Розділ 2. Підстави виникнення цивільно-правової відповідальності

2.1. Цивільно-правова відповідальність осіб з обмеженою дієздатністю

1)Відповідальність неповнолітніх і їх батьків

В особливому порядку несуть відповідальність за завдану шкоду неповнолітні, бо вони не є повністю дієздатними. Однак така шкода також має відшкодовуватися. Тому ЦК встановлює, що за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15-річного віку, відповідають його батьки (усиновителі) або опікун, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їх вини. Якщо неповнолітній, який не досяг 15 років, заподіє шкоду в той час, коли він перебував під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, вони несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини.

При цьому слід мати на увазі, що батьки (усиновителі) або опікуни несуть майнову відповідальність у випадках, коли шкода, заподіяна неповнолітнім, є наслідком нездійснення за ним контролю, неналежного виховання або неправильного використання щодо них своїх прав; а навчальні, виховні й лікувальні заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо вона виникла внаслідок нездійснення ними належного контролю за неповнолітнім у час перебування його під їх наглядом.

Неповнолітній віком від 15 до 18 років відповідає за заподіяну ним шкоду на загальних підставах, тобто відшкодовує її самостійно. І лише у випадках, коли у неповнолітніх немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної шкоди, шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована батьками (усиновителями) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини. Цей їх обов'язок припиняється по досягненні тим, хто заподіяв шкоду, повноліття, а також у разі, коли в нього до досягнення повноліття з'явиться майно або заробіток, достатній для відшкодування шкоди.

Таким чином, батьки, усиновителі, опікуни несуть майнову відповідальність за шкоду, заподіяну їх неповнолітніми дітьми у випадку, якщо вона є наслідком їх винної поведінки. Вони відповідають за власну вину, яка в цьому випадку проявляється у невиконанні своїх обов'язків стосовно виховання дітей. До відповідальності притягуються як батько, так і мати, оскільки вони мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Причому батьки користуються рівними правами і несуть рівні обов'язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано. Оскільки кожний із батьків неповнолітнього несе відповідальність за наслідки власних винних дій (бездіяльності), їх відповідальність має дольовий характер. Зазначимо також, що відповідальність батьків неповнолітніх віком від 15 до 18 років має субсидіарний характер.

Батьки (усиновителі), опікун або піклувальник, а також навчальні, виховні або лікувальні заклади, що здійснювали нагляд за неповнолітнім і які відшкодували шкоду, заподіяну неповнолітнім або особою, визнаною недієздатною, не мають права регресу до цих осіб.

2)Відповідальність недієздатних осіб.

Недієздатною є фізична особа, яка визнана такою судом, оскільки не може усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу. Оскільки ця фізична особа є недієздатною, то вона також і є неделіктоздатною, тобто такою, що не здатна нести відповідальність за завдану нею шкоду.

Згідно з ч.1 ст.1184 ЦК України шкода, заподіяна недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (психіатричні лікарні, диспансери, клініки, інтернати тощо). Питання про можливість притягнення до відповідальності за шкоду батьків (усиновлювачів) недієздатної особи має вирішуватися позитивно лише у разі, коли вони названі опікунами.

Оскільки на дієздатну особу неможливо здійснювати виховний вплив, бо вона не може усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то основним протиправним діянням, за яке наступає відповідальність зобов'язаних суб'єктів, є невиконання покладеного на них обов'язку здійснювати нагляд за недієздатною особою.

Вина опікунів або закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатною особою, презюмується, тобто вони відповідають за завдану нею шкоду, якщо не доведуть, що шкода була завдана не з їхньої вини.

При цьому обов'язок відшкодувати шкоду опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатними, не припиняється у разі поновлення в цивільній дієздатності особи, яка була визнана недієздатною у порядку ст. 42 ЦК України.

Відшкодувавши шкоду, завдану недієздатною особою, опікун та заклад, що зобов'язані здійснювати нагляд за недієздатною особою, позбавляються зворотного права вимоги (регресу) до недієздатної особи.

Однак незважаючи на загальне правило, що за шкоду, завдану недієздатною особою, відповідальність несе своїм майном опікун, законодавець вводить певні умови, за повної сукупності яких шкода може бути відшкодована з майна самої недієздатної особи. До таких умов належать:

1. смерть опікуна або відсутність у нього майна, достатнього для відшкодування шкоди;

2. наявність достатнього для відшкодування шкоди майна у недієздатної особи;

3. шкода, що має бути відшкодована, завдана каліцтвом, іншим

4. ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого.

Відшкодування такої шкоди за рахунок майна недієздатної особи може проводитися частково або у повному обсязі лише за рішенням суду.

Іншим видом специфічних суб'єктів є особи, обмежені у дієздатності на підставах і в порядку, передбачених ст.36 ЦК України.

Попереднє цивільне законодавство абсолютно замовчувало питання про відшкодування шкоди, завданої особами, обмеженими у дієздатності. Натомість у ст.1185 ЦК України вводиться норма, згідно з якою шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.

Це означає, що хоча дієздатність цієї особи обмежена, однак вона наділена повним обсягом деліктоздатності, що унеможливлює притягнення до відповідальності за шкоду, завдану такими особами, інших осіб, наприклад піклувальників.

Інколи фізичні особи, які є повністю деліктоздатними, або повністю, неповністю та обмежено дієздатні особи можуть завдати шкоди в стані, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та не могли керувати ними (адієздатна особа). Цей стан може бути наслідком тимчасової втрати свідомості, афекту, психічної та іншої хвороби, сп'яніння. У зв'язку з тим, що у зазначених діях особи, як правило, немає вини, то за загальним правилом шкода, завдана фізичною особою, яка у момент її заподіяння не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, не відшкодовується. Однак за певних обставин ця шкода все ж таки може підлягати відшкодуванню.

По-перше, суд може, враховуючи матеріальне становище потерпілого та особи, яка завдала шкоди, постановити рішення про відшкодування фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, завданої шкоди частково або у повному обсязі.

По-друге, варто взяти до уваги те, яким чином особа опинилася у такому стані. Якщо такий стан не залежав від її волі, то відповідальність до даної особи не застосовується, але коли фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними внаслідок вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

По-третє, важливе значення має те, що стало підставою стану, в якому фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Якщо такий стан наступив внаслідок психічного розладу або недоумства особи, то відповідальність за завдану в такому стані шкоду може покладатися на чоловіка (дружину), батьків, повнолітніх дітей, але лише за таких умов:

1. вони знали про психічний розлад або недоумство особи;

2. вони проживали разом з особою;

3. вони не вжили заходів щодо запобігання шкоди.

Рішення про відшкодування цієї шкоди чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми постановляєтся судом.

Громадянин, який внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України, і над ним встановлюється опіка. Від імені душевнохворого або недоумкуватого, визнаного недієздатним, угоди укладає його опікун. В разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його в дієздатності. Суб'єктами відповідальності є опікуни або юридичні особи, які зобов'язані здійснювати нагляд за недієздатними особами. Відповідальність зазначених фізичних і юридичних осіб настає при наявності загальних підстав відповідальності. Відповідальність зазначених фізичних і юридичних осіб настає при наявності загальних підстав відповідальності. Під виною опікуна або юридичної особи слід розуміти нездійснення нагляду за недієздатним на момент заподіяння ним шкоди.

2.2. Актуальні проблеми реалізації цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність належить до тих правових явищ, які завжди привертали увагу дослідників. Проблеми цивільно-правової відповідальності включають з’ясування сутності цього поняття, його правової мети, визначення розміру відповідальності тощо. Положення цивільно-правової відповідальності досить тісно пов’язані з положеннями юридичної відповідальності, тому що поняття «цивільно-правова відповідальність» і «юридична відповідальність» співвідносяться як видове і родове.

Не можна не погодитись з Л. С. Мамутом, який вказував, що треба визнати дослідження відповідальності як такої заняттям дуже ризикованим. У деякому сенсі воно нагадує прохід мінним полем. Один необережний поступ (слово) - і вибух. Вибух обурення, звинувачень, спростувань тощо. Надто палкою за своїм соціально-історичним значенням ця проблема.

Однак найбільш гострим та дискусійним було і залишається питання підстав виникнення цивільно-правової відповідальності. З цього приводу слід вказати, що у цивілістиці склалися різні наукові погляди щодо їх визначення.

Протягом тривалого часу в юридичній науці радянського періоду панувала думка, що необхідною підставою цивільно-правової відповідальності є склад цивільного правопорушення. Вчення про склад цивільного правопорушення як необхідної та достатньої підстави було сформульоване та обґрунтоване Г. К. Матвєєвим у роботі «Вина в радянському цивільному праві», що вийшла у 1955 р. Дослідник зазначав, що наявність складу цивільного правопорушення - загальна і, як правило, єдина підстава цивільно-правової відповідальності. Інакше кажучи, склад правопорушення є тим юридичним фактом, який породжує правовідносини між правопорушником та потерпілим і створює певні «претензії» потерпілого й обов’язки порушника з відшкодування збитків, завданих протиправною дією. За відсутності повноцінного складу правопорушення, на думку Г. К. Матвєєва, слід говорити не про відповідальність, а про обов’язок відшкодувати шкоду чи сплатити штраф [3, с. 5-7].

Цю позицію підтримує і більшість сучасних авторів. Традиційним є набір елементів складу цивільного правопорушення, який зазвичай компонується з наступних підстав:

1)протиправна дія (бездіяльність);

2)шкода (або шкідливі наслідки);

3) причинний зв’язок між протиправними діями (бездіяльністю) і шкідливими наслідками;

4)вина правопорушника [24, с.201].

Перші три підстави вважаються явищами об’єктивного порядку, вина ж являє собою суб’єктивну підставу відповідальності.

Під складом цивільного правопорушення одні автори розуміють сукупність певних ознак правопорушення, що характеризують його як достатню умову відповідальності, інші - сукупність загальних, типових умов, наявність яких необхідна для покладення відповідальності за порушення цивільних прав та обов’язків і які в різних поєднаннях зустрічаються при будь-якому цивільному правопорушенні.

Однак останнім часом з’явилися й інші позиції щодо підстав виникнення цивільно-правової відповідальності.

Так, В. В. Вітрянський зазначає, що підставою цивільно-правової відповідальності (єдиною та загальною) є порушення суб’єктивних цивільних прав, як майнових, так і особистих немайнових, оскільки цивільно-правова відповідальність являє собою відповідальність одного учасника майнового обороту перед іншим, відповідальність порушника перед потерпілим, її загальною метою є поновлення порушеного права. При застосуванні цивільно-правової відповідальності не мають ніякого правового

значення «шкідливі наслідки» з точки зору негативного впливу допущеного порушення цивільних прав на суспільні інтереси, «об’єктивна» та «суб’єктивна» сторони цивільного правопорушення.

За таких обставин В. В. Вітрянський підсумовує, що підставою виникнення цивільно-правової відповідальності є саме порушення суб’єктивного цивільного права, а використання конструкції «склад цивільного правопорушення» при покладенні відповідальності суперечить особливостям цивільно-правового регулювання. Саме ж поняття складу цивільного правопорушення, на думку автора, запозичене з кримінального права [8, с. 703-705].

В.С. Євтєєв, підтримуючи вказану концепцію, додає, що найбільш прийнятним є розуміння підстави цивільно-правової відповідальності як джерела її встановлення. У цьому аспекті він виділяє дві підстави відповідальності - закон і договір [9, с. 67-68].

Г. В. Хохлова, піддаючи критиці концепцію складу цивільного правопорушення, зазначає, що єдиною та обов’язковою умовою цивільно-правової відповідальності є завдання майнової або немайнової шкоди, тобто применшення матеріального чи нематеріального блага. З цього автор робить не зовсім зрозумілий висновок про те, що підставою цивільно-правової відповідальності (єдиною і загальною) є порушення суб’єктивних цивільних прав [10, с. 80].

Не погоджуючись із використанням конструкції складу правопорушення для з’ясування підстав виникнення цивільно-правової відповідальності, В. Д. Примак стверджує, що цивільна відповідальність може наставати за наявності різних умов, коло яких у кожному конкретному випадку встановлюється не тільки законом, а й договором, і може визначатися особливостями певного різновиду цивільних відносин та порушених прав [24, с. 140].

Виходячи з викладеного можна констатувати наявність кількох позицій щодо підстав виникнення цивільно-правової відповідальності, що протиставляються одна одній, а відтак у науці цивільного права відсутня єдність з цього приводу.

Спершу слід визначити зміст такої правової категорії, як підстави, що застосовується в даному дослідженні, зважаючи на неоднаковість його використання в юридичній літературі. Окремі автори розрізняють поняття «підстави» та «умови». Зокрема В. В. Вітрянський вважає, що підставою настання цивільно-правової відповідальності є порушення суб’єктивного цивільного права, а умовами - встановлені законом обов’язкові загальні вимоги, дотримання яких необхідне для застосування цивільно-правової відповідальності (протиправність порушення суб’єктивних цивільних прав; наявність шкоди; причинний зв’язок між порушенням цивільних прав і шкодою; вина порушника) [26, с. 201].

Ми вважаємо справедливим, що принципова відмінність між термінами «підстави» та «умови» відсутня. Крім того межа, що проводиться між цими категоріями, фактично не має ані теоретичного, ані практичного значення. Відтак, підстава в контексті даної статті - це необхідна та достатня умова, за якої виникає певне явище (відповідальність, охоронювальне право, охоронювальний обов’язок, охоронювальні правовідносини тощо). Завдяки необхідності та достатності обраних умов, поняття отримує необхідний обсяг та зміст: воно не може розширюватися (якщо розширюється - немає жодної з умов) і не може звужуватися (якщо звужується - введено нові умови) [22, с. 874].

Визначаючи підстави виникнення цивільно-правової відповідальності, ми погоджуємося із застосуванням конструкції складу правопорушення для характеристики цього правового явища. Відповідальність боржника настає не за будь-якого порушення суб’єктивного цивільного права, на чому наголошують окремі вчені, а лише за наявності обставин, які законом визнаються необхідними для притягнення до такої відповідальності. Зазначені обставини і є підставами виникнення цивільно-правової відповідальності. До них, зокрема, належать:

1)протиправні дії боржника;

2) наявність наслідків у вигляді шкоди у кредитора;

3) наявність причинного зв’язку між діями боржника і наслідками у вигляді шкоди, що виникла у кредитора;

4) вина боржника.

Цивільно-правова відповідальність існує в межах відповідних цивільних правовідносин, оскільки вона виражається у несенні певних майнових обов’язків правопорушника перед потерпілим [22, с. 442], а відтак підставами її виникнення є юридичні факти, тобто певні життєві обставини, що є підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків. Такі підстави, як протиправні дії боржника, вина боржника, наявність наслідків у вигляді шкоди у кредитора, та наявність причинного зв’язку між діями боржника і наслідками у вигляді шкоди формують юридичний склад, тобто певну сукупність фактів, необхідну для настання правових наслідків у вигляді притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності.

Слід зазначити, що сам по собі факт порушення суб’єктивного цивільного права не є підставою для виникнення цивільно-правової відповідальності. У разі якщо протиправність поведінки суб’єкта цивільного права не спричиняє правових наслідків у вигляді заподіяння шкоди (матеріальної, моральної), притягувати таку особу до відповідальності є абсолютно недоцільним. Наприклад, порушення такого особистого немайнового права як права автора на ім’я, що виражається у формі перекручення імені автора при опублікуванні твору, не тягне виникнення збитків. У даному випадку автор може вимагати лише внесення відповідних змін [15, с. 375].

Шкода є другою та неодмінною підставою виникнення цивільно-правової відповідальності. Під шкодою зазвичай розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага [5, с. 113].

Залежно від об’єкта правопорушення розрізняють майнову та моральну (немайнову) шкоду. Грошове вираження майнової шкоди називають ще збитками. За загальним правилом, встановленим ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1)втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2)доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Особа має право також і на відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Сутність моральної шкоди виражається:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України).

Як зазначено у п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних і фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.

Шкода є обов’язковою підставою виникнення цивільно-правової відповідальності, оскільки визначає наслідки протиправної поведінки кредитора. Без настання шкоди втрачається необхідність відновлення порушеного права. Невипадково правовою метою цивільно-правової відповідальності називають захист цивільних прав та інтересів.

Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Принцип вини було вперше чітко сформульовано в приватному праві Стародавнього Риму: правила «casus a nullo praestatur» (за випадок ніхто не несе відповідальності) та «casus sentit dominus» (випадок залишається на тому, кого він вражає) становили основні заповіді його юридичної системи. Враховуючи, що згідно з ч. 1 ст. 614 ЦК України особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання, вина трактується цивільним законодавством як невжиття особою всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. І хоча закон виділяє дві форми вини - умисел та необережність, для притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності форма вини не має правового значення, а збитки відшкодовуються ним у повному обсязі незалежно від того, діяв він навмисно або необережно.

ВИСНОВКИ:

1. Поняття цивільно-правової відповідальності є настільки багатогранним і складним правовим явищем, що єдність в оцінках його аспектів серед дослідників не спостерігається.

2. Цивільно-правова відповідальність характеризується трьома обов'язковими ознаками:

1)державний примус;

2)негативні несприятливі наслідки для правопорушника (боржника);

3)засудження правопорушення і його суб'єкта.

3. Залежно від конкретних обставин відповідальність за цивільним правом може бути різною. Це залежить від характеру правопорушення, суб'єктного складу цивільного правовідношення і ряду інших обставин.

4. У юридичній науці прийнято диференціювати цивільно-правову відповідальність на різні види. При цьому критерії розмежування можуть бути вибрані залежно від цілей такої диференціації.

5. Залежно від підстави виникнення відповідальності розрізняють договірну і позадоговірну відповідальність. У тих випадках, коли на стороні боржника за зобов'язанням виступають декілька осіб, відповідальність цих осіб може бути дольовою, солідарною і субсидіарною. У тих випадках, коли настання шкоди або збитків стало результатом не лише поведінки порушника цивільних прав, але і винної поведінки самого потерпілого, говорять про так звану змішану відповідальність.

6. Юридичний словник дає таке визначення субсидіарної відповідальності: «Субсидіарна відповідальність – одна з видів відповідальності цивільної: додаткова відповідальність осіб, які як і боржник відповідають перед кредитором за належне виконання зобов’язання у випадках, встановлених законом чи договором. Субсидіарну відповідальність несуть батьки (піклувальники) за шкоду, завдану неповнолітнім у віці від 15 до 18 років: у випадках, коли у неповнолітнього немає майна чи заробітку, достатніх для відшкодування завданої шкоди, стягнення може бути звернено на майно батьків або піклувальників. Однак, цей обов’язок припиняється коли особа, що завдала шкоди досягає повноліття, а також, якщо до цього моменту в нього з'явиться майно, достатнє для відшкодування шкоди»

7. При дольовій відповідальності кожен із співборжників зобов'язаний нести відповідальність в тій долі, яка згідно із законом або договором припадає на нього. Долі ці можуть бути рівними або нерівними, але вони завжди визначені. У тих випадках, коли з договору або додаткової угоди між боржниками не виявляється, що долі їх не рівні, вони зобов'язані нести відповідальність в рівних долях. Так пайова відповідальність настає в разі невиконання учасниками загальної пайової власності своїх обов'язків перед третіми особами.

8. Солідарні зобов’язання виникають, зокрема, при неподільності предмета зобов’язання, при відповідальності учасників повного товариства по загальних боргах товариства, а також при сумісному заподіянні шкоди декількома особами.

9.Необхідність розмежування договірної і позадоговірної відповідальності обумовлена тим, що вони підкоряються різним правилам.

10.Основна ж відмінність між договірною і позадоговірною відповідальністю, як прийнято вважати, полягає в тому, що договірна відповідальність настає у випадках не лише передбачених законом, як це має місце при позадоговірній відповідальності, але і сторонами в договорі. При укладенні договору сторони мають право підвищити відповідальність порівняно з тією, що встановлена законом, або знизити її розмір (у випадку, якщо відповідальність визначена диспозитивною нормою), але і встановити заходи відповідальності за невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань згідно до певних законів.

11.Одним з основних способів захисту цивільних прав та інтересів, який є водночас універсальною мірою відповідальності, є відшкодування збитків. Оскільки відшкодування збитків є мірою відповідальності, воно застосовується, за загальним правилом, за наявності вини несправного боржника.

12.Виходячи з всього вищевикладеного можна зробити короткий висновок про те, що хоч тема «цивільно-правова відповідальність» здається легкою для дослідження та вже досить вивченою, але під час більш глибокого вивчення цієї теми відкриваються недоліки та «білі плями», які ще не досліджені науковцями і потребують вдосконалення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України: за станом на 1 листопада 2011р. – К.: Либідь, 2011. – 80с.

2. Цивільний кодекс України: за станом на 1 листопада 2011р. – К.: Юрінком Інтер, 2011. – 526с.

3. В. Приймак. До питання визначення вини як умови цивільно–правової відповідальності / Приймак В. // ЮВУ, 25–30 серпня 2001 р. – С.12–18

4. Грібанов В.П. Відповідальність за порушення цивільних прав і обов'язків / В.П.Грібанов //Право України. –2000. – №8. – С.12–16.

5. Грімм Д.Д. Лекції з догми римського права / Д.Д.Грім. - М.: «Зерцало», 2005. – 450 с.

6. Доліненко Л.О. Цивільне право України: Навчальний посібник / Доліненко Л.О., Доліненко В.О., Сарновська С.О. - К.: Кондор, 2006. –356с.

7. І.Легка. Питання співвідношення положень ГК України та ЦК України про стягнення неустойки (штрафних санкцій) / І.Легка // Юридичний журнал. –2004. – № 8 – С.80–82.

8. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. 2001. – № 1–2.

9. Закон України «Про власність» // Відомості Верховної Ради України. 1991. – № 20. – С. 248 (з наступними змінами).

10. М.Сібільов. Підстава та умови цивільно-правової відповідальності за порушення договірних зобов’язань за чинним Цивільним кодексом / М.Сібільов // Вісник академії правових наук України. –2004. –№2. – С.80–88.

11. Постанова Пленуму Верховного Суду від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації» //Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. Частина перша. – К., 1995.

12. Р.Усенко. Штраф і пеня в податковому та цивільному праві / Р.Усенко // Право України. –2003. – №5. – С.58–61.

13. Р.О.Стафанчук. Проблеми у застосуванні спеціальних способів захисту особистих немайнових прав фізичних осіб / Р.О.Стефанчук // Вісник Верховного суду України. –2007. –№7. – С.36–43.

14. Сібільов М. Базові моделі регулювання договірних відносин за новим Цивільним кодексом України / М.Сібільов // Українське комерційне право. –2003. – №4. – С.17–20.

15. Сібільов М. Акти цивільного законодавства і договір// Методолгія приватного права: Збірник наукових праць. / М.Сібільов. –К., 2003. –С.158–163.

16. Цивільне право України. Підручник у двох книгах. Книга перша і друга. За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. – К., 2007. –287 с.

17. Цивільне право України: Навчальний посібник / за заг. ред. І.А.Бірюкова, Ю.О. Заіки. – К.:Істина, 2004. – 224 с.

18. Цивільне право. Підручник: Частина 1./За ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергєєва–К.: Істина, 2001. – 325с.

19. Ромовська 3. В. Українське цивільне право. Загальна частина: академічний курс: підручник / 3. В. Ромовська. – 2-ге вид., допов. – К.: Алерта –2009. – 594с.

20. Казанфаров І. С. Загальні умови цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану порушенням особистих немайнових прав / І. С. Казанфаров // Вісник Одеського національного університету. – 2009. – Т. 14. – Вип. 1. Правознавство. – С. 24–34.

21. Примак В. Д. Цивільно-правова відповідальність юридичних осіб: монографія / В. Д. Примак. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 432 с.

22. Цивільний кодекс України: Коментар. Видання друге із змінами. – Х.:ТОВ «Одіссей», 2004. – 856 с.

23. Закон України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" // Офіційний вісник України. 1995. – № 12. – С.23–44

24. Зобов’язальне право: теорія і практика: навч. посіб. / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та ін.; за ред. О. В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.

25. Цивільне право України: підручник: у 2 т. Т. 1 / В. I. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, В. І. Жилінкова та ін.; за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – К.: Юрінком –Інтер, 2004. – 480с.

26. О.Денисенко.Потреба удосконалення стягнення штрафних санкцій / О.Денисенко // Право України. –2008. –№7. – С.136–140.

27. Господарський Кодекс України. від 16 січня 2003 року – К.: Юрінком –Інтер. – 2011. – 236с.

Дата добавления: 2015-08-31