Сучасний стан адвокатури в Україні: проблеми та перспективи

2012 рік для історії української адвокатури ознаменувався не тільки прийняттям 05.07.2012 р. Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»[94], що було обумовлено низкою фактів, серед яких не останню роль відігравали також і відповідні міжнародні зобов’язані, взяті Україною, зокрема, і перед Радою Європи[95], і перед Європейським Союзом[96]. Саме цього року почалася організація діяльності докорінно нової, прогресивної системи надання в країні безоплатної правової допомоги, передбаченої Законом України “Про безоплатну правову допомогу” [97]. Саме з цього року серед джерел права, що суттєво впливають на існування в державі адвокатури, з’явилися нові Правила адвокатської етики[98], а також численні обов’язкові для виконання адвокатами акти Ради адвокатів України як найвищого органу адвокатського самоврядування[99].

Основними зауваженнями, які є наразі до нового Закону про адвокатуру, є питання забезпечення та гарантування ефективності самої адвокатури через права та відповідні гарантії для кожного адвоката. Новий Закон встановлює, що перелік видів адвокатської діяльності є, фактично, невичерпним, оскільки зазначено, що адвокат має право займатись також іншими видами адвокатської діяльності, не забороненої законом[100]. Очевидно, що дана законодавча зміна обсягів адвокатської діяльності носить позитивний характер, з огляду на те, що сфери, у яких сьогодні виникають потреби в отриманні кваліфікованої правової допомоги, постійно збільшуються.

Щодо самих же професійних прав адвокатів, то жодних істотних, потрібних та очікуваних змін новий Закон адвокатурi не забезпечив, хоча ним і було кількісно збільшено обсяг професійних прав адвокатів, проте, здебільшого, шляхом, фактично, штучного виокремлення певних прав із переліку тих, що гарантувались і раніше[101]. Так, закріплено, що адвокат має право: звертатись з адвокатськими запитами; представляти та захищати права, свободи та інтереси клієнта; ознайомлюватись з документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом; складати заяви, скарги, клопотання та інші правові документи, а також подавати їх; доповідати клопотання та скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг; збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватись з ними; опитувати осіб за їх згодою; застосовувати технічні засоби, у тому числі для копіювання матеріалів справи, в якій адвокат здійснює захист, представництво або надає інші види правової допомоги, фіксувати процесуальні дії, в яких він бере участь, а також хід судового засідання в порядку, передбаченому законом; посвідчувати копії документів, у справах, які веде; одержувати письмові висновки з питань, що потребують спеціальних знань; користуватись іншими правами, передбаченими законами.

Іншими правами, які зазнали певних законодавчих оновлень, проте так і не вирішили накопичених практикою проблем та неоднозначностей у застосуванні, є право адвоката збирати докази. На відміну від старого законодавчого регулювання, новий Закон про адвокатуру надає адвокату право не тільки збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, тобто збирати інформацію, але дозволяє також, у встановленому законом порядку, запитувати, отримувати і вилучати речі, документи та їх копії, тобто збирати певні матеріальні об’єкти, що можуть бути використані як докази. Беззаперечно, що дана законодавча новела носить важливий практичний характер та є правильною. У той же час, спостерігається певна непослідовність законодавця, який, надавши адвокату право збирати з метою використання у якості доказів певні предмети та речі (тобто матеріальні об’єкти), включив в поняття адвокатської таємниці тільки інформацію (зокрема, у формі документів) та інші відомості, і нічого не зазначив про відповідні предмети та речі [102]. Очевидно також, що вказівка на те, що запитування, отримування і вилучення речей та документів може здійснюватись виключно в установленому законом порядку, тобто бланкетний характер норми, навряд чи буде сприяти уніфікованому та однозначному її розумінню та застосуванню всіма суб’єктами, інтереси яких можуть зачіпатись [103].

Право адвоката збирати докази передбачено також у формі звернення із адвокатським запитом, у тому числі щодо отримання копій документів. Втім, на рівні судової практики часто зустрічались протилежні рішення щодо того, яку інформацію адвокат має право запитувати, та хто зобов’язаний надавати відповіді на такі запити. З метою врегулювання такої ситуації, Президентом України було видано Указ «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» від 30.09.1999 р. № 1240/99, яким, зокрема, наголошувалось, що відповіді на адвокатські запити, у тому числі копії відповідних документів, мають надаватися безоплатно, а також було надано роз’яснення Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України від 21.03.2008 р. № V/4-82, у якому зверталось увагу, що порушення гарантованих законом професійних прав адвоката, у тому числі шляхом ненадання необхідної інформації, тягне за собою відповідальність посадових осіб, включно із кримінальною [104].

Новим Законом визначається поняття адвокатського запиту, строків надання на нього відповідей, а також обсягу інформації, що має надаватися. Так, відповіді на адвокатські запити мають надаватись не пізніше 5 робочих днів з дня отримання такого запиту, а в окремих випадках, коли надання відповіді стосується значного обсягу інформації, – строки надання відповіді можуть бути продовжені до 20 робочих днів. Але на адвокатські запити надається тільки та інформація та копії документів, які не відносяться до інформації з обмеженим доступом. В цьому зв'язку слушно нагадати, що до інформації з обмеженим доступом відноситься конфіденційна, таємна та службова інформація. При цьому, конфіденційною інформацією є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою[105]. Відповідно, створити умови, за яких цілком законно можна відмовити адвокату у наданні конкретної відповіді на його запит, – наразі жодних складнощів не представляє, адже, якщо інформація не відноситься ані до таємної, ані до службової, то під ознаки конфіденційної інформації вона потрапляє майже завжди.

Зрештою, зазначені положення Закону про адвокатуру, в частині реалізації права на адвокатські запити, майже повністю відтворюють ті ж самі гарантії, що у Законі України «Про доступ до публічної інформації» щодо строків надання відповіді на запит, а також щодо того, що виготовлення копії документів обсягом більше десяти сторінок здійснюється на платній основі[106]. При цьому слід зазначити, що в частині обов’язковості відшкодування фактичних витрат при копіюванні та друку відповідних копії документів, Закон про адвокатуру не встановлює будь-яких відмінностей між адвокатами, які надають правову допомогу на підставі угоди та адвокатами, які діють на підставі Закону України «Про безоплатну правову допомогу». Таким чином, право адвоката збирати необхідні відомості шляхом направлення відповідних запитів, наразі, нічим не відрізняється від тих гарантій та засад, на яких збирати таку, чи будь-яку іншу інформацію може будь-яка інша особа.

Слід зазначити, що прийняття нового Закону про адвокатуру, у тому вигляді, в якому він є на сьогодні, тобто із недостатністю забезпечення та гарантування професійних прав адвоката, викликало жваву дискусію серед адвокатів та інших осіб, які на професійній основі надають послуги у сфері права та юридичної допомоги, щодо практичної доцільності набуття статусу адвоката для того, аби такі послуги надавати. Прикрим висновком таких дискусій, наразі, стала розповсюджена думка, що набуття статусу адвоката необхідно тільки для тих осіб, які практикують у сфері кримінального права. Решті, тобто особам, що практикують у сфері цивільного, господарського та адміністративного права, для ефективного надання правової допомоги набуття статусу адвоката не є необхідним, адже весь спектр відповідних прав можна набувати та реалізовувати на підставі звичайної довіреності із правом представництва інтересів, не будучи при цьому зобов’язаними підкорятися рішенням органів адвокатського самоврядування чи зазнавати ризики притягнення до дисциплінарної відповідальності.Очевидно, що такий стан речей, як і сам факт існування таких дискусій поміж осіб, які надають правову допомогу на професійній основі, навряд чи свідчить про існування, або хоча б створення законодавчих передумов для існування, високопрофесійної, незалежної та ефективної адвокатури в України [107].

Насамкінець, можна з впевненістю стверджувати, що за сьогоднішніх умов законодавчого регулювання адвокатської діяльності набуття статусу адвоката є, скоріше, обтяжливим фактором, ніж професійною необхідністю. Це, у свою чергу, як було зазначено вище, явно не сприяє підвищенню поваги до цього недержавного самоврядного інституту.

ВИСНОВКИ

Історія адвокатури, як втім і вся історія України, представляє нам яскравий приклад безперервної боротьби. Говорять, що на помилках вчаться. І озираючись назад, я думаю, можна буде надалі уникати і безліч невірно зроблених кроків, і взяти до уваги позитивні приклади минулого. Це необхідно особливо зараз, коли в долі адвокатури наступає новий поворот, коли вона намагається встати на один ступінь із західними адвокатами, стати повноцінною ланкою в ланцюзі держава-суспільство. Вся історія адвокатури, від далекого дореформеного періоду і до наших днів, розкриває перед нами всі складнощі шляху України в її соціальних і правових відносинах.

З моменту зародження в Україні інституту адвокатури, відношення до нього і органів державної влади, і суспільства в цілому, постійно мінялося. Але ніколи байдужим до себе громадську думку адвокатура не залишала, навпаки, вона викликала живий інтерес, хоча практично проблеми, що ніколи не стоять перед сучасними адвокатами, не були суспільству зрозумілі. Але це не було єдиною складністю адвокатури. Адже було ще те, що влада в Україні живила проти адвокатури якесь незбориме упередження.

Проте не слід вважати, що таке упередження проти адвокатури складає яку-небудь національну або взагалі специфічну особливість. Дане упередження зустрічалося вельми нерідко і при найрізноманітніших обставинах, але неодмінно за однієї умови – за відсутності принципу законності і панування свавілля.

У цьому сенсі Україна не була єдиною країною з дивними забобонами відносно адвокатури. У такій схожій з Україною країні як Франція, боротьба влади проти адвокатури була не менш запеклою. Так, засновницькі збори Франції 2 вересня 1790 року ухвалили знищити сословну організацію адвокатури. А Наполеон I з приводу представленого йому проекту організації адвокатури писав: «Поки я носитиму шпагу, я не підпишу подібного декрету. Я хочу, щоб можна було відрізати язик всякому адвокатові, який використав його проти уряду». За часів другої реставрації були люди, які голосно кричали, що адвокат, що захищає політичного злочинця, робиться спільником в злочині.

Отже, ми підійшли до того основного, на чому базувалися в своїх поясненнях проти адвокатури монархи і володарі – це політична роль, яку вона грала і продовжує грати.

Саме політичний мотив у ворожому відношенні до адвокатури висували і представники абсолютизму, і пристрасні діячі революції.

Петро I відвідуючи Вестмінстер-Холл (суд), побачив там багато адвокатів в їх мантіях та перуках, казав, - «во всем моем царстве есть только два законника, и то я полагаю одного из них повесить, когда вернусь домой".

Так, Катерина II писала Граму в 1790 г.: " главная тому причина, что адвокаты и прокураторы у меня не законодательствуют и никогда законодательствовать не будут, пока я жива, а после меня будут следовать моим началам".

Побоювання Катерини розділяв і її внук імператор Микола I. Колмаков згадує в своїх спогадах, що коли одного разу князь Д. В. Голіцин вказав Государеві на необхідність адвокатури, Государ спохмурнів і відповів: "Ты, я вижу, долго жил во Франции и еще во время революции, а потому и неудивительно, что ты усвоил себе тамошние порядки. А кто погубил Францию, как не адвокаты, вспомни хорошенько! Кто были Мирабо, Марат, Робеспьер и другие? Нет, князь, пока я буду царствовать, России не нужны адвокаты, проживем и без них".

Історія адвокатури України останнім часом досліджується достатньо детально, особливо в світлі останніх демократичних перетворень.

Таким чином, на сьогоднішній день слід визнати, що адвокатура є інститутом цивільного суспільства і правової держави.

Я вважаю, що адвокатська діяльність повинна грунтуватися на особливих, довірчих, прихованих від стороннього ока відносинах адвоката і клієнта, які б охоронялися не тільки законом, але і нормами професійної моралі. Хоча часто ці відносини володіють підвищеною вразливістю для зловживань як з боку недобросовісних адвокатів, так і з боку недобросовісних клієнтів. І саме тому, а також пам'ятаючи всі складнощі через яких пройшла адвокатура, ухвалення нового закону стає просто необхідністю на шляху створення істинно правової держави. І тому представляється достатньо очевидним, що держава як гарант конституційного права на отримання кожним кваліфікованої юридичної допомоги не може стояти в стороні від рішення питання про те, хто таку допомогу надає.

Таким чином, Україна знаходиться на етапі формування нового правового обгрунтування діяльності адвокатури, яка за час свого існування придбала величезну значимість. Наявність в державі осіб, здатних грамотно і кваліфіковано надати юридичну допомогу є заставою гармонійного існування суспільства в цілому. Звичайно, в нашій країні ще далеко до інституту адвокатури західних країн і багато в чому це проблема не тільки кадрового складу адвокатури, але і її фінансування. Сподіваємося, що з ухваленням нового закону «Про адвокатуру» ці і багато інших питань знайдуть найбільш вірне рішення, а адвокатура, у свою чергу, не тільки не втратить свій державно-значимий статус, але і підніме його на вищий рівень.

Необхідно констатувати, що зараз ступінь довіри і поваги населення до адвокатського корпусу знаходиться на досить низькому рівні і в цьому сенсі можна порівняти з рівнем довіри до державних інститутів.

Щоб пройти цей довгий і непростий шлях, адвокатському співтовариству треба докласти немало зусиль, направлених на підвищення власного професіоналізму і рівня морально-етичних якостей. В результаті цієї роботи над собою і своїми помилками адвокатура зможе заслужити довіру широких мас населення, а разом з тим – і високе право називатися інститутом цивільного суспільства.

Дата добавления: 2015-08-31