Розділ 1. Поняття, види, форми цивільно-правової відповідальності

Висновок

1.Для забезпечення населення продукта­ми птахівництва необхідно не тільки збіль­шувати їх виробництво, але і всіляко роз­ширювати їх асортимент. Саме це завдання вирішує нова галузь птахівництва цесарківництво, яка забезпечує виробництво таких видів птахівничої продукції, як яйця і м'ясо цесарок.

2.Для нормального вирощування ремонтного молодняка цесарок потрібно забезпечувати його нормальний розвиток, стримання раннього настання статевої зрілості і ожиріння птиці.

3.Провівши розрахунки даного завдання я встановила, що для 9320 тисяч голів потрібен 1 пташник із врегульованим мікрокліматом, повітрообміном, вологістю повітря та ін.

Список літератури

1. Алексєєв Ф.Ф., Асрінян Н. А., Бельченко Н. Б. Промислове птахівництво. - М.: Агропромиздат, 1991 С. 281... 287.

2. Сметнев С. І. Птахівництво. - М.: Колос, 1978. С.248 – 252

3. http://pidruchniki.ws/10560412/tovaroznavstvo/tsesarki

4. http://miragro.com/porody-tsesarok.html

5. http://www.articledb.org.ua/stattya/tsesarky-vyroshuvannya-remontnogo-molodnyaka.htm

6. http://www.articledb.org.ua/stattya/korma-i-goduvannya-tsesarok.htm

7. http://webfermer.org.ua/ptahivnyctvo/cesarky/goduvannja-cesarok-i-cesarjat.php

8. http://uk.wikipedia.org/wiki/Цесарка

9. Журнал сучасне Птахівництво, січень 2003 р. №1(2)

В. М. Демиденко Державний центр ветеринарної
медицини птахівництва

10. http://www.webfermerstvo.org.ua/ptahivnyctvo/njukaslskoi-hvoroby-ptyci.php

11. Вейцман Л. Розведення цесарок. / / Головний зоотехнік. № 7. 2005р. С. 54-55.

12. Кочіш І. І., Петраш М. Г., Смирнов С. Б. Птахівництво. - М.: Колос, 2003. С. 368 – 375

13. Полная энцыклопедия птицеводства/Авт.- сост.

С. П. Бондаренко.- М.: ООО «Издательство АСТ»; Д.: Сталкер, 2002.- 448 с.

1.1. Легітимне визначення цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правовою відповідальністю визнається одна із форм юридичної відповідальності, суттю якої є застосування встановленого цивільним законодавством заходу примусового впливу (санкції) до порушника цивільних прав та обов'язків. Причому цей вплив полягає у покладенні на порушника насамперед невигідних наслідків здебільшого майнового характеру -- відшкодування збитків, сплату неустойки (штрафу, пені), відшкодування шкоди.

Як і всі види відповідальності, цивільно-правова відповідальність має свої особливості, головними із яких є:

1) майновий характер;

2) компенсаційний характер (мета цивільно-правової відповідальності полягає у поновленні порушених майнових прав кредитора, її розмір за звичайних умов має відповідати розміру завданих збитків);

3) додатковий характер для порушника, оскільки, як правило, боржник не звільняється від виконання зобов'язання в натурі.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є:

1. наявність майнової шкоди (тобто майнових збитків);

2. протиправність поведінки (дія чи бездіяльність);

3. вина;

4. причинний зв'язок між збитком і протиправною поведінкою.

Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів, грошовий вираз майнової шкоди називають іще збитками. Збитки поділяються на два види: позитивна шкода (будь-яке зменшення наявного майна) і упущена вигода (неодержані доходи, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане).

Відповідальність настає лише за умови, що дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Вину визначають як психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. На відміну від кримінального законодавства, цивільне законодавство встановлює презумпцію вини боржника, тобто особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе протилежного[24, c 265].

Вина може бути у формі умислу (коли правопорушник передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже) чи необережності (передбачення настання негативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх відвернути, уникнути, себто правопорушник не бажає настання цих негативних наслідків).

Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав через цю протиправну дію.

Цивільно-правову відповідальність можна також розглядати як санкцію, тобто покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які виявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового.

Покладення на особу нових, додаткових обов'язків як міри відповідальності має місце, зокрема, при пред'явленні до правопорушника вимог про відшкодування ним збитків або сплату неустойки (штрафу, пені). Так, за договором поставки, укладеним строком на один рік, постачальник повинен здійснювати поставку покупцеві товарів рівномірно рівними щомісячними партіями. Якщо, наприклад, протягом одного місяця (скажімо, квітня такого-то року) поставки товарів не було, непоставлена в цьому місяці кількість товарів підлягає поставці в наступному місяці поточного року за умови, що покупець у встановленому порядку не відмовиться від прострочених поставкою товарів. За порушення умов договору щодо кількості поставки постачальник, крім того, повинен відшкодувати завдані покупцеві збитки (ст. 203 ЦК) і сплатити неустойку, якщо вона передбачена договором.

Отже, до основного обов'язку — поставка товарів, приєднуються нові, додаткові обов'язки у вигляді відшкодування збитків або сплати неустойки.

Мірою цивільно-правової відповідальності є також втрата завдатку однією стороною або повернення його у подвійному розмірі другою стороною. Завдатком визнається грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, то він залишається у другої сторони. Коли ж відповідальною за невиконання договору є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку.

Значення цивільно-правової відповідальності розкривається через її функції:

1. По-перше, встановлюючи обов'язок правопорушника відновити порушене право особи, зокрема відшкодувати заподіяні їй збитки, інститут відповідальності виконує компенсаційну роль.

2. По-друге, загроза застосування засобів відповідальності покликана попереджувати вчинення правопорушення суб'єктами цивільних правовідносин, виховувати їх у дусі поваги до закону, до прав та інтересів інших осіб, неухильного виконання прийнятих на себе обов'язків.

3. По-третє, як вид юридичної відповідальності цивільно-правова відповідальність є негативною реакцією держави на скоєне правопорушення, яка полягає в його осудженні суспільством і державою і, отже, є карою для правопорушника.

4. По-четверте, застосування мір відповідальності до особи, що порушує зобов'язання, може негативно позначитися на її матеріальному і фінансовому становищі, призвести до банкрутства господарюючого суб'єкта, а це є сигналом про незадовільний стан організації і необхідність ужиття заходів до її оздоровлення (наприклад, санації).

Ефективність цивільно-правової відповідальності залежить передусім від її застосування, реалізації до конкретних осіб, винних у скоєнні цивільного правопорушення. Проте, керуючись принципом диспозитивності, властивим як цивільному праву в цілому, так і окремим його інститутам, зокрема інституту відповідальності, потерпіла сторона сама вирішує, застосовувати чи не застосовувати міри відповідальності до правопорушника. Іншими словами, застосування майнових або немайнових санкцій, у тому числі відповідальності, за чинним законодавством є правом, а не обов'язком суб'єктів цивільних правовідносин. Це стосується і юридичних осіб, які самостійно вирішують питання щодо здійснення належних їм прав.

1.2. Види цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність поділяється на види. В основу такого поділу можуть бути покладені різні критерії. Залежно від підстав виникнення розрізняють договірну та позадоговірну відповідальність:

1)Договірна відповідальність виступає у вигляді санкції за порушення договору. Якщо боржник вчасно не передає речі, не виконує роботи або виконує її неналежним чином, то він повинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконанням, а у випадках, передбачених законом або договором — сплатити неустойку. При цьому у більшості випадків вважається, що попереднє зобов'язання боржника залишилось, і кредитор має право вимагати його виконання.

2)Позадоговірна відповідальність наступає у разі заподіяння особою шкоди будь-якій іншій особі. Позадоговірна відповідальність має місце тоді, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпілим.

Юридичне значення розмежування договірної і позадоговірної відповідальності полягає в тому, що форми та розмір позадоговірної відповідальності встановлюються тільки законом, а форми й розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і договором. При укладені договору сторони можуть передбачити відповідальність за такі правопорушення, за які чинне законодавство не передбачає будь-якої відповідальності.

Сторони можуть також знизити або підвищити розмір відповідальності порівнянь із встановленим законом.

На практиці може виникнути конкуренція між договірною і позадоговірною відповідальністю. Наприклад, який вид відповідальності треба застосувати до наймача, що знищив або пошкодив майно наймодавця, договірний чи позадоговірний? Певно, за наявності передумови для договірного позову відповідальність має бути договірною. Саме таке вирішення цього питання гарантує для кожної із сторін більш повну охорону її прав і не послаблює встановленої законом відповідальності.

Залежно від характеру розподілу відповідальності декількох осіб розрізняють, солідарну, субсидіарну і дольову відповідальність:

1) Солідарні зобов’язання є одним з найскладніших видів зобов’язань із множинністю осіб. Сутність їх полягає в тому, що кредитор (або будь-який з солідарних кредиторів при їх множинності) вправі вимагати виконання зобов’язання у будь-якого з солідарних боржників від них усіх сумісно (або боржника при активній множинності) не тільки в частині боргу, як це має місце у часткових (дольових)зобов’язаннях, але й повністю [22, c.715].

Солідарні зобов’язання виникають, зокрема, при неподільності предмета зобов’язання, при відповідальності учасників повного товариства по загальних боргах товариства, а також при сумісному заподіянні шкоди декількома особами.

При єдиному солідарному обов’язку декількох боржників перед кредитором, останній вправі вимагати виконання від будь-якого боржника (або від них усіх сумісно), причому не тільки в частині боргу, а й в повному обсязі.

Однією з гарантій захисту інтересів кредитора у солідарному зобов’язанні є те, що солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов’язання не буде виконане повністю. Іншою гарантією інтересів кредитора є заборона боржника висувати проти вимог кредитора заперечення, що мають підґрунтям відносини кредитора з іншими боржниками, тобто відношення, в яких даний боржник не приймає участі.

При повному виконанні солідарного зобов’язання одним зі співборжників воно вважається припиненим, а решта боржників звільняється від виконання зобов’язання кредитору. Замість цього між ним, та боржником, який виконав зобов’язання виникає часткове зобов’язання, в якому останній займає місце кредитора. Тоді вже він вправі вимагати виконання з колишніх спів боржників в рівних частках, якщо інше не встановлено договором чи актом цивільного

Таким чином належне повне виконання солідарного обов’язку одним з співборжників породжує виникнення часткового зобов’язання між ним та колишніми солідарними спів боржниками.

2) Субсидіарна відповідальність - це додаткова відповідальність, коли разом з боржником, в якого недостатньо засобів, на які може бути обернене стягнення, відповідальність несуть інші особи. Субсидіарна відповідальність має місце лише у випадках, передбачених законом.

Ст.619 ЦКУ регламенує субсидіарну відповідальність. У ч.1цієї статті вказано, що договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність виникає у випадках, передбачених договором або законом. Суть субсидіарної відповідальності полягає у залученні поряд з основним боржником додаткового (субсидіарного) боржника. Так, наприклад, відповідно до п. 3 ст.39 Закону України «Про господарську діяльність», державне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. При недостатності у державного підприємства таких коштів та майна, відповідальність за його зобов’язаннями несе власник [22, с.510].

Необхідною умовою вживання субсидіарної відповідальності є попереднє звернення з відповідною вимогою до основного боржника, який порушив зобов'язання. Відмова основного боржника від задоволення цієї вимоги або нездобуття від нього відповіді дають підставу кредиторові пред'явити відповідну вимогу особі, на яку покладена субсидіарна відповідальність. Субсидіарна відповідальність має місце тоді, коли в зобов'язанні беруть участь два боржники, один з яких є основним, а інший - додатковим (субсидіарним). При цьому субсидіарний боржник несе відповідальність перед кредитором додатково до відповідальності основного боржника. Така субсидіарна відповідальність може бути передбачена законом, іншими правовими актами або умовами зобов'язання. Відповідно до Цивільного кодексу України учасники повного товариства солідарно несуть субсидіарну відповідальність своїм майном по зобов'язаннях товариства. За договором поручительства сторони можуть встановити, що поручитель несе субсидіарну відповідальність перед кредитором при невиконанні або неналежному виконанні боржником зобов'язання, забезпеченого поручительством [22, с.510]. У таких випадках кредитор, до пред'явлення вимог до субсидіарного боржника, повинен пред'явити вимогу до основного боржника. І лише в тому випадку, якщо кредитор не може задовольнити свою вимогу за рахунок основного боржника, він може звернутися з цією вимогою до субсидіарного боржника. Відповідно до цього право на пред'явлення вимоги до субсидіарного боржника виникає у кредитора за наявності однієї з наступних умов:

а) основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора;

б) кредитор не отримав від основного боржника в розумний термін відповідь на пред'явлену вимогу.

Вказаний порядок попереднього звернення кредитора до основного боржника вважається дотриманим, якщо кредитор пред'явив останньому письмову вимогу і дістав відмову боржника в його задоволенні або не отримав відповіді на свою вимогу в розумний термін.

Проте кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги від субсидіарного боржника навіть за наявності викладених вище обставини, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом заліку зустрічної вимоги до основного боржника або безперечного стягнення засобів з основного боржника [22, с.512].

В разі задоволення вимоги кредитора особою, яка несе субсидіарну відповідальність, останній набуває права регресної вимоги до основного боржника. Тому особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором, попередити про це основного боржника, а якщо до такої особи пред'явлений позов, - залучити основного боржника до участі в справі. Інакше основний боржник має право висунути проти відповідаючих осіб регресної вимоги субсидіарно, заперечення, які він мав проти кредитора [22, с.511].

Від субсидіарної відповідальності необхідно відрізняти відповідальність боржника за дії третіх осіб, яка має місце в тих випадках, коли виконання зобов'язання покладене боржником на третю особу.

На відміну від субсидіарного боржника третя особа не пов'язана з кредитором цивільним правовідношенням. Через це кредитор, за загальним правилом, може пред'являти власну вимогу, витікаючу з невиконання або неналежного виконання зобов'язання, лише до свого боржника, але не до третьої особи, яка не виконала або неналежним чином виконало зобов'язання. У таких випадках боржник несе відповідальність перед кредитором за невиконання або неналежне виконання зобов'язання третьою особою.

В той же час законом може бути встановлено, що відповідальність несе той, хто є безпосереднім виконавцем (третя особа). У таких випадках боржник не відповідає за дії третьої особи.

Від відповідальності боржника за дії третіх осіб необхідно відрізняти відповідальність боржника за своїх працівників. [20, с.13].

В тих випадках, коли правопорушення стало результатом винної поведінки всіх учасників правовідношення, говорять про так звану змішану відповідальність. При змішаній відповідальності її розмір визначається відповідно мірі провини кожної із сторін. Типовим випадком такої відповідальності в цивільному праві є відповідальність, пов'язана з відшкодуванням збитків, які виникли від зіткнення суден. Кодекс торгівельного мореплавання передбачає із цього приводу наступні правила. Якщо зіткнення суден сталося випадково або унаслідок непереборної сили, то жодної відповідальності не настає. Збитки зазнає той, хто їх потерпів. Якщо ж зіткнення суден викликане неправильними діями або упущеннями одного з них, то і відповідальність у формі відшкодування збитків покладається на винну в зіткненні сторону. У тих же випадках, коли зіткнення викликане неправильними діями всіх суден, які зіткнулися, то «відповідальність кожною із сторін визначається пропорційно міри провини». І, нарешті, відповідальність в порядку регресу має місце в тих випадках, коли особа, яка понесла відповідальність перед потерпілим з вини третьої особи, має право вимагати від останньої відшкодування збитків, які зазнали повністю або в певній частині. Так, страхова організація, яка відшкодувала власникові автомобіля заподіяну третьою особою шкоду, має право зажадати відшкодування збитків з винного причинителя шкоди.

3) Дольова відповідальність. При дольовій відповідальності кожен із співборжників зобов'язаний нести відповідальність в тій долі, яка згідно із законом або договором припадає на нього. Долі ці можуть бути рівними або нерівними, але вони завжди визначені. У тих випадках, коли з договору або додаткової угоди між боржниками не виявляється, що долі їх не рівні, вони зобов'язані нести відповідальність в рівних долях. Так пайова відповідальність настає в разі невиконання учасниками загальної пайової власності своїх обов'язків перед третіми особами [18, с. 112].

Дольова відповідальність має місце тоді, коли кожен з боржників несе відповідальність перед кредитором лише в тій долі, яка падає на нього відповідно до законодавства або договору. Дольова відповідальність має значення загального правила і застосовується тоді, коли законодавством або договором не встановлена солідарна або субсидіарна відповідальність. Долі, падаючі на кожну з відповідальних осіб, визнаються рівними, якщо законодавством або договором не встановлений інший розмір доль [17, с.86]. Так, власники житлового будинку в разі його продажу несуть перед покупцем відповідальність за недоліки проданого будинку відповідно до їх доль в праві загальної власності.

За розміром відповідальність буває повною і обмеженою. Загальне правило передбачає настання відповідальності в повному розмірі. Воно поширюється як на договірну, так і на позадоговірну відповідальність. Але у випадках, передбачених законом, розмір відповідальності може бути обмеженим. Це правило застосовується не тільки до такої форми відповідальності, як стягнення збитків, а й до інших. Обмеження відповідальності може бути викликане специфікою того чи іншого договору, положеннями міжнародних договорів та під впливом інших обставин (майнового стану суб'єктів відповідальності і т.п.).

З окремих видів зобов'язань закон чи інші правові акти можуть встановлювати підвищену (зокрема, кратну) відповідальність за порушення цивільних прав та обов'язків. Так, за Законом України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" від 27 січня 1995 p. користувачі бібліотечних послуг мають право одержувати в користування книги, документи та інші носії інформації з бібліотечних фондів відповідно до правил користування бібліотекою, користуватися послугами довідково-інформаційного, бібліографічного характеру та одержувати інші послуги (в тому числі і платні). Правила користування бібліотечним фондом можуть передбачати кратне відшкодування шкоди у зв'язку з втратою, знищенням, пошкодженням або крадіжкою книг, документів, інших носіїв інформації, в тому числі окремих одиниць бібліотечного фонду ст. 20 і 23 цього Закону. [24, c.4]

1.3. Форми цивільно-правової відповідальності.

Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму вираження додаткових обтяжень, що покладаються на правопорушника.

Відповідальність може наступити у формах:

1)відшкодування збитків

Ч. 1 ст.22 ЦКУ встановлює загальне правило про право особи на відшкодування збитків, завданих порушенням її цивільного права. Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦКУ відшкодування збитків є лише одним із способів захисту цивільних прав та інтересів. Відшкодування збитків — це найбільш універсальний і адекватний сутності цивільного права спосіб захисту порушених цивільних прав та охоронюваних інтересів, спрямований на відновлення порушеного майнового стану потерпілої особи та на усунення негативних майнових наслідків, що настали.

Серед різноманітних санкцій найбільш поширеними й ефективними є міри цивільно-правової відповідальності, до яких належать також відшкодування потерпілій особі майнових збитків, стягнення на її користь неустойки. Тут необхідно враховувати, що під цивільно-правовою відповідальністю розуміються такі дії, які полягають у покладенні на правопорушника основаних на законі таких негативних правових наслідків, які проявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обов'язку, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Цю обставину обов'язково необхідно враховувати при застосуванні відповідних способів захисту цивільних прав та інтересів, у тому числі у вигляді відшкодування збитків, адже нормами ЦКУ встановлюються особливі умови для застосування тих чи інших санкцій. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦКУ особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом[22, c 356].

Не є мірами цивільно-правової відповідальності присудження судом до виконання в натурі договірного обов'язку, як-то примушення продавця передати покупцеві оплачений товар, примушення позичальника повернути кредиторові відповідні грошові кошти тощо. Застосування судом до порушника таких санкцій не є мірами цивільно-правової відповідальності, а відтак, як правило, не обов’язково встановлювати його вину у такому порушенні. Так, відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦКУ боржник не звільняється від відповідальності за неможливість вико­нання ним грошового виконання.

Від відшкодування збитків необхідно відмежовувати інші можливі способи відшкодування майнової шкоди, які в ст. 22 ЦКУ безпосередньо не визначаються. Але зміст цієї статті дає підстави вважати, що збитки є лише складовою частиною більш широкого поняття «шкода».

У ЦКУ під збитками завжди розуміється грошове вираження майнової шкоди, завданої порушенням цивільному майновому благу або інтересу. Якщо ж шкода завдана немайновому благу (честі, гідності, діловій репутації фізичної особи тощо — глави 20,21, 22, 80,81,82, 83 ЦК), то законодавець закріплює пра­во потерпілої особи на відшкодування шкоди, а не збитків. Однак законодавець не завжди дотримується таких критеріїв у розмежуванні збитків та шкоди. Власне така непослідовність закладена в самій ст. 22 ЦКУ, згідно з ч. 4 якої присудження обов'язку полагодити річ є способом відшкодування шкоди, а не збитків. За ст. 1212 ЦКУ особа, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи, повинна відшкодувати управненій особі шкоду, хоча доцільно було б у цьому випадку вести мову про відшкодування збитків. При зверненні з позовами про відшкодування збитків обов'язково необхідно враховувати правову природу правовідносин, у яких допущене порушення (відносини щодо недійсності правочинів; відносини права власності; відносини, що виникають з договору чи заподіяння шкоди тощо).

У ч. 2 ст. 22 ЦКУ узагальнено визначаються негативні майнові наслідки, які в своїй сукупності можуть включатися до складу збитків. Законодавець поділяє їх на два види: реальні збитки та упущена вигода. В юридичній літературі іноді перші називаються позитивною шкодою, другі — негативною. Таке доктринальне тлумачення двох видів збитків є невдалим з огляду на зміст поняття «позитив», адже будь-яка шкода, завдана матеріальному чи нематеріальному благу, є негативним явищем[22, c 544].

До реальних мають зараховуватися, по-перше, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, і по-друге, — витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Упущеною вигодою за ст. 22 ЦКУ вважаються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

У ч. З ст.22 ЦКУ проголошується принцип повного відшкодування збитків, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншо­му або більшому розмірі. Під відшкодуванням збитків у повному обсязі необхідно розуміти, що такий обсяг має бути рівнозначним обсягу заподіяної особі шкоди. Тобто мають відшкодовуватися усі реальні збитки та упущена вигода.

В окремих статтях ЦКУ передбачаються випадки відшкодування збитків у обмеженому розмірі. Так, за ст. 924 ЦКУ перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди. Звідси можна зробити висновок, що витрати понесені відправником внаслідок такого порушення та упущена вигода не відшкодовуються перевізником. Таким же є обсяг відшкодування збитків зберігачем, завданих ним втратою (нестачею) або пошкодженням речі.

Згідно з ч. 2 ст. 906 ЦКУ збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інше не передбачено договором.

У ч. 4 ст.22 ЦКУ наводиться орієнтовний перелік можливих інших способів відшкодування майнової шкоди. До них, зокрема, віднесені передання речі того самого роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі. Таким може бути створення нової речі.

Порядок і умови відшкодування збитків та їх співвідношення із неустойкою визначаються в окремих статтях ЦКУ (наприклад, у статтях 622—624).

2)Сплата неустойки.

Статтею 549 ЦК України встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Неустойка - є одним з найбільш поширених способів забезпечення виконання зобов'язань. При цьому право вибору грошової або майнової неустойки належить сторонам зобов'язання, вони мають визначити предмет неустойки в момент укладення правочину про неї. На сьогодні майнові неустойки не набули значного поширення. Ділова практика знає здебільшого неустойки в грошовій формі.

Частинами 2 та 3 ст. 549 ЦК України вперше на законодавчому рівні визначенні поняття штрафу та пені як різновидів неустойки.

Відповідно кваліфікуючими ознаками штрафу є:

а) можливість встановлення за майже будь-яке порушення зобов'язання: невиконання або неналежне виконання (порушення умов про кількість, якість товарів, робіт (послуг), виконання зобов'язання неналежним способом тощо);

б) обчислення у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

В свою чергу пеня як різновид неустойки характеризується такими ознаками:

а) застосування виключно у грошових зобов'язаннях;

б) можливість встановлення тільки за такий вид порушення зобов'язання, як прострочення виконання (порушення умови про строки);

в) обчислення у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов'язання;

г) триваючий характер - нарахування пені за кожний день прострочення

Слід відмітити, що законодавець визначив вищеперераховані ознаки штрафу та пені імперативно, не надавши сторонам зобов'язання можливості їх змінювати. При цьому поза увагою залишилися неустойки, що визначаються у твердій сумі або у кратному розмірі до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, триваючи неустойки за прострочення виконання не грошового зобов'язання (наприклад, прострочення передачі речі); неустойки, що нараховуються не за кожний день, а за кожний тиждень, місяць прострочення тощо. Це не означає, що сторони цивільних договірних відносин не вправі забезпечувати свої зобов'язання подібними неустойками, однак при цьому для запобігання невідповідності положень договору нормам закону їм слід відмовитися від використання термінів «штраф» та «пеня», використовуючи більш загальну дефініцію «неустойка».

Частиною 1 ст. 550 ЦКУ передбачено, що право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Це означає, що неустойка стягується незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, лише в силу самого встановлення неустойки законом або договором. Тобто на відміну від загального виду цивільно-правової відповідальності - відшкодування збитків - для застосування якого необхідна наявність чотирьох умов: протиправної поведінки, шкоди (збитків), причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою та вини порушника, для покладення на боржника цивільно-правової відповідальності у вигляді неустойки необхідною та достатньою є наявність лише двох умов:

а) протиправної поведінки;

б) вини боржника.

Наявність чи відсутність у кредитора збитків, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, що виникли, не приймаються до уваги при вирішенні спору про стягнення з боржника суми неустойки. Однак, якщо боржник звертається до суду з проханням зменшити суму нарахованої неустойки (ч. 3 ст. 551 ЦКУ), посилаючись на те, що вона значно перевищує розмір збитків, йому треба доводити наявність (відсутність) збитків у кредитора та їх розмір.

Оскільки стягнення неустойки є самостійною мірою цивільно-правової відповідальності, на суму неустойки не нараховуються проценти (ч. 2 ст. 551 ЦК України).

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно (ч. 1 ст. 551 ЦКУ).

Слід зазначити, що відповідно до ст. 190 ЦК України майном визнаються речі та майнові права. Тобто якщо тлумачити положення ст. 551 ЦКУ буквально, в якості неустойки договірні сторони можуть встановити не тільки речі, але і певні речові (майнові права).

Треба також зазначити, що предметом неустойки, за загальним правилом, можуть бути тільки повністю оборотоздатні речі. Обмежено оборотоздатні речі, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом, можуть встановлюватися в якості неустойки тільки у відносинах між суб'єктами, які наділені правом мати такі об'єкти або мають відповідні дозволи на використання таких об'єктів. Оскільки штраф, як різновид неустойки, визначається або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання, або у твердій сумі, а відтак його розмір, як правило, відомий в момент виникнення забезпеченого штрафом зобов'язання, неустойка у виді штрафу може бути встановлена у вигляді речі, визначеної родовими ознаками (ч. 2 ст. 184 ЦКУ), так і у вигляді індивідуально визначеної речі (ч. 1 ст. 184 ЦКУ), в тому числі у вигляді нерухомого майна, а також у виді майнового права. Водночас пеня - це триваюча, зростаюча неустойка, загальний кінцевий розмір якої заздалегідь невідомий, тому в якості пені можна застосовувати лише родові речі, кількість яких до передачі також буде змінюватися в залежності від часу прострочення. Визначаючи неустойку у вигляді майнової цінності, сторони мають встановити грошову оцінку такої неустойки.

Загальновідомим в доктрині цивільного права є поділ неустойки на законну (розмір та підстави стягнення якої визначаються актами законодавства) та договірну (розмір та підстави стягнення якої визначаються договірними сторонами в самому договорі).

Відповідно до ч. 2 ст. 551 ЦКУ якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Виходячи із змісту ч. 2 ст. 551 ЦКУ, тільки договірна неустойка може визначатися як у вигляді грошової суми, так і у виді іншої майнової цінності.

Законна неустойка може бути встановлена виключно в грошовій формі. Ряд законних неустойок встановлено ГК України, зокрема, у ч. 2 ст. 231. Для того, щоб неустойка вважалася законною та застосовувалася незалежно від домовленості про неї сторін договору, необхідно, щоб законом або іншим актом законодавства було визначено її конкретний розмір, а також підстави стягнення (вид порушення, за яке неустойка встановлюється). Тому не можна вважати визначенням законної неустойки положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», яким визначено граничний розмір саме договірної неустойки.

Разом з тим слід звернути увагу, що на відміну від абз. 2 ч. 2 ст. 551 ЦК України, якою передбачено, що розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений в договорі, ч. 1 ст. 231 ГК України імперативно обмежує можливість зміни розміру штрафних санкцій, які встановлені законом щодо окремих видів зобов’язань.

Частина 3 ст. 551 ЦК України дозволяє зменшити розмір неустойки за рішенням суду за наявності кількох умов:

а) якщо розмір неустойки значно перевищує розмір заподіяних невиконанням зобов'язання збитків;

б) за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

При цьому ЦК України не містить переліку таких обставин. Це питання вирішується на підставі аналізу конкретної ситуації. Судова практика виходить з того, що істотне значення можуть мати обставини, які стосуються ступеня виконання зобов'язання, причин невиконання або неналежного виконання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків тощо (роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.04.94 р. N 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань» із змінами та доповненнями).

Стаття 233 ГК України також зазначає, що у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу[27, c. 45].

Суд може прийняти рішення про зменшення розміру неустойки як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторони. В останньому випадку сторона, що звертається з клопотанням, повинна доводити наявність підстав для зменшення неустойки.

3) Втрата завдатку.

Завдаток за своїм характером наближується до санкцій, встановлених за порушення зобов'язання. Це проявляється у втраті суми завдатку, стороною, яка є винною такому порушенні. Слід підкреслити, що на відміну від ЦК Російської Федерації, де зазначено, що санкція у вигляді втрати завдатку застосовується тільки в разі невиконання зобов'язання та не може розповсюджуватися на випадки неналежного виконання, стаття 571 ЦК України в якості умови втрати/стягнення суми завдатку називає порушення зобов'язання. А оскільки під порушенням зобов'язання ст. 610 ЦК України розуміє невиконання або неналежне виконання зобов'язання, втрата завдатку може мати місце і в разі порушення стороною зобов'язання якихось його окремих умов.

Якщо основне зобов'язання не виконане з вини сторони, що передала завдаток (боржника), завдаток залишається у кредитора.

Якщо відповідальність за невиконання зобов'язання, забезпеченого завдатком, покладається на сторону, що отримала завдаток (кредитора), вона повинна повернути боржнику завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості. Тобто, якщо завдаток виражався в грошовій сумі, він повертається в подвійному розмірі. Якщо в якості завдатку передавалося рухоме майно, воно підлягає поверненню в натурі і додатково кредитор повинен сплатити суму, що дорівнює вартості завдатку.

За загальним правилом, форма вини особи, яка не виконала зобов'язання, а також інші обставини, із-за яких зобов'язання не виконане, не мають значення. В цьому проявляється забезпечувальна сутність завдатку, а також основна відмінність завдатку від авансу: в разі невиконання зобов'язання, в рахунок якого переданий аванс, він підлягає поверненню стороні, яка його сплатила.

На практиці постає питання про небажання продавців або інших осіб, які взяли завдаток, повертати його іншій стороні в подвійному розмірі. Для запобігання такої ситуації можлива домовленість про внесення в депозит нотаріуса суми завдатку, причому як покупцем (платником), так і продавцем (одержувачем коштів). Така дія буде доцільною в разі нотаріального посвідчення договору, за яким вноситься завдаток.

Саме по собі настання негативних наслідків, передбачених частиною 1 коментованої статті, не звільняє винну у порушенні зобов'язання сторону від інших видів цивільно-правової відповідальності. У відповідності до частини 2 даної статті, така сторона також зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки (див. ст. 623 ЦК та коментар до неї). За загальним правилом збитки відшкодовуються в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку. Однак в договорі сторони можуть передбачити інші наслідки (наприклад, відшкодування збитків в повному обсязі понад суму завдатку тощо).

Дата добавления: 2015-08-31