Тема: Павло Загребельний , роман «Диво». Історична основа й художній вимисел у творі. Аналіз образів-персонажів

Семінарське заняття № 17

План семінарського заняття:

1. Значний внесок П.Загребельного в розвиток українського історичного роману.

2. «Диво»(1968) - перший історичний роман П.Загребельного.

3. Схарактеризуйте образ Сивоока. Як через образ автор розкриває проблему творчого начала в людині, свободолюбствоа, людської гідності?

4. Розкрийте образ Ярослава Мудрого. Як через образ подається проблема влади і людини?

5. Як у трьох сюжетних лініях подається конфлікт влади і мистецтва?

6. Розкрийте ідейний зміст образу Софії Київської як історичної пам’ятки та художнього символу.

Можлива відповідь
Значний внесок П.Загребельного в розвиток українського історичного роману. Павло Загребельний – один із найчитабельніших авторів. Звертається митець до різних жанрів: новели, оповідання, повісті. Але найбільша його любов – роман.Романній світ митця – це понад двадцять книг різної тематики. Групуючи ці тексти, дослідники виділяють декілька тематичних циклів. Військово-патріотичний: «Європа 45», «Європа. Захід», «Шепіт», «Добрий диявол». Цикл творів про сучасність: «Спека», «День для прийдешнього», трилогія «З погляду вічності», «Левине серце», «Розгін», «Південний комфорт», «Гола душа», «Юлія».Їх активно читали, бурхливо обговорювали, але найбільший резонанс мали твори історичної тематики. У романах «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан», «Диво» оживають голоси історії та складні постаті минулого, вражають своєю неповторністю різні епохи.Щоб збагнути мотиви, які керували митцем під час задуму його творів, треба звернутися до самого майстра за відповіддю: «Мені докоряли, що я принижував Богдана Хмельницького. Я дотримуюсь зовсім іншої думки. Ті герої, які перебували тільки на вершинах, які ступали тільки по горах – це майже не люди. Чому? Бо до Бога вони не дійшли, а до людей не спустилися – це якісь холодні фантоми. Тому, коли я писав і про київських князів, і про нашу величну Роксолану, я керувався тільки цим. Я чув ці голоси людей з далеких століть, вони «наговорювали» мені те, що з ними відбувалося. Для мене головне –– реставрувати психологію,, душу цих історичних героїв. Історик цього не може. Про що думав Ярослав Мудрий? Що відчував Володимир, коли приймав християнство? Письменник це може домислити. Я вибирав великі душі, які сяють нам скрізь тисячоліття. Це, в першу чергу, Ярослав Мудрий, його онука Євпраксія, Богдан. Коли я писав Євпраксію, хотів дізнатися, якою була жінка ХІ століття. Далі – через 500 років – Роксолана. Третьою частиною триптиха був роман про жінку, нашу сучасницю «Юлія, або Запрошення до самовбивства». Вірю саме в літературу. Тільки вона, мені здається, виконує свою роль – дає людям надію. Одне з великих джерел цієї надії – наша історія. Я починав писати романи про Київську Русь тоді, коли їх ніхто не писав. А життя наше було таке – безвірницьке, атеїстичне, страшне і дуже тяжке. У мене був релігійний рід_ ніколи не сідали за стіл не помолившись. У нас була Біблія. І коли мені виповнилося 10 років, почав читати її. Письменники не читали Святого Письма, то й були легкі, як пір’їни… Я народився і виріс на Дніпрі… І це перейшло в мою душу. Там, де Дніпра нема – ніби й не Україна. Це наша головна ріка, ріка мого народу. І це ріка Шевченка, і Дніпро – це Україна». 2.«Диво»(1968) - перший історичний роман П.Загребельного. Одним із значних здобутків української прозі став роман «Диво»(1968), у якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. У центрі роману – Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві»(1973), «Євпраксія»(1975). «Диво» П. Загребельного видане в 1968 р. Цей роман є першою частиною епічного триптиху про Київську Русь, до якого входять «Первоміст» (1969) і «Смерть у Києві» (1972). Ці твори не є трилогією в 62

традиційному розумінні слова, бо немає тут спільних героїв і фабула аж ні як не поєднана в часі, у місці дії, у головних обставинах і характерах. Це – триптих. Таке композиційно-жанрове визначення дав сам автор у роздумі «Клопоти з «Первомостом», де, власне, сказано й про те, що кожна з названих книг має свою провідну ідею, хоч усі вони у ряді пунктів схрещуються.Дія в «Диві» відбувається з 992 по 1037 рр., а також у 1941-1942 і 1965-1966рр. Це розповідь про мистецький витвір нашої дивини – Софію Київську – і про долю його та місце в нашій духовній історії. Роман «Смерть у Києві» зображує боротьбу Юрія Долгорукого та людей з народу за об’єднання всіх руських земель в єдину державу. У часі тут зосереджено увагу на 1147-1157 рр.
3. Схарактеризуйте образ Сивоока. Як через образ автор розкриває проблему творчого начала в людині, свободолюбствоа, людської гідності?
Хто звів собор – це диво з див? Не Ярослав же, як то твердить літописець. Князю належав задум, ідея, воля. А хтось же втілював задум і, вивершуючи його,збагачував рідними мотивами й барвами. Не могли це робити ортодоксальні майстри з Візантії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розуміння поступовості розвитку мистецтва в часі, прагнув зберегти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в підмайстрах він ходив – таке могло вдатися лише творцю. Спираючись на логіку історичної науки, на психологічні припущення, щедра фантазія П. Загребельного спородила могутній характер Сивоока – народного митця і мислителя, талановитого художника, архітектора. Це справжній творець дива: «Як же так? – думав Сивок. – Адже існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим – ось справжнє мистецтво!». Усе життя Сивоок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища як соціально, так і професійного. Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, і незадовго до заги­белі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені».
До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно. Спо­чатку він не знав, що в ньому після смерті діда, який не прийняв хреста,оживе буйнодивний світ кольорів. Коли вперше побачив Київ, золоті хрести на церковних банях здалися йому чорними, бо перед цим він дивився на сонце. Воно, земне, символ радості, чорні хрести — смутку, жалоби за дідом-язичником. Хрести Сивоок ненавидів до загину, але як талановитий художник, що задивлявся на гру барв, не міг не захопитися красою церкви Бого­родиці: «була рожево-сіра, розлога й струнка, летючо-легка, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вишневим мороком і золотими проморгами свічок усередині».
У язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивос- віту», його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава розкрила хлопцеві душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі... Ось чому пізніше, у Константинополі, уже спробувавши в Радогості та бол­гарському монастирі «вичаровувати з небуття новий світ», Сивоок шукав у барві не бога, а людину. У своєму зухвальстві він поді­ляв крамольні думки із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за бога: після створення світу він створює новий світ!
Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, не темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх не богами та їхніми прислужниками, а звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілому у своїй зневазі до всього живого християнству: «Ми є! Ми живі!».
Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок заду­мує щось велике й незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «...образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі...». Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни, а не приста­нище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посе­редність Міщила й обережність Мудрого, «заганяє» всього себе в собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. У про­цесі творення він наче самознищувався — і цей стан виокремлено автором самобутньою пластикою метафор і порівнянь: «Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини — квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання у творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце». Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах,— це і є та формула таїни художника, яку відкрив П. Загребельний у своєму Сивоокові.
63

Спостерігаючи за тим, як творець із сум’яття вичаровує гар­монійність, Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на свою землю. Порівняння несподіване, широке, але безмежжя глибинних зв’язків: хлопчик із пущі став речником народу й рідної природи.

Дата добавления: 2015-07-13