Анкетне опитування 1 страница

Опитування

Спостереження

Спостереження – це пряма реєстрація подій очевидцем. Спостерігач або самостійно спостерігає події, що відбуваються, або користується даними спостережень інших осіб (чи приладів).

Під час спостереження дослідник стикається з об’єктивними і суб’єктивними труднощами. До об’єктивних труднощів можна віднести те, що в суспільних науках дослідник часто має справу із ситуаціями чи явищами соціального життя, які не можна точно відтворити. Щодо суб’єктивних труднощів, то дослідник під час спостереження зіштовхується з людськими емоціями, зі складними чи навіть конфліктними міжособистісними стосунками. На якість отриманої первинної інформації можуть вплинути суб’єктивні оцінки людей, їхній ціннісні орієнтації, інтереси, установки, стереотипи тощо. Крім того, люди можуть змінити свою поведінку, якщо довідаються, що за ними спостерігають.

Спостереження не є пасивним актом фотографічного відображення реальності дослідником, оскільки все, що він бачить і чує, проходить крізь його свідомість. Вплив установок, стереотипів і досвіду спостерігача може призводити до упередженості, до суб’єктивних перекручувань спостережуваного явища. Вподобання, припущення, звичні способи сприйняття дослідника можуть "програмувати" спостереження, фокусуючи увагу спостерігача лише на певних фрагментах спостережуваного явища.

Тобто, якщо підходити строго, метод спостереження не можна вважати достатньо верифікованим (верифікація – перевірка, підтвердження теоретичних положень експериментальними даними [10, 210]). Це спричинене специфікою об’єкта дослідження – людського суспільства, а також суб’єкта дослідження – людини-спостерігача.

Виходячи з цих особливостей, спостереження як самостійний метод краще застосовувати в таких дослідженнях, які не вимагають репрезентативності даних (наприклад, у попередніх наукових розвідках), а також тоді, коли інформацію не можна отримати ніякими іншими методами.

Класифікація спостережень. Метод спостереження класифікують:

· за ступенем формалізації (структуроване і неструктуроване);

· за місцем проведення (польове і лабораторне);

· за регулярністю проведення (систематичне і несистематичне);

· за позицією спостерігача в дослідженні (включене і невключене).

У структурованому (науковому, контрольованому) спостереженні спостерігач фіксує події за заздалегідь розробленим планом, за чітко заданою процедурою. У неструктурованому (простому, неконтрольованому) – веде спостереження вільно, орієнтуючись лише на загальні уявлення про ситуацію.

Польове спостереження передбачає роботу дослідника в реальних умовах, а лабораторне – у сконструйованих дослідником ситуаціях.

Систематичне спостереження передбачає дослідження тієї чи іншої ситуації у певні, заздалегідь визначені періоди часу, а несистематичне дозволяє спонтанність у виборі часу спостереження.

У невключеному спостереженні спостерігач перебуває за межами спостережуваної ситуації і не входить у контакт з учасниками події. Він цілком усвідомлено займає нейтральну позицію, намагаючись не втручатися в хід того, що відбувається. Цей вид спостереження найчастіше використовується для опису соціальної атмосфери (наприклад, навколо виборів, різних суспільних акцій, соціально-економічних реформ і под.). Включене спостереження передбачає участь дослідника в самій ситуації. Він іде на це свідомо, змінюючи, наприклад, професію чи "занурюючись" у певну соціальну групу для того, щоб зсередини дослідити об’єкт.

"Зміна професії" можлива, якщо журналіст упевнений у тому, що своїми непрофесійними чи некваліфікованими діями він не нанесе людям ні фізичного, ні морального збитку. Журналіст не може видавати себе за таку людину, чия діяльність тісно пов’язана з життям, здоров’ям, матеріальним благополуччям людей. Тому співробітникам ЗМІ протипоказано представлятися лікарями, юристами, суддями, працівниками державних служб і под. Такі заборони передбачені і нормами журналістської етики, і статтями кримінального кодексу.

Одна з модифікацій включеного спостереження називається стимулююче спостереження. Цей метод передбачає вплив дослідника на події, які він спостерігає. Дослідник створює певну ситуацію, для того щоб стимулювати події. Це дає можливість оцінити реакцію на таке втручання.

Вимоги до спостерігачів. Чи варто спостерігачеві втручатися у спостережуваний процес? Відповідь на це запитання залежить від мети дослідження. Якщо мета дослідження – описати й проаналізувати (діагностувати) ситуацію, то втручання спотворить картину і може призвести до небажаного для дослідження перекручування інформації.

Спостерігач повинен сприймати досліджуваний об’єкт безсторонньо, не втручатися в природний хід подій, зокрема не задавати спостережуваним ніяких запитань. Спостерігач має поводитися так, щоб на нього звертали якнайменше уваги; йому не можна яскраво одягатися, екстравагантно поводитися, демонструвати свою зацікавленість досліджуваними подіями. Він повинен мати стійку психіку, флегматичний темперамент, терпіння і стійкість, здатність зберігати спокій при різких змінах ситуації.

Щоб домогтися мінімальних помилок при діагностичному спостереженні, дослідник має зробити так, щоб люди не знали, що за ними спостерігають. Інший спосіб убезпечити дослідження від перекручувань – створити неправильне уявлення про мету спостереження. Щоб домогтися правдивості інформації, дослідникові краще не демонструвати своїх цілей, особливо тоді, коли люди, довідавшись про справжню мету спостереження, можуть неправильно її витлумачити.

Якщо ж мета дослідження – виробити певні управлінські рішення, то втручання буде корисним, оскільки дасть змогу змінювати хід подій та оцінювати отримані результати. Саме таким цілям служить стимулююче включене спостереження.

Розглянемо докладніше вимоги і процедури наукового спостереження, оскільки саме такий вид спостереження використовується в наукових дослідження. Наукове спостереження:

· керується конкретною дослідницькою метою і чітко сформульованими завданнями;

· проходить планомірно, систематично, за заздалегідь обміркованою процедурою;

· проводиться не лише для збирання фактів, а й для побудови узагальнюючих суджень;

· надійність і точність спостереження постійно контролюються;

· дані наукового спостереження фіксуються в протоколах (щоденниках) за певною системою й перевіряються на обґрунтованість і стійкість.

Переваги наукового спостереження порівняно з опитуванням:

· не залежить від бажання об’єкта співпрацювати;

· не залежить від здатності досліджуваних до словесного вираження суті справи;

· можна спостерігати неусвідомлювану поведінку об’єкта;

· можна врахувати навколишню ситуацію (контекст), особливо якщо спостереження проводиться за допомогою приладів.

Спостереження має такі недоліки:

· важко забезпечити репрезентативність;

· можлива суб’єктивність оцінок спостерігача;

· поведінка об’єктів може відрізнятися від природної, якщо спостереження відкрите (ефект спостереження).

Форми наукового спостереження:

· за характером оточення: польове (процеси проходять у природній обстановці) чи лабораторне (проводиться в штучно створеній ситуації). Перевага першої форми полягає в природності поведінки спостережуваного. Друга форма дає змогу підтримувати більш стабільні умови спостереження й уможливлює застосування технічних засобів;

· за місцем спостерігача: з особистою участю дослідника чи спостереження збоку;

· за формою сприйняття об’єкта: персональне спостереження (безпосередньо спостерігає дослідник) і неперсональне – через прилади чи за допомогою реєстрації слідів поведінки.

Процедура будь-якого спостереження складається з відповідей на запитання: "Що спостерігати?", "Як спостерігати?" і "Як вести записи?" На перше запитання відповідає програма дослідження, в якій мають бути визначені емпіричні індикатори досліджуваних явищ.

У програмі спостереження визначається:

· об’єкт спостереження (весь колектив компанії чи окрема група працівників, лідери певних партій чи глядачі у кінозалі тощо);

· предмет спостереження – сукупність властивостей (ознак) об’єкта (факторів його поведінки), які цікавлять спостерігача;

· категорії спостереження, тобто конкретні ознаки зазначеної сукупності, які є значущими для розв’язання завдання дослідження (підтвердження / спростування гіпотези) і які операціоналізовані (тобто, для них віднайдені емпіричні індикатори міри ознаки);

· умови спостереження, тобто ті вимоги до ситуації, за наявності яких спостереження робити можна / не можна.

За відсутності чітких гіпотез щодо об’єкта дослідження варто попередньо провести просте спостереження для того, щоб такі гіпотези розробити. При цьому слід прояснити для себе такі питання:

1) загальна характеристика соціальної ситуації: сфера діяльності об’єкта спостереження, її особливості; правила і норми, що регулюють стан об’єкта в цілому (формальні і неформальні); ступінь саморегуляції об’єкта спостереження (якою мірою його стан визначається зовнішніми факторами і внутрішніми причинами);

2) типовість об’єкта спостереження; суспільна, економічна і політична атмосфера; стан суспільної свідомості на даний момент;

3) класифікація учасників соціальних подій (суб’єктів): за демографічними і соціальними ознаками; за змістом діяльності (характер праці, сфера занять, сфера дозвілля); за статусом у колективі чи групі (керівник колективу, підлеглий, адміністратор, суспільний діяч, член колективу...); за офіційними функціями на досліджуваному об’єкті (обов’язки, права, реальні можливості їхнього здійснення; правила, яким вони підкоряються і які зневажають...); за неофіційними відносинами і функціями (дружба, зв’язки, неформальне лідерство, авторитет тощо);

4) мета діяльності і соціальні інтереси суб’єктів і груп: загальні і групові цілі й інтереси; офіційні і неформальні; схвалювані і не схвалювані в даному середовищі; погодженість інтересів і цілей;

5) структура діяльності з боку: зовнішніх спонукань (стимули), внутрішніх усвідомлених намірів (мотиви), засобів, використовуваних для досягнення цілей (за змістом засобів і за моральною їх оцінкою), за інтенсивністю діяльності (продуктивна, непродуктивна; напружена, спокійна) і за її практичними результатами (матеріальні і духовні продукти);

6) регулярність і частота спостережуваних подій.

Попереднє спостереження за таким планом дає змогу добре розібратися в об’єктові спостереження. Після попереднього спостереження окремі явища, події, форми поведінки людей можна вже інтерпретувати і використати як індикатори певних загальніших властивостей чи дій.

За зібраними попередніми даними можна уточнити гіпотези (завдання наукового дослідження). Відтак спостереження може перейти у стадію більш формалізованого пошуку.

Наукове спостереження вимагає ведення записів з використанням розлінованих бланків (протоколів) і з кодовими позначеннями подій і ситуацій.

Відомості, отримані в науковому спостереженні, треба перевірити, щоб переконатися в їхній достовірності й об’єктивності. Для цього варто користатися порадами соціолога В.А. Ядова, який пропонує такі правила для підвищення валідності (правильності, відповідності) даних спостереження [15, 129]:

· максимально докладно класифікувати елементи спостережуваних подій, користуючись чіткими індикаторами. Надійність індикаторів треба перевірити у попередніх спостереженнях;

· якщо основне спостереження здійснюється кількома особами, вони мають використовувати єдину техніку ведення записів, а також мають зіставляти свої враження і погоджувати оцінки та інтерпретацію подій;

· якщо спостереження виконує одна людина, треба стежити за обґрунтованістю інтерпретації даних. Варто перевірити висновки за допомогою інших можливих інтерпретацій;

· той самий об’єкт варто спостерігати в різних ситуаціях (нормальних і стресових, стандартних і незвичних), що дає змогу побачити його з різних сторін;

· треба чітко розрізняти і реєструвати зміст, форми прояву спостережуваних подій та їхні кількісні характеристики (інтенсивність, регулярність, періодичність, частоту);

· важливо стежити за тим, щоб опис подій не змішувався з їхньою інтерпретацією. Тому в протоколі варто мати окремі графи для запису фактичних даних і графи для запису їхнього тлумачення.

Одним з варіантів спостереження, що застосовується для аналізу не масових явищ, а конкретної особистості, є психодіагностика. Термін "психодіагностика" поширився в психіатрії після публікації роботи Г. Роршаха "Психодіагностика" і швидко вийшов за межі медицини. Під терміном "діагноз" у сучасній психології і соціології громадської думки розуміють не лише розпізнавання будь-якого відхилення від нормального функціонування чи розвитку, а й опис стану об’єкта (конкретної особи чи малої групи).

Психологічна діагностика нині – одна з основних форм практичного застосування професійних можливостей політичних психологів. Психодіагностика політичних діячів не зводиться лише до психологічних тестів, хоча протягом усієї історії розвитку психометрики психологи вважали розробку методів тестування відмітною рисою психології і доказом її науковості. Проте надмірна категоризація поведінки в тестових термінах може призводити до надмірного спрощення уявлення про людей.

Важливим питанням психодіагностичних досліджень є визначення набору конкретних методик і процедур одержання даних про різні сторони життя і діяльності досліджуваної особи. Для цього існують різні методи: обсерваційні (спостереження і самоспостереження), психометричні (аналіз процесів і продуктів діяльності, хронометрія, оцінка продукту професійної діяльності людини, інновацій, якості виконання робіт тощо), біографічні (аналіз фактів, дат, подій життєвого шляху особи, документації, свідчень тощо). Крім того, для психодіагностики використовують анкетні опитування, інтерв’ю (зокрема, клінічне інтерв’ю), метод соціометрії і психодрами, експертні оцінки та ін. (див. п. 1.2.1).

Важливим прийомом психодіагностики вважається спостереження дослідником реальної поведінки особистості в повсякденному житті. Такі дані отримали назву "L"-дані (від "life record data"). В реальних умовах у кращому випадку вдається одержати інформацію щодо окремих періодів чи сторін життя і кар’єри об’єкта психодіагностики. Тому найчастіше "L"-дані одержують за допомогою експертів, які спостерігають та оцінюють поведінку об’єкта у певних ситуаціях протягом певного періоду.

Дуже важливою якістю науковця, який бере участь у психодіагностичних дослідженнях, є спостережницька сензитивність – здатність спостерігати (бачити і чути) іншу людину й водночас запам’ятовувати, як вона виглядає і що говорить. При цьому треба фіксувати в пам’яті:

· мовні акти, їхній зміст, послідовність, інтенсивність, спрямованість, частоту, тривалість, рівень експресії, особливості лексики, граматики, фонетики, інтонації, мовномоторну синхронізацію, графічні прояви (почерк, малюнок);

· виразні рухи (обличчя і тіла);

· переміщення і пози людей, дистанція між ними, швидкість і напрямок рухів, тобто поведінку в міжособистісному просторі;

· тактильний вплив (рукостискання, торкання, жести, поштовхи), передавання і взяття предметів, утримування;

· сполучення перерахованих дій, ознак і характеристик.

При цьому слід пам’ятати, що спостереження, навіть наукове, може нести в собі певну суб’єктивність, оскільки інтерпретація фактів залишається за спостерігачем, якому важко уникнути впливу власних попередніх очікувань. Лише багаторазовість спостережень, відмова від передчасних узагальнень і висновків, контроль з боку інших методів дослідження уможливлюють об’єктивність спостереження.

Література до теми "Спостереження"

1. Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь-справочник по психодиагностике. – К.: Наукова думка, 1989. – 199 с. ВА 504126

2. Докторов Б.З. Эффективность массовой коммуникации и теория социологических методов // Человек социалистического общества и процессы массовой коммуникации: Советско-венгерские исследования массовой коммуникации. – Т.4. – Будапешт-Л., 1983. – 133 с. ВА 331504/4

3. Кибрик А.Е. Методика полевых исследований. – М.: МГУ, 1972. – 181 с. Ж 29172/10

4. Матвиенко В.Я. Социологический анализ в политике – К.: Вища школа, 1995. – 159 с.

5. Методология и методика социологического исследования киноаудитории. – М.: ВНИИкиноискусства, 1987. – 174 с. ВА 480645

6. Методы исследований и организация экспериментов / Под ред. К.П. Власова. – Х.: Гуманитарный центр, 2002. – 256 с.

7. Методы сбора информации в социологических исследованиях [В 2 кн.] / Отв. ред. В.Г. Андреенков, О.М. Маслова. – М.: Наука, 1990 – Кн. 2: Организационно-методические проблемы опроса. Анализ документов. Наблюдение. Эксперимент. – 223 с. В 337065/2

8. Назаров М.М. Политическая культура Российского общества 1991–1995 гг. Опыт социологического исследования. – М.: Эдиториал УРСС, 1998. – 175 с. ВА 593736

9. Психологическая диагностика / Ред.-сост. Е.М.Борисова. – Бийск, 1993.

10. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М.Прохоров. – М.: Сов. энциклопедия, 1987. – 1599 с.

11. Социальная идентификация личности / Отв. ред. В.А. Ядов. – М., 1994

12. Фетисов Э.Н. Социальные экспресс-исследования. Методич. рекомендации. – Красноярск, 1998

13. Шмелев А.Г. Введение в экспериментальную психосемантику: теоретико-методологические основания и психодиагностические возможности. – М., 1983.

14. Шмелев А.Г., Похилько В.И., Козловская-Тельнова А.Ю. Практикум по экспериментальной психосемантике. Тезаурус личностных черт. – М., 1988.

15. Ядов В. А. Социологическое исследование: методология, программа, методы. – Самара: 1995.

Класифікація опитувань. Є два великі класи опитувальних методів: інтерв’ю й анкетні опитування. Опитування може відбуватися в усній або в письмовій формі. Опитування розрізняють:

· за колом опитуваних (приватні особи, експерти, підприємці тощо);

· за кількістю одночасно опитуваних (одиничне чи групове опитування);

· за кількістю тем, що входять в опитування (одна тема чи більше (омнібус));

· за рівнем стандартизації (довільна схема опитування, структуроване опитування, цілком стандартизоване опитування);

· за частотою опитування (одно- чи багаторазове опитування (панель)).

Багаторазове опитування (панель) має такі основні ознаки:

· предмет і тема дослідження постійні;

· збирання даних повторюється через рівні проміжки часу;

· постійною є сукупність респондентів (стала вибірка) – домашні господарки, пенсіонери, робітники без вищої освіти тощо.

За типом дослідницьких завдань опитування поділяють на:

· глибинні – спрямовані на отримання пошукової інформації;

· фокусовані – збирають відомості про конкретну ситуацію;

· стандартизовані – спрямовані на отримання статистичної інформації;

· соціометричні – спрямовані на отримання інформації про взаємовідносини в малих групах.

Опитування є специфічним актом комунікації між інтерв’юером і респондентом. Воно має проводитися з дотриманням таких правил:

респондент:

· знає, хто і навіщо його опитує;

· зацікавлений в опитуванні;

· не зацікавлений видавати неправдиву інформацію (говорить те, що насправді думає);

· однозначно розуміє зміст кожного запитання;

запитання:

· одне запитання має один зміст (не містить у собі кілька запитань);

· сформульовані так, щоб на них можна було дати однозначну відповідь;

· відповідають рівню культури респондента;

· не мають образливого для респондента підтексту, не принижують його;

· сформульовані без порушення лексичних і граматичних норм;

· усі пропоновані варіанти відповідей на запитання є прийнятними однаковою мірою;

· кількість запитань не перевтомлює респондента, але достатня для одержання необхідного обсягу інформації;

інтрев’юер:

· поводиться нейтрально, не демонструє своє ставлення ні до заданого запитання, ні до відповіді на нього.

Треба пам’ятати, що дані, отримані опитувальними методами, віддзеркалюють суб’єктивні думки опитаних (респондентів). Тому опитування бажано поєднувати або з контент-аналізом, або зі спостереженням, або з експериментом.

1.4.1. Інтерв’ю. Термін "інтерв’ю" походить від англ. interview, тобто бесіда.

Класифікація інтерв’ю. За змістом інтерв’ю поділяються на:

· документальні інтерв’ю, мета яких – вивчення подій минулого, уточнення фактів;

· інтерв’ю думок, мета яких – виявлення оцінок, поглядів, суджень тощо [21].

За технікою проведення інтерв’ю поділяються на:

· формалізоване інтерв’ю, під яким розуміють стандартизоване і структуроване спілкування;

· неформалізоване (нестандартизоване) інтерв’ю.

Формалізоване інтерв’ю має чітку, заздалегідь продуману структуру, а всі запитання підпорядковані визначеній меті. Таке інтерв’ю може містити відкриті, закриті і напівзакриті запитання. Стандартизоване інтерв’ю призначене для одержання однотипної інформації від кожного респондента. Відповіді всіх респондентів мають бути порівнювані і піддаватися класифікації.

Неформалізоване інтерв’ю має на меті глибоке й різностороннє пізнання конкретного об’єкта. Запитання визначаються темою розмови, обстановкою бесіди, сферою обговорюваних проблем тощо. Нестандартизоване інтерв’ю може не відповідати вимозі порівнюваності запитань і відповідей. Тут не ставиться за мету одержати ті самі види інформації від кожного респондента.

Інтерв’ю розрізняють і за ступенем інтенсивності:

· короткі (від 10 до 30 хвилин);

· глибинні (або клінічні), які можуть тривати годинами;

· фокусовані, які орієнтовані на вивчення процесів сприйняття і проводяться за певною методикою. Їх тривалість обмежена лише метою і завданнями дослідження.

Вимоги до інтерв’юера. Інтерв’юер повинен ретельно готуватися до інтерв’ювання: дібрати відомості про респондента, ознайомитися зі спеціальною літературою за темою інтерв’ю, скласти приблизний перелік запитань, продумати сценарій майбутньої бесіди. Інтерв’юерові бажано вміти зацікавлено слухати й водночас спрямовувати хід бесіди у потрібне русло, спонукати до відвертості (іноді навіть провокувати респондента) й залишатися толерантним до будь-яких відповідей, здаватися дружнім і водночас бути відстороненим.

При цьому важливим є знання психологічних особливостей спілкування, вміння розпізнавати помилки й уникати їх. Є помилки, які порушують психологічний клімат бесіди, внаслідок чого респондент "замикається в собі". Є помилки, які спричиняють перекручування повідомлюваної інформації, внаслідок чого респондент повідомляє не те, що думає, або щось приховує.

Клінічні інтерв’ю. Мета клінічного (глибинного) інтерв’ю – одержати інформацію про внутрішні мотиви, установки, схильності опитуваного. Метод клінічного інтерв’ю – це щось середнє між формалізованим і неформалізованим інтерв’ю. Список запитань інтерв’юер готує заздалегідь, однак не ставить їх у фіксованому порядку, а коригує хід інтерв’ю залежно від відповідей опитуваного.

На початку глибинного інтерв’ю, коли важливо встановити м’яку довірчу атмосферу, респондента треба запитувати про те, що він добре знає, про що він говорить охоче. Готуючись до клінічного інтерв’ю, інтерв’юерові бажано довідатися, які улюблені теми респондента (хобі, робота, родина, домашні тварини тощо), щоб правильно обрати початкову тему бесіди. Якщо інтерв’юер відчув, що якась тема неприємна, хвороблива, то її не варто торкатися доти, доки клієнт не заспокоївся, доки немає довірчих відносин. Пізніше стане можливим ставити йому складні запитання.

Спершу інтерв’юер ставить конкретне запитання про певний об’єкт (ситуацію, подію, особу, явище тощо, тобто про те, що цікавить інтерв’юера). Наступне запитання залежить від отриманої відповіді. У такий спосіб інтерв’юер крок за кроком просувається вглиб суб’єктивного розуміння респондентом досліджуваного феномену. При цьому інтерв’юер має заздалегідь уявляти всі можливі варіанти розуміння клієнтом об’єкта обговорення і бути готовим до всіх можливих шляхів перебігу бесіди.

В таких інтерв’ю використовують різні прийоми, зокрема й прийом фальсифікації / суперечності, коли інтерв’юер так ставить свої запитання, щоб привести респондента до тверджень, які не узгоджуються з його попередніми твердженнями.

Якщо під час глибинного інтерв’ю клієнт чинить опір інтерв’юерові і відмовляється відповідати на ряд запитань, то цей опір треба проаналізувати.

Клінічне інтерв’ю може породжувати серйозні проблеми стосовно етики дослідження і використання отриманої інформації. Деякі проблеми, що їх торкаються в ході клінічного інтерв’ю, можуть виявитися травмуючими для респондента. Тому інтерв’юер повинен на початку інтерв’ю запевнити респондента про конфіденційність використання отриманої інформації.

Фокус-групові інтерв’ю. Метод фокус-груп належить до якісних методів збирання інформації. Суть методу полягає в тому, що увагу групи учасників фокусують на досліджуваній проблемі (темі), щоб визначити їхнє ставлення до цієї проблеми, з’ясувати мотивацію тих чи інших дій.

Фокусовані інтерв’ю проводяться тоді, коли дослідникові треба виявити особливості сприйняття людьми тієї чи іншої інформації, світогляд респондентів, соціальні установки й інтереси (наприклад, сприйняття читачами певного друкованого видання). Створюється фокус-група, обирається модератор (ведучий фокус-групи), складається сценарій і процедура дослідження, а потім проводиться робота з фокус-групою за встановленим сценарієм.

Учасники фокус-групи можуть не лише вільно висловлювати думки з приводу запропонованої їм теми, а й певним чином впливати одне на одного. Завдяки такій організації фокус-групової бесіди дослідник отримує корисну інформацію про поведінкові й емоційні реакції респондентів. А якщо тексти обговорюваного друкованого видання попередньо обробити за методом контент-аналізу, тоді фокус-групове обговорення дає змогу визначити, які саме смислові одиниці текстів перебувають у центрі уваги учасників, які – на периферії, а які зовсім не залишилися в пам’яті.

Фокус-групи, як правило, працюють у приміщеннях, обладнаних відеокамерою. Кількість учасників групи – від 8 до 12 чоловік: якщо група є меншою, то зменшується інтенсивність обговорення, а якщо більшою – не всі учасники мають можливість висловитися. Модератор, який веде групове інтерв’ю, повинен мати досвід роботи з людьми, вміти привернути їх до себе, бути нейтральним, однаково ставитися до будь-якої думки, висловленої учасниками, навіть якщо вона не збігається з його власною. Щоб повніше дослідити якусь конкретну тему, як правило, за однаковим сценарієм проводять 2–3 фокус-групи з різним складом учасників.

Є певні правила стосовно добору учасників фокус-груп. Наприклад, не слід разом опитувати чоловіків і жінок, якщо:

· тема дослідження стосується інтимних питань;

· чоловіки (або жінки) можуть вплинути на думку групи в тих питаннях, в яких чоловіки (або жінки) традиційно вважаються знавцями.

Не слід запрошувати в одну групу знайомих дослідника чи навіть просто знайомих між собою людей, оскільки усталений розподіл ролей впливатиме на вільний хід обговорення. Так само може впливати різний освітній чи соціально-економічний статус учасників, а також різний рівень поінформованості щодо обговорюваного питання.

Сценарій фокус-групи пишуть заздалегідь, запитання розміщують у логічній послідовності і так, щоб людям було зрозуміло, чому їх про це запитують саме зараз. Насамперед слід сформулювати мету дослідження, потім визначити, які саме відомості потрібно одержати. Сценарій складається зі вступу, фонових запитань, основних запитань, додаткових запитань і заключної частини.

Запитання готують заздалегідь і перевіряють за чотирма критеріями:

· спектр охоплення проблеми (чи розглянуто всі аспекти?);

· акцентування (чи не забагато уваги приділяється якій-небудь одній стороні проблеми?);

· глибина охоплення (чи не занадто поверхово висвітлюються деякі аспекти?);

· технічний аспект (чи доступно сформульовані запитання, щоб їхню суть зрозуміли всі учасники групи?).

Вступ (15 хвилин у півторагодинній дискусії). Спершу треба представити учасників і дослідників. Потім – пояснити мету зустрічі, важливість думки кожного з учасників. Варто наголосити, що фокус-група призначена не для оцінки знань кожного, а для дослідження проблеми, а отже, думки учасників можуть розходитися і саме в цьому полягає їхня цінність. Треба пояснити причину присутності спостерігачів (фіксування ходу роботи), використання технічних засобів (магнітофон, відеокамера) і застосувати один-два прийоми для створення легкої атмосфери.

Фонові запитання (10 хвилин) – це запитання, що стосуються теми фокус-групи, але є загальними. Мета – дати учасникам можливість зорієнтуватися, звикнути один до одного і до модератора. Модератор виявляє увагу до всіх учасників, при цьому варто звертатися до учасників на імена.

Дата добавления: 2017-01-14