Додаток А. 1 страница

а) число контактів КПхП = 3х3 = 9 би) число контактів КП + П = 3 + 3 = 6

Рис.1. Число контактів між виробниками і споживачами

Рис.2. Основні взаємозв'язки, що виникає в управлінні при функціонуванні збутової мережі

Критерії	Причини вибору
1. Фінансові аспекти	а) чим більше фінансові можливості, тим краще
б) тривалість роботи в даній сфері (чим більше, тим краще)
2. Організація і основні показники збуту	а) наявність могутньої збутової мережі
б) темпи зростання оборотів (чим більше, тим краще)
• число зайнятих	— чим більше, тим краще
• рівень компетентності в технічних питаннях	— наявність не підготовленого в технічних питаннях персоналу небажана
• період аналізу показників збуту	— динаміка за останні 3—5 років
3. Збут якої продукції здійснює посередник	Чи можна довірити збут своєї продукції
• вироби конкурентів	— іноді можна довірити
• вироби, доповнюючі ваші вироби і послуги	— найпереважніший посередник
• вироби і послуги найвищої якості	— чим вище якість, тим більше за довір'я такому посереднику
4. Загальний асортимент послуг і виробів	Потрібно переконатися, що вашій торговій марці буде надана належна увага
5. Репутація ділера	Можна судити тільки по власному досвіду
6. Ступінь обхвату ринку	Чим більше, тим краще
• у географічному розрізі	— потрібно уникати дублювання власної збутової мережі
• у галузевому плані	— збутова мережа ділера повинна покривати основні сегменти (групи споживачів)
• частота отримання замовлень	— збільшення частоти отримання з початком роботи
7. Запаси і складські приміщення	Головне — готовність у будь-який момент здійснити поставку продукту споживачу
• вигляд і рівень запасів	—наличие повного асортименту і комплекту поставки
• складські приміщення	—высоко цінується рівень технічної оснащеності
8. Управління збутом і стратегія	Головне — оцінити ступінь агресивності на ринку і прагнення стати лідером в своїй галузі

Список можливих елементів стратегії ВАТ «Бровар»

№	Елементи стратегії	Коментар

	Збільшення об'ємів продажів дорожчих пива	Необхідно просувати такі продукти як світле пиво, не фільтроване, безалкогольні напої і ін. з логотипом ВАТ «Бровар»
	Збільшення ефективності бізнесу	Створення маршрутних карт по руху транспорту, схеми документообігу і ін.
	Підвищення якості і конкурентно здатності продукції	Інформування населення об технології виробництва, контроль якості молока, розширення об'ємів обміну простроченої продукції
	Підвищення рентабельності підприємства.	Скорочення витрат обігу за рахунок зниження оренди складів, зниження витрат по обслуговуванню транспорту
	Пошук партнера на регіональному ринку	Стратегічне партнерство з дістрібьюторомі
	Проведення активної маркетингової політики підприємства.	Вдосконалення роботи торгових представників Розвиток мережі збуту
	Підвищення репутації підприємства.	Формування бренду на ринку
	Бороніння законів і ухвал, вигідних для підприємства.	Взаємостосунки з федеральними і регіональними властями Рильська
	Стягнення безнадійної дебіторської заборгованості	У судовому порядку
	Підвищення продуктивності праці і якості обслуговування клієнтів	Створення внутрішніх документів по регламентації роботи персоналу, введення премій і ін.
	Вдосконалення системи управління закупівель матеріалів, сировини і комплектуючих виробів.	Ритмічне забезпечення виробництва відповідними матеріалами, сировиною і комплектуючими виробами.
	Контроль розрахунків з дебіторами, виконання плану	Посилення особистого контролю керівника
Закінчення додатку Г

	Поліпшення якості сервісного обслуговування споживачів.	Вдосконалення роботи торгових представників
	Вдосконалення кадрової політики підприємства.	Оптимізація кадрового складу персоналу підприємства.

Сталий розвиток сільських територій, місцеве самоврядування та податки до місцевих бюджетів (реферат)

Введіть правильну відповідь: 10 + 1 =

Зміст 1. Сталий розвиток сільських територій 2. Місцеве самоврядування як чинник сталого розвитку сільських територій 3. Податки як головне джерело доходів місцевих бюджетів Використана література 1. Сталий розвиток сільських територій Набуття певною соціально-економічною проблемою відповідної суспільної значущості, зокрема її потрапляння в поле зору державних інтересів і постійне або періодичне мусування в засобах масової інформації, у виступах політиків чи державних діячів або на нормотворчому рівні завжди викликає підвищену увагу науковців. Не є виключенням і проблема сталого розвитку сільських територій (у деяких сучасних інтерпретаціях «сталого розвитку села»). Водночас при ближчому розгляді, перефразовуючи старе прислів'я, приходимо до висновку, що ця проблема, як і багато інших, не є новою у цьому світі. Відповідні аспекти розвитку сільських територій можна віднайти у платформі будь-якої з аграрних реформ, які проводились у територіальних межах сучасної України: селянської реформи 1861 p., столипінських реформаційних зрушень тощо. У матеріалах майже кожного з радянських партійних з'їздів з п'ятирічною періодичністю ставилися різні за своєю глобальністю завдання, загальна сутність яких зводилась до зрівнювання соціально-економічних умов проживання населення міст і сільської місцевості. І це не завжди було декларацією. У другій половині 80-х років минулого століття переважна більшість сіл впритул наблизилась до можливості вирішення проблем централізованого газо,- питного водопостачання, асфальтування внутрішніх доріг, будівництва шкіл, ФАПів тощо. На жаль, проведені вже у незалежній Україні аграрні реформи, відкинули розвиток сільських територій на рівень 50-60-х років минулого століття. Тому дуже приємно відзначити нарешті факт хоч якогось повернення держави і науки обличчям до проблем села, зокрема комплексного розвитку сільських територій. Так, різні аспекти розвитку сільських територій відображено у низці прийнятих останнім часом різноієрархічних нормативно-правових актів, чільне місце серед яких посідають Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 p., Концепція Комплексної програми розвитку українського села на 2006-2010 роки, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. № 536-р., Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158, Концепція Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 лютого 2010 р. № 121-р. У зв'язку з цим цілком зрозумілою стає й активізація наукових пошуків у зазначеній сфері, здійснюваних вітчизняними науковцями економічного профілю О. І. Павловим. Можна навести також публікації вчених- юристів ближнього зарубіжжя М. І. Козиря тощо. Водночас не вирішеними до кінця залишаються питання уточнення сутності та змісту системоутворювального поняття «сталий розвиток сільських територій», його складових та їх співвідношення з іншими тотожними поняттями. Тому метою цієї роботи виступає дослідження міждисциплінарної категорії «сталий розвиток сільських територій» та її складових і спроба надати узагальнювальної дефініції цього поняття. Таким чином, повторимось, що основу предмету нашого дослідження становить складна синтетична термінологічна конструкція «сталий розвиток сільських територій», яке є, насамперед, науковою абстракцією. Тому логічний напрям дослідження цього поняття спонукає до застосування діалектичного методу сходження від конкретного до абстрактного і навпаки. Це зумовлює необхідність диференціації загального поняття сталого розвитку сільських територій спочатку на складові, тобто конкретні поняття, з яких складається загальне досліджуване поняття, і визначити їхню сутність і зміст. Виконання цих завдань дасть змогу перейти до наступного етапу, тобто з'ясувати сутність загального абстрактного поняття сталого розвитку сільських територій. На думку О. І. Павлова, незважаючи на те, що останнім часом поняття «сільські території» широко використовується в науковій літературі, проте у визначенні їх сутності, змісту поки що переважає вузькоспеціалізований підхід, тобто кожна наукова дисципліна щодо дефініції поняття «сільські території» виокремлює власне дослідницьке поле. Загалом, таке становище є досить прийнятним. Методологічно важливим є завдання вивести загальне, широке розуміння сутності поняття сільських територій, зміст якого одержуватиме подальше конкретне наповнення залежно від специфіки сфери його застосування. Зокрема, такі особливості накладатимуть різні галузі науки, де застосовуватиметься це поняття, а також нормотворчої і правозастосовної діяльності. Так, для землеустрою, економіки, соціології, політології, права тощо первісного значення набувають різні змістоутворюючі складові синтетичного поняття «сільські території». Навіть у межах однієї сфери суспільного буття, наприклад, правової, залежно від особливостей певної галузі пріоритетними стають різні атрибутивні властивості цього поняття. Наприклад, для адміністративного права первісне значення має адміністративно-територіальний поділ певного сільського регіону, для земельного права - раціональна організація території адміністративно-територіальних утворень і суб'єктів господарювання, а також форми власності на землю всередині цієї території, для кримінального права - взаємне розташування і співвідношення утворюючих відповідну сільську територію природних і штучних факторів, тобто середовище і умови можливого здійснення злочинів тощо. Так само різних значень і проявів набуває поняття «сільські території» залежно від мети і комплексу завдань, спричинених особливостями кожної окремої теми наукового дослідження, навіть у межах однієї галузі права. Для аграрно-правових досліджень наведені пріоритети інших галузевих юридичних та інших наук у своєму комплексі теж безумовно мають відповідне значення, але - другого плану, тоді як на передній план виходить одержуваний соціально-економічний ефект від впровадження певної правової моделі організації сільської території. Така особливість безперечно накладатиме свій відбиток на результати нашого дослідження, проведеного у пропонованій роботи. Дослідження доцільно розпочати з визначення сутності утворюючого поняття «територія» та уточнюючої категорії «сільська» у контексті їх сталого розвитку. В етимологічному значенні слово «територія» має латинське походження від слова «земля». Але земля це надто широке поняття, якою відповідно до ГОСТ 26640-85 є найважливішою частиною навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, надрами, водами і є основним засобом виробництва у сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства. У чинному Земельному кодексі міститься близько 100 вживань терміну «територія» та пов'язаних з цією категорією понять у різних інтерпретаціях, але не розкривається його сутність і зміст. Безпосередньо природниче (географічне) розуміння території закладене у ст. 1 Закону України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 p., відповідно до якої територія - частина земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами. Існує й «організаційно-виробничий» підхід (назва моя - В. Є.), відповідно до якого територіальна організація суспільства охоплює організацію суспільного виробництва, в т.ч. територіальний поділ праці; систему розселення; територіального природокористування; науки і науково- технічної діяльності; адміністративно-територіальний поділ; економічне, соціальне, еколого-економічне районування; територіальні аспекти економічних відносин. Проте найближче, на наш погляд, до вияснення сутності поняття «територія» у широкому розумінні підійшов «антропологічний» підхід (назва моя - В. Є.), в основу якого покладено людський чинник. Наприклад, існуюча теоретична модель територіальної антропоекологічної системи включає населення і відповідний йому ареал життєдіяльності (середовище поселень, виробничих, комунальних, рекреаційних територій. Підсумовуючи сказане, можна узагальнити, що поняття території первісно пов'язане із земною поверхнею і у широкому розумінні генерується як частина земної поверхні у певних просторово-географічних межах. Як наслідок, територія набуває природних ознак просторовості і обмеженості. Водночас не варто забувати, що розглядуване поняття виступає таким лише у свідомості людини (внаслідок категорійності характеру її мислення) і має значення лише для людини з приводу можливості і необхідності її просторової фіксації. Отже, з боку ознаки антропологічності територія являє собою відповідну категорію людського мислення, яка виокремлює певний ареал її переважного перебування, а також природні й штучні умови, які сукупно визначають якість її проживання. Тому, територія - це кількісно- якісне поняття, кількісна складова якого охоплює географічні координати проживання певної людини (людей) та співвідношення природних і штучних факторів, формуючих навколишнє середовище, а якісна - рівень відповідності стандартам комфортності щоденного буття. Наступним кроком нашого дослідження є визначення сутності поняття «сільська територія». На думку В. Ю. Уркевича, сільською територією можна вважати територію, що знаходиться поза межами міст та до якої входять як сільські населені пункти, так і переважно зони сільськогосподарського виробництва та сільської забудови. Подібний «залишковий» (крім територій міст) підхід містить і сучасна економічна доктрина. За образним виразом О. О. Корнєва, розуміння під сільською територією всіх населених пунктів крім міських, робітничих, курортних та дачних селищ - це дуже дивний критерій поділу. Дивність його полягає в тому, що виражає визначення через заперечення.На нашу думку, наведене визначення потребує уточнення щонайменше з таких підстав. По-перше, відбулося звуження сільської території до поняття позаміського населеного пункту і зон сільськогосподарського виробництва. Між тим, сьогодні досить тяжко розмежувати сільський і міський типи забудови, наприклад, території сучасної котеджної забудови, яка об'єднує ознаки обох цих типів. Невиясненою залишається й доля інших, ніж сільськогосподарських, зон, наприклад, рекреаційних, зон відпочинку, лісових і водних масивів, не використовуваних для сільського господарства тощо. По-друге, потребує також уточнення поняття сільських населених пунктів. Нарешті, вимагає ясності питання, чи є сільськими територіями землі, що належать сільськогосподарським підприємствам, але перебувають в межах міст? Поселенсько-мережевий підхід (назва моя - В. Є.) традиційно уособлює розуміння села як населеного пункту, переважна більшість населення якого займається сільським господарством. Майже дослівно таке визначення дублюється й у сучасній юридичній енциклопедичній літературі. Таким чином, поняття «село» є трирівневим, перший рівень якого (антропологічний) утворює населення, другий (виробничий) рівень формує характер зайнятості населення, яке у переважній більшості здійснює сільськогосподарську діяльність, а третій рівень (поселенсько-мережевий) закладає розуміння села як населеного пункту (сільського поселення). Поряд з цим, не задіяним залишається організаційно-управлінський аспект, який уособлює найнижчий, базовий рівень адміністративно-територіального організаційного устрою в межах сільської громади з органом управління на рівні сільської ради. Викладене дає змогу здійснити класифікацію системоутворювальних чинників поняття «сільська територія»: просторово-географічний, антропологічний, ресурсно-виробничий, поселенсько-мережевий, організаційно-управлінський. Тому цілком зрозумілим є те, що найповніше за обсягом і найглибше за змістом визначення поняття «сільська територія» повинне охоплювати всі зазначені чинники, хоча, безумовно, пріоритет має антропологічний чинник. Виходячи з цієї класифікації сільську територію можна визначити як просторово-географічне середовище проживання і виробничої діяльності населення, яке у переважній більшості займається сільськогосподарським виробництвом і організоване переважно у межах окремого сільського населеного пункту з територіальним органом управління на рівні сільської ради, а також - середовище розміщення виробничих і рекреаційних ресурсів, необхідних для забезпечення життєдіяльності сільського населення і сільськогосподарської діяльності на цій території. Таке визначення абсолютно не звужує ареал сільських територій лише до територій сільських населених пунктів, а надає багатоаспектне розуміння досліджуваного поняття. По-перше, це не виключає можливості визнати сільськими територіями землі, що належать сільськогосподарським товаровиробникам, але перебувають в межах міст. Для цього достатньо, щоб більшість населення, яке проживає на певній території, займалось сільським господарством або щоб більша половина земель цієї території використовувались для сільськогосподарського виробництва. При цьому не набуває первісного значення показник товарності вироблюваної сільськогосподарської продукції, яка може призначатися і для власного споживання. По-друге, не важливим є тип забудови (міський, сільський чи комбінований), адже основним критерієм виступають цільове призначення земель, використовуваних для сільськогосподарського виробництва або для щоденного відтворення виробничих емоційно-енергетичних витрат сільського населення. Наступним кроком після визначення змісту базової лексичної конструкції «сільська територія» є уточнення розуміння її сталого розвитку. В. Ю. Уркевич визначає розвиток сільських територій як неповоротну, спрямовану, закономірну зміну цього об'єкту. Не заперечуючи в цілому таке узагальнювальне визначення, все ж варто відзначити, що воно не враховує напрям змін, адже крім позитивного (прогресивного) може бути розвиток і негативний (регресивний). Розроблена нині філософська концепція розвитку розглядає останній як процес саморуху від нижчого (простого) до вищого (складного), що розкриває, реалізує внутрішні тенденції та сутність явищ, який веде до виникнення нового. При цьому розвиток визнається іманентним процесом. В історії філософської думки вирізняють три основних тлумачення розвитку: як збільшення і зменшення; як перехід можливості в дійсність, а в більш загальному вигляді - як розуміння руху взагалі; як виникнення нового, втіленням чого можуть бути численні концепції прогресу. Водночас розвиток може бути як прогресивний, так і регресивний. Тому розвиток у нашому випадку доцільно розглядати саме як процес прогресивних змін, які відбуваються пропорційно й одночасно у кожній зі складових сільської території. Що ж до сталості такого розвитку, то тлумачення застосовуваного терміну «сталий» (внаслідок набрання ним світового рівня значущості) надало широке поле для дискусії у різних сферах науки. Цікавою з цього приводу є думка російського вченого у сфері економічного моделювання В. І. Данилова-Данильяна, який відзначає неточність перекладу англійського терміну «sustainable development», що у буквальному перекладі означає «непорушне», «тверде». На його думку, російський аналог цього терміну «устойчивое развитие» є одним із найвдаліших. Загалом російський термін «устойчивый» перекладається українською, насамперед, як «стійкий». Іншими аналогами є поняття «сталий» (постійний), «усталений» (який устоявся), тривалий. Безумовно, термін «стійкий» є відповіднішим сутності розвитку, але наука і практика сьогодення все ж зупинилась на дефініції «сталий», з чого і будемо виходити надалі. Вироблена філософською доктриною «концепція стійкого розвитку» (саме «стійкого», а не «сталого» - підкреслено мною (В. Є.) - це система уявлень та соціально-філософських ідей про умови і спрямованість суспільного розвитку, за якого уможливлюється досягнення гармонізації й узгодженості основоположних чинників соціоприродної еволюції людини, суспільства і природи. Поняття «стійкість» тлумачиться як спроможність подолати дисбаланс соціальної динаміки, запобігти кричущим диспропорціям і дисфункціям, що за сучасних умов загрожують підвалинам існуваннялюдства. Економічна теорія виокремлює три аспекти, у яких необхідно забезпечити сталість розвитку цивілізації: по-перше, охорона навколишнього середовища (гарантоване не перевищення антропогенними впливами господарської ємності біосфери); по-друге, охорона геному людини та її популяційного здоров'я для запобігання біологічного виродження; по-третє, формування механізмів (соціальних, економічних, політичних та ін.), які забезпечили б вирішення завдань перших двох аспектів і гарантували від розвалу структур цивілізації, життєво важливих для неї. При цьому найважливіша роль належатиме механізмам, що «обслуговують» відразу три аспекти. На його думку, такі механізми лежать у сфері культури, етики і, відповідно, виховання та освіти. Навіть на поверхневий неупереджений погляд видно, що зазначені механізми лежать у площині соціального розвитку. Екстраполюючи наведені концептуальні висновки на сільські території, можна дійти висновку, що провідна роль у подоланні проблем сталого розвитку останніх належить, насамперед, заходам, які забезпечують сталий соціальний розвиток цих територій з метою виховання висококультурного сільського жителя, як сучасного, так і майбутнього. Таким чином, «сталість» у широкому, загальному розумінні означає, що створено достатньо ефективний механізм забезпечення розвитку сільських територій, який працює рівно, на однакових «обертах», не збільшуючи чи зменшуючи їх залежно від впливу зовнішніх чинників. З урахуванням специфіки нашого дослідження відповідний інтерес становлять спроби легального закріплення категорії сталого розвитку сільських територій і дотичних понять. Так, робота 1 Містобудівничого кодексу Російської Федерації від 24 грудня 2004 р. визначає, що сталий розвиток територій - це забезпечення при здійсненні містобудівної діяльності безпеки і сприятливих умов життєдіяльності людини, обмеження негативного впливу господарської й іншої діяльності на навколишнє середовище та забезпечення охорони і раціонального використання природних ресурсів у інтересах нинішнього і майбутнього поколінь. У ст. 5 Закону РФ «Про розвиток сільського господарства» від 29 грудня 2006 р. № 264-ФЗ під сталим розвитком сільських територій розуміється їх стабільний соціально-економічний розвиток, збільшення обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення ефективності сільського господарства, досягнення повної зайнятості сільського населення і підвищення рівня його життя, раціональне використання земель. О. П. Анісімов вважає, що сталий розвиток сільських територій у контексті ст. 5 цього Закону має два напрямки. По-перше, це стійкий розвиток сільських населених пунктів, призначених для забудови і проживання населення з розвитком відповідної інженерної, транспортної та іншої інфраструктури. По-друге, це стабільний розвиток сільських поселень і між сільських територій у частині збільшення обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення ефективності сільського господарства, досягнення повної зайнятості сільського населення та підвищення рівня його життя, раціональне використання земель. З урахуванням вищевикладеного можна дійти висновку, що «сталий розвиток сільських територій» - це система організаційних, економічних, політичних і правових заходів, спрямованих на забезпечення пропорційних і одночасних, незворотних і стабільних прогресивних змін у виробничій, соціальній і екологічній сферах, які відбуваються пропорційно й одночасно у кожній зі складових сільської території. Сільською територією при цьому є просторово-географічне середовище проживання і виробничої діяльності населення, яке у переважній більшості займається сільськогосподарським виробництвом і організоване переважно у межах окремого сільського населеного пункту з територіальним органом управління на рівні сільської ради, а також - середовище розміщення виробничих і рекреаційних ресурсів, необхідних для забезпечення життєдіяльності сільського населення і сільськогосподарської діяльності на цій території. 2. Місцеве самоврядування як чинник сталого розвитку сільських територій Місцеве самоврядування є однією з найбільш важливих і наближених до людей складових публічної влади. Ми переконані, що запорукою соціально-економічного розвитку будь-якої території, у тому числі й сільської, є повноцінне й ефективне місцеве самоуправління, але звичайно за умови надання відповідних повноважень і фінансування. Тобто управління власною територією лягає на плечі жителів даної території, які, приймаючи рішення щодо управління територіальною одиницею, несуть повну відповідальність як перед громадою, так і перед державою за витрачені кошти, за отримані результати. Сьогодні можна впевнено сказати, що іноді органам місцевого самоврядування не вистачає повноважень, досвіду, фінансування. Усе це пов'язано з тим, що в Україні тільки формується дієздатний механізм місцевого самоврядування в нових політичних і економічних умовах, а також в рамках адміністративно-територіальної реформи. Ресурсне забезпечення і відрегульоване законодавство є ефективним фундаментом під час розбудови сталого розвитку сільської території, але без фінансової самостійності реалізувати місцеве самоуправління просто неможливо. На жаль, тих коштів, які сьогодні Уряд в змозі надати органам місцевого самоврядування, недостатньо, а займатися самофінансуванням не всім громадам до снаги, ось і виникає проблема за проблемою. Саме повна реалізація можливостей народовладдя є неодмінною умовою динамічного соціально- економічного, культурного розвитку будь-якої території і країни в цілому. Основними принципами сталого розвитку сільської території можна визначити життєздатність і справедливість. Урядом розроблена загальнодержавна програма сталого розвитку сільських територій до 2020 р. Однак більшість заходів уряду стосовно села мають непостійний характер, досить часто вони не орієнтовані на довгострокові, стабільні результати та сталий розвиток. Таким чином, назріла необхідність об'єднати зусилля в галузі сталого розвитку сільських територій України. Така політика буде сприяти об'єднанню уряду і конкретних державних установ, місцевих органів влади та самоврядування і громади села, а також міжнародних організацій і фондів сприяння розвитку. Тільки таке загальне системне бачення і єдиний підхід дозволить забезпечити дійсно стійкий розвиток сільських територій. Вітчизняна наука і практика приділяє пильну увагу різним аспектам роботи органів місцевого самоврядування, у тому числі в аспекті сільських територій. Ми розділяємо позицію багатьох учених і політиків про те, що рішення місцевих питань безпосередньо сільським населенням, слугує захистом інтересів народу, гарантією стабільності держави. На думку М. И. Маліка і В. А. Пуліма, в центрі проблеми виходу села з кризи повинна стояти «людина села» з усіма її проблемами. Сталий розвиток сільських територій, на їх думку, повинен починатися з розроблення програми розвитку окремого населеного пункту з урахуванням природних особливостей даної території (виробничих і людських ресурсів, соціальних умов та ін.). Найважливішим аспектом залишається підвищення життєвих стандартів, що включають як підвищення рівня доходів на селі, так і покращання культурно-оздоровчих послуг, пристосування сільського стилю життя до сучасних вимог цивілізації. О. М. Онищенко, В. В. Юрчишин називають складовими ідеології розвитку сільських територій всебічний селяноцентризм, який розглядається як системне підпорядкування всієї сукупності відроджуваних процесів інтересам села і селянства, а також системне відродження села, яке базується на повному і незворотному подоланні сільської бідності. Такі вчені, як П. І. Гайдуцький, П. T. Саблук, В. В. Юрчишин та інші планування розвитку сільських територій нерозривно пов'язують з перспективами розвитку сільського господарства як агропродовольчого сектору економіки. Ми ж наголошуємо, що хоча сільське господарство сьогодні займає лідируючі позиції щодо виробничих потужностей на селі, але село може використовувати й інші ресурси, важливо забезпечити умови функціонування різнопланових сільськотериторіатьних утворень, це і зелений туризм (у тому числі агротуризм), і невеликі промисли, і розробка історичних і культурних туристичних маршрутів та багато іншого. Тобто забезпечення ефективного самоуправління кожною з територій і є головним, на нашу думку, завданням. На жаль, громадськість у розумінні місцевого самоврядування найчастіше обмежується тільки думками про те, що місцеві органи влади означають лише сільські або селищні ради. Як правило, люди асоціюють свої власні можливості і становище в органах місцевого самоврядування як право голосу на місцевих виборах. Таке поверхове розуміння місцевого самоврядування призводить до невигідних практичних результатів, оскільки звичайні люди не беруть участі в організації суспільного життя й навіть не розуміють своїх можливостей впливати на це життя. Завданнями роботи є: визначити умови формування сталого розвитку сільських територій, одним із чинників якого є ефективне місцеве самоврядування; розглянути можливість співпраці органів місцевої влади, організацій і громадян; виділити ряд кроків щодо залучення сільського населення в діяльність таких об'єднань. Визначення поняття «сільська територія» може бути засноване на адміністративних аспектах, землекористуванні та економічних концепціях, виявляючи значну різницю в соціально-економічних характеристиках і благополуччі населення, що проживає на даній території. Для науково-дослідних проектів і програм економічного розвитку відповідним визначенням буде те, що відповідає цілям дослідження. Коли ми говоримо про село, добробут сільського населення, а також про тенденції сталого розвитку сільських районів, слід звернути увагу на такі основні компоненти: соціальні умови, підприємницька діяльність і розвиток бізнесу в сільській місцевості, а також охорона навколишнього середовища за умови міцного фундаменту у вигляді місцевого самоврядування (рисунок).

Умови формування сталого розвитку сільських територій

Основними завданнями місцевого самоврядування згідно з нормами і правилами законодавства є:

- зміцнення засад конституційного ладу України;

- забезпечення реалізації конституційних прав людини і громадянина;

- створення умов для забезпечення життєво важливих потреб і законних інтересів населення;

- розвиток місцевої демократії.

За умови специфічного територіального розташування (в контексті віддаленості сіл або селищ від великих міст, районних центрів, інших населених пунктів) і соціально-психологічних умов проживання сільської громади (традиційне тривале співіснування, схожі умови і рівень життя, спільні цінності, схожа спеціалізація трудової діяльності аграрного профілю) можна виділити ще одне завдання місцевого самоврядування - це формування самодостатньої територіальної громади, спроможної самостійно управляти власною територією, вирішувати поточні проблеми і планувати стратегічний розвиток.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна громада даного населеного пункту, тобто жителі, які проживають на території села або селища, що є самостійним адміністративно-територіальним утворенням. Територіальна громада має надзвичайно великий обсяг прав, але більша частка роботи щодо вирішення питань місцевого значення проводиться органами місцевого самоврядування, зокрема сільськими, селищними радами та їх виконавчими органами, а також районними й обласними радами. Звичайно, найбільше повноважень у виконанні місцевого самоврядування отримали сільські, селищні ради, виконавчі комітети і голови рад. Специфічними органами місцевого самоврядування є районні та обласні ради. Але не можна відкидати можливостей і повноважень власно створених органів самоорганізації, які, на жаль, не набувають необхідного поширення в сільській місцевості нашої країни.

Основними завданнями, які ставить перед собою громада села, є передусім:

1. Соціальні умови. Дуже важливо формувати стабільні і сприятливі соціальні умови на селі. Охорона здоров'я, початкова та середня освіта повинні бути доступні для сільського населення, а також повинні існувати певні соціальні програми і пільги для малозахищених верств населення. Родини, які проживають у селах, повинні мати нормальні умови для життя і діяльності. Забезпечення транспортом, побутовими послугами, торговельною мережею, культурно-просвітницькими закладами дозволяють відчути селянам повноцінність цивілізованого життя. Без належного вирішення цих проблем стає майже неможливо жити на селі, а також розвивати його.

2. Підтримка розвитку підприємництва е сільській місцевості. Сільські жителі повинні мати можливість займатися не тільки індивідуальною трудовою діяльністю на власних земельних ділянках, а й підприємницькою.

Для цього актуальним питанням є пільгове кредитування (можливо навіть за участі держави), безкоштовна інформатизація і консультування селян, які бажають займатися підприємницькою діяльністю, всезагальна підтримка з боку місцевих і районних органів влади. Ці питання повинні бути стратегічною основою політики розвитку сільських територій. Саме така політика підтримки підприємництва сприятиме створенню нових робочих місць. Забезпечення зайнятості в сільській місцевості за умови здорової і чесної конкуренції дозволить поповнити бюджет самоврядування, що, у свою чергу, поліпшить інфраструктуру сільських територій (дороги, зв'язок, постачання електроенергії, водопостачання та каналізацію тощо), сприятиме добробуту територіальної громади в цілому.

3. Охорона навколишнього середовища. Питання охорони навколишнього середовища відіграють одну з найважливіших ролей у сталому розвитку сільських територій. Дії територіальної громади в усіх аспектах життєдіяльності повинні здійснюватися за умови збереження лісів, чистого повітря, природних джерел і річок, чистих ґрунтів та інших екологічних проявів. Проблемою залишаються несанкціоновані сміттєзвалища, відсутність каналізації або майже непридатність до використання, забруднення ставків та вирубка лісів. Без усунення цих недоліків неможливо собі уявити створення нормальних умов життя на селі.

Усім цим трьом аспектам відповідну увагу має приділити центральний уряд, а також органи регіонального і місцевого самоврядування. І якщо ми хочемо мати міцне і потужне село, куди б поверталася молодь, кваліфіковані спеціалісти, освітня і культурно-просвітницька інтелігенція, ми повинні бути далекоглядними і враховувати всі аспекти, а також усувати недоліки. Держава повинна надати всю необхідну підтримку селянам, це, до речі, стосується не тільки фінансового забезпечення. Головною залишається проблема недовіри селян до держави, небажання працювати на благо держави, відчуття покинутості й непотрібності.

Сьогодні особливо відчувається потреба в комплексному підході до вирішення проблем сільського розвитку, що передбачає розгляд всіх аспектів: сільського господарства, управління матеріальними ресурсами, торгівлі, як на національному, так і на регіональному рівні, екологічних аспектів, соціальних пріоритетів, питань, що стосуються об'єктів соціальної сфери, а також здійснення управління всіма цими компонентами на місцевому рівні, відносин з місцевими органами державного управління, організаціями на території громад і звичайно питання фінансування і бюджетування всіх цих компонентів.

Важливе місце займає робота в партнерстві органів місцевої влади, організацій і громадян, передусім це спільне фінансування, що приводить до спільної відповідальності, як сильного й підтримуючого фактора, виникнення спільного відчуття власності стосовно того, що ми робимо, а це дуже важливий інструмент, який певною мірою буде гарантувати стійкість. Також важливо збирати людей разом і залучати до прийняття рішень (сільські ініціативні групи), спільної роботи і моніторингу діяльності, обміну досвідом. Необхідно відзначити, що недостатньо створити ці форми організації громадян, якщо вони не засновані на принципах повної відкритості (прозорості), здатності йти на компроміси, приймати нестандартні рішення, можливості нарощування людського потенціалу. Важливо вистояти в нелегких ситуаціях, які пов'язані зі змінами в поглядах суспільства, для цього слід проводити всебічний аналіз конкретних ситуацій, що дозволить отримати певні результати від відповідної діяльності, формуючи певний, свого роду територіальний, господарський досвід. Дуже важливо забезпечити взаємодію даних територіальних утворень з адміністрацією, особливо важливо, щоб до цієї роботи залучалися люди, що приймають рішення. Також важливо, щоб все відповідало місцевій законодавчій базі.

Територіальне суспільне самоуправління - це свого роду місцеві ініціативи, самоорганізація громадян для вирішення проблем, здійснення власних ініціатив у питаннях місцевого значення безпосередньо на територіях, де вони проживають. Можна виділити ряд кроків щодо залучення сільського населення в діяльність таких об'єднань:

- інформування населення;

- вивчення та оцінка конкретної ситуації і виявлення ключових точок розвитку сільської місцевості;

-навчання формам і методам роботи спеціалістів, активістів територіального суспільного самоуправління;

- інтерактивне планування;

- забезпечення взаємодії населення, адміністрації і бізнесу;

- забезпечення формального статусу територіального суспільного самоуправління;

- обмін досвідом.

Узагальнюючи все сказане вище, можна зробити висновок, що переведення сільських територій на модель сталого розвить слід вважати фундаментальним завданням у розбудові цивілізованої демократичної держави.

3. Податки як головне джерело доходів місцевих бюджетів

Одним із пріоритетних напрямів бюджетної політики України вважається розширення компетенції та автономії місцевих бюджетів. Саме місцеві бюджети як функціональна одиниця бюджетної системи є базою для впровадження та реалізації потенційних ефективних перетворень. Доходи місцевих бюджетів визначають ту частину фінансової незалежності, в межах якої адміністративні одиниці орієнтовані на здійснення необхідних обсягів видатків.

Раціональну структуру доходів місцевих бюджетів обумовлюють її ефективність і доцільність. На жаль, в Україні більшість бюджетних одиниць не в спромозі забезпечити себе тим обсягом доходів, якого було б достатньо для повного фінансування видаткових статей місцевих бюджетів. Цим пояснюється необхідність перегляду складових елементів дохідної частини місцевих бюджетів і визначення резервів її розширення.

Податки, які є головним джерелом доходів місцевих бюджетів, поділяють на дві групи: місцеві податки і надходження із бюджетів вищого рівня. Місцеві податки і збори обов'язкові платежі, що встановлюються сільськими, селищними, міськими радами згідно законодавства, справляються в межах відповідних адміністративнотериторіальних одиниць і зараховуються до їх бюджетів.

В Україні на сьогодні справляються 14 місцевих податків та зборів, серед них 2 податки та 12 зборів. Найбільшим, за абсолютними розмірами надходжень, є комунальний податок, ринковий збір на другому місці. Надходження збору із власників собак незначні, незважаючи на його обов'язковість, і тому він є яскравим прикладом обов'язкового платежу, затрати зі справляння якого перевищують надходження коштів.

Основну роль у країнах із розвиненою ринковою економікою відіграють майнові місцеві податки, передусім на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб і на землю. У багатьох країнах досить поширеними є податки на заняття торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними засобами, на торгівлю спиртними напоями, на видачу ліцензій на спадщину, на подарунки, на осіб, які володіють двома квартирами, на мисливство та рибальство, на відкриття певних закладів, готелів, на прибирання вулиць і ліквідацію продуктових відходів, на кар'єри, на рекламу тощо. В цілому вони забезпечують у середньому близько 40-60 відсотків доходів місцевих бюджетів, що означає реальну фінансову автономію органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади.

В Україні в останні роки спостерігається скорочення питомої ваги обсягів місцевих податків та зборів. Сьогодні існує нагальна потреба докорінної зміни системи місцевих податків і зборів та підвищення їх ролі як джерела доходів бюджетів органів місцевого самоврядування.

На думку спеціалістів-податківців в Україні основу місцевого оподаткування повинні забезпечити майнові податки, зокрема місцеві податки на нерухоме майно юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно, на землю і на спадщину. Можуть бути запроваджені податок на утилізацію побутових відходів або на прибирання сміття, податок на полювання, рибальство, використання кар'єрних матеріалів, на ветеринарне обслуговування худоби та інших домашніх тварин. Усі ці податки ефективно використовуються у багатьох країнах. Суттєвим джерелом наповнення бюджетів місцевих рад повинен стати туристичний збір, враховуючи невпинний розвиток туристично-рекреаційної галузі економіки. Подібне можна сказати і про збір за розміщення об'єктів грального бізнесу, кількість яких з кожним роком збільшується не тільки у містах, а й у віддалених селах. Це матиме вагоме значення для Харківської та багатьох інших областей.

Зарубіжний досвід переконує також, що можна запроваджувати в Україні й податки на цінні папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові операції, грошові капітали, приріст капіталу, на осіб, які мають дві чи більше квартир, на видовища, на право розміщення офісів у центральній частині міста і т. ін. Необхідно, щоб у Законі Україні «Про місцеві податки і збори» було чітко визначено механізм розрахунків з кожного виду податків і зборів, їх облік, відповідальність за зберігання коштів, що надходять у рахунок сплати податків.

Харківська область і сьогодні, і в потенціалі спроможна самостійно забезпечувати себе необхідними обсягами доходів. Для цього повинна бути запроваджена ефективна система місцевого оподаткування, в рамках якої місцеві податки і збори мають забезпечувати покриття всіх видатків місцевого бюджету. Дана концепція стосується не лише Харківської, а й усіх інших областей держави, на території яких спостерігається аналогічна або навіть гірша ситуація.

В якості місцевих податків та зборів місцевих бюджетів в Україні мають бути затверджені: податок на нерухоме майно громадян, податок на багатство, податок на землю, податок з реклами, ринковий збір, збір за паркування автотранспорту, збір за видачу права розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг, збір за право розміщення ігрових автоматів, збір за утилізацію сміття, екологічний збір, за допомогою яких місцеві органи влади повинні фінансувати до 60-80 % своїх потреб.

Процес вирішення проблем системи оподаткування включає багато взаємопов'язаних завдань, які досить чітко поділяються на окремі напрями, що характеризуватимуть нову структуру податкової системи: ліквідація другорядних у фіскальному плані податків; пошук альтернативних об'єктів оподаткування; реформування окремих податків; прийняття Податкового кодексу.

Розширення податкової бази місцевого оподаткування має здійснюватись за рахунок таких основних чинників: значне піднесення фіскальної ролі місцевих податків і зборів; відновлення таких місцевих зборів, як готельний збір, надходження від якого становили вагому частку у доходній базі місцевого бюджету; скасування місцевих зборів, витрати на акумуляцію яких вищі, ніж надходження (гастрольний збір, збір за право проведення кінота телезйомок, збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей); розширення в розумних межах як переліку місцевих податків і зборів, так і повноважень органів місцевого самоврядування щодо їх запровадження і справляння; розвиток місцевих податків і зборів, які відображають політику органів місцевого самоврядування в галузі зайнятості, соціального захисту населення, охорони навколишнього природного середовища.

Отже, підвищення результативності податкової діяльності нашої держави потребує вдосконалення такого важливого її інструменту, як місцеві податки і збори. Саме вони мають становити основну прибуткову статтю бюджетів органів місцевого самоврядування і відігравати важливу роль у формуванні місцевих фінансів. Розширення місцевих податків і зборів та підвищення ефективності їх справляння є плацдармом для створення раціональної основи місцевих бюджетів, підвищення ролі яких є невід'ємною частиною сучасного розвитку України.

Використана література:

1. Єрмоленко В. М.Особливості формування категорії «сталий розвиток сільських територій»

2. Лілія Лисенко. Ефективність місцевого самоврядування як чинник сталого розвитку сільських територій / Біоресурси і природокористування Том 2, №3-4/2010

3. Фещенко Л.В. Кулик Ю.О. Роль місцевих податків та зборів в наповненні дохідної частини місцевих бюджетів / Збірник матеріалів ХІ міжнародної науково-практичної конференції 30 травня 2008 року, Моделі забезпечення сталого розвитку світового господарства: економіка, фінанси та право, Київ, 2008, с. 82-84