Принцип єдності державної влади у конституційному праві зарубіжних країн

Теоретичне обґрунтування принципу єдності державної влади почалося задовго до появи ідей Дж.Локка і Ш.-Л.Монтеск'є і мало персоналізований характер. Богослови, наприклад, відстоювали винятково владу намісника Аллаха на землі і нащадка пророка Мухаммеда. Правознавці писали про належність суверенітету одній особі – монарху. Отже, тривалий час мова йшла про індивідуаліс­тичне тлумачення єдності влади. Вже у XX ст. такий підхід був відроджений: у фашистських концепціях керманича (вла­да фюрера), в положеннях Конституції Ірану 1979 р. (ст. 107) про Керівника держави - духовного лідера нації.

Інший підхід до єдності влади - її колективістське тлу­мачення пов'язаний у першу чергу з творами Ж.-Ж.Руссо. Руссо роз­глядав ідею єдності державної влади не стільки з організацій­но-правових, скільки з політологічних позицій. Він розглядав законодавчу, виконавчу, судову влади не стільки як особливі, самостійні гілки державної влади, скільки як форми виявлен­ня верховної влади народу, якому належить уся влада наро­довладдя. Щоб запобігти сва­віллю і беззаконню, досить, по-перше, розмежувати компете­нцію законодавчих і виконавчих органів і, по-друге, підпорядкувати виконавчу владу суверену.

Звичайно, ідея єдності державної влади неоднозначна. В конституційно-правовій літературі виділяють її три різні аспекти: 1) соціальну єдність, що випливає з природи паную­чих у суспільстві соціальних груп (у розвинених демократич­них країнах опорою державної влади є "середній клас"; у со­ціалістичних державах - диктатура народної демократії (КНР) або робітничо-селянської влади (Куба); у країнах му­сульманського фундаменталізму домінують у суспільстві фе­одально-теократичні угрупування тощо); 2) єдність принци­пових цілей і напрямків діяльності усіх державних органів, яка випливає із соціальної єдності влади і зумовлено необхід­ністю узгодженого управління суспільством (єдність дій дер­жавних органів із принципових питань досягається різними шляхами, але обов'язково на основі угод, компромісів, кон­сенсусу; 3) організаційно-правова єдність, коли відкидається принцип розподілу влад і органами державної влади визна­ється тільки один вид органів.

Другий аспект - єдність принципових цілей і напрямків діяльності державних органів - знаходить своє відображення у конституційному праві зарубіжних країн у формі норматив­ного закріплення принципових цілей держави, орієнтирів її політики. Деякі з цих цілей розглянуті нами вище на прикла­дах їх конституційного закріплення у державах із різними со­ціально-політичними системами. Тут важливо підкреслити, що навіть при єдиному підході до вирішення основних завдань існує різне "прочитання" конституційне визначених ці­лей і завдань, пропонуються, і це цілком закономірно, різні заходи, дії для їх досягнення. Найбільш характерним прикла­дом у цьому відношенні є щорічне обговорення закону про державний бюджет. У разі відсутності єдності з принципових питань вживаються передбачені конституцією і законодавст­вом заходи для користування курсу держави, як наприклад: глава держави (звичайно за порадою уряду) розпускає парла­мент (із призначенням дати нових виборів), конституційний суд оголошує недіючими укази президента, парламент може оголосити "імпічмент" президенту тощо.

Третій, організаційно-правовий аспект єдності державної влади доктринально розроблений у марксистсько-ленінському правознавстві і отримав найбільш докладного закрі­плення у конституціях соціалістичних країн. Як уже зазнача­лось, тут прийнята концепція Рад як єдиних органів державної влади знизу догори. Тільки ці органи розглядаються як органи державної влади у масштабі країни і в кожній адміністративно-територіальній одиниці. Інші органи держави за прийнятою тут конституційною доктриною вважаються тільки органами дер­жавного управління, правосуддя (суди), нагляд за законністю (прокуратура), конституційного контролю (конституційний суд). Водночас небхідно констатувати, що у реальному житті ця концепція ніколи не отримала своє втілення. Влада знаходи­лась і тепер знаходиться у руках центральних органів комуніс­тичних партій, які приймають найважливіші державні рішення, парламенти же їх тільки схвалюють. Як показує історичний до­свід конституційного будівництва зарубіжних країн, зосере­дження усієї повноти державної влади у руках однієї посадової особи, або одного виду державного органу в принципі немає пе­рспективи, адже концентрація влади у більшості випадків поро­джує безконтрольність у діяльності державних органів, що при­зводить у кінцевому рахунку до руйнування зсередини механіз­му державної влади.

Підсумовуючи сказане, можна зробити такий висновок. Конституційне право зарубіжних країн регламентує дві основні моделі організації та діяльності державної влади, які побудовані відповідно на принципах розподілу влад та єдності державної влади. Принцип розподілу влади неминуче вимагає єдності дер­жавної політики, єдності дій усіх гілок із найважливіших питань суспільного розвитку. З іншого боку, принцип єдності державної влади не виключає створення різних державних органів (законо­давчих, виконавчих, судових та ін.), поділу їх повноважень, різ­них методів здійснення ними державної влади (наприклад, дія­льність парламенту передбачає інші методи, ніж діяльність уряду або судової влади). Разом із тим у зарубіжних країнах, і в першу чергу в постсоціалістичних державах, існує розуміння того, що згадані дві концепції в їх правильному тлумаченні взаємно допо­внюють одна одну.

Дата добавления: 2014-01-03