Світовий порядок та особливості його становлення у ХХІ сторіччі

Важливою науковою проблемою залишається аналіз сценаріїв світового розвитку у ХХІ ст. На початку ХХІ ст. відбувається перехід світового співтовариства до нового стану, становлення його нової політичної структури. Тому важливим постає з’ясування сутності категорії «світовий порядок».

Світова спільнота існує ні в вигляді єдиної політичної організації, яка керується єдиним урядом на основі загальних законів (така перспектива у найближчому майбутньому маловірогідна), а в вигляді сукупності держав і народів нашої планети, які пов’язані загальними викликами і проблемами єдиною світовою економікою тощо. Сучасна світова структура держав може бути представлена в наступному вигляді. Після розпаду СРСР і „соціалістичної співдружності” „другий світ”, здавалося, зник назавжди. Від нього залишиться КНР, КНДР, Куба. Однак, сьогодні Китай в економічному відношенні здійснює перехід до ринкової економіки. Значна частина „другого світу” (держави Центральної і Східної Європи) приєдналися до „першого світу”. Частина постсоціалістичних країн залишились між „першим” і „третім” світом („перехідні держави” або держави „авторитарного капіталізму”). Деякі держави відносять до декількох категорій (наприклад, Росія).

Сьогодні держави світу все частіше поділяють на „Північ” і „Південь”. До „Півночі” відносять постіндустріальні економіки буржуазно-демократичних країн. Згідно класифікації ООН до цієї категорії входять 42 держави („розвинуті країни”). Набагато складніше з ареалом „Південь”, до якого включають 168 держав. Але ці держави дуже неоднорідні. Зокрема, виділяють такі підгрупи: „нові індустріальні економіки” (Сінгапур, Південна Корея, Тайвань); „великі економіки, що швидко розвиваються” (Бразилія, Росія, Індія, КНР, ЮАР, Мексика та ін.); „50 найменш розвинутих країн” (більшість Африки на південь від Сахари).

Зрозуміло, що в умовах такого різноманіття держав важко побудувати мирний, справедливий світовий порядок. В цьому сенсі світовий порядок постає об’єктивним феноменом, який потребує наукового дослідження. У науці про міжнародні відносини підхід до його визначення здійснюється через фіксацію змісту суспільного порядку, під яким розуміється певна організація в житті соціуму, її регулювання на підставі певних норм (наприклад, державно-правових) і загальних цінностей (наприклад, національних, культурних, моральних тощо).

Поняття „ світовий порядок ” відноситься до глобальної соціальної спільноти, створеної сукупністю різноманітних суспільних суб’єктів, які діють на світовій арені. За умови інституціонального підходу „світовий порядок” визначається як „такий устрій міжнародних (перш за все, міждержавних) відносин, який покликаний стримувати і підтримувати умови їх існування, безпеки і розвитку”.

К.Ясперс розглядає світовий порядок як такий устрій, який виникає внаслідок відмови кожної держави від частини суверенітету з метою врахування загальнолюдських інтересів і цінностей. Однак, світова історія не знала такого устрою і його виникнення найближчим часом маловирогідно.

Проблема планетарної парадигми міжнародних відносин і світового порядку обумовлено подальшим поглибленням глобальної кризи, її політичного, екологічного, сировинного, морального аспектів. Визнаючи „глобальну кризу”, більшість теоретиків нового світопорядку пропонуються вирішити його суперечності шляхом прискорення транснаціоналізації та інтернаціоналізації економічного і політичного життя. Але світова фінансово-економічна криза останніх років поставила під сумнів такі шляхи подолання кризи. Сьогодні політики не можуть визначити причини цієї кризи, а головне – напрями її подолання і можливі наслідки. Але цілком зрозуміло, що ця криза значною мірю буде впливати на становлення нового світового порядку та його зміст.

Розглянемо історію розвитку поняття „новий світовий порядок”. Цей термін виник на межі ХІХ-ХХ ст. і пов'язаний з назвою книги Х.Уєлса. середина ХІХ ст. проекти нового світопорядку популяризувалися радикальними фракціями лібералізма, масонством та ін. Перші теорії світопорядку включали два основні постулати – централізацію світу та уніфікацію його населення. Передбачалось утворення світодержави при скасуванні державної політичної влади. Зростання популярності ідей нового світопорядку відбулося після Другої світової війни. Головна ідея – створення світопорядку на підставі ліберального консенсусу, а також концепції про „кінець ідеології”. В роботах Е. Жагуарибе, Г. Кларка, Л. Сона було запропоновано гуманістичний ідеал „життя в добробуті”. Пізніше в роботах Дж. Мише і П. Мише та ін. розглядали світопорядок як порядок відношень на підставі закону і загальної соціальної справедливості, робочим принципом якого постає самоцінність особистості.

У політичний лексикон поняття „новий світовий порядок” увійшло у ХХ ст. До нового зверталися В.Вільсон, Ф.Рузвельт, У. Черчиль та ін. Вільсон у 1919 р. запропонував ідею післявоєнного союзу держав. Пізніше було утворено Ліга Націй – прообраз ООН. Основою цих міжнародних організацій у противагу блоковій політиці стала орієнтація на багатосторонню співпрацю, норми міжнародного права, визнання права націй на самовизначення. Ліга Націй не відбулася, але ООН вижила у боротьбі з блоковою дипломатією і загостренням ідеологічної боротьби.

До головних вимірів світового порядку відносять горизонтальне, вертикальне, функціональне. Горизонтальне – відношення між головними акторами міжнародних відносин (державами); вертикальне – представлено відношеннями між сильними і слабкими акторами. Якщо міжнародна система має багатополярний характер, то підтримка порядку у середині системи здійснюється за допомогою механізму політичної рівноваги. В біполярних системах головним засобом попередження безладу виступає баланс сил. Основу функціонального виміру світового порядку визначає роль, яку відіграють в стабілізації міжнародного життя різноманітті сфери міжнародних відносин – дипломатія і стратегія поведінки акторів, економічні обміни між ними, моральні цінності, політичні особливості тощо. Таким чином, світовий порядок – це система міжнародних відносин, яка здійснює правове закріплення балансу сил, що утворюється після великих політичних і військовий трансформацій (війни, державні розпади): конфігурація держкордонів, структура багатосторонніх відносин, право володіння, сфери впливу, зони інтересів, інструменти безпеки, принципи підтримання миру.

У всіх вимірах міжнародного порядку головним засобом його підтримки на різних етапах історичного розвитку залишалась сила, і, перш за все, сила військова. Автори монографії „Глобальні трансформації” стверджують, що найбільш характерною рисою ХХ ст. є тотальна війна. З 1914 р., підкреслює Е. Хобсбаум, людство живе і розмірковує в умовах світової війни, в тому числі і тоді, коли мовчать громади.

Розвиток сучасного світового порядку дає підстави стверджувати, що ХХІ ст. час глобалізації озброєних конфліктів та протистоянь. З. Бжезинський вважає, що у ХХІ ст. поширюються список сценаріїв ескалації насилля. Він надає 7 можливих збройних конфліктів.

Разом з державою-нацією і правом закріплення національно-державного суверенітету у міжнародних відношеннях складається система політичної рівноваги. Сенс цієї системи – компроміс між принципом суверенітету і принципом загального інтересу. Післявоєнний розкол Європи, Жовтнева революція і створення СРСР зробили зрозумілим, що з’явився четвертий вимір міжнародного порядку – ідеологічний. Саме цей вимір в концепціях світопорядку стає головним. Це знаходить своє відображення у процесі аналізу головних суб’єктів (агентів) становлення світопорядку. Існують два різновиди теорій суб’єктів світорядку, рушійної сили світового процесу. Прихильники однієї з них приписують історичну роль перетворення світу державі або декільком великим державам, прихильники іншої – недержавним і неполітичним організаціям; багатонаціональним корпораціям, міжнародним організаціям і рухам, державам.

В сучасних умовах відбувається зниження ролі суверенності держав. Ці тенденції доводять, що перехід від одного стану світового розвитку до іншого ніколи не буває однолінійним. Про це, наприклад свідчить факт, що незмінним супутником глобалізації є фрагментація. Її змістом стає посилення позицій націоналізму, етнізму, сепаратизму, бажання багатьох народів до незалежності і створення власних держав. Одним з парадоксів все більш стрімко глобалізованого світу постає поява нових держав там, де їх ніколи раніше не було. Зростання кількості держав стає ще одною загрозою стабільності світу.

Новий світовий порядок, який прийшов на зміну біполярної системи періода „холодної” війни, характеризується не тільки появою нових економічних сил, розпадом старих імперій, але також відродженням місцевої ідентичності, яка ґрунтується на етнічних і релігійних традиціях, тенденції до децентралізації і партикуляції. Про це свідчить факт, що за післявоєнні роки значно зросла кількість незалежних держав. Якщо ХІХ ст. мало місце скорочення кількості держав, то в ХХ ст. кількість держав значно зросла як підсумок розпаду Османської та Австро-Угорської імперій, а також деколонізації. Треба пам’ятати, що держави більшою частиною утворюються як наслідок війн.

Наприкінці ХХ ст. – початку ХХІ ст. має місце зворотній процес; підсумком війн стає не об’єднання держав, а навпаки. Про це свідчить той факт, що в період з 1945 р. по 1980 р. кількість членів ООН зросла у три рази. У всіх регіонах світу зростають сецесіоністські настрої і рухи. У 1929 р. в Європі було 23 держави з довжиною кордонів 18 тис. км, то у 1994 р. їх кількість досягла 50 (довжина кордонів 40 тис. км). Сецісіонізм постає одною з головних загроз миру. В основі цих процесів і тенденцій – важливість для багатьох людей автономії для свого етносу, культурної, мовної, конфесіальної спільності.

Національні держави не відмовляються від свого суверенітету. Головним складовим міжнародно-політичної системи залишаються суверенні національні держави, кожна з яких захищає свою незалежність. Аксіомою є факт, що держава разом з сім’єю, мовою, культурою і т.д. постає одним з фундаментальних інститутів, які складають інфраструктуру життєдіяльності людини як суспільної істоти. Будь-яка держава здатна існувати до тих пір, поки більшість її громадян об’єднує спільна воля і спільний інтерес до спільного існування в єдиному політичному товаристві. Це положення дуже актуальне для сучасної України, в якої громадяни не мають спільного інтересу, не бачать перспектив для себе і своїх дітей. Політики різних поглядів у боротьбі за владу нерідко поділяють громадян України на „щирих патріотів” та маргіналів. В державі відсутня національна ідея, яка б була здатна об’єднати усіх громадян. Деякі з політиків розглядають Україну не як батьківщину, а як бізнесовий проект. Тому, на наше глибоке переконання, головна загроза суверенітету і незалежності України має внутрішній характер.

Проаналізуємо практичні питання становлення нового світового порядку на початку ХХІ ст. На цей процес впливають декілька основних факторів: 1) геополітична могутність та сила США – лідера сучасного світу, єдиної наддержави (в останній час роль США поступово зменшується і ця тенденція буде зберігатися); 2) економічний розквіт і зростання багатства Північної Америки, Західної Європи, Східної Азії на основі процесів глобалізації; 3) послаблення функцій національних держав, зростання ролі транснаціональних корпорацій і недержавних організацій, нерегульованих міждержавних та внутрішньодержавних процесів, що вносять у світовий розвиток значний хаос (наслідком фінансово-економічної кризи останніх років стає посилення ролі держави в регулюванні економічних відносин, захисту національних економік, валюти тощо); 4) пошуки державами і народами нової ідентичності у зв’язку з закінченням століття ідеологій; 5) повстання бідної більшості проти багатої меншості за встановлення соціальної справедливості; 6) міжнародний тероризм, викликаний до життя не лише бідністю, а й іншими факторами епохи глобалізації, що перераховані вище. Кожен з цих факторів може стати причиною порушення стабільності у ХХІ столітті. На шляху кожного з них стоять певні перешкоди, закладені як у самих факторах, так і в зовнішніх силах.

Однополюсне лідерство США лякає світ своїм силовим диктатом, пануванням абсолютної меншості над абсолютної більшістю, появою нових форм залежності та експлуатації. Однополюсний світ – апріорі нестабільна система. Панування однієї держави викликає негайну протидію, створюються нові центри сили. В сучасних умовах американській гегемонії протистоять інші великі держави світу, організований опір потенційних жертв, можливість відмови американського народу підтримувати імперські амбіції свого уряду.

На шляху руйнівного хаосу у міжнародних справах, викликаного послабленням основних суб’єктів міжнародних відносин, стануть такі сили: національні держави, військово-політичні блоки, міжнародні організації, світова громадська думка. Не існує історичної зумовленості непередбачуваності і хаосу. Масовий перехід в ХХІ ст. до етнічно-трайбалістської ідентичності та до релігійно-цивілізаційної єдності як нових основ існування суспільства не може бути підставою для відмирання національної ідентичності, без якої не можна визначати національні інтереси, а отже мету і завдання державної політики. Проблема протиборства бідності і багатства як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівні, скоріше за все можуть бути розв’язані поєднанням зусиль усіх суб’єктів міжнародних відносин.

В ХХІ ст. найбільш небезпечні протистояння будуть пов’язані з проблемами організації спільного життя дуже різних цивілізацій на планеті, яка стає все більш біднішою. Сьогодні відбуваються переходи двох складових всесвітнього процесу. Зростання глобальних загроз, які можуть призвести до катастрофи та непослідовний процес адаптації, спрямований на зменшення цих загроз. Розвиток людства в майбутньому у тому ж напрямку, в якому людство розвивалося останній час, дуже небезпечний. Велике значення має розробка стратегії, яка забезпечить в перспективі коеволюцію людини і природи. Важливими компонентами цієї стратегії є: науково-технічна, економіко-соціальна, морально-культурна, політична складові. Глобальні імперативи дозволяють по-іншому побачити розклад сил, причин і характер можливих конфронтацій. В сучасних умовах важливим завданням постає свідоме формування політики глобальної безпеки.

Аналіз вищенаведених тенденцій дозволяє зробити ряд висновків: на початку ХХІ ст. світ став все більш небезпечним, загострюються глобальні проблеми, зростає відстоювання в соціально-економічному розвитку „бідного” „Півдня” в порівнянні з „Північчю”, зберігаються умови для зростання військових конфліктів; новий світовий порядок знаходиться в стадії становлення (біфуркації).

Аналізуючи ситуацію, яка склалась в системі міжнародних відносин, дослідники говорять про можливість чотирьох основних сценаріїв світового розвитку в ХХІ ст.:

І. Однополюсний світ. Визначається могутністю США і її лідерством та домінуванням щонайменше упродовж 20 наступних років. На думку захисників однополюсного керівництва світом, однополярність приносить перш за все порядок, справедливість, стабільність, гарантує прогрес (події останніх років свідчать, що у світі стало набагато менше безпеки, порядку, і особливо, справедливості).Вони називають світ, що виник в результаті закінчення „холодної війни” і розпаду СРСР, однополюсним світом без гегемонії.

Історична тривалість американського лідерства в сучасному світі залежатиме від того, наскільки довго їх потенційні противники, претенденти на роль наддержав не зможуть обходитися без США у вирішенні їх внутрішніх та зовнішніх проблем, від жертовності їх населення, вмілого керівництва. Разом з тим, адміністрація Б.Обами в останній час переглядає деякі аспекти своєї зовнішньої політики, відмовляється від безальтернативного однополюсного світу. Фінансово-економічна криза нанесла значний удар іміджу США, як ефективної і могутньої економічної системи. Багато фахівців і політиків вважають головним винуватцем у кризі США. Військові операції США в Афганістані та Іраку стали важким тягарем для американського суспільства. Виходячи з цих та інших тенденцій багато аналітиків, у тому числі, і в Сполучених Штатах, стверджують, що одно полярний світ з лідерством США набуває свого кінця.

ІІ. Біполярний світ. На шляху довготривалого здійснення американського керівництва однополюсним світом існує ряд об’єктивних і суб’єктивних перепон. В самих США є політичні сили, що виступають противниками застосування силових методів у розв’язанні конфліктних ситуацій у світі, а без цих методів США не зможуть виконувати свою роль світового лідера. В країні можуть ширитись протести також проти масштабних витрат на світове лідерство. Вагомою перепоною для тривалого існування однополюсного світу може стати мовна або релігійна несумісність США й інших держав. Історичне минуле багатьох з них, насамперед Китаю, Франції, Росії, їх національні амбіції психологічно заважають їм іти в фарватері США. Двома реальними претендентами на роль незалежних полюсів є Китай і об’єднана Європа.

ІІІ. Багатополярний світ. Політологи і дипломати багатьох держав вважають, що американське лідерство у світі не може бути тривалим, оскільки це привело б до надмірного використання внутрішніх ресурсів держави – у зв’язку з інтенсивним розвитком центрів сили в інших регіонах світу, тенденцію для перетворення ЄС, Китаю, Індії, Японії, Росії у наддержави світу. Г. Кісінджер закликає вже тепер готуватися до багатополярності як природного стану світу. Китай, а за ним і Росія включили цю концепцію світу у ХХІ ст. в свої зовнішньополітичні доктрини. Багатополюсність та баланс сил у світі розглядається ними як головна умова стабільності.

Політична структура багатополярного світу складається із декількох угруповань держав, центрів, які матимуть необхідні економічні, політичні та воєнні ресурси для захисту інтересів таких угруповань. Найскоріше в такому напрямі можуть розвиватися три блоки: Європейський Союз, північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) і східно-азійське угруповання держав. Футурологи називають різні конфігурації груп держав, які становитимуть основу багатополюсного світу.

Таким чином, сучасний світ знаходься в стані фундаментальних змін. Сталий розвиток світового співтовариства буде залежить від створення глобальної системи керівництва суспільно-економічними процесами, що можливо лише за умов конструктивного діалогу усіх суб’єктів міжнародних відносин.

Дата добавления: 2015-07-13