Розділ 1. Дослідження археологічних пам’яток Одеської області у першій половині ХХ ст

Дослідження археологічних пам’яток Одеської області у першій половині ХХ ст. Діяльність Одеського археологічного інституту та Одеського археологічного музею.

Ідея створення на теренах України археологічного інституту виникла наприкінці ХІХ ст., проте була втілена в життя лише за доби Української революції 1917—1921. Першим після тривалого підготовчого періоду восени 1918 (дозвіл отримано 1917) на правах приватного навчального закладу з двома відділеннями (археологією з історією мистецтв та археографією) створено Київський Археологічний Інститут на чолі з проф.М.Довнар-Запольським (його наступниками на посаді ректора стали М.Гуля, С.Маслов, Ф.Шміт), незмінним ученим секретарем була Н.Полонська-Василенко.

Одеський Археологічний Інститут відкрито у серпні 1921 (ректор Ю.Оксман, проректор — С.Дложевський), згідно з рішенням Одеського губпрофосу, як вищий науково-навчальний та професійно-технічний заклад з трирічним курсом навчання для «наукової і практичної» підготовки архівістів, музеєзнавців та культурологів.

Інститут – вищий науково-навчальний і професійно-технічний заклад, який нормувався загальними законодавчими положеннями про вищу школу. Викладачами мали бути особливо кваліфіковані фахівці, а слухачами – ті, хто досяг 18-літнього віку й закінчили загальноосвітню школу. Обумовлювалася можливість відкриття при інституті річного підготовчого відділення. Після двохрічного курсу слухачі, склавши іспити й отримавши диплом спеціаліста-техніка з археології, архівознавства, музеєзнавства чи етнографії, могли працювати самостійно. При цьому, за бажанням, вони мали право продовжити навчання на третьому курсі – для вироблення наукової кваліфікації за принципом французької вищої школи: шляхом поглиблення теоретичних знань з обраного фаху та дослідження окремої наукової теми. Планувалося проводити набір студентів по 100 осіб на відділення. Проте їхня кількість виявилася значно меншою.

Національне і культурне надбання народу – це великий скарб, який не можна забувати, це, насамперед, люди, які зробили внесок у розвиток науки і культури нашої батьківщини. Збереження історичної правди надає можливість повернути з минулого постаті видатних діячів, які зробили у свій час багато для української науки. «Вони заслуговують на ретельне вивчення їх наукової і педагогічної спадщини та фактично повернення з небуття»[8].

Однією з таких постатей був Сергій Степанович Дложевський (1889 – 1930), непересічний філолог, археолог і культуролог. Його постать невід’ємно пов’язана з Київським університетом, вихованцем якого він був у свій час. Значна кількість інформації про С.С.Дложевського зберігається у фонді Всеукраїнської академії наук Інституті Рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського (ІР НБУВ, Ф. X).

Серед сучасних робіт постать С.С.Дложевського була висвітлена у статтях І.Корпусової, Т.Полесіної "Історія археологічної науки на Півдні України у перші роки радянської влади. Сергій Степанович Дложевський (1889 – 1930)", В.Солодової "Етнографічні напрями діяльності Одеської комісії краєзнавства (1923 – 1930)[9] " Одеського історико-краєзнавчого музею, оскільки значна кількість його робіт була надрукована у "Віснику Одеської комісії краєзнавства при ВУАН" за період його археологічних досліджень Ольвії у 1923 – 1929 рр. Деякі згадки про діяльність C.C.Дложевського також знаходяться у трьохтомному випуску архівних матеріалів "ALMA MATER" за редакцією В.А.Короткого, В.І.Ульяновського[10].

С.С.Дложевський народився у місті Кам’янець-Подільський у 1889 р. у родині вчителів. Після закінчення гімназії із золотою медаллю у 1907 р., він поступив в Імператорський університет Св.Володимира на історико-філологічний факультет.

Закінчивши чотирьохрічний курс навчання в університеті, С.С.Дложевський пройшов курс підготовки до магістерського іспиту у Лейпцігському університеті, а після повернення в Київ, отримав диплом першого ступеня і почав готуватися до професорського звання. Слід зазначити, що на той час система стипендіатства від Міністерства Народної Освіти дозволяла молодим вченим проходити курси підвищення кваліфікації та писати наукові роботи за кордоном, але не більше двох років поспіль.

Після отримання професорської стипендії він знов навчався у Лейпцігському університеті, де прослухав курс лекції з мовознавства та класичної філології, а також брав участь у семінарах Бругмана, Бете, Гейне, Мартіні та Зюсса. У 1914 р. С.С.Дложевський склав іспити на звання магістра класичної філології і став приват-доцентом, потім професором класичної філології, а з 1915 р. почав читати лекції на історико-філологічному факультеті Імператорського університету Св. Володимира.

На жаль, про роботу С.С.Дложевського в Одеському університеті відомо відносно мало, як й про його роботу на відділенні Політпросвіти Одеського інституту Народної освіти (ОІНО), яке проіснувало до 1923 р.

У 1924 – 1926 рр. С.С.Дложевський був деканом факультету соціального виховання в ОІНО і входив у комісію з розробки навчальних планів, питань методики і педагогічної практики. В цей період він займався вивченням краєзнавства, досліджував культуру грецької нацменшини на території України. Також у 1926 р. С.С.Дложевський став краєвим інспектором з охорони пам’яток культури і брав активну участь у збереженні пам’яток культури України.

Одеський період був, мабуть, самим насиченим у житті С.С.Дложевського. Оскільки члени Краєзнавчої комісії приймали участь у вивченні Північного узбережжя Чорного моря, С.С.Дложевський очолив на декілька років археологічну експедицію в Ольвії після смерті керівника, проф. Б.В.Фармаковського. Результати Ольвійської експедиції він докладно висвітлив у "Хроніках досліджень та їх наслідках": В Ольвії знайдено чимало шедеврів античного мистецтва, що оздоблюють Ермітаж, Одеський історико-археологічний, Миколаївський історико-археологічний музеї".

У звітах та відомостях історико-археологічної комісії є багато детальних описів керамічних, скульптурних, ювелірних виробів, знайдених під час розкопок Ольвії. "Нещодавно наші відомості про це збільшилися на безпосереднє епіграфічне джерело, що свідчить про наявність споконвічних "юридично" оформлених зв’язків метрополії Мілету зі своєю колонією Ольвією...", пише він у хроніках. Класична університетська освіта, знання грецької і латинської мови, що були необхідні для досліджень, дозволяли С.С.Дложевському вивчати та аналізувати знайдені епіграфічні написи та систематизувати археологічний матеріал. Кількість наукових робіт та звітів, написаних С.С.Дложевським за 1920 – 1930 рр. перевищує п’ятдесят.

Цікаво, що в цей час сфера наукової діяльності С.С.Дложевського охоплювала не тільки класичне мовознавство, українську і російську мови. Про це свідчать такі роботи, як "Проблема міжнародної мови" 1921 р., "Нові книги з української мови" 1923 р., "Плутарх у листуванні Сковороди" 1923 р, "Вірші Сковороди й Мурет" 1924 р., "Рідна мова у молодших групах трудової школи" 1924 р., "Питання про походження слова шапка" 1928 р., "Проблема скорочених слів" в українській і російській мові" 1927 р., "Дещо про природу речень типу коза- ченька вбито в українській літературній мові" 1928 р.

Під час розкопок Ольвії з’явилася також низка звітів С.С.Дложевського, наукових коментарів, присвячених археології і краєзнавству.

Серед них можна відзначити "Новий Ольвійський декрет на честь Агатокла-Евокта" 1927 р., "Графіті розкопок Ольвії 1927 р.", "Територія південної України щодо її зв’язку зі стародавнім Малоазійським культурним комплексом. Ольвія та Мілет" 1928 р., "Амфорні ручки з клеймами ольвійських розкопок 1929 р.", "Епіграфічні дрібниці" 1930 р. та ін.. Більшість робіт за цей час опубліковані у "Віснику Одеської Комісії Краєзнавства" у 1923 – 1930 рр. За останні п’ять років свого життя С.С.Дложевський встиг зробити чимало.

Він приймав активну участь у міжнародних з’їздах і конференціях: був учасником Керченської археологічної конференції у 1926 р., виступав з доповіддю "Південна Україна і стародавній малоазійський культурний комплекс – Ольвія та Мілет" на 1-й Всеукраїнській конференції з сходознавства у Харкові у 1927 р., був запрошений на конгрес з проблем етрускології, який проходив у 1928 р. в Італії, виступав на 1-му Міжнародному з’їзді археологів у Німеччині у 1929 р. з доповіддю "Чотири останніх роки розкопувань Ольвії". На жаль, через тяжку хворобу у 1930 р. С.С.Дложевський передчасно пішов з життя.

Його сучасники згадували про нього, як про порядну і інтелігентну людину, а його "уміння ласкаво поводитися з людьми приваблювало їхні серця до нього і той, хто зустрічався з ним, не може забути цього робітника науки, який працював на своєму полі до останніх днів"[11].

Постать С.С.Дложевського, як вченого, безсумнівно є важливою для сучасної української історичної науки. На початку життєвого шляху класична освіта і робота викладачем у Київському університеті сформували С.С.Дложевського як серйозного вченого і спеціаліста у галузі класичної філології. Здобувши блискучу освіту, він зміг реалізувати себе як історик і археолог, а також зробити великий внесок в українську культурологію та краєзнавство.

А що ж стосується Оксмана, то він – був - ученим, літературознавцем, колекціонером, громадським діячем.

Народився в м. Вознесенську, 12 січня 1895 р. Батько Григорій Еммануїлович - лікар-фармацевт, власник аптеки, мати Марія Яківна - фармацевт-лаборант. Окрім Юліана в сім'ї росли молодші сини Микола і Еммануїл, дочка Тамара.

У сім'ї любили літературу, мистецтво, в домашній бібліотеці були книги з різних галузей знань, вітчизняна і зарубіжна літературна класика. Юліан з гімназичних років цікавився історією, літературою, мистецтвом, причому дуже серйозно і глибоко. Після закінчення гімназії він поїхав в Німеччину, де вивчав історію і філософію в університетах Гейдельберга і Бонна, але зрозумів, що поза російською культурою для нього творче життя неможливе.

Повернувшись додому, він продовжує освіту в Петроградському університеті, де відвідує семінар професора С.А. Венгерова, слухає лекції історика академіка С.Ф. Платонова, який залучає його до роботи по реорганізації архівного справи в Росії.

Треба було організувати державну систему архівів Росії (тоді існували тільки Імператорський і відомчі), одночасно розробляючи наукові основи визначення приналежності, історичної значущості, розбирання і зберігання величезної кількості документів, що накопичилися за віки.

Працюючи в архіві Міністерства просвіти, Юліан Григорович по матеріалах розшуків пише і публікує наукові статті, виступає з науковими доповідями і тому подібне. Ще в студентські роки за рекомендацією академіка Платонова він призначається науковим співробітником, а потім помічником начальника архіву міністерства (згідно "Табеля про ранги" ця посада відповідала військовому званню підполковника). У 1917 році навчання Ю.Г, що закінчило курс. Оксмана залишають при університеті для підготовки до професорського звання.

Після революції він продовжує працювати в університеті, архівах, займається науково-дослідною і громадською діяльністю, як член губернського і міського Рад робочих, селянських і солдатських депутатів (1918 - 1920 років). У січні 1920 р. на запрошення професора Р.М. Волкова, ректора ІНО ("Інститут народної освіти" - замість колишньої назви "Новоросійський університет") Оксман з молодою дружиною Антоніною Петрівною, уродженою Семеновой, з якою вони у Вознесенске росли по сусідству, приїжджає в Одесу на посаду професора. З того часу починається його "Одеський період", недовгий, але плідний.

У свої двадцять п'ять років він вже відомий пушкініст, архівіст, хороший організатор і відразу розгортає активну діяльність.

Юліан Григорович організовує постійно діючий семінар, куди для роботи притягає видатних учених і талановитих студентів (наприклад секретарем семінару призначає студента Г.П. Сербського).

З перших днів після приїзду в Одесу Юліан Григорович починає роботу по організації губернського архіву. У Одесі тільки нещодавно встановилася радянська влада. У різних місцях, на горищах і підвалах серед всякого мотлоху валялися документи, архіви різних організацій, військових формувань, сімейні архіви, кинуті їх хазяями в поспіху при залишенні міста. Їх треба було розшукувати, збирати, розбирати, визначати їх приналежність і значущість, місце і правила зберігання[12].

Юліан Григорович очолив губернський архів і керував цією роботою. З невеликим колективом співробітників, в який входили: професор Трефильев, його дружина Антоніна Петрівна і студенти, серед яких був його молодший брат Еммануїл, майбутній пушкініст Г.П. Сербський, майбутній історик професор С.Я. Боровий і в майбутньому відомий доктор мистецтвознавства і колекціонер И.С. Зильберштейн. Була виконана величезна робота, були зібрані і оброблені сотні тисяч документів, Одеський губернський архів був створений.

Фактично усі співробітники були волонтерами, оскільки спочатку зарплата була мізерною, потім вона зовсім не виплачувалася, а продуктовий пайок давався зазвичай лавровим листом. Ще однією стороною діяльності Юліана Григоровича Оксмана в одеські 1920-1923 роки стало створення і керівництво Археологічним інститутом.

Ідея створення такого інституту ще раніше висувалася одеськими ученими С.С. Дложевским, Б.В. Варнеке та ін., вона зумовлювалася багатою з найдревніших часів історією Північного Причорномор'я, наявними вже науковими напрацюваннями її вивчення і необхідністю подальшого розвитку науки, для чого потрібно було готувати фахівців-археологів, етнографів, музеєзнавців та ін.

Пропозиції ініціативної групи були позитивно зустрінені Народним комісаріатом просвітництва УРСР і 21 липня 1921 р. відбулось його офіціальне відкриття, а самі заняття розпочались у вересні.

Інститут складався з 2 відділень: археологічного і археографічного. Також потрібно сказати, що в 1920 р. був скорочений Новоросійський університет, замість якого виник Інститут народного навчання. Професура двох навчальних закладів була по суті одна і те ж. Це, по всій вірогідності, послужило одній з причин того, що в серпні 1921 р. Археологічний інститут як самостійний заклад був ліквідований і переорганізований в музейно-архіво- бібліотечне відділення факультету політичної просвіти Інституту народного навчання, проіснувавшого до 1923року.

Юліан Григорович взявся за організацію інституту, очолив його і вже осінню 1921 р. в нім почалося зайняття. Юліан Григорович читав в нім архівознавство. Дуже вдало підібрався професорсько-викладацький склад і студентський колектив з хорошою загальноосвітньою підготовкою, але надії на випуск потрібних фахівців найближчими роками рухнули - із-за економічних труднощів інститут був розформований, а його програми частково були передані, де поступово "розтанули" ^[13]. Юліан Григорович був дуже засмучений ліквідацією інституту.

З'явилися неприємності в архівній роботі, причому з такими організаціями як ЧК і ГПУ. Працівники цих органів, маючи вільний доступ до документів, поводилися з ними неакуратно, не повертали узяті, при тому не приховували свого невдоволення вимогами Юліана Григоровича дотримуватися порядку. У вересні 1923 р. Ю.Г. Оксман повертається в Петроград, його обирають професором університету. На цьому "одеський період" для нього закінчується[14].

Викладачами на двох відділеннях інституту (археології і археографії) були професори Б.Варнеке, Р.Волков, М.Болтенко, О.Шпаков та інші. [15] Серед студентів інституту — майбутні акад. М.Алексєєв, проф. С.Брейбурт, І.Троїцький та ін. Здійснено один випуск. 1924 ОАІ розформовано в зв’язку з рішенням створити на базі Одеського інституту народної освіти музейно-бібліотечно-архівного факультет[16].

До університету були включені дисципліни з програми Археологічного інституту, створена кафедра археології, де працювали колишні викладачі Археологічного інституту.

Перший директор націоналізованого музею С.С. Дложевський (1889 – 1930 рр.) чудово розумів необхідність збереження музею з такими багаторічними традиціями. Він з групою працівників приступив до відновлення експозицій і втраченої документації. Їм це вдалось, і музей не тільки став сховищем старожитностей, но і приступив до польових робіт і камеральним дослідженням[17].

Важко повірити, але сурові роки безладу і руйнувань, економічного спадку Одеса – продовжувала залишатись центром археологічних досліджень і підготовки спеціалістів. Музей також поступово почав відновлюватись.

В грудні 1922 р. його перевели з Одеського губернського політичного просвітництва під безпосереднє керівництво Української науки (для початку Наукового комітету Укрголпрофоса).

В цьому ж році під його керівництво і для досліджень передають територію стародавньої Ольвії, яка з 1921 року була державним заповідником. Спроби відкрити кафедру археологічного напрямку відбувались і раніше. В результаті всіх переоформлень губернський комітет професійного навчання з 1 липня 1923 року створив науково – дослідницьку кафедру археології, яка числилась в Одеському державному історико – археологічному музеї.

При ній працювали наукова рада по захисту дисертацій, працівники проводили археологічні розкопки: С.С. Дложевський – в Ольвії, М. Ф. Болтенко – на о. Березань. Вони підтримували контакти з іншими установами історичного профілю. На початку 30 – х рр.. ХХ століття з відродженням університету в ньому відкрилась кафедра історії стародавнього світу і археології, де продовжувались традиції одеських вчених – археологів. В 1923 році музею повертають бібліотеку, він перейшов в відділення Народного комісаріату просвітництва, а з 1 січня 1924 р. музей отримав звання державного, при ньому була затверджена наукова рада і аспірантура.

Відродженню старих археологічних традицій Одеси сприяло також організування в серпні 1923 р. Одеської комісії краєзнавства. 22 жовтня цього ж року постановою загального зібрання Всеукраїнська Академія наук затвердила Одеську комісію краєзнавства при ВУАН. Її керівником став директор музею С. С. Дложевський. Згідно Уставу комісії, головними напрямками роботи були популяризація краєзнавчого руху, збір матеріалів, видання праць.

Діяльність комісії охопила Херсонську, Катеринославську губернії, Крим, Кубань. Таким чином, комісії в значній мірі вдалося відновити сферу наукового впливу. Це підкреслювалось і випуском спеціальних праць – «Вісників», вийшовших в 1924 – 1930 рр. в 5 випусках по різним спеціальностям.

Залишається тільки захоплюватись роботою Дложевського і його соратників, адже в ті важкі роки відновлення нормального життя – їм вдалось повернути Одесі свою минувшу славу археологічної Мекки. При плануванні польових досліджень враховувалась необхідність розкопок різночасових пам’ятників [18].

Було проведено обстеження берегів р. Інгулець (А. В. Добровольський), організована експедиція в зону будівництва Бугської електростанції (Ф. А. Козубовський). Експедиції працювали в Сабатинівці, Лузановці, досліджені берега Куяльницького лиману, Жевахова гора в Одесі, поселення біля Тирасполя (П. З. Рябков). З 1924 року відновились дослідження Ольвії, які проводились аж до 1928 року під керівництвом Б. В. Фармаковського.

Музей активно брав участь в цих розкопках. З 1927 року знову розпочато дослідження о. Березань М. Ф. Болтенко і це при тих обставинах, що штат музею складався всього навсього з 3 працівників (включаючи директора) і бібліотекаря. Сам С. С. Дложевський вів велику організаційну працю. Займаючи чин директора музею, він був штатним професором Інституту Народного Навчання з української мови і мовознавства, представником літературно – лінгвістичної предметної комісії цього ж інституту, дійсним членом Всеукраїнського археологічного комітету при УАН.

100-річчя музею було відмічено в 1925 році конференцією, скликаною в Києві Археологічним комітетом при Всеукраїнській АН. Але, на жаль, перші кроки по нормалізації музейної справи – хоч і були дуже вдалими, але з травня 1925 року були перервані по вересень 1926 р..

Музей закрили по причині ревізійної перевірки. Але як тільки він був знову відкритий, в його стіни направились відвідувачі.

Число їхнє досягало 1500 тисячі,щомісяця. В 1927 році враховуючи значення античних колекцій, музею надали статус всесоюзного. Експозиція поповнювалась за рахунок передачі археологічних предметів з інших організацій, головним чином музею мистецтв при Новоросійському університеті.

З нього поступили стародавня грецька кераміка, монети, надписи і т.д. Але головним джерелом збільшення колекцій в 20 – ті роки стали археологічні розкопки.

Поряд з пам’ятниками, харашо відомими ще з дореволюційної пори (Ольвія, о. Березань) розпочались дослідження нових об’єктів. Піонером їх вивчення став ще один із найяскравіших представників одеської археологічної школи – М. Ф. Болтенко (1888 – 1959 рр.) Уже в 1921 році, голодному році, він розпочав розкопки поселення і могильника в с. Усатово, де знайшов залишки раніше невідомої культури, отримавшої по місцю знаходження назви «усатівської».

Свою археологічну практику Болтенко отримав ще з експедицій Е. Р. Штерна. Окрім розкопок в Усатово, він також вів дослідження о. Березань і Ольвії, а з 1930 – по 1932 рр. працював директором музею. Але в 1933 році його заарештовують по неправдивому звинуваченню в шпіонажі і присуджують до 5 років тюремного ув’язнення, які він відбув у Владивостоці. З 1939 року він відновлює роботу в музеї та університеті, а з початком війни разом з університетом евакуюється в м. Байрам – Алі, де в 1944 році захищає кандидатську дисертацію, і вже по поверненні в Одесу продовжує свою роботу в університеті.

Дата добавления: 2015-08-31