Методичні вказівки до вивчення питань теми. При вивченні даної теми, перш за все, слід констатувати, що Земельне право є складовою частиною національної правової системи і знаходиться у тісному

При вивченні даної теми, перш за все, слід констатувати, що земельне право є складовою частиною національної правової системи і знаходиться у тісному взаємозв'язку з іншими галузями права. Його місце у системі права визначається роллю і значенням правового регулювання земельних відносин, які становлять пред­мет даної галузі. Земельне право як правова галузь являє собою сукупність пра­вових норм, які регулюють суспільні земельні відносини.

Предметом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, що регулюються його нормами. Щоб стати предметом самостійної галузі права, ці відносини повинні мати специфіку, яка відрізняла б їх від суспільних відносин, що ре­гулюються нормами інших галузей права. Земельні відносини як самостійний вид суспільних відносин мають специфіку, обумовле­ну специфікою їх об'єкта — землі.

Характерними рисами землі як природного ресурсу є її не­замінність, обмеженість у просторі, локальність і нерухомість.

Не­замінність дістає вияв у тому, що земля незамінна для людського суспільства, усіх поколінь людей.

Про обмеженість у просторі свідчить той факт, що площа землі чітко фіксована і не може бути збільшена людьми залежно від їх потреб. Вони користуються пев­ною територією, що обумовлено самою природою. Ця риса відоб­ражена в одному з основних принципів земельного права — прин­ципі раціонального використання земель.

Локальність пояснюється тим, що кожна земельна ділянка знаходиться у певній географічній точці незалежно від зміни землевласників чи землекористувачів.

Земельна ділянка як природний об'єкт не може бути переміщена в іншу частину земної поверхні, оскільки має фіксоване географічне положення, тобто є нерухомою.

Однією з визначальних рис землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика. Адже їй притаманна така унікальна вла­стивість, як родючість. Тому особливу роль земля відіграє у сфері сільськогосподарського виробництва, де основним об'єктом її ви­користання є ґрунти. Родючість значною мірою визначає спожив­ну вартість землі, її корисність і здатність у поєднанні з працею бу­ти джерелом одержання сільськогосподарської та лісової про­дукції.

У земельному законодавстві є норми, які регулюють відносини, що мають характер цивільно-правових: угоди з земельними ділян­ками, спадкування, відшкодування збитків тощо. Такі відносини можуть регулюватися нормами цивільного законодавства лише тоді, коли вони не врегульовані земельно-правовими нормами.

Та­ким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, обу­мовлені специфічними властивостями землі як їх об'єкта у тій час­тині, у якій вони регулюються нормами земельного права.

Усе викладене вище дає підстави зробитивисновокпро те, що земельне право є самостійною галуззю права, яка являє собою сис­тему правових норм, що регулюють земельні відносини з метою за­безпечення раціонального використання земель, їх охорони від нега­тивного впливу, захисту прав громадян та юридичних осіб на зем­лю і додержання встановленого правопорядку в галузі земельних відносин.

Межі предмета правового регулювання можуть бути уточнені за допомогою методу, притаманного тій чи іншій галузі права. Зе­мельне право, яке є самостійною галуззю правової системи, має свій метод регулювання земельних відносин.

Метод земельного права являє собою відповідні характеру земель­них відносин способи та прийоми впливу на поведінку їх учасників, які відповідають характеру і природі землі як природного надбання, життєво потрібного усім громадянам. Він складається зі встановле­них земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників земельних відносин і застосовуваних до цих осіб примусових заходів у разі недодержання ними правових норм. У юридичній літературі розрізняють імперативний, притаман­ний публічному праву, і диспозитивний методи регулювання сус­пільних земельних відносин. Перший передбачає здійснення впли­ву на учасників земельних відносин за допомогою видання обов'яз­кових до виконання розпоряджень і встановлення різних заборон, а другий, що властивий приватному праву, лише визначає межі по­ведінки цих осіб, завдяки чому вони мають можливість самостійно регулювати свої взаємини у встановлених межах.

Імперативний метод застосовується у сфері управління викори­станням і охороною земель, зокрема: при визначенні порядку ре­алізації функцій державного управління; веденні державного зе­мельного кадастру, земельного моніторингу; здійсненні землеуст­рою; визначенні умов проведення земельних аукціонів і конкурсів; встановленні обмежень щодо використання земель за їх цільовим призначенням тощо. У цих випадках уповноваженим виступає ор­ган державної влади, а зобов'язаним — власник чи особа, яка ви­користовує земельну ділянку на іншій правовій підставі.

Диспозитивний метод — це атрибут регулювання взаємин влас­ників земельних ділянок з приводу використання землі та са­мостійного господарювання на ній, який ґрунтується на визнанні того, що кожен власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою. За таких умов учасники зе­мельних відносин можуть у певних межах регулювати взаємини між собою самостійно.

У літературі висловлено погляд, згідно з яким існують три ос­новні види диспозитивного методу регулювання земельних відно­син: рекомендаційний, санкціонуючий і делегуючий.

Основу правового регулювання земельних відносин становлять принципи, які відображають характер і тенденції розвитку земель­ного права. Принципами права прийнято вважати основні поло­ження, вихідні ідеї, що відзначаються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають істотні поло­ження права. Принципи земельного права можна поділити на конституційні, загально-правові та спеціальні.

Під системою земельного права розуміють сукупність правових інститутів, кожний з яких складається з групи юридичних норм, що регулюють однорідні земельні відносини, які характеризуються певною єдністю. Так, правові норми, що регулюють правовий ре­жим окремих категорій земель, утворюють правові інститути зе­мель сільськогосподарського призначення, лісового фонду тощо. Отже, правовий інститут — це система взаємозалежних правових норм, які регулюють відносно відособлену групу однорідних суспільних відносин.

Земельно-правові норми являють собою норми, об'єктом регу­лювання яких є земля, що виступає одночасно як нерухоме майно, природний об'єкт і об'єкт господарювання. Більшість норм земель­ного права належать до матеріальних. Водночас у ньому є процесу­альні норми, що утворюють механізм реалізації матеріальних норм.

Кожен правовий інститут посідає у структурі земельного права певне місце. Найважливіші земельно-правові норми, які визнача­ють сутність цього права, утворюють загальні інститути, а ті, що регулюють окремі види земельних відносин, — спеціальні. Така ди­ференціація норм, які визначають зміст земельного права як пра­вової галузі, відповідає усталеній традиції поділу галузі права на за­гальну й особливу частини.

Як наука земельне право вивчає суспільні процеси і проблеми, пов'язані з регулюванням земельних відносин. А як наукова галузь воно покликане забезпечувати підвищення ефективності земельно-правових норм і сприяти вдосконаленню земельного законодавст­ва з метою організації раціональнішого використання й охорони земель. Ця наукова дисципліна виявляє проблеми, суперечності, прогалини у правовому регулюванні земельних відносин, розроб­ляє заходи вдосконалення законодавства, наукові основи його кла­сифікації та систематизації.

Джерела, рекомендовані до заняття:

Дата добавления: 2015-07-13