Регулювання майнових і немайнових відносин суб’єктів космічного ринку

Еволюція космічної діяльності від вирішення тільки дослідницьких задач до все більш широкого економічного використання космічної техніки, утворення міжнародного ринку продажу та закупівлі космічної технології та послуг, все більший розвиток міжнародного співробітництва потребують вдосконалення свого юридичного механізму. Надання платних послуг з виведення на орбіту космічних апаратів і оренди каналів телефонного та телевізійного зв’язку через ШСЗ, продаж супутникових даних дистанційного зондування Землі та надання платних послуг з проведення робіт в галузі космічного матеріалознавства - ці та інші види космічної діяльності у випадку їх провадження на міжнародній основі за участю фізичних чи юридичних осіб неминуче пов’язані з необхідністю вирішення низки приватноправових питань. Адже здійснення таких робіт потребує укладання цивільно-правових угод, встановлення порядку вирішення спорів через суд або арбітраж, вирішення питань власності, страхування, авторського та патентного права.
Більшість з цих питань вирішуються за допомогою колізійних прив’язок до тієї чи іншої національної системи права або відсилок до відповідних норм міжнародних угод. Це говорить про те, що міжнародне приватне право, всупереч раніш висловлюваним думкам щодо незастосування його до космічної діяльності, вже зараз виступає як активний засіб регулювання такої діяльності [70].

Ступінь досконалості правових регуляторів світової економіки та її складової – світового ринку обумовлює як тенденції
розвитку відповідних галузей права, що об’єднують в собі ці правові механізми, так, у рівній мірі, і проблеми, що існують в регулюванні цієї сфери людської діяльності. Усе зазначене повністю стосується й міжнародного приватного права, а аналіз ефективності регулювання правовідносин з іноземним елементом та тенденцій розвитку цієї галузі права дає можливість висвітлити й наявні
проблеми у врегулюванні відносин на світовому ринку нормами міжнародного приватного права.

Як зазначено в окремих публікаціях з міжнародного приватного права, до таких тенденцій і проблем треба віднести наступні:

Загальне прагнення до уніфікації правових норм як через укладення міжнародних договорів універсального та регіонального характеру в межах інтеграційних угруповань країн, так і шляхом прийняття типових законів: в процесі реалізації цієї тенденції різко зростає значення міждержавних організацій, підвищується їх роль в підготовці відповідних проектів (особливо це стосується таких організацій, як ЮНСІТРАЛ, КТР, Гаазькі конференції з міжнародного приватного права, Міжнародний інститут з уніфікації міжнародного приватного права, СОТ, ВОІВ тощо).

Поступово зростає роль однакових матеріально-правових норм особливо в галузі міжнародного економічного співробітництва: однакові матеріальні норми задовольняють потреби міжнародної торгівлі краще, ніж найрозумніша система колізійних норм; у визначеній галузі, на певних ділянках колізійне право виконує функцію перехідного характеру, насамперед в міжнародному торговельному праві [71].

Однією з провідних тенденцій розвитку міжнародного приватного права на сучасному етапі є кодифікація норм цієї галузі права на національному рівні: у другій половині ХХ століття кодифікацію було проведено (в більшості випадків прийняттям спеціальних законів про міжнародне приватне право) в таких країнах, як Австрія, ГДР, Іспанія, КНР, Польща, Португалія, Туреччина, Угорщина, ФРН, Швеція, Югославія. Підготовлено проекти законів у Франції, Україні (в рамках Цивільного кодексу України) та в інших країнах[9].

Діяльність з експлуатації новітніх засобів техніки, що нерідко має глобальні наслідки, потребує розробки радикально нових підходів до питань про контроль за діями господарських організацій на національному та міжнародному рівнях, про їх правовий статус, відповідальності держави за діяльність підпорядкованих йому юридичних осіб, запобігання можливої екологічної та іншої шкоди і її компенсації. У відповідних сферах мова, цілком імовірно, повинна йти про зміни у співвідношенні публічно-правового та приватноправового методів регулювання, переходу до якісно нового рівня взаємодії міжнародного договору та національного законодавства.

Найбільш характерне протиріччя, що виникає в галузі міжнародного приватного права – відносини, які виходять за рамки однієї держави, в більшості випадків фактично покликана регулювати в односторонньому порядку якась одна з держав. При застосуванні прямого методу це протиріччя усувається, оскільки держави самі на засадах узгодження створюють ці норми, покликані регулювати відносини між суб’єктами права цих держав. Однак визначення сторонами міжнародного договору правової системи, що застосовується для регулювання їх взаємовідносин (lex causae) є ще однією суттєвою проблемою міжнародного приватного права при врегулюванні взаємовідносин на світовому космічному ринку: угоди щодо реалізації міжнародних космічних проектів мають містити застереження стосовно права, яке застосовується до цих угод (governing law). Це застереження є суттєвим положенням угоди, особливо для країн, що розвиваються: розвинені країни при цьому, як правило, не схильні до посилання на право перших, як право, що має застосовуватися до неврегульованих відповідною угодою
правовідносин. І в більшості випадків в цих угодах йде посилання або на право розвиненої країни, або на право третіх (знов таки розвинених!) країн, або на норми міжнародного права [10].

Застосування права третьої країни або норм міжнародного права є типовим підходом в практиці укладення міжнародних угод, причому вимоги національного законодавства не застосовуються до неврегульованих такими угодами правовідносин. І тому не виключена можливість виникнення колізій у застосуванні до відповідних правовідносин права, яке вибране сторонами угоди (lex electa), із законодавством однієї зі сторін. Тобто, при застосуванні в угоді права третьої країни або норм міжнародного права необхідно вдаватися у кожному випадку до правового аналізу можливостей виникнення колізій з національним правом кожної зі сторін. У разі, якщо такий аналіз дає привід говорити, що колізії можуть виникнути з принципових моментів, вони мають бути врегульовані положеннями відповідної угоди. Якщо ж шляхом укладення міжнародного договору створюються єдині колізійні норми, це протиріччя усувається лише частково, оскільки в кінцевому підсумку до відносин сторін буде застосовуватися внутрішнє право якоїсь однієї з держав, тобто право, створене в односторонньому порядку.

Крім цього, для країн - нових членів світового космічного ринку, які знаходяться в процесі переходу до ринкової економіки та інтеграції до глобального громадянського суспільства, є свої специфічні проблеми розвитку міжнародного приватного права. Так, у зв’язку з формуванням правової держави виникає низка питань, безпосередньо пов’язаних з проблемами міжнародного приватного права. Основоположним принципом існування правових держав, як відомо, є панування закону. з цього випливає, що норми міжнародного приватного права повинні реалізовуватись виключно в законі, а не в інших нормативних актах. Масив норм міжнародного приватного права в таких країнах, як правило, неоднаковий. Одну з категорій таких норм складають колізійні норми, які пропонують використання у визначених випадках права іноземних держав. Зокрема щодо країн СНД, ці норми містяться в законах, які приймались раніше на союзному або республіканському рівні. В іншому положенні знаходяться уніфіковані норми міжнародних договорів, що запроваджуються в дію на території країни, а також матеріально-правові норми внутрішнього законодавства. Раніше уніфіковані норми міжнародних договорів запроваджувались в СРСР правовими актами, які приймались на різних рівнях, що не відповідає принципам правової держави. У відношенні до другої категорії треба зазначити, що основний обсяг нормативних актів, який визначає правовий статус учасників зовнішньоекономічних зв’язків, режим іноземних інвестицій, правове становище спільних підприємств, - це постанови уряду і, більш того, нормативні акти міністерств і відомств. Таким чином, недоліком, і притому досить суттєвим, є те, що ці норми регулюються не на рівні закону, а на рівні постанов уряду та відомчих актів [71]. Усе вищезазначене тим паче стосується такої в минулому “закритої” галузі економіки, якою є космічна галузь, адже переважна більшість нормативних актів з правового регулювання цієї галузі – постанови Політбюро ЦК КПРС мали скоріше політично-коньюнктурне, ніж міжнародно-правове чи науково-економічне обґрунтування.

З розширенням кола суб’єктів космічної діяльності за рахунок все більшого залучення до цієї діяльності підприємств і організацій недержавної сфери та диверсифікацією правовідносин на світовому космічному ринку, який активно розвивається, стає все більш зрозуміло, що одним з центральних питань, які виникають у зв’язку з набираючою темпи комерціалізації космонавтикою, є питання про право власності та інші майнові права. Розширення кола суб’єктів світового космічного ринку, зі свого боку, викликає необхідність в розробці правових норм, що регулювали б майнові відносини цих суб’єктів. Зазначені відносини, які виникли спочатку як відносини між державами та міжнародними організаціями в процесі діяльності з практичного освоєння космосу, все більше набувають форм пов’язаних з цією діяльністю майнових відносин певної держави з іноземним або міжнародним елементом. Якщо перший тип відносин регулюється здебільшого міжнародним космічним правом, то останні значною мірою підпадають під регулятивну дію міжнародного приватного права.

Спільне тлумачення положень Договору про космос, що проголошені в ст. І (принцип свободи дослідження та використання космосу всіма державами) та в ст. ІІ (принцип заборони національного привласнення космічного простору), дозволяє зробити однозначний висновок в контексті сучасного міжнародного космічного права: космічний простір, Місяць та інші небесні тіла не
можуть бути об’єктами виключних прав взагалі, у тому числі речових прав, що належать державам, а також не можуть бути об’єктами будь-яких комерційних угод.

Інша справа, коли йдеться: про збереження права власності на космічні об’єкти, що знаходяться в космосі чи повернені на Землю; про виникнення права власності у випадку відкриття чи винаходу, що становлять предмет інтелектуальної власності, або при створенні нових матеріалів на борту космічних комплексів чи при видобуванні мінеральних ресурсів на Місяці та інших небесних тілах.

Щодо перших (збереження прав на космічні об’єкти, що знаходяться в космосі чи повернені на Землю) особливого значення набувають саме у зв’язку з розширенням комерціалізації та приватизації космічної діяльності положення ст. VII Договору про космос. Принцип, за яким “права власності на космічні об’єкти, запущені в космічний простір, включаючи об’єкти, доставлені або споруджені на небесному тілі, і на їх складові частини залишаються незайманими під час їх знаходження в космічному просторі або на небесному тілі, або після повернення на Землю”, сприятиме вирішенню колізійних питань при визначенні таких прав та їх
конкретного змісту за законом місця виникнення [7].

Цей висновок може виявитись актуальним на випадок міжнародного продажу супутника, що знаходиться на орбіті, коли колізійна прив’язка до місця учинення угоди (lex loci contractus) не працює, прив’язка до закону продавця теж не вирішує усього.
Користування супутником пов’язане з множиною проблем, що зачіпає міжнародні зобов’язання держав, універсальні міжнародні механізми регулювання космічної діяльності. Взяти, наприклад, геостаціонарний супутник. Значна частина ГСО та спектра радіочастот, необхідного для її експлуатації, на цей час розподілені між країнами за принципом справедливості. Кожна держава, згідно з процедурами МСЕ, може передати свої орбітальні позиції та частоти у користування тій чи іншій юридичній особі. Але, якщо остання забажає продати геостаціонарний супутник, що належить їй, розташований у цій позиції та працює на даній частоті, іноземній установі, то окрім питання про передачу права власності на супутник постає питання або про переведення його на позиції та частоти, що виділені державі, під юрисдикцією якої знаходиться установа-покупець (що з технічної точки зору не завжди можливо), або про поступку державою продавця своїх орбітальних позицій та частот державі покупця у крайньому випадку в тимчасове користування. Крім цього, виникає питання про передачу контролю за супутником, що продається, і зміни в його реєстрації, оскільки в
противному разі міжнародна відповідальність, включаючи матеріальну, за Конвенцією про відповідальність 1972 року, буде зберігатися за першою державою [9], що може призвести до правового нонсенсу. Подібного роду угоди з можливим перепродажем геостаціонарного супутника у другі чи треті руки навіть за найменшою неточністю правового регулювання можуть буквально підірвати такими зусиллями створений міжнародний правопорядок у космосі. Певною, хоча, мабуть, недостатньою гарантією супроти цього міг би слугувати закон місця виникнення прав власності та інших майнових прав на космічні об’єкти за беззастережного дотримання відомого юридичного постулату - неможливо передати більше прав, ніж маєш.

Для другого випадку (виникнення прав інтелектуальної
власності під час наукової діяльності в космічному просторі) правові проблеми, що виникають при цьому можуть, на наш погляд, досить однозначно вирішуватись за законом місця здійснення відповідної діяльності (lex loci actus), тобто за законом держави реєстрації даного космічного об’єкта. Тут потрібно зазначити, що питання інтелектуальної власності в космонавтиці привернули до себе підвищену увагу світового співтовариства ще наприкінці 70-х - початку 80-х років ХХ століття у зв’язку з досить складними проб-лемами, що постали перед міжнародним та внутрішньодержавним правом в процесі передач космічної технології. Але надзвичайної уваги ця проблема набула вже десятиліттям пізніше, коли було прийнято рішення держав-учасниць наймасштабнішого з проектів в історії людства - створення МКС щодо активізації співпраці в цій галузі, а також реальна оцінка можливостей початку побудови МКС вже найближчим часом і перспектив комерційного використання МКС.

Протягом переговорів (які завершились у вересні 1988 року) держав-партнерів (США, Канади, Японії та держав-членів ЄКА) стосовно укладення Міжурядової угоди про співробітництво в створенні Міжнародної космічної станції (МУКС) та підписання перших трьох з п’яти міжагентстських меморандумів щодо створення МКС виявилося, що проблеми інтелектуальної власності відіграють важливу роль щодо встановлення юрисдикції та контролю над елементами станції, а також визначення прав власності на винаходи та відкриття, які здійснюватимуться на борту постійно діючої лабораторії в космосі.

І, нарешті, останній з можливих варіантів - виникнення права власності при видобуванні мінеральних ресурсів на Місяці та
інших небесних тілах. У цьому випадку підставою для виникнення права власності внутрішнє право держав бути не може в силу заборони національного привласнення космічного простору та небесних тіл, встановленої ст. ІІ Договору про космос [7] і ст. 11 Угоди про Місяць [11]. Однак ця заборона зі самого початку унеможливлює комерційне використання космічного простору та ресурсів небесних тіл - життєво важливої, безальтернативної з точки зору існування людської цивілізації скарбнички природних ресурсів і перспективного в недалекому майбутньому сектора світового космічного ринку. Адже без майнових прав неможливо організувати експлуатацію, тобто економічно доцільну і навіть рентабельну розробку “космічних копалин” – Місяця та інших небесних тіл.

Таким чином, заборона будь-якого привласнення рівнозначна забороні дослідження та використання небесних тіл, що суперечить одному з центральних принципів Договору про космос – вже цитованому принципу свободи досліджень в космосі. Однак, розглядаючи більш прискіпливо дві форми привласнення, про які йдеться в Угоді про Місяць, можна констатувати, що беззастережно забороняється тільки публічно-правова форма привласнення, тобто розповсюдження суверенітету, юрисдикції або інших виключних прав держав. у той самий час приватноправова
форма - навернення природних ресурсів небесних тіл у власність з наступною можливістю продажі та користування для потреб
власника, - тільки обмежується, причому за рамками заборон
залишаються видобуті ресурси.

Норми міжнародного публічного права, що відносяться в цьому випадку до концепції загального спадку людства, є підставою для виникнення права власності та в значній мірі визначають його межі. Але які ці межі, ні Договір, ні Угода не визначають. Так, прогнозуючи розвиток особливого правового режиму перспективного сегменту світового космічного ринку, Угода проголошує: “Держави-учасниці цим зобов'язуються встановити міжнародний режим, включаючи відповідні процедури, для регулювання експлуатації природних ресурсів Місяця, коли буде очевидно, що така експлуатація стане можливою найближчим часом ” [11].

Ще одна проблема в сфері правового регулювання світового космічного ринку полягає у відсутності в різних правових системах уніфікованого підходу до питання про відповідальність в процесі космічної діяльності та її фінансового забезпечення – страхування. Як відомо, правовими підставами цієї відповідальності є положення ст. VI та VII Договору про космос, розвинуті згодом у Конвенції про відповідальність, за якими відповідальність за шкоду повністю
покладається на запускаючі держави. Треба зазначити, що ні Договір, ні Конвенція не містять вимог щодо надання страхового покриття відповідальності за шкоду, спричинену космічними об’єктами. Це питання віднесено до компетенції самих держав. Однак, якщо для одних держав (США, Франція) вимога обов’язкового страхування відповідальності за шкоду в процесі космічної діяльності вже стала нормою внутрішньодержавного права, то для інших (РФ, Україна) - вона ще тільки стоїть на порядку денному. Тобто, проблема гармонізації національних законодавств у сфері правового врегулювання питань відповідальності в процесі космічної діяльності та її фінансового забезпечення – страхування з точки зору оптимального розвитку світового ринку космічних послуг потребує свого вирішення.

В останні два десятиліття страхування стало невід’ємним елементом підприємницької діяльності у тих галузях, де ризик фінансових втрат занадто високий - в галузі промислового використання ядерної енергії, комерційної експлуатації космічної техніки та ін.

Історія космічного страхування нараховує майже 40 років і ведеться з 1965 року, коли вперше був застрахований комерційний супутник “Корпорації супутників зв’язку” (“Комсат”, США). На той час пройшло вже вісім років після запуску першого ШСЗ, але обсяг знань про запуски та функціонування супутників на орбіті були настільки незначні, що страхові компанії не наважувалися
приймати на себе увесь ризик операцій із запуску та експлуатації космічних апаратів. Так, згаданий договір зі страхування космічних апаратів компанії “Комсат” (одного зі співзасновників Міжнародної організації зв’язку ІНТЕЛСАТ), покривав тільки ризик відповідальності за шкоду, спричинену третім особам в період, що безпосередньо передував запуску першого з цілої серії КА цієї міжнародної організації. Але в міру подальших успіхів практичної космонавтики і поступової все більшої комерціалізації та приватизації космічної діяльності, вдосконалення космічної техніки та росту її вартості, довіра з боку страхувальників поступово зростала, як і страхове покриття, що поступово поширювалось на інші фази виводу на орбіту та експлуатації ШСЗ (розміщення КА на робочу орбіту, початок функціонування на орбіті, період експлуатації), значно розширилася географія страхувальників: приклад “Комсат” в наступні десять років успішно наслідували Індонезія, Японія, Індія, Канада, Європейське космічне агентство. До перших найбільш підготовлених до нового виду страхування лондонських компаній Ллойда, Асоціації страховиків авіаційних ризиків (AAU) і Страховиків авіаційних ризиків (USAU, США) приєднуються інші страхові компанії Західної Європи та Америки.

Перші дванадцять років пройшли відносно спокійно, серйозних невдач ринок космічного страхування не зазнавав. І тільки у 1977‑1979 рр., коли було втрачено послідовно КА OTS-1 (ЄКА), японський супутник і ШСЗ “Сатком” американської компанії ЕрСіЕй, цьому новому ринку страхування прийшлося вперше досить скрутно: суми за позовами досягли, а останнього разу навіть удвічі перекрили суму страхових премій (77 млн дол.). У подальшому більш-менш успішні у фінансовому аспекті роки змінювались новими потрясіннями: після двох відносно спокійних років у 1982‑1983 рр. сума позовів з відшкодування збитків, спричинених невдалими запусками супутників “Марек Б”, “Інсат І-А”, “Сатком-ІІ”, становила відповідно 20, 65 і 110 млн дол. Але найбільш нищів-них ударів по ринку космічного страхування було нанесено у 1984 році (270 млн дол.), 1985 (350 млн дол.), 1990 (390 млн дол.), 1994 (760 млн дол.), 1998 (понад 1350 млн дол.) та 2000 (біля 2 млрд дол.) [61].

У чому ж причини того, що існуючий вже майже чотири десятиліття страховий космічний ринок стикнувся з такими труднощами, та які проблеми заважають розвиватись цьому засобу стабілізації та подальшого розвитку світового космічного ринку?

Для відповіді на ці питання звернемося до суті страхування космічних операцій. У доктрині та законодавстві під страхуванням розуміється договір, за яким одна сторона (страховик)
зобов’язується за винагороду (страхову премію), що виплачується другою стороною (страхувальником), відшкодувати йому збитки, які він зазнав внаслідок зазначеної в договорі події. Така схема відносин складається практично в усіх видах страхування. Але договори страхування ризиків, які виникають при космічній діяльності, мають настільки значну специфіку, визначаєму об’єктивними
умовами, що їх можливо виділити у відносно самостійну галузь страхування - космічне страхування.

В чому ж своєрідність договорів, що укладаються між страхувальниками (в ролі якого може виступати будь-яка компанія, що бажає мати фінансову гарантію покриття своїх можливих збитків) і страховиками (в основному страховими компаніями Європи та Америки). По-перше, мова йде про страхування принципово нової техніки, ризики при експлуатації якої значно перевищують ризики в експлуатації техніки, яка була традиційним об’єктом страхування до цього часу: автомобілі, морські та повітряні судна тощо). Однак космічні ризики не перетворюються в неминучість, за якої страховий договір втрачав би сенс. У той самий час через підвищені ризики та невелику кількість страхувальників у сфері космічного страхування періодично суми страхових премій виявляються меншими за суми збитків, що підлягають компенсації згідно з договорами страхування. Саме тому компанії, які страхують космічні операції, знаходяться в значно більш уразливому положенні: число страхувальників порівняно невелике і, отже, сума надходжень від них як страхові платежі може виявитися нижче суми збитків (так і відбулося в середині 80-х років, коли дефіцит страхового космічного ринку становив вже сотні мільйонів доларів).

Інша проблема – визначення ступеня ризику. Це дуже важливо, оскільки інший необхідний елемент страхового договору – страхова премія (її розмір) – ставиться в пряму залежність від
імовірності настання страхового випадку. Необхідність вирішення цієї проблеми зумовила широке використання в страховій справі статистичних способів обліку.

Що стосується нових видів ризиків, до яких, безперечно, відносяться й космічні, то тут страховик, що вирішив взяти на себе подібні ризики, виявляється у скрутному становищі. Перша складність, з якою він стикається, - це брак статистичних даних. Тому не дивно, що страхові компанії дуже обережно йдуть на укладення страхових договорів, де об’єктом є новітня техніка, до якої погано пристосовані серійні поняття, а, відповідно, і складніше визначити ймовірність настання страхового випадку.

З проблемою оцінки ризику щільно пов’язана інша важлива характеристика космічного страхування, в якій виявляється специфіка відносин між страховиком і страхувальником у цій галузі. Характерною ознакою договору страхування є принцип найвищої довіри сторін (uberrimae fides). І це не випадково: оскільки, виходячи із суті самого договору, принципово неможливо наперед (a priori) сказати, чи реалізується ризик, який приймає на себе страховик, то для адекватної оцінки такої ймовірності страхувальник зобов’язаний інформувати страховика про усі суттєві обставини, що можуть вплинути на готовність страховика укласти договір або ж на умови цього договору (головним чином, на розмір страхової премії, а також термін дії договору). Такий обов’язок (повинність) покладається на страхувальника у всіх правових системах. Усі страхові закони встановлюють визначені правові наслідки замовчування або спотворення страхувальником відомостей про обставини, що здатні дозволити страховику оцінити ризик, який він приймає на себе. Недотримання страхувальником принципу найвищої довіри сторін дає підстави страховику вимагати визнання договору недійсним і відмовити в страховому відшкодуванні.

Стосовно традиційних видів страхування принцип найвищої довіри сторін піддавався критиці з боку вчених-юристів, оскільки він ставив страховика у більш вигідне становище порівняно зі страхувальником. Однак щодо космічного страхування (та інших новітніх видів страхування, наприклад, ядерного) таке зауваження неможливо визнати правильним. Якщо в багатьох інших видах страхування міркування страховика щодо страхового ризику ґрунтується не тільки на інформації, яку він отримує від страхувальника, але й на статистично обґрунтованих даних про ймовірність реалізації цього ризику, то в галузі космічного страхування, як вже зазначалося, цінність накопичених статистичних спостережень ще дуже незначна. Саме тому важливість відомостей, що їх повідомляє страхувальник, при страхуванні космічних ризиків різко зростає. У жодній іншій галузі страховик не знаходиться в такій залежності від страхувальника, як в галузі космічного страхування.

На думку західних страховиків, “страховик повинен мати право доступу до всієї інформації, яку він визнає корисною для себе, на будь-якій стадії здійснення програми і, отже, право змінювати страхове покриття по відношенню як премій, так і умов страхового полісу” [70]. Таким чином, принцип uberrimae fides у даному випадку необхідний для захисту інтересів страховика, його дотримання в космічному страхуванні має значно більш важливе значення, ніж в усіх інших видах страхування. Іншими словами, новизна ризику, складності визначення імовірності його “матеріалізації” і потенційно величезний розмір збитків зумовили пред’явлення нових вимог до традиційної правової схеми договору страхування.

Дата добавления: 2014-01-03