976), збе­рігання автотранспортних засобів (ст. 977). Також до спеціальних ви­дів зберігання слід віднести зберігання на товарному складі (§ 2 гл. 66 ЦК України) та інші особливі види зберігання, передбачені чинним законодавством.

Сторонами будь-якого договору зберігання є зберігач і поклажодавець. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

Зберігачем є особа, яка за договором прийняла на збереження певне чуже майно та (або) зобов'язалася його зберігати. Зберігач може бути професійним або непрофесійним.

Виділяючи категорію професійного зберігача ЦК України вка­зує, що ним є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприєм­ницької діяльності. Проте на думку деяких вчених, професійним зберігачем має вважатися не кожний суб'єкт підприємництва, що здійснює зберігання, як це випливає із змісту ст. 936 ЦК України, а лише той, для якого зберігальна діяльність є основним або одним із основних видів статутної підприємницької діяльності.

Поклажодавцем може бути власник речі або особа, уповнова­жена ним на передачу речі на зберігання.

У спеціальних видах зберігання законом можуть ставитися пев­ні вимоги до особи зберігача і поклажодавця. Наприклад, при збері­ганні речей пасажира під час його перевезення зберігачем виступає перевізник, а поклажодавцем пасажир.

Предметом договору зберігання є послуга із зберігання. Ця пос­луга не є однорідною діяльністю і включає в себе дії щодо прийняття, забезпечення схоронності та видачі поклажодавцеві йо­го майна.

Предмет договору зберігання слід відрізняти від об'єкту збері­гання, яким є рухомі речі. їх ще можна назвати предметом збері­гання. Об'єкт договору зберігання часто називають «поклажею». Ним можуть бути як індивідуально-визначені речі, так і речі, визна­чені родовими ознаками (ст. 184 ЦК України). Зберігання індивідуально-визначених речей називається регулярним, а зберігання ре­чей визначених родовими ознаками, - іррегулярним.

Коли на зберігання передається майно, визначене родовими озна­ками, для поклажодавця зазвичай не є суттєвим повернення саме свого майна. Наприклад, йому не має сенсу вимагати від зберігача повернення того ж зерна, яке було передано на зберігання, якщо під час зберігання воно було змішане із зерном інших поклажодавців. У такому разі для поклажодавця достатньо, щоб після закінчення договору зберігання йому було передано зерно того ж сорту і в тій же кількості, що були ним передні на зберігання. Тому у ст. 941 ЦК України закріплено положення про те, що поклажодавець може на­дати згоду на змішання зберігачем його речей з іншими речами од­ного роду та однієї якості.

Строк зберігання – це час, протягом якого зберігач зобов'я­заний зберігати передану йому річ. Він, зазвичай, встановлюється за домовленістю сторін у договорі зберігання. Сторони можуть обу­мовити в договорі конкретний строк (певний проміжок часу), або термін (точну календарну дату), до якого повинно здійснюватися зберігання, або ж встановити, що зберігання триває до пред'явлен­ня поклажодавцем вимоги про повернення речі.

Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ч. 3 ст. 938 ЦК України). «Розумність» строку визначається на підставі конкретних обставин справи з урахуванням положень ст. 530 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК України, якщо строк зберігання в договорі не встановлений і не може бути встановлений, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Таким чином, у договорі зберігання може бути визначений строк (тоді договір буде строковим) або він може не визначатися (договір буде безстроковим).

У консенсуальних договорах зберігання слід розрізняти строк договору і строк зберігання, оскільки укладання договору передує передачі речі.

Плата за зберігання (ціна договору) та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України) або актами законодавства (затвердженими в установленому порядку таксами, тарифами, ставками тощо, хоча ЦК України прямо це не передбачає). У тому разі, коли розмір плати визначений законо­давцем (нормативно), сторони не вправі її змінювати. Нормативні акти також можуть затверджувати регульовану плату за зберігання. Так, відповідно до ст. 28 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» Кабінет Міністрів України встановлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти держав­ного бюджету.

Якщо певний порядок внесення плати за зберігання не встанов­лений актами цивільного законодавства, сторони можуть визна­чити, що вона вноситься:

- у повному обсязі наперед;

- після закінчення зберігання;

- певними періодичними платежами.

Певні особливості має визначення розміру плати при достроко­вому припиненні договору зберігання. Відповідно до ч. 2 ст. 946 ЦК України у разі, коли зберігання припинилося достроково через об­ставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Конкретний розмір такої плати визначається у про­порції до фактичної тривалості зберігання.

Якщо ж поклажодавець після закінчення строку договору збері­гання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактич­ний час її зберігання. Однак такий обов'язок покладається на поклажодавця лише у випадку, коли він не забрав річ за відсутності перешкод з боку зберігача.

Слід мати на увазі, до плати за зберігання можуть бути включені витрати на зберігання речі. Якщо ж сторони у відплатному дого­ворі не передбачать обов'язок поклажодавця відшкодувати витрати на зберігання, зберігач не вправі їх вимагати. Проте, витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються поклажодавцем понад плату, яка належить зберігачу.

При безвідплатному договорі зберігання поклажодавець зобов'я­заний відшкодувати зберігачу здійснені ним витрати на зберігання, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 947 ЦК Укра­їни). Такі витрати повинні бути необхідними та не надмірними.

Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦК України договір зберігання укла­дається у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 208 цього Кодексу. При цьому договір зберігання, за яким зберігач зобов'я­зується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укла­дений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що має бути передана на зберігання. Враховуючи те, що консенсуальний договір може укладатися лише професійним зберігачем (ч. 2 ст. 936 ЦК Ук­раїни), вищевказане застереження стосується лише договорів про зберігання за його участю і розширеному тлумаченню не підлягає.

ЦК України не вимагає укладати письмові договори зберігання у вигляді єдиного письмового документу, який підписується сторо­нами. Письмова форма цього договору вважається дотриманою та­кож тоді, коли прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Проте це положення дещо не узгоджується зі ст. 207 ЦК України, оскільки перераховані вище документи підписуються в односторонньому порядку зберігачем. Тому положення ст. 937 ЦК України потрібно розуміти як доповнення до ст. 207 ЦК України, а не як виключення із загального правила.

У ч. 2 ст. 937 ЦК України встановлено спеціальне правило, яке стосується форми договору зберігання при надзвичайних обставинах (так званого надзвичайного зберігання). При пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин прийняття речі на зберігання може підтверджуватися свідченням свідків. Ця норма встановлює виключення із загального правила щодо неможливості посилатися на свідчення свідків при недотри­манні обов'язкової письмової форми правочину (ст. 218 ЦК Укра­їни).

Укладення усного договору зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що по­свідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання. Наприклад, прийняття на зберігання речі в гарде­робі зазвичай посвідчується видачею номерного жетона.

Окремі спеціальні види зберігання не потребують спеціального оформлення факту зберігання речей (крім грошей, цінних паперів, коштовностей). Це стосується, зокрема, зберігання речей у готелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших приміщен­нях, в яких особа проживає тимчасово.

Дата добавления: 2014-01-03