Анкетне опитування 2 страница

Основні запитання (50 хвилин) мають бути відкритими, причому варто уникати навідних запитань типу: "Адже вам це сподобалося, чи не так?" Запитання треба задавати в логічній послідовності, коли кожне наступне проясняє і розкриває відповіді на попереднє. У цій частині можна, наприклад, запитати: "Що вам сподобалося (чи не сподобалося) в обговорюваному предметі (об’єкті, який цікавить дослідника, наприклад, у журналі)?", "Наскільки ви задоволені цим журналом?", "Що б ви хотіли змінити?", "Як ви ставитеся до цього журналу?" У ході обговорення модератор має підтримувати "контакт поглядом", стежити за "мовою тіла" учасників, запобігати домінуванню одних учасників над іншими.

Додаткові запитання (10 хвилин) стосуються справи, але є менш важливими. Як правило, запитують про те, як учасники одержують інформацію про обговорюваний предмет, які канали найчастіше використовують. Іноді ставлять уточнюючі запитання.

Закінчення фокус-групи (5 хвилин). Перед закінченням роблять невелику перерву, під час якої модератор у сусідній кімнаті звіряється зі сценарієм і обговорює хід бесіди зі спостерігачами. Потім учасникам ставлять завершальні запитання, дякують групі за участь і вручають сувеніри (це передбачено сценарієм більшості фокус-груп).

Кількісні і якісні різновиди опитувань. В анкетних опитуваннях і в структурованих інтерв’ю респондентів опитують за єдиною схемою (запитальником в особистісних чи телефонних опитуваннях, анкетою в анкетних). Кількість опитаних та їх склад (соціальний, віковий, професійний тощо) заздалегідь продумано й обумовлено завданням дослідження. Дані таких опитувань можна систематизувати, статистично обробляти і поширювати на досліджувану цільову аудиторію. Тому такі опитування належать до кількісних методів дослідження. У фокус-груповому дослідженні застосовуються методи глибинного групового інтерв’ю. Кількість учасників фокус-груп обмежена особливостями методики, а склад учасників, як правило, добирається довільно і не обов’язково має точно відбивати склад досліджуваної цільової аудиторії. Тому дані фокус-груп не можна виміряти кількісно, а отже, не можна поширити на велику кількість людей, оскільки фокус-групове дослідження не дає відповіді на запитання, яка думка переважає, а яка є найменш популярною. Але фокус-групові дослідження дають змогу "витягти" з респондентів інформацію, яка виявляє широкий спектр можливих ставлень до проблеми. Тому фокус-групові інтерв’ю вважаються якісним методом дослідження. Метод інтерв’ю дає змогу проаналізувати глибинні мотиви дій респондентів, дослідити раціональні й ірраціональні причини поведінки людей. У груповому обговоренні респондент спілкується з подібними собі людьми, тому емоційні реакції реципієнтів проявляються яскравіше, ніж під час анкетного опитування.

Перевагою якісних методів є можливість отримати глибоку інтерпретацію даних, з’ясувати приховані причини тих чи інших процесів, зрозуміти феноменологію явища. Кількісні методи дають змогу констатувати факт наявності або відсутності певного явища, дослідити його динаміку. Натомість якісні методи допомагають знайти причину явища, але не дають 100%-ї впевненості у правильності його інтерпретації дослідником.

Вивчаючи певне суспільне явище, доцільно застосовувати і кількісні, і якісні методики дослідження, оскільки їхні результати добре доповнюють одне одного.

Повна назва наступної дослідницької методики, – швидка оцінка учасниками дискусії проблем мікросоціуму (скорочено ШОУ). Цей метод варто застосовувати: 1) для аналізу актуальної проблематики соціальних мікрогруп (родини, сусідів з одного будинку, трудового колективу, пенсіонерів певного мікрорайону, студентів однієї групи чи курсу і под.); 2) у ситуаціях, коли потрібне оперативне втручання в життєдіяльність мікросоціуму, а тому необхідна швидка оцінка його проблем. При цьому обстежувані люди прямо і безпосередньо беруть участь у виробленні наукових оцінок соціальних проблем мікрогрупи, членами яких вони є.

" Проблемне колесо " використовується в комплексних міждисциплінарних соціальних дослідженнях, у яких беруть участь соціологи, психологи, журналісти, економісти, педагоги, фахівці в області соціальної психології, соціальні працівники, педагоги тощо. Метод передбачає п’ять етапів і, як мінімум, три "кроки" (для виявленням трьох кіл проблем досліджуваного об’єкта); комбінування різних кількісних і якісних методик збирання й аналізу соціальної інформації; створення спеціальних схем-картограм проблем досліджуваного соціуму.

Перший етап передбачає вивчення змісту, характеру і гостроти проблем, що їх має досліджувана група людей. Для цього можна проводити анкетування, телефонне чи інше опитування, або різні види інтерв’ю. Наприкінці першого етапу визначають найбільш важливу й актуальну потребу досліджуваного соціуму, задоволення якої явно утруднене.

Другий етап складається з кількох послідовних дослідницьких кроків. Суть першого кроку – з’ясування методом інтерв’ювання чому, на думку кожного опитуваного, виникла проблема, виявлена на першому етапі. Результат – визначення першого кола проблем, від рішення яких залежить задоволення раніше виявленої гострої потреби. Другий крок – знову запитують "чому", але вже стосовно кожної з виявлених на першому кроці причин, що осмислюються як окремі проблеми. У такий спосіб вибудовуються проблеми другого рівня. Третій крок установлює третє коло проблем досліджуваного мікросоціуму, похідних від кожної проблеми другого кола. Аналогічно можна робити четвертий, п’ятий і наступний кроки. При цьому проблеми наступного кола деталізують проблеми попереднього кола. Другий і всі наступні кроки реалізуються шляхом групової дискусії за принципом "фокус-групи".

Третій етап – оцінка виявлених проблем усіх кіл і поділ причин проблем кожного кола на такі, що:

· непідвласні мікросоціумові – на які він уплинути не може;

· можуть контролюватися мікросоціумом;

· повною мірою залежать від мікросоціуму – на які він може вплинути вирішальним чином і змінити проблемну ситуацію.

Другий і третій етапи супроводжуються створенням картограми – схематичного зображення кіл проблем.

Четвертий етап спрямований на визначення проблем, що їх: варто прийняти як даність, які не залежать від досліджуваного об’єкта; можна і треба контролювати; на які мікросоціум може впливати. П’ятий етап – підсумкова аналітична робота дослідницької групи, розробка нею системи практичних рекомендацій з рішення проблем обстеженого мікросоціуму.

Отже, "проблемне колесо" дає змогу з’ясувати оптимальний набір дій для реального розв’язання соціальних проблем, а також виявити ті соціальні сили, які здатні це зробити.

До якісних методів, крім діалогічних (глибинні інтерв’ю і фокус-групи), належать і проективні методики.

Застосування проективних методів дає змогу виявити невербалізовувані і / або неусвідомлювані особливості однієї конкретної особи. Тому за допомогою проективних методик досліджують неусвідомлювані мотиви, потреби, цінності, які або неможливо вербалізувати, або є загроза того, що під час вербалізації захисні механізми людської психіки можуть перекручувати справжні мотиви чи цінності. Вважається, що проективні методи дають змогу уникати можливих перекручувань результатів у бік соціальної бажаності.

Використовують такі групи проективних методів:

конститутивні – структурування, оформлення стимулів, надання їм змісту (тест Роршаха);

конструктивні – створення з окремих деталей осмисленого цілого ("тест світу");

інтерпретативні – тлумачення якої-небудь події, ситуації (ТАТ);

катартичні – ігрові тести у спеціально організованих умовах (психодрама, рольові ігри);

експресивні – малювання на вільну чи задану тему;

імпресивні – перевага одних стимулів (як найбільш бажаних) над іншими;

адитивні – завершення речення, розповіді, історії.

Раніше проективні методи застосовувалися переважно в клінічній практиці. Однак нині їх широко використовують у соціально-психологічних дослідженнях, оскільки вони висвітлюють ті сторони особистості, які впливають на здійснення людських учинків.

Проективні методики використовують для визначення конкретних звичок і потреб цільової аудиторії, якій адресовано певну продукцію (зокрема, газету, журнал чи телепрограму).

Недоліками проективних методів є їх нестандартизованість і трудомісткість. Через нестандартизованість результати проективних тестів можуть бути неправильно інтерпретовані під впливом суб’єктивної думки дослідника. Це принциповий недолік усіх якісних методів, які неможливо оцінити на предмет їхньої надійності і валідності. Крім того, проективні методики потребують індивідуальної роботи з кожним випробуваним. Це не лише спричинює завелику трудомісткість таких досліджень, а й може призводити до впливу дослідника на поведінку випробуваних.

Традиційним методом дослідження малих груп є соціометричний метод. Терміном "соціометрія" (від латинського societas – суспільство і грецького metreo – вимірюю) позначають:

· теорію малих (безпосередньо контактних) груп, створену Дж. Морено;

· процедури вимірювань соціальних процесів і явищ;

· сукупність методик дослідження психоемоційних відносин членів невеликих за чисельністю соціальних груп, які мають досвід спільної життєдіяльності.

У межах соціометрії застосовується кілька підходів. Наприклад, поведінковий підхід уперше запропонував американський дослідник Дж. Морено: за допомогою запитань-критеріїв отримують інформацію про міжособистісні стосунки в групах, про відношення керівництва-підпорядкування в колективі, досліджують такі характеристики групи, як гомогенність, автономія, стратифікація тощо. Це один із найпоширеніших методів дослідження міжособистісних стосунків у педагогіці.

Ще одним підходом до аналізу малих груп є когнітивно-оцінний (методика Дж. Хемфілла). Цей підхід дає змогу вимірювати такі характеристики групи: автономія, контроль, близькість, однорідність, поляризація, стабільність, стратифікація. Питальник Дж. Хемфілла містить 150 запитань, де членам групи пропонується оцінити різні аспекти групової діяльності за п’ятибальною шкалою.

Класифікація анкетних опитувань. Опитування може бути усне й письмове; анкетування поштою (коли передбачається повернення опитувального листа заздалегідь оплаченим поштовим відправленням) або на місці (коли дослідник сам роздає анкети і невдовзі збирає заповнені аркуші).

Групове анкетування відрізняється від індивідуального. У першому випадку анкетують одразу до 30–40 чоловік: дослідник збирає опитуваних, інструктує їх і залишає для заповнення анкет. Під час індивідуального опитування дослідник звертається до кожного респондента індивідуально (наприклад, опитування за місцем проживання).

Доволі поширені опитування через ЗМІ (пресу, радіо, телебачення, Інтернет). Однак такі опитування, як правило, не є репрезентативними (представницькими) стосовно багатьох груп населення, а отже, вони не належать до наукових методів дослідження громадської думки. Проте пресові опитування цілком виправдані для вивчення думок читачів якихось конкретних видань (глядачів певних програм чи каналів) про їхнє ставлення до певних та їх висвітлення у цьому виданні, про зміст і оформлення видання тощо. Це є потужним засобом зворотного зв’язку і коригування редакційної політики.

Референдуми, плебісцити, вибори. Ці політичні заходи пов’язані з опитуванням населення, а тому їх можна використовувати для соціологічного аналізу суспільної думки і ступеня соціальної напруженості. На жаль, питання, що виносяться на народне голосування, в угоду політичним інтересам розробляються з порушенням наукових вимог. Це різко зменшує цінність отриманих результатів, але не виключає доцільності врахування таких даних у дослідницькій роботі, наприклад, при конструюванні гіпотез.

Підготовка опитувань. Готуючи анкетне опитування, варто дотримуватися такої послідовності дій:

1) чітко сформулювати мету дослідження та відомості, які передбачається одержати, а також визначити, які саме запитання треба поставити і в якій формі;

2) визначити кількість і склад опитуваних (обрати вибірку). Якщо досліджуються проблеми, які стосуються всіх соціальних прошарків, тоді оптимальна кількість опитуваних складає 1–1,5% від загальної чисельності населення. Якщо ж опитування проводиться серед окремих груп, то кількість респондентів може досягати 10% від облікового складу такої групи. У невеликих колективах варто опитувати всіх його членів. При усних, телефонних чи експрес-опитуваннях із поточних питань, які не потребують глибокого аналізу, достатньо опитати кілька десятків чоловік (докладніше про принципи формування вибірки див. далі в цьому параграфі, а також у параграфі 2.1.);

3) розробити інструмент опитування (анкети, питальники). Запитання треба формулювати стисло, чітко й однозначно, не допускаючи різних тлумачень, уникаючи прямих, "лобових" запитань, особливо, якщо вони стосуються приватного життя опитуваних, їхньої самооцінки і под. Щоб одержувана інформація була більш об’єктивною, треба вводити в анкети перевірочні запитання, які стосуються тієї самої теми, але інакше сформульовані. Це дає змогу отримати непряме підтвердження відповіді на основне запитання (докладніше вимоги до запитань див. далі в цьому параграфі);

4) проведення зондажного (за необхідності) й основного анкетування. Як правило, опитування доцільно проводити анонімно (тобто, щоб респондент не вказував свого прізвища). Це підвищує достовірність отриманої інформації;

5) обробка заповнених анкет, інтерпретація даних, підготовка висновків (докладніше див. розділ 2);

6) розробка рекомендацій з подолання небажаних процесів (якщо анкетування виявило наявність таких процесів чи тенденцію до їх появи). Прогнозування можливих наслідків від реалізації розроблених рекомендацій;

7) реалізація розроблених рекомендацій (уживання конкретних заходів);

8) періодичні анкетування для перевірки правильності вживання заходів і відстеження результатів.

Анкетне опитування для цілей журналістикознавства, як правило, закінчується етапом 5 або 6.

Опитування часто втрачає сенс, якщо відповіді респондентів не будуть проаналізовані за їхніми соціальними і демографічними характеристиками. Тому під час опитування респонденти, як правило, заповнюють "паспортички": відповідні дані про кожного опитаного (стать, вік, місце проживання, соціальний статус тощо). Повний перелік таких відомостей залежить від мети дослідження.

Принципи добору респондентів. Для збільшення достовірності опитування важливо правильно дібрати склад і кількість респондентів. Є певні принципи такого добору:

· простий випадковий добір застосовується тоді, коли в опитуванні треба зафіксувати природний розкид думок представників різних соціальних груп, який відбиватиме розкид у генеральній сукупності;

· формування групи опитуваних респондентів за принципом рівних квот. Наприклад, треба визначити, що думають про конкретну телепрограму мешканці містечка N. У цьому випадку треба мати дані про віковий, статевий, національний тощо склад населення цього міста й, добираючи з мешканців містечка респондентів у групу опитування, дотримувати відповідний відсоток (квоту) за віком, статтю, національністю тощо;

· метод "сніжної лавини", коли в респондентів запитують, чи не знають вони людей, що підходять за тими чи іншими ознаками для включення у вибірку;

· двоступінчаста вибірка, коли зі сформованої великої вибірки респондентів за певними критеріями відбирається підвибірка, яка й буде основним об’єктом дослідження.

Простий випадковий добір і метод рівних квот краще застосовувати тоді, коли треба з’ясувати думку різних прошарків населення щодо певних питань. Метод "сніжної лавини" ефективний тоді, коли треба зіставити думки фахівців з якогось питання. Він особливо дієвий при експертному опитуванні, коли список експертів поповнюється за допомогою вже опитаних осіб. Двоступінчасту вибірку доцільно використовувати при формуванні фокус-груп.

Помилки опитувань виникають, як правило, через непрофесійно складені анкети та некоректні методи ведення опитування. Наприклад, думка жителів столиці з приводу будь-якого питання далеко не завжди збігається з думкою населення провінції, а отже, робити висновки про позицію населення України, опитавши лише киян, є грубою помилкою опитування. Слабким місцем анкетних опитувань є свідомі чи мимовільні помилки у вибірці, коли з вибірки вилучаються "небажані" соціальні групи (наприклад, не опитують пенсіонерів, визначаючи міру задоволення населення якістю життя). За цих обставин опитування може стати засобом самообману чи підтасувань.

Вимоги до опитування. Опитування має тривати не більше 30–40 хвилин, інакше респондент утомлюється й останні запитання залишаються без повноцінних відповідей. Перше запитання має бути нейтральним, а не дискусійним чи насторожуючим. Важкі запитання доцільно помістити в середину, щоб респондент мав час "увійти" в тему.

Запитання повинні відповідати вимогам логіки: на початку мова має йти про встановлення якого-небудь факту, а потім уже про його оцінювання. Важливо, щоб інтерес до предмета опитування не зменшувався, а збільшувався. Якщо в анкеті з’являється новий розділ, то треба "підвести" опитуваного до нової теми, наприклад, звернутися до нього: " А тепер ми просимо Вас висловити свою думку про...". Складніші запитання варто чергувати з простішими.

Класифікація запитань. За формою запитання поділяються на:

· відкриті запитання припускають оригінальну оповідальну відповідь у вигляді слова, речення чи кількох речень. Візуально ці запитання виділяються тим, що за ними подають кілька порожніх рядків, які треба заповнити. Отримана відповідь при цьому носить природний характер, дає максимум інформації за темою дослідження. Однак відкриті запитання призводять до труднощів, пов’язаних з обробкою отриманих відповідей, зокрема, з їхнім кодуванням (докладніше див. п. 2.1.);

· закриті запитання – за запитанням подаються можливі варіанти відповідей, з яких респондент має обрати одну відповідь;

· напівзакриті запитання. Тут поряд з набором наведених варіантів відповідей респондентові надається вільний рядок, де він може висловити свою думку у вільній формі, тобто поєднано ознаки відкритості і закритості;

· шкальні запитання. Варіанти відповідей на ці запитання даються у вигляді шкали, в якій треба відмітити той чи інший показник (наприклад, "безперечно так – скоріше так – і так, і ні – скоріше ні – безперечно ні");

· альтернативні запитання припускають відповіді за принципом "так – ні";

· запитання з преамбулою. Запитання про певний факт може бути сприйняте респондентом як оцінка цього факту. Щоб уникнути цього, варто ставити запитання в такій формі, щоб послабити його оцінність. Наприклад: "Одні люди щодня прибирають квартиру, інші роблять це час від часу. Як найчастіше робите Ви?". Тут у преамбулі зазначено, що далеко не всі люди роблять так, як прийнято вважати найкращим. Це дає змогу респондентові вільніше себе почувати і правдиво розповісти про свою поведінку.

Як правило, в анкеті чергують різні види запитань. За змістом запитання можна поділити на:

· запитання про факти – одержання інформації про соціальні явища, про стан справ на роботі чи в особистому житті, про вчинки оточення й самого респондента;

· запитання про знання – розкриття того, що знає і що може сказати респондент. Як правило, ці запитання мають на меті виявити рівень інформованості респондента і його знання у певній галузі. Такі запитання можуть містити завдання, експериментальні й ігрові ситуації, рішення яких потребує від опитуваного використання певних навичок, знання конкретних фактів, подій, імен;

· запитання про думку – спрямовані на виявлення побажань, очікувань, планів на майбутнє. Можуть стосуватися будь-яких проблем, а також особистості самого респондента. Відповідями тут будуть оцінні судження, базовані на індивідуальних уявленнях. Досліджується ставлення людини до тих чи інших подій і явищ;

· запитання про мотиви – виявляють суб’єктивне уявлення людини про мотиви своєї поведінки. Варто враховувати, що одне запитання про мотиви не може дати справжню картину мотивації, для цього потрібен цілий комплекс подібних запитань;

· основні і контрольні запитання. Роль основного може грати запитання, яке ставлять у прямій формі. Контрольні запитання ставлять у непрямій формі й розташовують в анкеті на деякій відстані від основного і одне від одного.

Анкети класифікують за темою опитувань: анкети про події, анкети на з’ясування ціннісних орієнтацій, статистичні анкети (у переписах населення) тощо.

Запитання як індикатори. Дуже важливе місце в підготовці до анкетування займає перетворення мети опитування (програмного питання щодо об’єкта дослідження) в запитання, пропоновані респондентам. Кожне запитання (й, відповідно, кожен варіант відповіді на нього) має бути індикатором якогось певного параметра досліджуваного об’єкта.

Структура анкети, вимоги до запитань. Точність і достовірність результатів опитування визначається серед іншого й чіткістю структури анкети та формулюванням запитань. Структура питальника має базуватися на логічній послідовності звертання до запланованих тем дослідження. Неправильно структуровані анкети являють собою механічний набір неграмотно сформульованих запитань, які можуть викликати в респондентів здивування і роздратування. Непрофесійні питальники можуть дуже істотно спотворити загальні результати дослідження. Більше того, такі анкети часом самі є джерелом формування перекрученої громадської думки.

Існують спеціальні способи постановки запитань різних типів (поведінкових запитань, запитань про знання, про установки респондента, про його думки і переконання), є різні підходи до формулювання запитань, до врахування впливу контексту, а також до пропонованого респондентові набору варіантів відповіді [14].

Неодмінним елементом удосконалення анкети є пілотне (зондажне) тестування питальника, за результатами якого проводиться заключна корекція анкети. Формулювання запитань має також ураховувати культурні аспекти конкретного середовища, в якому проводитиметься опитування. Звичайно, ключові принципи масових опитувань єдині для всіх культур, однак треба приділяти увагу нюансам мови й етикету спілкування, характерним для досліджуваного соціального середовища.

Важливо, щоб відповіді на запитання можна було об’єктивно і з високою надійністю оцінити. Це можна зробити завдяки продуманій формі запитань. Наведемо форми запитань, які вважаються найбільш ефективними [4]:

· запитання з відповіддю типу "так – ні" (дихотомічні питання). Їх легко формулювати, вони зрозумілі для опитуваних, і респонденти відповідають на них швидко;

· трихотомічні запитання з відповідями типу "так – важко відповісти – ні". Це варіант запитань типу "так – ні" з додаванням категорії непевності, тому що деяких людей дратує, якщо їх змушують відповідати або "так", або "ні" на запитання, у відповідях на які вони не дуже впевнені. Прикладами трихотомій є: "завжди – іноді – ніколи", "правильно – не знаю – неправильно", "згодний – не впевнений – не згодний". Однак "середня" категорія рідко буває інформативною для дослідника;

· альтернативні запитання (з відповідями типу "правда – неправда"). Ці запитання являють собою твердження (часто від першої особи), що їх опитувані мають визначити як правильні (чи неправильні) для них;

· запитання з відповідями типу "подобається – не подобається". Опитувані повинні вказати, подобається їм запропоноване чи ні;

· запитання з рейтинговими шкалами. Це запитання, до яких додаються рейтингові шкали. Використовують шкали, крайніми значеннями яких є, як правило, "завжди – ніколи" і "безперечно так – безперечно ні". Типовим прикладом може бути: "Мені подобається бувати з друзями в кафе: завжди – дуже часто – часто – час від часу – рідко – дуже рідко – ніколи". Щоправда, наведений приклад не можна вважати дуже вдалим, оскільки можлива різна інтерпретація респондентами термінів часто / рідко.

На всі запитання респонденти мають відповідати самостійно і настільки правдиво, наскільки це можливо.

Іноді для спеціальних цілей (наприклад, щоб зменшити тенденцію до соціально позитивних відповідей) використовують такі методи конструювання анкет, коли запитання в них за формою є такими самими, як і в звичайних анкетах, але відрізняються за інструкціями (наприклад, опитувані повинні відповідати на запитання так, начебто вони дивляться на себе з боку, чи так, якби вони були такими, як їх бачать інші).

Можливі причини низької валідності опитування. Розробляючи анкети, треба враховувати деякі проблеми, які можуть призвести до низької валідності опитування:

· установка на згоду – тенденція опитуваного погоджуватися з твердженнями чи відповідати "так" на запитання, незалежно від його змісту. Найчастіше буває, коли твердження (запитання) неоднозначні й непевні;

· установка на соціально схвалювані відповіді – тенденція опитуваних відповідати на запитання так, щоб виглядати "соціально позитивним". Тобто, якщо можлива "соціально схвалювана" відповідь, то дуже ймовірно, що опитувані даватимуть саме її;

· установка на непевні чи середні відповіді – якщо в питальнику наведено середню категорію відповідей, яка відбиває нерішучість чи невпевненість у відповіді ("не впевнений", "не знаю", "важко відповісти"), то багато опитуваних можуть до неї вдаватися як до безпечного компромісу;

· установка на "крайні " (розташовані на краях шкали) відповіді – може виявлятися при використанні багатоелементної рейтингової шкали. Деякі опитувані, незалежно від змісту питань, воліють вибирати крайні відповіді [4].

Щоб перебороти описані проблеми, треба:

· не давати можливості опитуваним зрозуміти, що саме вивчається за допомогою анкет (особливо анкет-тестів). Не для того, щоб увести респондентів в оману, а тому, що якщо опитувані здогадаються, що цей тест призначений для виміру риси X, то їхні відповіді будуть відбивати не реальний стан справ, а їхню точку зору на наявність (відсутність) у себе цієї риси. Уявлення ж деяких опитуваних про свою особистість можуть бути значно перекрученими;

· формулювати зрозумілі, недвозначні запитання (твердження), щоб зменшити погрішність, яка виникає через неправильне розуміння запитань;

· запитання повинні відбивати конкретні, а не загальні аспекти досліджуваної проблеми. Так, запитання типу "Чи подобається вам спорт?" є занадто загальним: термін "спорт" – багатозначний, як і термін "подобається". Треба запитувати конкретніше: "Ви граєте регулярно в яку-небудь спортивну гру?" чи "Ви регулярно стежите за грою вашої улюбленої спортивної команди?";

· кожне запитання має містити тільки одне твердження. Розглянемо, наприклад запитання, призначене для вимірювання расизму: "Думаю, варто змусити чорних і представників інших рас емігрувати". Це запитання є невдалим. Є расисти, які не люблять негрів, але до інших рас ставляться спокійніше. Інші расисти вважають усіх (хоч білих, хоч чорних), хто не є корінними жителями їхньої країни, другосортними. Отже, частина расистів може позитивно відповісти на це запитання, тоді як інші расисти – ні (оскільки вони вважають, що тільки чорних треба примушувати до еміграції, а інших іноземців можна не чіпати). Отже, в цьому запитанні занадто непевне формулювання і до того ж воно містить водночас два запитання. Варто було б дати точніше твердження: "Думаю, варто змусити негрів емігрувати". У такому формулюванні запитання зрозуміліше (вислів "чорні" замінено на більш конкретне), і в ньому залишилося тільки одне запитання (слова "і представники інших рас" вилучено);

· бажано уникати слів, що описують частоту дій. Вони суб’єктивні і вносять невизначеність. Наприклад, "Чи часто вам сняться сни?" Тут усе залежить від суб’єктивного розуміння слова "часто". Деякі опитувані можуть вважати, що бачити сон раз на місяць – це часто, і відповідатимуть на запитання ствердно. Інші можуть думати, що один сон за ніч – це не часто, і відповідатимуть "ні". Отже, у такому вигляді запитання є безглуздим. Краще спитати: "Вам сняться сни двічі на тиждень, рідше чи частіше?";

· треба уникати термінів, що виражають почуття. Замість цього бажано сформулювати запитання в контексті поведінки (див. вище запитання про ставлення до спорту);

· бажано інструктувати респондентів, щоб вони давали ті відповіді, які в них першими спадають на думку;

· якщо треба виміряти соціально бажані чи небажані риси, то варто уникати прямолінійного підходу, як у твердженнях типу: "я не розумію гумору: (так, ні)"; "я постійно брешу: (так, ні)"; "я мало сексуальний: (так, ні)"; "я заздрісна і ревнива людина: (так, ні)" і под.;

Обробляючи й аналізуючи отримані дані, дослідник має пам’ятати, що анкетне опитування є асиметричним спілкуванням: інтерв’юер бере на себе переважно функції впливу, тобто суб’єкта, а респондент виступає як об’єкт; в інтерв’юера є мета (одержати щирі відповіді на запитання), а в опитуваного такої мети немає, а отже, він може уникати участі в опитуванні або бути нещирим; інтерв’юер підходить до теми анкетування з наукових позицій, респондент же мислить за законами буденної свідомості.

Спеціальні дослідження показали, що рівень щирості відповідей респондентів залежить не лише від змісту запитань, а й від способу контактування дослідника з респондентом у процесі опитування [10]. Тут найслабкішою ланкою вважаються телефонні інтерв’ю. Вони помітно поступаються іншим методам збирання даних з погляду достовірності і якості отриманої інформації. Відповідаючи по телефону, респонденти мають більш високий рівень тривожності і дискомфорту, тому ситуація телефонного опитування частіше, ніж інші різновиди опитувань, "провокує" появу нещирих (як правило, соціально бажаних) відповідей. Більшість респондентів, відповідаючи на запитання про те, який різновид опитування їм більше до вподоби, назвали персональне інтерв’ю, тоді як телефонному вони відвели останнє місце [10].

Дата добавления: 2017-01-14