Становлення системи корпоративного управління в Україні

Стан розвитку різних форм підприємництва у країнах з розвиненого ринковою економікою

Форма підприємництва	Питома вага, %	Обсяг продажу, %	Обсяг прибутків, %
Корпорації
Партнерства
Малі приватні підприємства

В першу чергу ефективність діяльності будь-якої компанії залежить від якісного корпоративного управління. За його допомогою досягається підвищення прозорості товариства, доступнішою стає інформація про фінансові результати його діяльності та управлінські процеси. Це позитивно впливає на потік інвестицій до компанії, тому що відбувається позитивне сприйняття інвесторами ризикованості вкладень у цю корпорацію.

Наявність ефективної системи корпоративного управління для інвесторів є ознакою того, що їх інтереси превалюють над інтересами менеджерів. Крім того, міноритарні акціонери одержують гарантії того, що їхні інтереси захищатимуться на такому ж рівні, що й інтереси великих вкладників.

Завдяки ефективній системі корпоративного управління можна поліпшити фінансові результати компанії шляхом підвищення продуктивності чи рентабельності інвестованого капіталу. Існування ефективної системи корпоративного управління сприяє кращому управлінню ризиками за рахунок прозорості системи стримування і противаг, мобілізації капіталу в разі виникнення перспективних проектів швидше від конкурентів, раціональному розподілу ресурсів компанії між різними напрямами бізнесу, підвищенню рентабельності інвестованого капіталу, що робить компанію привабливою для капіталу й дає можливість залучати його нижчими ставками. Отже, ефективне корпоративне управління набагато більше допомагає реалізації на практиці стратегії розвитку компанії.

До початку XX ст. в Україні, яка на той час входила до складу Російської імперії, існували великі корпоративні підприємства (в Одесі, Києві, Юзовці, Харкові та інших містах), але переважало мале підприємництво. Основними формами колективної підприємницької діяльності були повні командитні товариства (останні називалися товариствами на вірі).

Розвиток корпоративних структур даного типу на території Російської імперії відбувалося дуже повільно.

Саме за часів правління Петра І почалося впровадження акціонерної форми. У 1699 р. він повернувся з-за кордону і видав указвести торгівлю компаніями, "як торгують інших держав торгові люди". Але через незначний розвиток внутрішньоїторгівлі в імперії, конкуренція, а також наявність в окремих представників торгівлі великих власних капіталів не створили підґрунтя для розвитку акціонерних компаній, бо не було потреби об'єднувати торговельну діяльність або залучати додатковий капітал.

Тільки аж на початку XIX ст. з'являються перші нормативні акти, що стосуються діяльності акціонерних товариств. Так, указ від 6 вересня 1805 р., у якому вперше було пояснено сутність обмеженої відповідальності учасників торговельного підприємства. У маніфесті Олександра І від 1 січня 1807 p., яким купецькому стану дарувалися привілеї, уперше згадувалися певні організаційні форми товариства: повні товариства, товариства на вірі й товариства "за участю".

З початку XIX ст. уряд дозволяє створювати будь-які товариства, не контролюючи зміст їх статутів і діяльність, внаслідок чого кількість акціонерних компаній швидко збільшується. Але внаслідок відсутності належного законодавчого регулювання з`являються численні факти зловживань, які спричинили багато проблем: акціонерна гарячка, ажіотаж навколо акцій і спекуляція ними, підписка на акції цілком неспроможних компаній, шахрайство засновників, масове банкрутство компаній і розорення їх учасників. Тому 6 грудня 1836 р. Державною радою було прийнято Положення про акціонерні компанії, яке повною мірою регулювало різні аспекти їх створення та діяльності.

По-перше, визначалося, що уряд видаватиме дозвіл на заснування тільки прибуткових для держави і вигідних для засновників і акціонерів компаній; статут кожної акціонерної компанії мав затверджуватись урядом.

По-друге, детально регламентувалися майнові аспекти діяльності компанії — встановлювалися розмір капіталу, необхідний для заснування компанії, розподіл його на акції, спосіб оплати капіталу; обмежена відповідальність учасників, мінімальна і максимальна вартості акції.

По-третє, визначалися органи управління компанією — загальні збори і правління.

Отже, статут кожного окремого акціонерного товариства затверджувався урядом, йому практично надавалася сила спеціального закону, що фактично скасовував дію загальних законодавчих норм. Зміст конкретних статутів часто істотно відхилявся від норм Положення 1836 р. Зловживання і шахрайства в цій сфері діяльності не закінчилися, а навпаки, зросли. Безладний стан акціонерної справи спричинився до низки проектів акціонерної реформи (1867, 1872, 1898, 1899 p.), проте жодний з них через істотні недоліки так і не став законом.

Вдосконалення корпоративного права Росії відбулось лише на початку ХХ ст. з прийняттям Торгового статуту 1903 р., ст. 55-76 якого були присвячені товариствам. У статті 55 Статуту визначалися такі види товариства, як артільне (форма, аналогічна сучасним кооперативам), повне, на вірі та акціонерне. Торговий статут детально визначив засади правового положення кожного з цих товариств. У 1910 р. було прийнято Звід законів цивільних, низка норм якого так само присвячувалась товариствам. До цього часу діяло також багато спеціальних законів, що регулювали окремі аспекти діяльності торговельних товариств (переважно акціонерних), зокрема Правила про організацію і скликання загальних зборів і ревізійних комісій акціонерних кредитних установ, торгово-промислових товариств (за винятком залізничних) і товариств на паях (крім тих, паї яких не котируються на біржі), а також акціонерних страхових товариств від 21 грудня 1901 p., Статут промисловості 1913 року, Статут кредитний 1914 р.

По закінченню лютневої революції 10 березня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв постанову, згідно з якою усувалося багато обмежень щодо діяльності акціонерних компаній. Це зумовило бурхливий розвиток акціонерної діяльності — з березня по вересень 1917 р. було засновано 734 акціонерні компанії із сумарним статутним капіталом 1960 млн.. крб.

з кінця 1917 р. більшовицький уряд розпочав націоналізацію акціонерних компаній. Дрібні й середні товариства банкрутіли через кризові явища — економіка була зруйнована і революційними подіями, товарно-грошові відносини фактично було замінено натуральним обміном.

Відродження корпоративної діяльності відбулось у період нової економічної політики (НЕП), що здійснювала-з ініціативи Ульянова-Леніна з початку 1921 p. Наприклад, Цивільний (ЦК) УРСР, затверджений постановою Центрального виконавчого комітету (ЦВК) УРСР від 16 лютого 1922 р., передбачав такі види товариств: просте, повне, на вірі, з обмеженою відповідальністю й акціонерне (пайове). Цивільний кодекс України 1922 p. повною мірою регулював діяльність товариств: порядок їх створення, функціонування і ліквідації. Пізніше правовий статус акціонерного товариства було визначено також у союзному нормативному акті — Положення про акціонерні товариства, затвердженому спільною постановою ЦВК і Рада народних комісарів СРСР від 17 серпня 1927 р. У зв'язку з прийняттям цього Положення статті ЦК УРСР, що регулювали діяльність акціонерного товариства, у 1930-1931 pp. були скасовані.

Перше акціонерне товариство радянського періоду з'явилося 1 лютого 1922 р. Загалом у 1922 р. було організовано 20 акціонерних товариств, а до 1925 р. їх налічувалося вже понад 1504. Також розвивався й малий бізнес — торгові доми знову стали найпоширенішою формою комерційної діяльності. З'явились і нові форми об'єднань — трести і синдикати.

З приходом до влади Сталіна з економіки інтенсивно починають вилучатися приватні форми господарювання. Так, постановою Ради праці та оборони СРСР від 19 лютого 1926 р. державним підприємствам було дозволено брати участь у повних товариствах. У Положенні про акціонерні товариства 1927 р. прямо зазначалося, що акціонерні товариства є такими лише за формою, а по суті це державні підприємства. На той час 90 % акціонерних товариств уже були державними, а решта — мішаними. Останні розглядалися лише як перехідний ступінь до державних підприємств.

До початку 30-х років корпорацій у СРСР практично вже не існувало. Єдиними можливими формами здійснення господарської діяльності фактично залишалися державні підприємства та колгоспи.

Лише починаючи з 1985 р. відбувається відродження підприємницьких корпорацій. У 1986-1988 pp. деякі суб'єкти господарювання (Львівське виробниче об'єднання "Конвеєр", трест "Чимкентбуд", Ярославське виробниче об'єднання "Червоний Жовтень" та ін.) починають випуск і реалізацію так званих акцій трудового колективу та акцій підприємств. З метою упорядкування стихійного випуску акцій Радою Міністрів СРСР 15 жовтня 1988 р. було прийнято Постанову СРСР "Про випуск підприємствами та організаціями цінних паперів", що закріплювала статус акцій трудового колективу і акцій підприємств та організацій (мали поширюватися винятково серед юридичних осіб). Однак правовий статус суб'єктів господарювання при цьому не змінювався — вони, як і раніше, залишалися державними підприємствами або об'єднаннями (за винятком колгоспів та кооперативів, які також випускали акції, але їх загальна частка не перевищувала 10 % загальної вартості реєстрованих акцій).

У 1987-1989 pp. на основі низки постанов Ради Міністрів СРСР починається активне створення спільних підприємств, що об'єднують радянських і зарубіжних суб'єктів господарської діяльності. За правовими ознаками вони були господарськими товариствами.

Закон СРСР "Про кооперацію в СРСР", який прийнятий у 1988 р., а згодом — низка нормативних актів, регулювали створення кооперативів. Ці події стали поштовхом щодо процесу масового створення приватних підприємницьких організацій – це ще не були господарські товариства, але ці організаційні форми - кооперативи — мали з ними багато спільного.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 19 червня 1990 р. було затверджено Положення про акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю та Положення про цінні папери, що заклали правові засади для створення і розвитку підприємницьких корпорацій.

Після прийняття зазначеної постанови, лише впродовж року, що минув, в Україні було створено 166 господарських товариств з яких 27 були акціонерними, а 139 — товариствами з обмеженою відповідальністю.

На цьому радянський період розвитку корпорацій і корпоративного права фактично завершився. Починаючи 1990 р. після розпаду СРСР в Україні почало формуватися власне законодавство про підприємницькі корпорації.

Після здобуття Україною незалежності на початку 90-х років почало формуватися законодавче регулювання процесів створення і діяльності господарських товариств. Загалом розвиток корпорацій і корпоративного законодавства в Україні можна поділити на кілька етапів.

У 1991 р. приймається низка законодавчих.актів з правового регулювання підприємницької діяльності: закони України "Про підприємництво", "Про власність" та "Про цінні папери і фондову біржу. Вперше було визначено учасників ринкових відносин – це підприємці різних організаційно-правових форм, включаючи товариства, завдяки прийняттю цих нормативних актів, які заклали правові засади для розвитку в Україні таких відносин.

Правовий статус господарських товариств як корпоративних суб'єктів підприємницької діяльності був закріплений у спеціальному законодавчому акті – Законі України "Про господарські товариства" від 19 вересня, що складається з 83 статей, присвячених питанням створення, функціонування і припинення діяльності господарських товариств. У цьому нормативному акті вирізняються вже 5 форм господарських товариств: акціонерне, з обмеженою відповідальністю, додатковою відповідальністю, повне і командитне.

Основні учасники корпоративних відносини в Україні наведені в табл. 1.4.

Таблиця 1.4

Основні учасники корпоративних відносин в Україні

Напротязі 1992 р. в Україні було прийнято низку приватизаційних законів, зокрема це закони України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)"та "Про приватизаційні папери". Ухвалення цих нормативних документів стало початком процесів приватизації державної власності та створенню акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю на базі майна колишніх державних підприємств.

У наступніі роки корпоративні об`єднання розвивалися під впливом процесів приватизації та корпоратизації, діяльності інвестиційних посередників, таких як довірчі та страхові товариства, інвестиційні фонди і компанії.

Упродовж 1996-2002 pp. було істотно переглянуто норми корпоративного законодавства, зокрема:

• внесено значні зміни до законів України "Про господарські товариства", "Про підприємництво";

• суттєво вдосконалено законодавство про цінні папери і фондовий ринок (прийнято закони України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від ЗО жовтня 1996 р., "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10 грудня 1997 p., внесено суттєві зміни до Закону України "Про цінні папери і фондову біржу");

• створено правову базу з питань управління державними корпоративними правами;

• прийнято низку законодавчих актів, що регулюють діяльність інститутів спільного інвестування (корпоративних та пайових інвестиційних фондів), а також діяльність на ринках фінансових послуг (закони України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" від 15 березня 2001 р. та "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 p.).

Одночасно також формується система недержавного регулювання діяльності господарських товариств — емітентів цінних паперів (переважно акціонерних товариств) і професійних учасників фондового ринку — через систему організацій, провідними серед яких є Українська фондова біржа, Перша Фондова торговельна система, Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв.

Згодом почало відбуватись порушення прав учасників господарських товариств, що говорило про неефективність і недосконалість чинного законодавства в цій сфері правового регулювання. Створення щодалі більшої кількості господарських товариств, залучення великих інвесторів (фізичних та юридичних осіб, включаючи іноземців) у корпоративні відносини, активізація фондового ринку тільки підтвердили цей факт. Складається негативна ситуація у великих відкритих акціонерних товариствах, що налічують сотні й тисячі акціонерів. Питання корпоративного управління мають найважливіше значення для ефективної діяльності таких товариств і повинні бути детально врегульовані на законодавчому рівні.

До того, як було прийнято новий Закон України "Про акціонерні товариства" та новий Цивільний кодекс України окремі питання вирішувалися на підзаконному рівні. Відповідно до указів Президента України "Про додаткові заходи щодо розвитку фондового ринку України" від 26 березня 2001 р., "Про заходи щодо розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах" від 21 березня 2002 року Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України було узгоджено Рекомендації з найкращої практики корпоративного управління для акціонерних товариств України (протокол від 2 червня 2002 р. № 8).

З метою об'єднання зусиль акціонерів для захисту своїх законних прав та інтересів, сприяння розвитку акціонерної справи в Україні, входження акціонерного сегмента економіки у світові ринки, залучення інвесторів, підвищення професіоналізму в управлінні акціонерним капіталом, активізації його ролі на фондовому ринку, підвищення ефективності акціонерного капіталу, формування довіри масового інвестора до акціонерної форми економічних відносин у 2001 р. було створено громадську організацію «Спілка акціонерів України».

Після розпаду СРСР, економіка країн соціалістичного табору значно відставала від країн, де власність належала не командно-адміністративній системі, а управлялася корпоративно, на основі акціонування.

Залишений спадок Україні від радянської системи управління характеризувався неекономічними енерго- та матеріаломісткими технологіями, нехтуванням виробничою та екологічною безпекою, відсутністю належних маркетингових досліджень, що призводило до випуску непотрібної продукції на тлі дефіциту необхідної. І тому відродження акціонерної форми підприємницької діяльності видавалось ефективним шляхом виходу української економіки з глибокої кризи. В Україні назріла нагальна потреба приватизації державної власності. Ще наприкінці 80-х років окремі державні підприємства почали емітувати акції (так звані акції трудового колективу та акції підприємств) на незначну частину статутного капіталу, які поширювали серед своїх працівників з метою мобілізації додаткових фінансових ресурсів. Але фактично ці цінні папери були скоріше облігаціями, а не акціями, і відповідно не давали їх власникам жодних прав на корпоративну участь в управлінській діяльності у товаристві.

У 1991 р. в Україні почався офіційний процес приватизації державного майна, який здебільшого полягав у перетворенні державного підприємства на акціонерне товариство. Хоча і не було відразу видно результатів, але проте цілком очевидно, що акціонування є першим етапом приватизації, відбувається зміна реального власника — частина державного капіталу переходить у приватну власність трудового колективу, але й держава залишається власником певної частки капіталу. Акціонування дає можливість у процесі здійснення приватизації державної власності створити певний баланс інтересів різних верств населення і створює передумови для кінцевої корпоратизації підприємств, коли частка акцій, що належить державі, надійде у відкритий продаж. За статистичними даними наприкінці 1995 р. в Україні вже налічувалося 2659 відкритих акціонерних товариств, навіть незважаючи на те, що в Україні бракувало інвестиційних фондів та інших форм фінансового посередництва, без яких масова приватизація неможлива в умовах відсутності інформації про створення акціонерних товариств. А з початком реалізації програми масової сертифікаційної приватизації на початку 1995 р. цей процес значно активізувався. Так, у 1997 р. форму власності змінили 48 тис. об'єктів, а серед 30 тис. новостворених господарчих об'єктів 9 тис. були акціонерними. У листопаді 1997 р. було видано Указ Президента України "Про міжнародні торги (тендер) як спосіб приватизації державного майна", згідно з яким продаж пакета акцій найефективніших та найпривабливіших для інвесторів підприємств мав здійснюватися тільки через міжнародний тендер. Ці зміни відбивались на підприємствах позитивно, тому що відбувався індивідуальний підхід до кожного підприємства і в залученні інвесторів, які замість сертифікатів мали вкладати реальні гроші й у такий спосіб сприяти підвищенню ефективності виробництва.

На початок 2002 р. загальна кількість акціонерних товариств перевищувала 34 тис, з яких 58 % були закритими акціонерними товариствами.

Проте проблема корпоративного управління в Україні тривалий час вважалася другорядною. Набагато більше значення для вітчизняних підприємців мали придбання і перерозподіл активів, посилення контролю над фінансовими потоками й вивезенням капіталу. Більшість заяв компаній про програми вдосконалення корпоративного управління виявлялися лише іміджевими акціями. Однак віднедавна ситуація кардинально змінюється на краще, почали формуватися норми корпоративного управління і цей процес продовжується.

Для англо-американської ринкової моделі підходу до корпоративного управління характерними ознаками були високий ступінь роздробленості й розпорошеності акціонерної власності, висока емісійна активність, розвинений ринок прямих інвестицій, наявність великих і активних інституційних інвесторів. В підході до корпоративного управління, заснованому на використанні англо-американської моделі активно використовуються різні форми мотивації членів ради директорів і менеджерів, що спонукають їх діяти в інтересах акціонерів. Ринкова модель корпоративного управління передбачає дієвий захист прав акціонерів і акцентується на прозорості бізнесу й високому ступені розкриття інформації.

Підхід до корпоративного управління, що базується на моделі контролю істотно відрізняється від попереднього підходу. Притаманне цій моделі інституційне середовище характеризується тим, що великі пакети акцій належать вузькому колу інвесторів (окремим особам, кланам, державі), наявні низький ступінь ліквідності ринків капіталу і значна частка інвестицій, залучених з "родинних" банків або з державного сектора. Таке середовище типове для компаній країн Азії, Латинської Америки, значної частини континентальної Європи, а також України й Російської Федерації. У цих країнах власність сконцентрована переважно в кількох великих блоках, що домінують в управлінні компаніями, які їм належать. Це позначається на тому, що корпоративне управління насамперед захищає інтереси найбільших акціонерів і виявляється в тому, що, скажімо, системи заохочення менеджерів і членів рад директорів передбачають дотримання інтересів найбільших акціонерів, розкриття інформації про бізнес компанії обмежене, а права міноритарних акціонерів мінливі. Загалом цій моделі притаманно внутрішьокорпоративний перерозподіл фінансових ресурсів, що вивільнюються, у той час, як в ринковій моделі перерозподіл здійснюється через механізм фондового ринку.

Найбільшою популярністю серед розглянутих моделей корпоративного управління користується ринкова, але це не означає, що вона краща за модель контролю. Головне, щоб використовувана модель корпоративного управління відповідала особливостям конкретної країни, регіону, компанії. Кожний з ринків, що розвивається, потребує адаптації традиційних моделей до своїх умов. Українські корпорації повинні створювати власний інструментарій корпоративного управління з урахуванням як стадії розвитку економіки країни, так і вимог глобального ринку капіталу.

Дата добавления: 2015-07-13