Підстави, умови та порядок припинення права власності на земельну ділянку. 9 страница

Право лісокористування в юридичній літературі розгляда­ється як один з важливих правових інститутів лісового права, що містить сукупність правових норм, які встановлюють умови і порядок багатоцільового раціонального використання, від­творення І охорони лісів, ведення лісового господарства, права і обов'язки лісокористувачів, з урахуванням потреб суспільства в одержанні деревної та недеревної продукції, використання інших корисних властивостей лісу.

Право лісокористування є складовою частиною права при­родокористування, тому йому притаманні всі загальні особливості останнього. Разом з тим право лісокористування має певні особливості, що обумовлено формами власності на ліси, їх право­вим режимом, значимістю лісів, їх екологічної, культурно-оздоровчої та інших функцій¹.

Користування земельними ділянками лісогосподарського призначення може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без. встановлення строку надаються спе­ціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. У пос­тійне користування ліси на землях комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку нада­ються спеціалізованим комунальним лісогосподарським під­приємствам, іншим комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Ліси надаються в постійне користування на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища АРК, терито­ріальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколиш­нього природного середовища.

Право постійного користування лісами посвідчується дер­жавним актом на право постійного користування земельною ділянкою, форма якого затверджена постановою Кабінету Мі­ністрів України від 2 квітня 2002 р. № 445 "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою".

Підприємства, установи, організації та громадяни, що мають у постійному користуванні або у приватній власності ліси, над­силають до 1 березня року проведення чергового державного обліку лісів погоджену з територіальними органами земельних ресурсів та оформлену в установленому порядку документацію первинного обліку лісів відповідним державним лісогосподар­ським підприємствам Держлісагенству для узагальнення і по дання органам Держлісагенству до 1 травня зведеної облікової інформації.

Надання земельних ділянок лісогосподарського призначен­ня в тимчасове користування передбачено в ст. 18 ЛК, в якій встановлено, що об'єктом тимчасового користування можуть бути всі ліси, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності.

Суб'єктами правовідносин тимчасового користування лісами є: власники лісів або уповноважені ними особи; підприємства, установи, організації, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи. Тимчасовий лісокористувач не має права передавати лісові ділянки в тимчасове користування іншим особам.

Тимчасове користування лісами, в свою чергу, поділяється на довгострокове (строком від 1 до 50 років) і короткострокове (строком до 1 року). Довгострокове тимчасове користування лісами — це засноване на договорі строкове платне використання лісових ділянок, які виділяються для потреб мисливського госпо­дарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт.

Довгострокове тимчасове користування лісами державної та комунальної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок у постійних користувачів лісами на підставі рішення відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з постійними користувачами лісами та органом виконавчої влади з питань лісового господарства АРК, терито­ріальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства.

Довгострокове тимчасове користування лісами приватної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок шляхом укладення між власником лісів та тимчасовим лісокористувачем договору, який підлягає реєстрації в органі виконавчої влади з питань лісового господарства АРК, територіальних органах центрального органу виконавчої влади з питань лісо­вого господарства.

Короткострокове тимчасове користування лісами для заго­тівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб здійснюється без вилучення земельних ділянок у власника лісів, постійного лісокористувача на підставі спеціального дозволу, що видається власником лісів, постійним лісокористувачем підприємствам, установам, організаціям, грома­дянам України, іноземцям та особам без громадянства, а також іноземним юридичним особам.

Підставами припинення права постійного користування лісами є: припинення права користування земельною лісовою ділянкою у випадках і порядку встановленому законом; вико­ристання лісових ресурсів способами, які завдають шкоду навко­лишньому природному середовищу, не забезпечують збереження оздоровчих, захисних та інших корисних властивостей лісів, негативно впливають на їх стан і відтворення; використання лісової ділянки не за цільовим призначенням.

112. Особливості загального і спеціального використання лісових ресурсів на землях лісогосподарського призначення.

Використання лісових ресурсів може здійснюватися в по­рядку загального і спеціального використання. На підставі загального використання цих ресурсів громадяни мають право в лісах державної та комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної власності вільно перебувати в лісах, безоплатно без видачі спеціального дозволу збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо, крім випадків, передбачених ЛК та іншими зако­нодавчими актами. Нарівні з цим вони зобов'язані виконувати вимоги пожежної безпеки в лісах, користуватися зазначеними лісовими ресурсами способами і в обсягах, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів і не погіршують санітарного стану лісів.

Максимальні норми безоплатного збору дикорослих трав'яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо встановлюються ор­ганами виконавчої влади відповідно до ЛК за поданням органу виконавчої влади з питань лісового господарства АРК, терито­ріальних органів центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, погодженим з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища АРК, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

У чинній редакції ЛК запроваджено новий інститут — лісовий сервітут, як право на обмежене платне чи безоплатне користу­вання чужою земельною лісовою ділянкою, зокрема право громадян вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо інше не передбачено законом.

Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється у межах лісових ділянок, які надаються з цією метою у користу­вання. Лісова ділянка може бути виділена одному або кільком тимчасовим лісокористувачам для різних видів використання лісових ресурсів. Землі, що були порушені під час використання лісових ресурсів, приводяться відповідно до вимог законодавства винними в цьому особами за їх рахунок до стану, придатного для використання за призначенням.

За умови дотримання вимог законодавства лісокористувачі мають право здійснювати наступні види спеціального вико­ристання лісових ресурсів: заготівля деревини в порядку рубок головного користування; заготівля другорядних лісових ма­теріалів; побічні лісові користування; використання корисних кластивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, потреб мисливського господарства, проведення науково-дослідних робіт. Законодавством України можуть передбачатися і інші види спеціального використання лісових ресурсів.

Спеціальне використання лісових ресурсів на виділеній лісо­вій ділянці проводиться за спеціальним дозволом (лісорубним квитком, ордером або лісовим квитком). Лісорубний або лісовий квиток є основним документом, на підставі якого: здійснюється спеціальне використання лісових ресурсів; ведеться облік дозво­лених до відпуску запасів деревини та інших продуктів лісу, встановлюються строки здійснення лісових користувань та вивезення заготовленої продукції, строки і способи очищення лісосік від порубкових решток, а також облік природного по­новлення лісу, що підлягає збереженню; ведеться облік плати, нарахованої за використання лісових ресурсів.

Лісорубний квиток видається органом виконавчої влади з питань лісового господарств АРК, територіальними органами Держлісагенству, на заготівлю деревини під час проведення рубок головного користування на підставі затвердженої в уста­новленому порядку розрахункової лісосіки. Форма лісорубного квитка затверджена Кабінетом Міністрів України. Допускається оформлення лісорубного квитка протягом місяця від початку рубки: дерев, що загрожують падінням на лінії зв'язку, електро­мережі, Інші Інженерні споруди або під час ліквідації аварій на цих об'єктах; дерев під час вирубування візирів для проведення вишукувальних робіт і наукових досліджень, відведення лісо­сік, лісовпорядкування, гасіння лісових пожеж, очищення і ремонту лісоосушувальних систем, проведення аварійно-ряту­вальних робіт, розчищення судноплавних шляхів,

Лісовий квиток видається власником лісів або постійним лісокористувачем для: заготівлі другорядних лісових матеріалів; здійснення побічних лісових користувань; використання корис­них властивостей лісів на умовах короткострокового тимчасового користування. Форма лісового квитка затверджена зазначеною постановою. Лісовий квиток видається щороку на підставі лімітів використання лісових ресурсів під час заготівлі другорядних лісових матеріалів, здійснення побічних лісових користувань (у межах території та об'єктів природно-заповідного фонду — за погодженням з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища АРК, територіальних органів Мінприроди). Для видачі лісового квитка підприємства, установи, організації і громадяни подають заявку на викорис­тання лісових ресурсів.

З моменту видачі лісорубного або лісового квитка виділені лісокористувачеві лісові ділянки (лісосіки) здаються під його охорону. Лісорубний або лісовий квиток може бути анульова­ний за рішенням органів Держлісагенству, власників лісів або постійних лісокористувачів, які видали квиток, відповідно до закону. Строк зберігання виданого лісорубного або лісового квитка — 10 років.

113. Поняття, склад та характеристика правового режиму земель водного фонду.

Відповідно до ст. 19 ЗК України землі водного фонду є са­мостійною складовою земель України.

До їх складу згідно зі ст. 58 ЗК України, і ст. 4 ВК України земель належать землі, зайняті:

· морями, річками, озерами, водосховищами, іншими во­доймами, болотами, а також островами;

· прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;

· гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

· береговими смугами водних шляхів.

Землі в смугах відведення надаються органам водного гос­подарства та іншим організаціям для спеціальних потреб і ви­користовуються ними для лісопосадок, ремонту споруд, будів­ництва переправ, виробничих приміщень, складів тощо.

Зони охорони встановлюються навколо водойм, водних джерел і гідротехнічних споруд для виконання комплексу сан­ітарних, протиерозійних заходів і створення захисних лісона­саджень з метою збереження і поліпшення водних ресурсів.

Правовий режим земель водного фонду, а також водні відносини в Україні регулюються Земельним кодексом Украї­ни, Водним кодексом України та Законом України "Про охо­рону навколишнього природного середовища".

Завданням земельного законодавства є регулювання земель­них відносин з метою створення умов для раціонального вико­ристання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворен­ня родючості ґрунтів земель водного фонду, поліпшення навко­лишнього природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю водного фонду.

Завданням водного законодавства є регулювання правових відносин з метою забезпечення збереження науково обґрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення ста­ну водних об'єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування.

Завданням законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впли­ву господарської та іншої діяльності на навколишнє середови­ще, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікаль­них територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Водне законодавство взаємодіє з нормами міжнародного пра­ва, з цивільним, санітарним, адміністративним, земельним і фінан­совим законодавством. Зокрема, відносини, пов'язані з викорис­танням води, вилученої із водних об'єктів, регламентуються не водним, а цивільним та іншими галузями законодавства

114. Правове регулювання використання земель водного фонду.

Механізм користування землями водного фонду, виконання комплексу водоохоронних заходів і проведення експлуатаційних робіт для створення сприятливих умов утримання цих земель визначено у Порядку користування землями водного фонду, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р, № 502. Землі водного фонду можуть використовуватися землекористувачами на праві власності, праві постійного ко­ристування і на умовах оренди.

Згідно з ч. 1 ст. 59 ЗК землі водного фонду можуть знахо­дитися у державній, комунальній і приватній власності. У ст. 5 ВК здійснена конкретизація водних об'єктів загальнодержавного і місцевого значення. Такий поділ водних об'єктів обумовлює особливості правового регулювання їх використання та охорони.

До водних об'єктів загальнодержавного значення належать: внутрішні морські води, територіальне море, поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і вико­ристовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; водні об'єкти в межах природно-запо­відного фонду загальнодержавного значення і водні об'єкти, віднесені до категорії лікувальних.

До водних об'єктів місцевого значення відносяться поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області І не віднесені до категорії загальнодержавного значення, а також підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання. На території України налічується 277 таких об'єктів. Перелік річок і водойм, що віднесені до водних об'єктів місцевого значення, затверджений наказом Держводгоспу Ук­раїни від 3 червня 1997 р. № 41.

У державній власності знаходяться землі водного фонду, зайняті водними об'єктами загальнодержавного значення, та прилеглі до них, що задовольняють державні та суспільні потреби. У комунальній власності можуть знаходитися землі, зайняті водними об'єктами місцевого значення, і землі при­леглі до них, що задовольняють суспільні потреби.

Громадянам і юридичним особам за рішенням органів вико­навчої влади або місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватися у приватну власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 га), а отже, і землі водного фонду, на яких ці об'єкти знаходяться, та прилеглі до них. Таким чином, водні об'єкти площею понад 3 га не можуть знаходитися в приватній власності. Вони можуть передаватися лише іншим у державну або комунальну власність.

Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановле­ному порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. У ч. 2 ст. 59 ЗК не міститься будь-яких обмежень щодо суб'єктів права приватної власності на замкнені природні водойми. У ній лише зазначено, що ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Однак аналіз підстав набуття права приватної власності на землю громадянами і юридичними особами, передбачений ст.ст. 81, 82 ЗК, дозволяє зробити висновок, що за рішенням органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування землі водного фонду (загальною площею до 3 га) можуть бути безоплатно передані лише грома­дянам чи юридичним особам України.

Землі водного фонду можуть використовуватися земле­користувачами на праві постійного користування. Відповідно по ч. 3 ст. 59 ЗК у постійне користування такі землі можуть надаватися за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування лише державним водогосподарським організа­ціям для догляду за водними об'єктами, прибережними за­хисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. Отже законо­давець обмежує коло суб'єктів права постійного користування зазначеною категорією земель як за формами власності, так і за цілями використання.

Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комуналь­ній власності, без встановленого строку. Право постійного ко­ристування земельною ділянкою водного фонду набувають лише державні водогосподарські організації для досягнення визна­чених законодавцем цілей: догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, бере­говими смугами водних шляхів тощо. Усім іншим юридичним особам землі водного фонду в постійне користування не на­даються. Вони можуть користуватися землями цієї категорії лише на умовах оренди.

Право власності та право постійного користування земельною ділянкою водного фонду виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує це право, та його державної реєстрації. Право власності і право постійного ко­ристування землями водного фонду засвідчується державним актом, що видається і реєструється виконавчим органом сіль­ської, селищної, міської ради, Київською і Севастопольською міською державною адміністрацією за місцем розташування земельної ділянки. Форми державних актів на право власності та на право постійного користування земельною ділянкою затверджені постановою Кабінету Міністрів України.

Органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передавати громадянам і юридичним особам на умовах оренди земельні ділянки прибереж­них захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота й острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, про­ведення науково-дослідних робіт тощо.

Відповідно до Закону "Про оренду землі" право оренди зе­мельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Орендарями земельних ділянок водного фонду можуть бути громадяни і юридичні особи України, іноземні громадяни і особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання і організації, а також іноземні держави, А орендо­давцями можуть виступати власники земельних ділянок чи уповноважені ними особи, передбачені ст. 5 зазначеного За­кону. Користування земельного ділянкою водного фонду для цілей — сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо на умовах оренди здійснюється орендарем відповідно

115. Особливості правового режиму прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів.

У ст. 1 ВК прибережна захисна смуга визначена як частина водоохоронної зони відповідної ширини уздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. Таким чином, прибережна захисна смуга є частиною водо­охоронної зони і встановлюється у її межах з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності. Відповідно до ч. 2 ст. 60 ЗК при­бережні захисні смуги встановлюються по берегах річок і навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) ши­риною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 га — 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га — 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 м. При крутизні схилів більше 3 градусів, мінімальна ширина прибережної захис­ної смуги подвоюється.

Згідно з ч. 3 ст. 60 ЗК розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів, навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів — з урахуванням містобудівної документації. Відпо­відно до ч. 5 ст. 88 ВК уздовж морів і навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менш як 2 км від урізу води. Отже, ширина прибережної захис­ної смуги уздовж і навколо указаних водних об'єктів встанов­люється за проектом землеустрою, але її ширина не може бути меншою 2 км від урізу води. Розмір і межі цієї смуги в межах населених пунктів встановлюються з додержанням існуючої містобудівної документації.

Для зменшення обсягів забруднень з дифузних берегових джерел передбачається встановлення водоохоронних зон та при­бережних захисних смуг уздовж морів, морських заток, лиманів і малих річок також і Загальнодержавною програмою охорони та відтворення довкілля Чорного та Азовського морів.

Контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх території здійснюється місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами органів місцевого самоврядування, а також органами з питань охорони навколишнього природного середовища. Так, наприклад, згідно з Положенням про Державну екологічну інспекцію з охорони довкілля Північно-Західного регіону Чорного моря, затв. наказом Мінприроди від 6 грудня 2006 р. № 528, інспекція відповідно до покладених на неї завдань здійснює контроль за використанням морських, поверхневих вод та охороною їх від виснаження, засмічення і забруднення промисловими, побутовими, баластними та іншими стічними і дренажними водами та скидами, проведення різних видів робіт на водних і водогосподарських об'єктах І в прибережних водо­охоронних зонах (смугах тощо).

Користування землями прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм і на островах здійснюється в режимі обмеженої господарської діяльності. Ці смуги є природоохо­ронними територіями, на яких забороняється діяльність, що негативно впливає чи може вплинути на стан смуг, а також суперечить їх призначенню. У прибережних захисних смугах уздовж рік, навколо водойм і на островах забороняється; розо­рювання земель (крім підготовки грунту для залуження і за­лісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних, і-лінійних) у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів і стоянок автомобілів; влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів вироб­ництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо; миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.

На територіях зазначених смуг допускається розміщення об'єктів водопостачання, рекреації, рибного і мисливського господарства, а також гідротехнічних, гідрометричних і ліній­них споруд при наявності дозволу на природокористування. Об'єкти, що знаходяться в прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, які не відпо­відають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Прибережні захисні смуги уздовж морів, морських заток і лиманів входять у зону санітарної охорони морів і можуть використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізова­ним водопостачанням І каналізацією. У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється: влаштування полігонів побутових і промислових відходів і накопичувачів стічних вод; влаштування вигребів для накопичення госпо­дарсько-побутових стічних вод обсягом більше 1 куб. м на добу; влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів; застосування сильнодіючих пестицидів.

Режим господарської діяльності на земельних ділянках при­бережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів і на островах у внутрішніх морських водах встановлюється законом. Для забезпечення експлуатації та захисту від забруд­нення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем, гідротехнічних і гідрометричних споруд, водойм і гребель згідно з ч. 1 ст. 63 ЗК на берегах річок виділяються земельні ділянки смуг відведення з особливим режимом використання.

116. Правовий режим територій і зон санітарної охорони водних об'єктів.

Відповідно до ст. 1 ВК зона санітарної охорони водних об'єктів — це територія і акваторія, де запроваджується особливий санітарно-епідеміологічний режим з метою запобігання по­гіршення якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання, а також забезпечення охорони водо­провідних споруд. У ст. 93 ВК зазначено, що з метою охорони иодних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб встановлюються зони санітарної охорони (далі ЗСО), які поді­ляються на пояси особливого режиму.

Правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2024. Зазначені зони створюються на всіх госпо­дарсько-питних водопроводах незалежно від їх підпорядко­ваності або типу джерела водопостачання. Залежно від типу джерела водопостачання (поверхневий, підземний), ступеня його захищеності та ризику мікробного та хімічного забруднення, особливостей санітарних, гідрогеологічних і гідрологічних умов, а також характеру забруднюючих речовин встановлюються межі ЗСО та їх окремих поясів. Межі ЗСО визначаються проектом землеустрою і встановлюються органами місцевого самовряду­вання на їх території за погодженням з державними органами земельних ресурсів, санітарно-епідеміологічного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, водного госпо­дарства та геології. У разі розташування ЗСО на територіях двох і більше областей їх межі встановлюються Кабінетом Мі­ністрів України за поданням Мінрегіонбуду та за погодженням з Міністерством охорони здоров'я, Мінекобезпеки, Мінприроди, Держкомземом, Держводгоспом та відповідними органами місце­вого самоврядування.

ЗСО поверхневих і підземних водних об'єктів входять до складу водоохоронних зон і поділяються на 3 пояси особливого режиму: перший пояс (суворого режиму) охоплює територію розміщення водозабору, майданчики водопровідних споруд і водовідвідного каналу; другий пояс (обмежень) і третій пояс (спостережень) включають територію, призначену для охорони джерел водопостачання від забруднення. Усі водозабори повинні мати обладнання для систематичного контролю відповідно до обсягу фактичної подачі води їх проектній потужності та дозволи на спеціальне водокористування.

з освітленням на судноплавних водних об'єктах; проведення будівельних робіт з метою відведення стічних вод у найближчу систему побутової каналізації чи на місцеві очисні споруди; встановлення водонепроникних приймачів для нечистот та побутових відходів з наступним їх вивезенням та дезінфіку­ванням у разі відсутності каналізації; обладнання водозаборів рибозахисними пристроями.

У межах усього поясу забороняється: скидання будь-яких стічних вод, а також купання, прання білизни, лов риби, водопій тварин і інші види водокористування, що впливають на якість води; перебування сторонніх осіб, розміщення житлових та громадських будівель, організація причалів плаваючих засобів, засто­сування пестицидів, органічних і мінеральних добрив, прокла­дання трубопроводів, видобування гравію чи піску, проведення днопоглиблювальних та інших будівельно-монтажних робіт, без­посередньо не пов'язаних з експлуатацією, реконструкцією чи розширенням водопровідних споруд та мереж; проведення головної рубки лісу,

У межах першого поясу ЗСО для підземних джерел водо­постачання здійснюється: планування, огородження, озеленення і монтування охоронної сигналізація; оснащення каналізацією будівель з відведенням стічних вод у найближчу систему побуто­вої чи промислової каналізації або на місцеві очисні споруди, розміщені на території другого поясу ЗСО; відведення стічних вод за межі цього поясу.

Дата добавления: 2015-07-13