Інституційний механізм регулювання відносин у сфері енергозбереження в Європейському Союзі і Україні

Висновки

Законодавство з питань енергозбереження в Європейському Союзі має більш тривалий період розвитку (у ЄС воно почало створюватися з початку 70-х років, а в Україні — лише з 90-х років минулого століття), і ЄС має значно більший досвід у створенні законодавства в ринкових умовах. До основних напрямів розвитку європейського законодавства можна відне­сти такі: створення законодавчої, регуляторної, інституційної і програмної основ діяльності, що базуються на вивченні та розумінні відношення споживачів щодо енерговикористання; розробка відповідних програм та забезпечення умов для їх успішної реалізації, впровадження, регулятивних механізмів та стандартизації; стимулювання добровільної діяльності суб'єктів господарювання у сфері енергоефективності через запровадження фінансових стимулів, участь держави у фінансуванні науково-дослідницьких робіт у сфері енергоефективності та допомога у поширенні нового обладнання на ринку. Безумовно, найважливішу роль у цих процесах відіграв фактор ринкового встановлення ціни на продукцію та енергоресурси. Розвиток законодавства ЄС з питань енергозбереження та енергоефективності був спрямований і на державну підтримку та фінансування реалізації окремих проектів (у тому числі й у таких галузях, як енергетика, промисловість, транспорт), і на опосередковане стимулювання шляхом інформаційно-організаційної підтримки спеціальних програм та фінансових схем взаємодії постачальників енергоресурсів та споживачів (регулювання попитом та режимами споживання енергопостачальними компаніями, поширення застосування договорів енергетичного підряду тощо). Надання податкових пільг здійснювалось шляхом прямого зменшення оподаткування (на встановлену суму інвестиційних затрат, на вартість досягнутої економії ПЕР) і встановлення підвищених норм амортизації нової енергоефективної техніки та технології. Крім того, на законодавчому рівні було запропоновано створення спеціалізованих установ, які відповідатимуть за реалізацію політики енергоефективності. За останні роки широко розповсюджується застосування добровільних угод з енергоефективності та енергозбереження. Такі угоди містять положення про низку добровільних дій, що включають односторонні зобов'язання щодо енергоефективності у промисловості та підписання екологічних контрактів. Ці угоди здійснюються добровільно без контролю держави за їх виконанням.

Розвиток законодавства України з енергозбереження не можна відривати від розвитку загальної економічної ситуації в країні за останні 15 років. Перший етап розвитку пов'язаний із прийняттям Закону «Про енергозбереження». Цей Закон не містив законодавчих норм прямої дії, насамперед у частині запровадження декларованих податкових та інших пільг, які потребували закріплення (дублювання у податковому законодавстві), що відповідно до прикінцевих положень мав здійснити Кабінет Міністрів України. Однак повною мірою і до цього часу це не здійснено (лише прийнято у першому читанні проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання заходів з енергозбереження» (реєстрац. № 0941). Низка передбачених ринкових положень не має реального ресурсного, інституційного та кадрового забезпечення. Однак наявність тенденції до відмови від адміністративного способу управління відобразилась у незавершеності організації системи управління енергоефективністю на основі попередньої практики (чіткі правила здійснення господарської діяльності та законодавче закріплення відповідальності за неефективне використання енергоресурсів) і нерозвиненості нових способів управління (економічне стимулювання та добровільна діяльність). Водночас була сформована організаційно-інституційна структура управління політикою енергозбереження, яка мала багатофакторний міжгалузевий характер — на основі од­ного центрального органу виконавчої влади та мережі регіональних контрольних органів без достатніх повноважень, однак це не давало змоги адекватно стимулювати суб'єкти господарювання до енергоефективності та активізувати діяльність центральних і місцевих органів державної влади.

До 2002 року реалізація політики енергозбереження забезпечувалася в основному адміні­стративно-організаційними та контролюючими заходами, які давали змогу виконувати лише швидкоокупні та малозатратні проекти енергоефективності внаслідок зростання дисципліни управлінської вертикалі. У той же час вдосконалювалась нормативна база оцінки рівня ефективності використання енергоресурсів при виробництві продукції, а саме система нормування питомих витрат паливно-енергетичних ресурсів на виробництво продукції, розвивались такі механізми стимулювання споживачів до підвищення ефективності використання енергоресурсів, як стандартизація та експертиза з енергозбереження. Реальним успіхом розвитку політики енергоефективності стало рішення щодо реалізації енергозберігаючих заходів у бюджетній сфері (бюджетними установами, організаціями та казенними підприємствами). Було встановлено порядок використання бюджетних асигнувань на виконання енергозберігаючих проектів, визначено порядок підготовки, виконання та фінансування проектів за рахунок коштів Державного бюджету. Передбачалось, що економія видатків бюджету на енергозабезпечення бюджетних установ, отримана в результаті впровадження енергозберігаючих проектів, буде спрямовуватися на подальші проекти, однак передбачений нормативно-правовими актами механізм самофінансування енергозбереження у бюджетній сфері, незважаючи на його перспективність, не був запроваджений. Позитивним можна вважати і створення УкрЕСКО, яким в Україні започатковано популярний в промислово розвинених країнах механізм фінансування енергозберігаючих заходів на основі перфоманс-контракту (від англ. Performance — виконання), договору на впровадження енергозберігаючих технологій та повернення коштів у результаті економічного ефекту, який досягається у замовника проекту.

З 2002 року в Україні почався новий етап розвитку законодавства з енергозбереження та енергоефективності. Поступове формування ринкового середовища, формування конкурентних економічних відносин, подолання тенденцій тінізації економіки та наведення платіжної дисципліни в енергетичній сфері забезпечили поступове посилення уваги суб'єктів господарювання до енергоефективності. Стала спостерігатись активізація уваги керівників районного та міського рівня до проблем енергоефективності, були створені в областях структурні підрозділи з питань енергозбереження.

Починаючи з 2005 року робляться кроки до лібералізації ринку, зменшення рівня держав­ного регулювання господарської діяльності суб'єктів господарювання. У той же час у сфері реалізації політики енергоефективності це відобразилось у ліквідації органу управління у цій сфері та передачі функцій до органу виконавчої влади у сфері ПЕК. Однак значне підвищення цін на енергоносії примушує підприємства самостійно шукати шляхи для скорочення енерго­споживання та впровадження енергоефективних технологій.

Порівнюючи основні шляхи розвитку законодавства з енергозбереження у країнах ЄС та в Україні, можна сказати, що європейське законодавство розвивалося за класичною схемою: з'ясування кола проблемних питань, деталізація кожного напряму, прийняття програм з реалізації та практичних кроків. В Україні законодавча база з енергозбереження створювалася для забезпечення адміністративного впливу на суб'єкти господарювання без впровадження певних економічних стимулів. Тільки починаючи з 2005 року предмет і мста регулювання енергозбереження в Україні наближаються до європейських.

Дата добавления: 2017-01-13