Реальні доходи

Взаємозмозв’язок між потребами та реальними доходами

Реальні доходи населення —це така одиниця матеріального життя суспільства,яка зображує те,яку кількість матеріальних,духовних та соціальних благ і послуг можливо отримати на такі грошові показники як: заробітна плата, соціальні витрати держави, відсотки від вкладів, дивідендів та ін.). натуральне споживання продукції індивідуального господарства та її часткової реалізації з урахуванням зміни роздрібних цін, за винятком різних видів відрахувань.

Основним постачальником реальних доходів є ВВП- валовий національний продукт, а одною з головних частин реальних доходів є заробітна плата. Частка її у національному доході США у 1996 р. становила 72,2 % (у 1980 р. — 62,6 %). Крім заробітної плати, частина населення розвинутих країн отримує доходи у вигляді відсотків від вкладів і дивідендів. Основну частину таких доходів отримує економічно пануючий клас, а також найкваліфікованіші працівники. У Німеччині в 1989 р. громадяни країни отримали 114 млрд марок за відсотками від вкладів і дивідендів, що становило 8,1 % загальної суми їх доходів.

Важливим елементом реальних доходів населення є витрати держави на соціальні цілі — розвиток освіти, охорони здоров'я, пенсії, виплати з безробіття. Оскільки джерелом цих витрат є здебільшого податкові вилучення із заробітної плати, то їх вплив на реальні доходи населення залежить від співвідношення соціальних витрат і вилучених податків. За підрахунками англійських економістів, робітник середньої кваліфікації у Великобританії отримує від держави у формі соціальних витрат (освіта, медичне обслуговування, пенсії та ін.) суму, яка приблизно дорівнює величині виплачених прямих податків. З урахуванням непрямих податків другий показник є, як правило, більшим. В Україні за рахунок соціальних витрат відшкодовується менше 30 % податкових вилучень.

У 1990 р. в колишньому СРСР, у тому числі в Україні, у структурі доходів сім'ї робітника заробітна плата становила 80,2 %, надходження з суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, допомоги) — 7,4 %, дохід від особистого підсобного господарства — 3,12 %, з інших джерел — 9,3 %, У колгоспних сім'ях частка надходжень від громадського господарства становила 60 %, від підсобного господарства — понад 25%.

Під час глибокої економічної кризи 90-х років у структурі реальних доходів населення, у тому числі реальних грошових доходів, відбулися серйозні зрушення. Так, у 1999 р. реальні доходи населення становили майже 62 млрд грн., у тому числі від оплати праці і робочої сили — 30,7 млрд, від продажу продуктів сільського господарства — майже 3 млрд; пенсії, допомоги і стипендії —майже 15 млрд грн. У 2003 р. частка заробітної плати становила 42,7 %, соціальні трансферти — 38,6 %. Така зміна у структурі реальних доходів населення зумовлена різким зниженням реальної заробітної плати, її неспроможністю виконати свою відтворювальну функцію (тобто здійснити відтворення робочої сили нормальної якості), що означає проживання значної частини населення за межею бідності.[7]

Також існує поняття номінального доходу у його суті полягає те що людина отримує гроші, у нашій країні це гривні, у якості заробітної платні отже кількість цих гривень і є номінальним доходом людини,але у Україні поняття номінальних та реальних доходів є дуже розбіжними. Також існують такі поняття як прожитковий мінімум кожної країни. У нашій країні цей прожитковий мінімум прогнозовано на 2015 рік буде складати від 1218гpн. до 1378грн. Тобто наша влада вважає що громадяни України можуть прожити на ці гроші протягом місяця. Отже реальний доход у нашій країні дуже відрізняється від того у чому мають потребу громадяни нашої країни. Реальні доходи це поняття,що стосується кожної людини,бо кожен із нас має свої доходи не залежно від того великі вони чи малі кожен може придбати на них де-яку частку благ та послуг,що пропонує Український ринок. Влада кожної країни прагне зробити доходи власних громадян вищими,а рівень життя кращим. Так само реальні доходи це основа показника життя усіх країн світу так на 2014 рік у світі сформувалася певна статистика за рівнем життя.[8]

Країни з найвищим рівнем життя:

1. Норвегія

2. Австралія

3. Ісландія

4. Канада

5. Ірландія

Тобто переважна більшість громадян цих країн мають достатній реальний дохід,щоб задовольнити свої потреби,доречі варто зазначити що рівень розвитку країни обумовлює і рівень розвитку потреб її громадян. Наприклад потреби громадян мало розвинутих країн таких як країни Африки дещо відрізняються від розвинених країн Європи. Громадяни малорозвинених країн за свої найголовніші потреби вважають житло та їжу,а ось громадяни тієї самої Норвегії мають потреби у відпустці за кордоном ці коорденально різні потреби обумовлені різним рівнем доходів у цих країнах. Кожна людина впливає на свої реальні доходи по різному дехто бажає збільшувати їх з кожним роком і робить усе необхідне,а дехто не має змоги це зробити. Саме заради реального доходу люди вступають до вишів гаять купу часу,аби здобути роботу та мати реальний дохід.[9]

Реальним доходом можуть бути усі фінансові та товарні надбання людини,тобто це якомога лібщі засоби щоб задовольнити свої потреби такі як грощі на котрі можливо придбати певні блага та послуги,що допоможуть людині задовольнити власні потреби. Різниця між номінальними та реальними доходами полягає у тому,що реальні доходи здатні дійсно задовольнити потреби людей тобто спроможні забезпечити людину тією кількістю благ і послуг яку людина потребує.

Реальними доходами можливо вважати будь яку економічну діяльність людини а точніше її позитивні плоди,реальні доходи можуть зменшуватися,або збільшуватися протягом життя. У нашому суспільстві ступінь фінансового забезпечення людини суспільство оцінює за кількістю її доходів. Але доходи можуть бути і не законні, так наприклад крадіжка або хабар можна теоретично вважати реальним доходом за допомогою якого людина задовольняє свої потреби.

Причинами нерівності утворення й розподілу доходів є: різниця у фізичних та розумових здібностях людей, в їхній освіті та професійній підготовці, у складі сімей, у наявності власності (житло, земля, виробниче устаткування, акції тощо).
Коли диференціація доходів у суспільстві є завеликою, то виникає бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення суспільства. Бідність визначається показником прожиткового мінімуму, який постійно змінюється внаслідок зміни цін на ринку товарів та послуг.
Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей мусить коригувати держава через податкову політику: високі доходи оподатковуються за високими ставками, а доходи, що не перевищують прожиткового мінімуму, можуть бути взагалі звільнені від оподаткування.
Податкові надходження потім перерозподіляються в порядку компенсації людям, що несуть особливі фінансові витрати (скажімо, на утримання дітей, інших непрацездатних членів сім’ї). Такі заходи встановлюються в законодавчому порядку і систематично переглядаються відповідно до економічної та соціальної ситуації в країні. Крім того, держава має забезпечити надання цільової допомоги громадянам, що мають низькі доходи, не тільки з тим, щоб ці люди мали змогу утриматись на певному життєвому рівні, а й із тим, щоб вони могли робити хоч якісь невеличкі заощадження. Для цього державними структурами розробляються спеціальні програми зі збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі в будівництві житла та присадибних споруд.
На думку західних учених і фахівців саме нерівність доходів членів суспільства стимулює виробництво, створює передумови для піднесення економіки, збільшення доходів кожної сім’ї, тобто є шляхом до індивідуальної свободи, до гартування підприємницького духу. В ім’я збільшення доходів суспільство розвиває продуктивні сили, оновлює технологію виробництва, штов-хає вперед науку, винаходить нові товари і послуги. Ясна річ, що це справедливо тільки до певної межі. Занадто велика різниця в доходах, як уже було сказано, є причиною соціального напруження і можливого соціального збурення в суспільстві.
В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узгод-ження інтересів підприємців і найманих працівників.
У багатьох країнах світу організація заробітної плати — це внутрішньофірмова справа, яка розв’язується угодою між власниками виробництва та профспілками, що захищають інтереси найманих працівників. В Україні економічні, правові й організаційні засади оплати праці визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. «Про оплату праці». Декрет розмежовує сфери державного й договірного регулювання оплати праці, уводить систему соціального партнерства, розширює та закріплює права трудівників на належну оплату праці.
В Україні законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата та мінімальні ставки компенсаційних доплат (за роботу в несприятливих, шкідливих та небезпечних умовах) залежно від стану економічного розвитку країни, досягнутого рівня продуктивності праці, середньої заробітної плати, вартості мінімального споживчого бюджету.[10]

Дата добавления: 2015-08-31