Підстави, умови та порядок припинення права власності на земельну ділянку. 8 страница

Правовий режим ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу може передбачати розширення території земель рекреаційного призначення, забезпечення їхнього правового режиму. Законом про таку ВЕЗ встановлюється особливий правовий режим земель рекреаційного призначення у межах ВЕЗ. Особливість полягає вже у тому, що виключне право на розпорядження землями державної і комунальної власності ВЕЗ належить спеціально створеній адміністрації цієї зони. Дане положення, щоправда, не передбачене Земельним кодексом України, що, як відомо, згідно п. 3 Прикінцевих положень має переважну юридичну силу. Але суперечності з Земельним кодексом тут не виникає, тому що ВЕЗ утворюється, а її правовий режим визначається місцевими радами і місцевими державними адміністраціями або з їхньої згоди. А тому і таке їхнє волевиявлення можна вважати формою розпорядження землями, коли вони добровільно відмовляються від своїх прав на розпорядження цими землями на користь спеціальних адміністрацій ВЕЗ. Тим більше, що на практиці це питання розв’язується шляхом укладення генеральної угоди з адміністрацією ВЕЗ.

105. Поняття і склад земель історико-культурного призначення.

Поняття земель історико-культурного призначення наводиться у ст. 53 Земельного кодексу шляхом перелічення їхнього складу: до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) цвинтарі, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскельні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст і інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

106. Правовий режим земель історико-культурного призначення.

Правовий режим земель історико-культурного призначення, крім земельного, встановлюється також і законодавством про охорону культурної спадщини, на що вказує ч. 3 ст. 54 Земельного кодексу. Україна є учасницею Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 року, Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини від 16 січня 1992 року, а також Конвенції про охорону підводної культурної спадщини від 6 листопада 2001 року. На виконання своїх міжнародних зобов'язань прийнято Закони України „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 року, "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 року, „Про охорону археологічної спадщини” від 18 березня 2004 року, Загальнодержавну програму збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004 – 2010 роки, затверджену Законом України від 20 квітня 2004 року, Закон „Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини” від 1 лютого 2005 року. Всі об'єкти, перелічені у ст. 53 Земельного кодексу, є об'єктами культурної спадщини відповідно до Закону „Про охорону культурної спадщини”. Незважаючи на те, що переліки об'єктів культурної спадщини ст. 53 Земельного кодексу й Закону "Про охорону культурної спадщини" не збігаються, формулювання, наведені в обох законах, дають підстави для їхнього поширеного тлумачення і віднесення всіх нерухомих об'єктів, що мають історико-культурну цінність, до об'єктів культурної спадщини, для забезпечення охорони яких установлюється правовий режим земель історико-культурного призначення.

Об'єктом культурної спадщини Закон визнає місце, споруду, комплекс (ансамбль), їх частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природні упорядковані чи створені людиною об'єкти, незалежно від стану схоронності, що донесли до нашого часу цінність з антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, наукової та ін. точки зору, і зберегли свою автентичність. Об'єкти культурної спадщини поділяються за типом на: а) споруди; б) комплекси споруд; в) визначні пам'ятки (природні чи окультурені природні ландшафти).

Для переведення земель до категорії земель історико-культурного призначення необхідні певні правові факти, які б установлювали, що той чи інший об'єкт відноситься до об'єктів, перелічених у ст. 53 Земельного кодексу. Такими правовими фактами виступають: а) внесення історико-культурних об'єктів до Державного реєстру нерухомих пам’яток України; б) встановлення охоронних зон історико-культурних об'єктів; в) встановлення режиму заповідної охорони історико-культурних об'єктів; г) встановлення правового режиму охоронюваної археологічної території; ґ) встановлення правового режиму історичного ареалу населеного пункту, занесеного до Списку історичних населених пунктів.

Законодавство України не передбачає ніяких інших правових підстав для встановлення правового режиму земель історико-культурного призначення, крім перелічених вище. Приміром, зі змісту Закону України „Про поховання та похоронну справу” від 10 липня 2003 року випливає, що могили і цвинтарі, які не мають історико-культурного значення, відносяться до категорії земель житлової і громадської забудови. Склад земель історико-культурного призначення, згідно зі ст. 34 Закону "Про охорону культурної спадщини", охоплює перелічені вище 5 частин.

Ознакою земель історико-культурного призначення є також те, що вони використовуються для розміщення і забезпечення правового режиму охорони історико-культурних об'єктів. З огляду на те, що охоронні зони і заповідники утворюються для забезпечення охорони історико-культурних об'єктів, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (тобто об’єктів, що мають правовий режим пам’яток), можна дати таке визначення землям історико-культурного призначення: землі історико-культурного призначення – це землі, призначені для розміщення, використання і забезпечення правового режиму охорони історико-культурних об'єктів, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, а також для забезпечення режиму охоронюваних археологічних територій і історичних ареалів населених пунктів.

Специфікою правового режиму земель історико-культурного призначення є те, що це, мабуть, єдина категорія земель, що має пріоритетний правовий режим стосовно інших категорій земельного фонду. У разі настання одного з перелічених вище правових фактів, землі, до якої б категорії вони не належали, підлягають переведенню до категорії земель історико-культурного призначення. Вказівка на це міститься у ст. 34 Закону „Про охорону культурної спадщини”, а також в інших законодавчих актах.

107. Спеціальні правові режими земель історико-культурного при­значення.

Окремі види земель історико-культурного призначення мають спеціальний правовий режим, що випливає зі специфіки, встановленої законодавством України. Особливі правові приписи законодавство України містить щодо правового режиму земель, на яких розташовані пам’ятки культури, історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, охоронювані археологічні території, історичні ареали населених пунктів та їх охоронні зони.

Спеціальний правовий режим земель, на яких розташовані пам’ятки культури. Правовий режим пам’яток установлений законодавством України для всіх нерухомих об'єктів культурної спадщини, що не є заповідниками, історичними ареалами населених пунктів, особливо охоронюваними археологічними територіями чи їх охоронними зонами. На об'єкт культурної спадщини поширюється правовий режим пам’ятки з моменту його реєстрації у Державному реєстрі нерухомих пам’яток України згідно зі ст. 13 Закону "Про охорону культурної спадщини". При реєстрації пам’ятки, щодо неї встановлюється правовий режим пам’ятки національного чи місцевого значення.

Реєстрація об'єктів культурного надбання передбачена і ст. 14 Основ законодавства України про культуру. Відповідно до Положення про державний реєстр національного культурного надбання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 466 від 12 серпня 1992 року, цей реєстр ведеться щодо всіх об'єктів культурного надбання, що мають особливу цінність: як нерухомих (пам’ятки), так і рухомих (бібліотечних, музейних, архівних фондів). Однак спеціальний порядок охорони зазначених об'єктів установлюється відповідним законодавством про об'єкти культурної спадщини, музейну, бібліотечну й архівну справу. Аналіз законодавства України показує, що до Державного реєстру національного культурного надбання включаються не всі об'єкти культурної спадщини, а тільки ті, що мають виняткову загальнонаціональну цінність. Занесення об'єктів культурної спадщини до зазначеного реєстру здійснює Міністерство культури і туризму, Міністерство регіонального розвитку та будівництва України. Зі змісту законодавства України випливає, що не може бути занесений до цього реєстру об'єкт культурної спадщини, не занесений попередньо до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Занесення пам’яток до Державного реєстру нерухомих пам’яток України здійснюється Кабінетом Міністрів України щодо пам’яток національного значення і Міністерством культури і туризму України – щодо пам’яток місцевого значення. Після реєстрації власникам пам’яток видаються свідоцтва згідно з Порядком видачі свідоцтва про реєстрацію об’єкта культурної спадщини як пам’ятки, затвердженим Міністерства культури і туризму України № 900 від 5 грудня 2005 року.

Спеціальний правовий режим земель історико-культурних заповідників. Правовий режим історико-культурних заповідників установлений ст. 33 Закону "Про охорону культурної спадщини". Ансамблі і комплекси пам’яток, що мають виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, наукову чи художню цінність, можуть бути оголошені Кабінетом Міністрів України державними історико-культурними заповідниками чи музеями-заповідниками. Законодавство встановлює такі види історико-культурних заповідників: власне історико-культурні, історико-архітектурні, архітектурно-історичні, історико-меморіальні, історико-археологічні, історико-етноґрафічні.

Незважаючи на те, що історико-культурні заповідники створюються за рішенням Кабінету Міністрів України, це не означає, що вони відносяться до об'єктів культурної спадщини національного значення. Пам’ятки історико-культурних заповідників, занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, можуть бути як національного, так і місцевого значення. Окремим історико-культурним заповідникам, що мають національне значення, може бути надано статус національних відповідно до указу Президента України "Про національні заклади культури" № 587/94 від 11 жовтня 1994 року. Такі заповідники перебувають, як правило, в управлінні Міністерства культури і туризму України. Цим указом статус національних одержали, зокрема, заповідники "Софія Київська", „Херсонес Таврійський”, „Давній Галич”, „Хортиця”.

Спеціальний правовий режим земель історико-культурних заповідників встановлюється положеннями про кожен із таких заповідників. Положення затверджується, як правило, обласними державними адміністраціями за погодженням з Міністерством культури і туризму та Міністерством регіонального розвитку та будівництва України. Крім того, для земель історико-культурних заповідників затверджуються генеральні плани розвитку. Типове положення про державний історико-культурний заповідник затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 1149 від 24 липня 2003 року. Постановами Кабінету Міністрів України утворено історико-культурні заповідники „Межибіж”, „Буша”, „Трипільська культура”, „Стародавній Володимир”, „Хотинська фортеця”, „Гетьманська столиця”, „Батьківщина Тараса Шевченка”, „Самички”, „Трахтемирів”, „Тустань”, „Нагуєвичі” тощо.

108. Правовий режим охоронних зон пам'яток культури.

Згідно з ч. 2 ст. 54 Земельного кодексу, навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони. У таких зонах забороняється діяльність, що шкідливо впливає чи може шкідливо вплинути на дотримання режиму використання цих земель. Встановлення охоронних зон є специфікою правового режиму земель історико-культурного призначення. Перелік об'єктів історико-культурної спадщини, навколо яких встановлюються охоронні зони, зазначений у ст. 54 Земельного кодексу, не є вичерпним, позаяк згідно з ч. 1 ст. 32 Закону "Про охорону культурної спадщини", охоронні зони повинні встановлюватися навколо всіх пам’яток. Зони охорони пам’яток можуть установлюватися для всієї території історичного ареалу населеного пункту. Законодавство виділяє такі види зон охорони пам’яток: а) охоронні зони; б) зони регулювання забудови; в) зони охоронюваного ландшафту; г) зони охоронюваного археологічного культурного шару.

Межі і режими використання цих зон визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються Державною службою з питань національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму України відповідно до державних будівельних норм та усталених правових звичаїв. У межах зон охорони пам’яток забороняється провадження містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, грабарських робіт без дозволу територіального органу охорони культурної спадщини.

Зони охорони пам’яток установлюють для забезпечення збереження пов'язаного з пам’ятками довкілля, а також для охорони пам’яток від впливу негативних природних і техногенних чинників. До складу зон охорони пам’яток включаються терени, на які поширюється композиційно-видовий вплив пам’яток, і де встановлюється особливий правовий режим, що дозволяє забезпечити охорону пам’яток культури. Наразі законодавство недостатньо повно регулює правовий режим зон охорони пам’яток, через що при встановленні охоронних зон використовуються також усталені правові звичаї, які є джерелами права у вітчизняній правовій системі згідно зі ст. 7 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року.

Правовий режим зон охорони пам’яток передбачає регламентацію архітектурної і містобудівної діяльності в оточуючому пам’ятку середовищі. Він визначає припустимі перетворення і характер використання такого середовища. Правові режими зон охорони пам’яток є індивідуальними для кожної пам’ятки культури і залежать від характеру оточуючого пам’ятку середовища. Зони охорони пам’яток у межах населених пунктів включаються до функціональної зони охорони культурної спадщини згідно зі ст. 3 Закону "Про основи містобудування" від 16 листопада 1992 року.

Завдання на розробку історико-архітектурного опорного плану і зон охорони пам’яток, а також Програмне завдання на проведення дослідження культурної спадщини видає Міністерство регіонального розвитку та будівництва за погодженням з Міністерством культури і туризму. Розробка науково-проектної документації зони охорони пам’ятки здійснюється спеціалізованими організаціями на замовлення територіальних органів охорони культурної спадщини або власників земель історико-культурного призначення. Зони охорони пам’яток установлюються з використанням матеріалів історико-архітектурного опорного плану населеного пункту й історико-культурної інвентаризації забудови давньої частини населеного пункту, а також інших досліджень і матеріалів. Зони охорони пам’яток розробляються як комплексний містобудівний документ, що встановлює їх межі і правовий режим. Зони охорони пам’яток національного значення затверджуються Державною службою з питань національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму. Зони охорони пам’яток місцевого значення затверджуються органами охорони культурної спадщини обласних державних адміністрацій. Межі зон охорони пам’яток наносяться на основне креслення генерального плану населеного пункту, проекту детального планування району. Зони охорони пам’яток як містобудівні документи повинні враховуватися при розробці іншої містобудівної і проектної документації.

Правовий режим охоронної зони. Згідно з усталеними правовими звичаями, охоронна зона являє собою територію, що виділяється для збереження і відтворення найближчого історичного середовища пам’яток, головним чи істотним елементом якого вони є, а також для забезпечення оптимальних умов їх огляду. Охоронна зона забезпечує належне функціонування пам’ятки, охороняє її від вібрації, забруднень, затоплень та інших негативних впливів. В охоронній зоні нове будівництво можливе у виняткових випадках за спеціальними проектами. Іноді охоронна зона може збігатися з територією пам’ятки культури. В охоронній зоні мають здійснюватися заходи щодо реставрації і реабілітації пам’яток культури, забезпечуватися охорона традиційного характеру середовища. У ній усуваються споруди і насадження, що порушують традиційний характер середовища.

109. Поняття і характеристика правового режиму земель лісогоспо­дарського призначення.

Ліси є невід'ємною складовою частиною природи. З погляду господарського використання ліси, насамперед, є джерелом деревини й іншої технічної сировини, харчових і кормових продуктів, а також місцем перебування тварин і рослин. Ліси впливають на клімат, атмосферу, річки й інші водні об'єкти, зменшують коливання температури і вологості, охороняють ґрунт від вітрової і водної ерозії тощо. Таким чином, від вико­ристання лісів значною мірою залежить не тільки успішний розвиток народного господарства, а й стан навколишнього при­родного середовища.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призна­ченням та місцерозташуванням виконують переважно водо­охоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Правовідносини, пов'язані з використанням земель лісогосподарського призначення, ре­гулюються, насамперед, ЗК, Лісовим кодексом (ЛК) України та іншими законодавчими актами. Земельне законодавство визначає загальні положення, які стосуються регулювання ви­користання та охорони земель лісогосподарського призначення, а лісове відображає специфіку регулювання цих відносин.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій вони зростають, та незалежно від права влас­ності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. До лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 га.

До лісового фонду не належать зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені б установленому порядку до лісів, а також окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. їх правовий режим встановлюється Правилами утримання зелених насад­жень у населених пунктах України. Вони не відносяться до лісового фонду, так як не відповідають поняттю про ліс, яке наведене в ст. 1 ЛК: "Ліс — тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослин­ність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тварин­ним світом, мікроорганізмами та іншими природними компо­нентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного І на навколишнє природне середовище". В юри­дичній літературі зазначається, що "лісовий фонд" є поняттям значно ширшим від поняття «лісу». Оскільки до лісового фонду належать лісові ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.

ЛК закріплює нові визначення для лісового та земельного законодавства, а саме — визначення лісової ділянки та земель­ної лісової ділянки. Лісова ділянка — це ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до ЛК для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі. Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісо­господарської діяльності або стихійного лиха тощо). До невкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами,

Земельна лісова ділянка — це земелька ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або ви­лучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до ст. 5 ЛК до земель лісогосподарського призна­чення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, модами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродук­тивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Співвідношення понять "ліс" і "землі лісогосподарського призначення" полягає в тому, що ст. 1 ЛК включає в поняття лісу відповідні ґрунти як складову частину природного комплексу яким є ліс. Попередня редакція ЛК в ст. 3 включала в поняття лісу землі, на яких ростуть ліси.

Дискусія стосовно поняття категорії земель лісового фонду (тепер земель лісогосподарського призначення) виникла ще за­довго до прийняття чинних сьогодні кодексів. Одна точка зору полягала в необхідності визнання земель лісового фонду і лісів єдиним об'єктом: суспільні відносини з приводу цього об'єкта в процесі ведення лісового господарства, користування лісом та його охорони цілком регулюються лісовим законодавством, тобто землі лісового фонду розглядалися як складова держав­ного лісового фонду; друга до необхідності визнання лісу і земель державного лісового фонду самостійними юридичними категоріями, а лісові і земельні відносини — як предмети від­повідно до лісового і земельного законодавства.

Чинне земельне та природноресурсове законодавство регулює відносини, пов'язані з визначенням порядку використання і охорони земель, тобто земельні відносини.

Предметом лісового законодавства є лісові відносини, тобто відносини з приводу використання та захисту лісів. Воно по­винно враховувати природні зв'язки, та закріплювати норми, які допомагатимуть запобігати негативному впливу на інші при­родні ресурси при використанні лісів.

110. Умови і порядок надання земель лісогосподарського призначен­ня та зміна їх цільового призначення.

Згідно з ст. 56 ЗК землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній влас­ності. Передача земельних ділянок лісогосподарського призна­чення державної власності у комунальну власність і земельних ділянок комунальної власності в державну, провадиться у поряд­ку, передбаченому ЗК для юридичних осіб. Для цього відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування зверта­ються з клопотанням про передачу конкретної земельної ділянки в державну або комунальну власність до відповідного місце­вого органу самоврядування або органу виконавчої влади, який розглядає його у встановленому законом порядку і передбачені строки, ухвалює відповідне рішення І здійснює певні дії, які передбачені для надання земельної ділянки юридичній особі.

Встановлення права приватної власності на значні площі лісових масивів недоцільне. Це зумовлено тим, що процес від­творення лісів пов'язаний з тривалими строками, які нерідко перевищують межі людського життя. Капітал, затрачений на придбання лісів для ведення лісового господарства, приносить прибуток лише після тривалого строку, іноді 100—150 років. Тому вирубування лісу — виключно прибутковий захід для його власника, зацікавленого, передусім в отриманні прибутку. Вкладення коштів в штучне відтворення лісів в умовах при­ватної власності на зазначену категорію земель малорентабельне. Виходячи з положень ст. 56 ЗК., у приватну власність можуть передаватися тільки замкнені земельні ділянки лісогосподар­ського призначення, тобто такі земельні ділянки лісогосподар­ського призначення, які відокремлені природними розривами та (або) юридично встановленими межами їх обсягів, тобто дещо ізольовані від основного масиву земель лісогосподарського призначення. Безоплатна передача земельних ділянок лісо­господарського призначення у власність громадян провадиться у випадках приватизації земельних ділянок, які знаходяться в користуванні громадян або отриманні земельних ділянок Із земель державної або комунальної власності в межах норм без­коштовної приватизації, визначених ЗК.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування і державні органи приватизації відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комуналь­ної власності громадянам або юридичним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, відповідно до ЗК. Продаж земельних ділянок державної та комунальної влас­ності громадянам і юридичним особам здійснюється на конку­рентних засадах (аукціон) крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.

У зв'язку з тим, що земельні ділянки для ведення особистого селянського і фермерського господарств надаються у власність із земель сільськогосподарського призначення, а земельні ділянки лісогосподарського призначення надаються у власність громадянам і юридичним особам в складі угідь цих господарств, то в разі купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, призначених для ведення товарного сільсько­господарського виробництва громадяни повинні мати сільсько­господарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві або займатися веденням товарного сільськогосподарського ви­робництва, а юридичні особи — підтвердити можливість вести сільгоспвиробництво своїми установчими документами.

Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопро­дуктивних угідь для залісення. До деградованих земель для подальшого залісення відносяться: земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, повеней, добування корисних копалин тощо; земельні ділянки з еродованими, пере­зволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами Ґрунтами та інші. До малопродуктивних земель відносяться сільськогосподарські угіддя, грунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське вико­ристання за призначенням є економічно неефективним.

Порядок надання громадянам і юридичним особам у влас­ність деградованих і малопродуктивних угідь для залісення аналогічний порядку надання у власність інших земельних діля­нок лісогосподарського призначення. ЗК не визначає розмірів деградованих і малопродуктивних земель, якіможуть пере­даватися у власність для залісення. Згідно з ч. 2ст. 12 ЛК громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі. Положення ЛК щодо відсутності обмежень за площею для лісів, які створені громадянами та юридичними особами безумовно є позитивними, і стимулю­ють діяльність цих осіб по лісорозведенню, особливо на дегра­дованих та малопродуктивних земельних ділянках, що потребу­ють заходів по відновленню їх корисних властивостей.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколиш­нього природного середовища АРК, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового госпо­дарства та охорони навколишнього природного середовища. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісо­вого господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання для житлової, громадської і промислової забудови провадиться переважно за рахунок площ, зайнятих чагарниками та іншими малоцінними насадженнями.

У разі зміни цільового призначення земельних лісових діля­нок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, органи, що приймають таке рішення, одночасно вирішують питання про збереження або вирубуван­ня дерев і чагарників та про порядок використання одержаної при цьому деревини.

111. Правове регулювання використання земель лісогосподарського призначення.

Дата добавления: 2015-07-13