Журналістикознавчих дисертаційних робіт

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ. СТИСЛИЙ АНАЛІЗ

Сучасні напрями журналістикознавчих досліджень. Сучасні засоби масової комунікації потребують об’єктивних і систематичних досліджень на всіх рівнях (міждержавному, державному, регіональному і місцевому).

За останні тридцять років значно змінилася спрямованість інтересів дослідників ЗМК. Проаналізуємо тематику журналістикознавчих дисертаційних робіт, заявлену в їхніх назвах. Для порівнюваності поділимо напрями дисертацій на такі блоки

· описові роботи: історичні розвідки, дослідження типології і специфіки ЗМК, а також вивчення форм і жанрів журналістської діяльності;

· дослідження публіцистичної майстерності окремих осіб;

· аналіз соціальної й комунікативної ролі ЗМІ та дослідження впливу на аудиторію;

· різні аспекти дослідження мови ЗМІ

· та інші теми (наприклад праці, присвячені внутрішнім проблемам журналістської діяльності, професійній етиці, економіці ЗМІ тощо).

За радянського періоду превалювали історико-описові роботи з дуже сильним ідейно-політичним ухилом [5]. Вони становили в середньому 58% всіх захищених дисертацій. За роки незалежності таких робіт поменшало, хоча й нині вони займають перше місце – в середньому 40% дисертаційної тематики (звісно, вже іншої, ніж за радянських часів, ідеологічної спрямованості). Кількість досліджень творчої майстерності окремих діячів залишилася майже без змін – за радянських часів приблизно 13%, нині це стабільні 10%. За радянських часів практично не було дисертацій, спеціально присвячених аналізові мови преси і мовної політики, а останніми роками така тематика складає в середньому 10% робіт. Помітно збільшилася кількість робіт, так чи інакше присвячених впливу ЗМК на аудиторію і на суспільство в цілому. За радянських часів пропагандистську ефективність і соціальну роль ЗМІ досліджували в середньому 27% дисертантів, а за останні роки – 35%.

Цікавим виявився розподіл уваги дослідників у 2003 р.: із 20 дисертацій, розглянутих на спецраді Інституту журналістики, 25% – це історико-описові роботи. По 10 % робіт присвячено вивченню мови ЗМІ, сприйманню текстів і ролі ЗМК в епоху глобалізації, по 5% – соціальній функції мас-медіа й етиці. При цьому аж 35% дисертацій написано про вплив на аудиторію – прихований, явний, рекламний чи піарівський. Звісно, тема цікава, ефектна й актуальна. Але все-таки чи не забагато – 7 робіт з 20 протягом одного року?

Натомість мало досліджень свободи слова, взаємин журналістики з інститутами влади і громадянським суспільством, мало аналізу процесів комерціалізації преси, телебачення і радіомовлення. Немає досліджень журналістських кадрів, проблем становлення й формування журналіста. Дослідники не звертають увагу на внутрішні проблеми функціонування ЗМК (журналістський колектив, взаємини різних каналів, видань тощо), мало досліджують етичні принципи й соціальну відповідальність журналіста. Виявляється, що нікого не цікавлять проблеми безпеки професійної діяльності журналіста.

Порівняно мало уваги приділяється дослідженням аудиторії, визначенню її типології, складу, ментальних особливостей, інтересів, тенденцій розвитку тощо. І це доволі дивно з огляду на велику кількість робіт, присвячених проблемам впливу на аудиторію і різним прийомам маніпуляції громадською думкою. Такі дисертації часто містять описи прийомів впливу у відриві від досліджень сприймання аудиторією цих прийомів.

Аналіз адекватності обраних методів цілям і завданням дослідження. Коректність використання цих методів, а також якість їхнього описання. Проблема адекватного використання у журналістикознавчих наукових роботах сучасних методів емпіричних досліджень і застосування статистичних методів обробки й аналізу отриманих даних останнім часом постає доволі гостро. Це пов’язано з поступовою інтеграцією вітчизняної науки у світову, що передбачає підвищення вимог до методологічної якості досліджень. Знайомство з методичним апаратом соціології, практичної психології, маркетингу тощо, елементарні знання основ статистичного аналізу – це необхідна складова університетської освіти сучасного журналістикознавця, якщо він хоче перебувати на рівні стандартів, прийнятих у світовому професійному науковому співтоваристві.

Негативні наслідки недостатнього методичного рівня наукових досліджень приблизно однакові для всіх галузей науки:

· наукові: не можна отримати достовірні, науково обґрунтовані дані і дати надійні орієнтири й прогнози;

· економічні: використання науково необґрунтованих прогнозів і рекомендацій веде до невиправданих витрат;

· міжнародні: втрата наукового престижу, зменшення інтересу з боку закордонних учених.

Усього проаналізовано 11 авторефератів дисертацій, захищених у 2003 році (всього у 2003 році було захищено 20 дисертацій). Аналіз показав, що у вітчизняному журналістикознавстві спостерігається певне відставання і в застосуванні наукових методів, і в статистичному аналізі емпіричних даних. Наслідком цього є сумнівні наукові висновки певного відсотка журналістикознавчих робіт.

Розглянемо, наприклад, методичний апарат дисертації п.Г., присвяченої дослідженню формування громадської думки засобами ЗМІ. Є мета, є 5 завдань, де передбачено вивчити механізми впливу на громадську думку, систематизувати методи і прийоми впливу, дослідити залежність між жанрами публікацій і ступенем сприйняття їх аудиторією, перевірити ефективність формування громадської думки структурними і смисловими засобами.

Ось де широке поле для застосування масових опитувань, психологічних експериментів, фокус-груп, адже треба дослідити людське сприйняття, громадську думку. Проте серед наведеного в авторефераті переліку методів є вивчення законів і наукової літератури, створення списку електронних ЗМІ, структурний, стилістичний і контент-аналіз текстів, аналіз документів. Але немає жодного методу дослідження громадської думки, якій нібито присвячена дисертація, жодного методу дослідження людського сприйняття. Більше того, соціологічні опитування віднесено до методів впливу на громадську думку, а не до методів її вивчення.

У дуже стислому описі третього розділу (півсторінки автореферату, у той час, коли актуальність теми розписано на 4 сторінках) є один абзац, де сказано, що були проведені експерименти на трьох групах реципієнтів з приводу "сприйняття та запам’ятовування результатів". Причому не сказано, що сприймали реципієнти, що вони запам’ятовували, які отримано дані і про що вони свідчать. Таке висвітлення результатів роботи аж ніяк не відповідає основному завданню автореферату – ознайомити наукову громадськість із методикою дослідження, умовами й основними етапами експериментів, з їх фактичними результатами.

Прикладом адекватного застосування методик можна вважати дисертацію М. Гдакович, присвячену дослідженню літературної періодики 20–30 рр. у Західній Україні. Завдання роботи – виявити видання, які виходили в ті роки, тенденції їх розвитку, використовувані жанри, проблематику, принципи добору матеріалів. Змісту завдань повністю відповідають використані методи: типологічний, жанрово-видовий, бібліографічно-описовий тощо. При цьому, судячи з автореферату, в якому стисло, але досить докладно описано зміст розділів, у роботі і справді застосовано зазначені методи, бо наведено авторську класифікацію видань, використовуваних у них жанрів, а також подано класифікацію тогочасних видань за ідейно-культурним спрямуванням їхніх публікацій.

Ще одним позитивним прикладом є робота Т. Бондаренко про типологію мовних помилок та їх усунення під час редагування журналістських матеріалів. Чітка постановка мети; завдання, які за логікою відповідають меті; адекватний методичний апарат. Усі помилки покласифіковано, пораховано й обліковано, достатню кількість прикладів наведено й описано. Змістовний, насичений, конкретний автореферат без води і марнослів’я.

На жаль, саме марнослів’я характерне для багатьох робіт. Звичайно, 11-ти авторефератів не достатньо, щоб зробити статистично достовірні висновки про всі журналістикознавчі дисертації, але на розглянутій малій вибірці помітна тенденція – чим більше довгих, гучних речень в авторефераті, тим розмитіше сформульовано мету і завдання, методи і новизну, тим важче розгледіти суть зробленого дисертантом. У багатьох роботах наукову новизну одержаних результатів подають саме так, як НЕ радить цього робити ВАК, а саме: "у вигляді анотації, коли просто констатують, що в дисертації зроблено те і те, а сутності і новизни положення із написаного виявити неможливо" [1, 30].

Ну що можна сказати про такий пункт наукової новизни: "На основі міжнародного досвіду обґрунтовано роль і значення концепції урядової ПР-програми для процесів міждержавного діалогу". Яка суть концепції? У чому ж, на думку автора, полягає її роль і значення? Чи таке: "Виокремлено основні вектори ПР-політики України у міжнародних відносинах…" Чому б не зазначити, які саме "основні вектори" виокремив автор? Новизни із написаного виявити неможливо.

Так само, як неможливо розібратися, які ж методи застосував дисертант у своєму дослідженні, адже описано використані методи так: "Теоретико-методологічною основою дисертації є комплексний аналіз політичних та суспільних процесів на основі наукового критичного використання різних теорій". Хіба такий опис методики відповідає вимозі ВАК: "перераховувати методи треба не відірвано від змісту роботи, а зазначаючи, що саме досліджувалось тим чи тим методом. Це дасть змогу пересвідчитися в логічності та прийнятності вибору саме цих методів" [1, 30].

Адже саме доцільно дібрані, вправно застосовані і науково обґрунтовані методи дослідження є основою "доказового журналістикознавства".

В авторефераті, про який тільки-но йшлося, вступну частину (актуальність, мета, новизна, апробація тощо) викладено на 7 сторінках, а зміст усієї роботи (трьох розділів і висновків) – на 11, з яких майже 2 сторінки – це ритуальний опис змісту дисертаційного Вступу і перелік прізвищ інших дослідників. Отже, вступна частина займає 44% змістового тексту автореферату, а основний зміст роботи – 56%. У роботі Т. Бондаренко, яку ми описували як позитивний приклад, розподіл сторінок автореферату виглядає зовсім інакше – на вступну частину 4 сторінки (24% тексту), на опис основного змісту роботи – 13 с., тобто 76% тексту. В авторефераті тієї дисертації, де не зрозуміло, як досліджують вплив ЗМІ на громадську думку, розподіл місця виявився теж характерним – 50% тексту віддано загальній характеристиці роботи і, відповідно, 50% місця залишилося, щоб описати основний зміст дисертації.

В одному з авторефератів, за твердженням його автора, навіть запропоновано нову методику аналізу політичної реклами. Судячи з тексту автореферату, новизна методики полягає в тому, що інтенсивність впливу рекламних відеороликів автор вимірює кількістю показів цих відеороликів у прайм-тайм на кількох каналах українського ТБ. Оскільки дисертант зазначає, що використовує метод контент-аналізу, то категорією аналізу тут є інтенсивність впливу на телеаудиторію, а одиницею аналізу обрано час, який виділено для реклами кожної партії, та кількість повідомлень про кожну з партій у теленовинах.

Називати шукану категорію "інтенсивність впливу реклами" видається не дуже вдалим, краще було б назвати цю категорію "інтенсивність нагадувань про об’єкт реклами". Адже слово вплив означає не лише процес (впливання, навіювання), а й результат – створення у реципієнта певної установки щодо об’єкта реклами (якщо реципієнт не мав до цього моменту своїх поглядів на об’єкт реклами) або зміна наявної установки реципієнта на вигіднішу для замовника реклами. Отже, вивчення інтенсивності впливу обов’язково передбачає дослідження думок, поглядів, установок реципієнта до і після демонстрації реклами, а не лише підрахунок кількості секунд показу телероликів.

Таким чином, з 11 розглянутих авторефератів у 5-ти (46%) серед використаних методів зазначено саме ті методи, які адекватні меті і завданням дисертації, ще 2 роботам (18%) можна з цього погляду поставити оцінку "задовільно", а в 4-х роботах (36%), на жаль, використано неадекватний методичний апарат.

За твердженнями дисертантів, статистичний метод тією чи іншою мірою використано в чотирьох роботах з одинадцяти. З аналізу авторефератів видно, що зі статистикою насправді мали справу лише двоє дисертантів (Т. Бондарко і Т. Джига).

У переважній більшості робіт статистику зовсім не використовували. Хоч, як уже зазначалося, є роботи, в яких досліджується взаємозв’язок між кількома факторами або вплив якихось чинників на якісь результати. І при цьому немає ніякої статистичної обробки даних. На нашу думку, наукова цінність таких робіт дорівнює нулеві, оскільки їхні висновки не доведені, а отже, не можна стверджувати, що вони є правильними або неправильними. Вони просто є науковим баластом.

У фізико-математичних і технічних спеціальностях істинність висновків дисертаційних робіт можна, як правило, не один раз перевірити. Однак для більшості журналістикознавчих дисертаційних робіт перевірка істинності висновків доволі важка, а в багатьох випадках і неможлива. Навіть якщо в дисертації є посилання на дані опитувань чи експериментів, на основі яких автор одержав свої висновки, то ці дані залишаються доступними лише самому дисертантові, оскільки їх, як правило, не наводять навіть у вигляді "Додатка" до дисертації. Та й що казати про отримані дані, якщо в тексті наукової роботи часом немає навіть докладного опису проведених емпіричних досліджень. У результаті ніяка, у тому числі й статистична, перевірка висновків дисертації стає неможливою.

Такий важливий компонент достовірності результатів дослідження, як правомірність і доцільність використання певної методики, якість застосованих статистичних процедур, ніяк не оцінюється у відгуках провідних установ і наукових опонентів. Відсутність загрози такого оцінювання сприяє появі робіт, у яких експериментальні висновки досліджень залишаються науково не доведеними.

Звичайно, не можна звинувачувати у всьому самих дисертантів. Оскільки вищі навчальні заклади готують журналістів-практиків, а не вчених-журналістикознавців, то ВНЗ не дають і не можуть дати ґрунтовну підготовку в галузі наукової методології і прикладної статистики. Підготовка ж у цій сфері на етапі магістратури й аспірантури явно недостатня.

У наукових журналах із журналістикознавства немає спеціалізованих рубрик, присвячених застосуванню методів проведення емпіричних досліджень. Унаслідок цього науковці-журналістикознавці не мають змоги познайомитися із сучасними методами, а отже, не можуть пристосувати їх для своїх досліджень.

Недостатній методичний рівень наукових робіт спричинений і відсутністю у спецрадах методологічної експертизи дисертацій, а також відсутністю в редакціях наукових журналів аналогічної експертизи статей. Можливо, варто було б увести в журналістикознавчих наукових виданнях (зокрема, у періодичних) резензування методичних аспектів матеріалів, поданих для публікації.

Звичайно, редакції журналів не в змозі самостійно кваліфіковано перевіряти адекватність використання й повноту опису, наприклад, статистичних методів. Але за необхідності можна залучати статистиків до незалежного резензування статей, адже в серйозних закордонних наукових виданнях це є звичайною практикою.

Постає закономірне питання – чи здатен журналістикознавець, який не є фахівцем в галузі математичної статистики, повною мірою освоїти її можливості? Напевно, ні. Але ж від нього це і не вимагається, оскільки працювати з комп’ютерними статистичними програмами мають насамперед фахівці. Вчені-журналісти повинні вміти правильно сформулювати свої потреби у вигляді запиту на відповідний вид статистичних послуг. Із цим запитом вони можуть потім піти до фахівців зі статистики, які допоможуть їм реалізувати цей запит на практиці.

Література до теми "Замість висновків"

1. Бюлетень ВАК України. – 2000. – № 2.

2. Леонов В.П. Долгое прощание с лысенковщиной // Бюллетень ВАК РФ, 1997. – № 5

3. Корнилов Е.А. Проблемы применения системного подхода к исследованию журналистики // Методы исследования журналистики. – Ростов-на-Дону: Изд-во Ростов. ун-та, 1984

4. Перегудов Ф.И., Тарасенко Ф.П. Введение в системный анализ. Учебное пособие для вузов. – М, 1989.

5. Українське журналістикознавство. Дисертаційні дослідження, 1982–2000 рр.: Бібліографічний покажчик / Укладач Б.І.Черняков. – К.: КНУ, 2000. – 63 с.

6. Шабров О.Ф. Системный подход и компьютерное моделирование в политологическом исследовании // Общественные науки и современность. – 1996. – №2.

[1] Тут і далі подаються посилання на літературні джерела, список яких наведено наприкінці кожного підрозділу

[2] Тут і далі після бібліографічного опису літературного джерела, як правило, наведено шифр його зберігання в НБУВ

[3] Формули тут і далі не наведено. Їх, за потреби, можна знайти в літературі. Нашим завданням є розібратися в тім, який "фізичний смисл" мають найбільш поширені статистичні величини.

Дата добавления: 2017-01-14