Тема Територіальна та функціональна структури господарства

1. Територіальна структура господарства – це склад і співвідношення виробництв, особливості їх розміщення в різних частинах країни і зв’язок між ними. Елементами територіальної структури є економічні райони, підрайони, промислові вузли і пункти, сільськогосподарські зони, тощо.

Економічний район – це територія держави які відрізняються:

1) спеціалізацією господарства;

2) тяжінням до певного промислового вузла;

3) особливостями населення (його зайнятістю, етнічним складом, політичною орієнтацією);

4) економічними, екологічними і соціальними проблемами, а значить і специфікою реформування господарського комплексу.

Промислові вузли – це компактна територія, підприємства якої зв’язані виробничими зв’язками. Економічний ефект досягається спільним використанням енергетичної і транспортної системи, природних і трудових ресурсів.

Промисловий центр – населений пункт де є кілька промислових підприємств. Промисловий центр може бути одно-, чи багатогалузевим.

Промисловий пункт – населений пункт де є одне промислове підприємство.

Промисловий район – це територіально-виробничий комплекс (скупчення промислових агломерацій, вузлів, центрів, пунктів) з чіткою спеціалізацією промисловості).

Використовується також поняття кущ – порівняно невеликий населений пункт, що виконує торгово-розподільчу, господарсько-організаційну функцію стосовно близьких поселень.

Найнижчою ланкою в територіальному та галузевому районуванні є підприємство – територіально цілісний об’єкт що виробляє і реалізує продукцію. Підприємство характеризується:

- відносною економічною самостійністю;

- типовими для даного підприємства потребах в ресурсах, соціально-екологічною характеристикою;

- технологічною завершеністю по виробництву продукції.

Підприємства можуть бути точкового, лінійного (транспортне), площинного характеру (сільськогосподарське підприємство, лісгосп).

Територіальна структура господарства країни затверджена Законом України від 7 лютого 2002 року „Генеральна схема планування території України”.

2.Територіально-виробничі комплекси (ТВК) – це поєднання підприємств і закладів, для яких територіальна цілісність компонентів є додатковим фактором підвищення економічної ефективності за рахунок:

- значній стійкості взаємних зв’язків і ритмічності виробничого процесу;

- скорочення транспортних витрат;

- раціонального використання всіх видів ресурсів;

- створення оптимальних умов для поєднання галузевого і територіального планування і управління.

Передумовами розвитку ТВК є:

- природно-ресурсний потенціал території;

- соціально-демографічні умови;

- техніко-економічні умови.

Компонентна структура ТВК. Під структурою розуміється упорядкування елементів (підприємств, виробництв), що проявляється у певних пропорціональних відношеннях і зв’язках між ними.

Елементи ТВК – це поєднання підприємств що пов’язані техніко-економічними зв’язками (цукровий завод і сільськогосподарські підприємства, деревообробний завод і лісгоспи).

Всі галузі ТВК за функціональною роллю поділяються:

- галузі спеціалізації, які визначають місце району у територіальному поділі праці і беруть участь у міжрайонному обміні продукцією чи послугами. Це так звана вивізна спеціалізація. Існує думка (О. Шаблій, с. 352), що галузі, які виробляють продукцію у великому обсязі і зосереджують у собі велику кількість праці та капіталу, є теж галузями спеціалізації. Для них підходить термін головні галузі;

- допоміжні галузі забезпечують напівфабрикатами, виробничими послугами, головними засобами, в тому числі будівництвом галузі першої групи;

- обслуговуючі галузі забезпечують населення регіону, а також суспільне невиробниче споживання продуктами і послугами.

Цей поділ досить умовний, оскільки ті ж обслуговуючі галузі можуть давати дешеву продукцію (послуги) для позарайонного споживання, отже, можуть бути галузями спеціалізації. Наприклад, туризм.

Ще один підхід до функціонально-компонентної структури – підхід ієрархії розшарування. Він передбачає виділення інфраструктури і ультраструктури, роль яких у функціонуванні комплексів різна.(О. Шаблій, с. 353).

Інфраструктура (“нижня” частина структури територіально-господарського комплексу) – це поєднання діючих споруд, будинків, інженерних комунікаційних мереж і систем, які прямо не належать до виробництва, але необхідні для виробництва матеріальних благ (виробнича інфраструктура – транспорт, зв’язок, мережі водо- і енергопостачання, будівельні організації та ін.) і забезпечення повсякденної життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура – заклади побутового обслуговування, освіти, охорони здоров’я, культури тощо). Часто в поняття інфраструктури включають галузевий зміст: це допоміжні й обслуговуючі галузі (а, отже, не лише заклади чи комунікації, але й цілі галузеві системи) загального призначення.

“Ультраструктура” (“верхня” частина структури) – це поєднання галузей, галузевих і міжгалузевих комплексів, які безпосередньо належать до виробництва матеріальних благ та інформаційного продукту. Виробництво інформаційного продукту дуже важливе в період інформатизації суспільства, й особливо виробничої сфери. (О. Шаблій, с. 354).

Для вивчення ТВК і розробки їх типології ефективний є метод енерговиробничих циклів (ЕВЦ). Поняття „енерговиробничий цикл” було введено М.М. Колосовським у 1947р. Ним же було виділено 8 ЕВЦ.

ЕВЦ – це економіко-технологічний ланцюжок виробництва від видобутку сировини і палива до виробництва кінцевих видів продукції.

На сучасному етапі, виходячи із новітніх напрямків розвитку технологій, в економічній географії виділяють наступні ЕВЦ:

1. Пірометалургійний цикл чорних металів. Поширений в районах концентрації кам’яного вугілля, руд чорних металів. Включає такі технологічні стадії як: видобуток і збагачення сировини, коксування вугілля, металургійний ланцюг (чавун – сталь – прокат), та ін.
2. Пірометалургійний цикл кольорових металів. Головною метою цього циклу є вилучення з руди кольорових металів супутніх компонентів, та їх використання.
3. Нафтоенергохімічний цикл. Поширений в районах видобутку та переробки нафти. Включає переробку нафтопродуктів, а також хімію органічного синтезу, основну хімію, що базується на використанні нафтопродуктів.
4. Лісоенергохімічний. Включає заготівлю і обробку деревини, целюлозно-картонне, лісохімічне виробництво та ін.
5. Гідроенергопромисловий цикл. Поширений в районах з значними запасами гідроенергоресурсів. Включає ГЕС та енергомісткі виробництва (електрометалургія, електрохімія (фосфор, хлор, фтор) та ін.
6. Гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл. Поширений в районах з аридним кліматом. Включає виробництво будівельних матеріалів для гідротехнічних споруд.
7. Індустріально - аграрні цикли. Сільське господарство, разом із галузями переробки сільськогосподарської продукції.
8. Інші цикли переробної індустрії (гірничохімічний, машинбудівний, атомно-енергопромисловий та ін.).

ТВК може бути районно галузевим або міжгалузевим. Міжгалузеві територіальні комплекси мають такі типи зв’язків:

- послідовна або часткова переробка перехідного типу сировини;

- по виробництву повністю або частково взаємозамінної продукції (ПЕК, Транспортний комплекс);

- по розв’язані в процесі функціонування певної територіальної проблеми (економічної, соціальної, екологічної, продовольчої, проблеми зайнятості і тд.)

Іншими формами просторової організації господарства за визначенням В. Ковалеськго є науково-технічні зони, технічні парки (технопарки) та технополіси.

Науково-технічна зона – певна територія де є вищий навчальний заклад (чи декілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна структура для впровадження наукових розробок в практику. Перша така зона сформувалася навколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з часом отримала назву „Силіконова долина”. На сучасному етапі тут зосереджено більш як 2 тисячі фірм і зайнято понад 200 тисяч чоловік.

Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні – „Шосе-128”, Іль-де-Франс під Парижем, „Ізар Веллі” на базі Мюнхенського університету (включає понад 200 фірм) „Новус Ортус” (поблизу м. Барі в Італії).

Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це як правило нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення.

3. Вільні економічні зони. Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частинутериторії України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб. Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України. Статус і територія спеціальної (вільної) економічної зони, а також строк, на який вона створюється, визначаються Верховною Радою України шляхом прийняття окремого закону для кожної спеціальної (вільної) економічної зони. На території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон. Перелік діючих економічних зон: 1. "Порто-франко" на території Одеського морського торговельного порту (2000);2. Спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області (1999);3. Спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальна економічна зона "Порт Крим" (2002);4. Економічна зона "Рені";5. Економічна зона „Яворів”;6. Економічна зона „Закарпаття” (2001);7. Економічна зона „Миколаїв” (2000);8. Спеціальна економічна зона туристсько-рекреаційного типу "Курортополіс Трускавець" (1999).

4. Основні форми організації виробництва. Для ТВК характерні наступні форми організації виробництва: концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування.

Концентрація – зосередження засобів виробництва, предметів виробництва і робочої сили, випуску продукції на великих підприємствах. Причинами концентрації можуть виступати:

· Необхідність поєднання всіх стадій технологічного процесу, що дає комплексно використовувати сировину і матеріали.

· Об’єднання взаємопов’язаних спеціалізованих виробництв, що дає можливість комплексно виготовляти кінцевий продукт.

· Забезпечення циклу „наука à технічні розробки à інвестиції à виробництво à збут à споживання”.

· Масовість випуску продукції, стабільний асортимент, що скорочує витрати на одиницю продукції, що дає змогу здешевити продукцію.

Концентрація має найбільші переваги в таких галузях як енергетика, нафтохімія, металургія, машинобудування, військова промисловість.

Недоліки концентрації:

· великі підприємства мають громіздку структуру управління;

· низька мобільність на ринку (важко перепрофілюватися);

· великі підприємства неефективні в легкій і харчовій промисловості;

· розукрупнення великих підприємств необхідне з метою подолання монополізму.

Спеціалізація – переважаюче виробництво певної продукції на одному підприємстві. Спеціалізація буває: предметна, подетальна, технологічна чи стадійна. Найпоширенішою є предметна спеціалізація. Підприємства одного циклу можуть тяжіти до різних факторів: первинної переробки сировини – до сировини, кінцевого продукту – до споживача.

Комбінування – об’єднання на одному підприємстві кількох економічно і технологічно пов’язаних підприємств різних галузей (металургійний та хімічний комбінат). Розрізняють наступні форми комбінування:

1. На поєднанні послідовних стадій обробки сировини.

2. На комплексній переробці сировини.

3. На використанні відходів.

Кооперування – становлення тісних виробничих зв’язків між окремими підприємствами для виробництва певного виду продукції (між автомобільним заводом і підприємствами по виробництво окремих комплектуючих і деталей).

Спеціалізація і кооперування викликають необхідність певних стандартів.

Стандартизація – встановлення норм і вимог до розмірів, форм, якості виробів і напівфабрикатів, які закріплюються у певних документах (стандартах). Форми стандартизації – типізація і уніфікація.

Типізація – доцільне скорочення номенклатури виробів і їх типів.

Уніфікація – усунення зайвої різноманітності матеріалів, процесів, деталей.

Дата добавления: 2014-01-03