РОЗДІЛ 1. Становлення Чехословацької Республіки 1 страница

ВСТУП

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:
«Політико-правові аспекти розпаду Чехословаччини

у 1990-1992 рр.»

шифр групи ПР-52

спеціальність 7.03040101 «Правознавство»

Науковий керівник:
док. іст. н., професор Адамович С. В.

Здано на кафедру:
«__»____________2015 рік
Реєстраційний номер_____
Захищено:
«__»____________2015 рік
Оцінка:_________

Івано-Франківськ, 2015

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. Становлення Чехословацької Республіки 7
1.1. Створення об’єднаної держави у 1918 році 7
1.2. Чехословаччина у міжвоєнний і післявоєнний час 9

1.3. «Празька весна» та зміни в державному устрої Чехословаччини 19
РОЗДІЛ 2. Політико-правові передумови розпаду Чехословаччини 40
2.1. «Оксамитова революція» в Чехословаччині 40
2.2. Створення Чехо-Словацької Федеративної Республіки 66

РОЗДІЛ 3. Розпад Чехословаччини 75
3.1. Декларація про незалежність Словаччини та Закон про поділ Чехо-Словацької Федеративної Республіки 75
3.2. Відносини між Чеською Республікою і Словацькою Республікою після розпаду Чехословаччини 86
ВИСНОВКИ 89
Список використаних джерел 98

Одним із геополітичних феноменів останнього десятиріччя ХХ століття в регіоні Центральної та Східної Європи був розпад постсоціалістичних федерацій, виникнення нових незалежних країн та їх бурхливе державотворення. Складовою частиною цього процесу стала дезінтеграція Чехословацької Федеративної Республіки (ЧСФР). Після «оксамитової революції» у Чехословаччині була сформована демократична політична система, принаймні її інституційний аспект, однак, незабаром, як і в 1968 році, на порядку денному постала проблема державно-правового впорядкування відносин чеського і словацького народів. Варто одразу зазначити, що в перші місяці політичних перетворень головний акцент робився на загальногромадянському й демократичному характері реформ, бо це випливало з програмових положень «Громадянського форуму» у Чехії і «Громадськості проти насилля» у Словаччині. Проте демократизація політичного режиму об’єктивно вела й до постановки питання щодо нових параметрів державно-територіального устрою. Демократичні перетворення 1989 року призвели до зміни у становищі національних меншин країни. Останні отримали гарантії вільного національно-культурного розвитку, захисту громадянських прав та свобод. Наслідком стрімкого зростання національної свідомості серед населення багатоетнічної федерації стала надзвичайна привабливість використання національної ідеї різноманітними силами та діячами як засобу поширення своєї популярності та політичного впливу. На тлі поглиблення загальноєвропейських інтеграційних процесів з початку 1990-х років, розпад цілісного більш ніж 70-річного федерального союзу чехів і словаків виглядав деструктивним процесом. Але логіка наступних подій засвідчила, що в рамках незалежних Чеської Республіки (ЧР) і Словацької Республіки (СР) системні громадсько-політичні і соціально-економічні перетворення відбувалися значно швидше, ніж під час існування федеративної держави періоду 1990-1992 років. Тому до стратегічної мети кожної із постсоціалістичних держав Центрально-Східної Європи – становлення консолідованої демократії та вступу до об'єднаної Європи – Чехія і Словаччина йшли нестандартним шляхом: дезінтеграція цілісної держави – прискорення процесів демократизації в національно- специфічних умовах – інтеграція з об'єднаною Європою.

Хронологічними межами роботи є 1918-ий рік, коли відбулося створення держави Чехословаччина, та наш час, в контексті відносин Чехії і Словаччини після роз’єднання.

Метою дослідження є спроба проаналізувати та прослідкувати зародження і розвиток причин розпаду Чехословаччини, визначити роль «Празької весни» та «Оксамитової революції» як основних передумов роз’єднання Чехії і Словаччини. Виходячи з мети у роботі поставлено такі завдання:

- розкрити та проаналізувати процес об’єднання чехів і словаків у державне утворення Чехословаччина;
проаналізувати розвиток Чехословаччини у міжвоєнний і повоєнний період;

- визначити негативні соціально-економічні тенденції в житті Чехословаччини за часів комуністичної системи;

- розглянути роль “Празької весни” як спроби реформування тогочасного державного устрою та однієї з причин подальшої ескалації антикомуністичних настроїв чехословацького народу;

- дослідити події «оксамитової революції», як основного чинника краху комуністичної системи в Чехословаччині та її впливу на подальший розвиток держави;

- дослідити процес «оксамитового розлучення» Чехії і Словаччини;

- розглянути розвиток відносин між Чеською та Словацькою республіками після розпаду Чехословаччини.

Наукова новизна досліджень полягає у тому, що на рівні дипломної роботи зроблено спробу узагальнюючого, системного дослідження політико-правових аспектів роз’єднання Чехословаччини, ролі таких події як «празька весна» та «оксамитова революція» в даних процесах.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Слід зазначити, що проблемі дезінтеграції Чехословаччини присвячена увага багатьох вчених – суспільствознавців. Одним з найвідоміших сучасних дослідників, який приділив увагу подіям у Чехословаччині даного періоду був чеський науковець Е. Стейн. Зазначені проблеми перебувають у центрі уваги Я.Рихліка, К.Водички і В.Кнаппа. Дані автори насамперед аналізують ключові чинники, що привели до поділу Чехословаччини, а також вплив цієї події на подальшу долю чехів та словаків. У вітчизняній політичній науці вищеназвана тематика також є досить популярною. У даному контексті можна згадати праці В.Лемака, В.Приходька, Ю.Юрійчука, О.Передрія та І.Сюска. Вони розглядали факт поділу Чехословаччини насамперед з історичної та юридичної точок зору. Таким чином, проаналізувавши праці зарубіжних та українських вчених, ми можемо зробити висновок, що проблема поділу Чехословаччини досліджена в різних аспектах, які дають нам можливість комплексно зрозуміти особливості суспільно-політичного життя чехословацького суспільства того часу. Однак, ані в зарубіжній, ані у вітчизняній науці не розглянуто дану подію з політологічної точки, зокрема як складовий елемент демократичного транзиту.

Структура роботи підпорядкована меті та основним завданням дослідження, яке здійснювалось за планом, що складається з: вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.
У вступній частині йдеться про актуальність обраної теми, визначено мету, об’єкт та предмет дослідження, названо основні завдання роботи, визначено хронологічні межі, подається аналіз джерельної бази, розповідається про наукову новизну дослідження, стан наукової розробки проблеми та подається власне структура роботи.

Перший розділ роботи присвячено створенню Чехословаччини, розвитку Чехословаччини у міжвоєнний та післявоєнний період, поразку «Празької весни», другий розділ присвячено «Оксамитовій революції» та краху комуністичної системи в Чехословаччині, а також створення Чехословацької Фдеративної Республіки, в третьому розділі йдеться про роз’єднання Чехословаччини і відносини між незалежними державами після цього процесу. У висновках підводяться підсумки роботи, зроблено спробу осмислити, проаналізувати і систематизувати причини, які призвели до роз’єднання Чехословаччини.

1.1. Створення об’єднаної держави у 1918 році

Чеські землі належали Австрійській частині Австро-Угорщини і були однією з найбільш розвинених, в тому числі в індустріальному плані, частин імперії. Словаччина належала Угорської короні і була в основному аграрної територією. Після початку I світової війни ключові чеські та словацькі національні партії оголосили про свою лояльності династії Габсбургів. Однак у зв'язку з кризою Австро-Угорщини та перспективою її розпаду з'явилася ідея рішення чеського і словацького національного питань поза межами Габсбурзької монархії. Все більш популярною ставала концепції утворення незалежної Чехословацької держави. У роки I світової війни відбулася консолідація національно-патріотичних сил в Чехії та Словаччини, а також в еміграції.

В умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни 1914-18 роках розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. У державно-правовій декларації чеських депутатів австрійського парламенту від 30,5.1917 року містився пункт про включення Словаччини до складу майбутньої держави чехів і словаків. Великий міжнародний резонанс мав словацький маніфест від 01.05.1918 про утворення спільної держави. 30.05.1918 року у м. Піттсбург (США) між чеськими і словацькими політичними організаціями в еміграції була укладена угода, що закладала основи майбутнього устрою Чехословацької держави, в якій словаки мали отримати автономію [20, 250]. 13.07.1918 року чеські політичні лідери, які діяли на батьківщині (К.Крамарж, А.Швегла, В.Клофач), утворили у Празі Національний чехословацький комітет. До його складу входили також чеські словакофіли, які утворили Словацьке відділення цього комітету. У жовтні 1918 між керівниками двох політичних центрів - празьким Національним комітетом і Тимчасовим чехословацьким урядом (утвореним 14 липня 1918 року у Парижі) - розпочалися переговори щодо практичної реалізації накреслених заходів.
17 жовтня 1918 року було проголошено маніфест імператора Карла про реорганізацію габсбургської монархії в союзну державу. Маніфест також передбачав створення національних рад. Цей крок Австро-Угорщини був зумовлений прагненням будь-якою ціною зберегти імперію, що доживала останні дні. Таким чином, празький Національний комітет перетворився в Національну раду, яка 28 жовтня 1918 року проголосила незалежність Чехословаччини [21, 184].

30 жовтня у м. Мартін Словацька Національна Рада внаслідок своєї політичної слабкості не змогла забезпечити перехід влади у свої руки і прийняла рішення про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного державного утворення. Після укладення 5 листопада компромісної угоди між двома центрами чеського національного руху Чехословацька республіка офіційно стала незалежною державою. 13 листопада Національний комітет затвердив тимчасову конституцію, а 14 листопада 1918 року Національні збори обрали першим президентом республіки Томаша Масарика. Уряд, склад якого був узгоджений ще 28 жовтня під час переговорів у Женеві представників двох керівних політичних центрів, очолив голова празького Національного комітету, лідер Національно-демократичної партії К.Крамарж. На основі статей Версальського (1919 р.), Сен-Жерменського (1919 р.) і Тріанонського договорів (1920 р.) визначилися кордони новоутвореної республіки. До складу її увійшли: Чехія, Моравія, частина Сілезії, Словаччина, Закарпатська Україна. Сен-Жерменський договір містив щодо українського Закарпаття спеціальний документ – «Генеральний статут Підкарпатської Русі». Територія Закарпатської України під назвою Підкарпатська Русь увійшла до Чехословацької республіки та мала отримати автономний статус (див. Підкарпатська Русь, Закарпаття). На території південній та східній Словаччині 16 червня 1919 року за активної допомоги Угорської Червоної Армії було здійснено спробу створення Словацької радянської республіки, за російським зразком, зі столицею в місті Пряшів, яку очолював чеський журналіст Антонін Яноушек, але, не маючи соціальної бази, ця республіка проіснувала недовго, до 7 липня 1919 року.

Чехословацька республіка охоплювала площу 140,4 тис. км" з населенням 13,6 млн чол. (чехи - 6,8 млн, словаки - 2 млн, німці - 3,1 млн, угорці - 0,7 млн, українці - 0,5 млн, ін. національності - 0,5 млн). Понад третину населення Чехословаччини складали національні меншини, становище яких було визначене Малим Сен-Жерменським договором. Чехословаччина успадкувала 3/4 промислового потенціалу імперії Габсбургів. До неї відійшло 75% текстильної, 76% вугільної, 93% скляної промисловості і 100% порцелянового виробництва Австро-Угорщини, таким чином ввійшовши 2 десятку найбільш економічно-розвинутих держав світу [20, 252].

Таким чином Чехословаччина була створена в результаті повалення Австро-Угорської імперії і прагнення братських народів, чехів і словаків, до національного самовизначення.

1.2. Чехословаччина у міжвоєнний і післявоєнний час

Перший уряд республіки було створено на основі всенародної коаліції чеських та словацьких партій. Уряд обіцяв провести «соціалізацію» промисловості, встановити 8-годинний робочий день, визнати право робітників на страйки, поширити соціальне страхування. У квітні 1919 р. в умовах піднесення селянського руху Національні збори прийняли закон про аграрну реформу, що встановлював максимум земельного володіння у 250 га землі або 150 га орної площі. Ця реформа була насамперед спрямована проти австрійського та угорського поміщицького землеволодіння й мала на меті зміцнити позиції національного капіталу. 20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Конституцію Чехословацької республіки, що декларувала основні демократичні свободи. Президент, якого обирали Національні збори терміном на 7 років, наділявся великими повноваженнями, разом з урядом він здійснював виконавчу владу. Законодавча влада належала законодавчим Національним зборам. Прийняттям Конституції завершилося створення Чехословацької республіки.

Формально всі нації користувались однаковими правами, але включення до Конституції положення про «єдину чехословацьку націю» означало, що не бралась до уваги національна самобутність словаків. Суперечності в різноманітних сферах життя між чехами і словаками, то явні, то приховані, мали місце протягом всього існування Чехословацької республіки й були вирішені на початку 90-х p. XX ст. створенням двох самостійних держав - Чехії та Словакії.

На міжнародній арені Чехословаччина орієнтувалася на Францію, а в 1920-1921 p. разом з Румунією та Югославією створила Малу Антанту, що виявилася важливою ланкою системи військово-політичних союзів під егідою Франції. У перші роки існування Чехословацької республіки одне з центральних місць у зовнішньополітичній діяльності її уряду займала українська проблема. Празький уряд намагався встановити тісні політичні та економічні зв'язки з українськими державами, зокрема відбувся обмін делегаціями з урядами Західно-Української Народної Республіки (1918) та Української Народної Республіки (1919). У 1921 року були налагоджені економічні контакти з радянською Україною. Значну увагу чехословацький уряд приділяв вирішенню проблеми біженців і української еміграції у Чехословаччині. Однак широкі можливості й перспективи чехословацько-українських відносин, закладені у перші міжвоєнні роки, не мали подальшого розвитку. Із утворенням СРСР українська проблема була зовсім згорнута у зовнішньополітичних концепціях і доктринах Чехословацької держави [20, 255].

У кінці лютого 1920 року Національні збори прийняли конституцію Чехословацької республіки. Вищим законодавчим органом держави ставали Національні збори, які обирали президента, офіційною державною мовою – так звана чехословацька мова. У районах, де проживало не менше 20% нечеського населення, у державних установах поряд з державною використовувалась мова даної національності. У національному питанні конституція виходила з тези про єдину чехословацьку націю, яка перекреслювала саму суть спільної держави чехів і словаків. Зафіксована конституцією теза про автономію українського Закарпаття у рамках Чехословацької держави так і не була реалізована і мала суто символічний характер. У країні діяли численні політичні партії, зокрема у парламентських виборах 1925 року брало участь 29, а у 1929 році - 19 партій. Велика кількість політичних партій і організацій призвела до виникнення урядових коаліцій (загальнонаціональна; чесько-словацько-німецька; панівна з участю національних чеських, словацьких, німецьких і угорських партій та ін.), ядром яких, як правило, були Аграрна, Національно-демократична і Народна партії. Правлячі кола створювали також неформальні осередки реального владного впливу, одним з найвпливовіших серед яких було пропрезидентське угруповання «Град». Поряд з «Градом» значну роль у державному житті країни у 1920-х роках відігравали політичні об'єднання «П'ятірка» і «Вісімка», які складалися з лідерів партій урядової коаліції і офіційно виступали як координатори парламентських партійних клубів. Економічні позиції Чехословацької республіки визначало те, що в її межах опинилося близько 70% всієї промисловості колишньої Австро-Угорської імперії. Завдяки цьому Чехословаччина у міжвоєнний час увійшла в першу десятку індустріально розвинених країн світу. У промисловості домінували великі монополістичні об'єднання («Шкода», «Батя», «Центрокооператив»). Основними фінансовими центрами були Живностенський і Аграрний банк. Хоча чеським промисловцям вдалося відтіснити іноземних конкурентів з провідних позицій у господарстві країни, останні продовжували відігравати значну роль в економіці. Промислове виробництво було зосереджене в основному в чеських землях, а в Словаччині та Підкарпатській Русі переважало сільськогосподарське виробництво [21, 147].

Протягом 1920-х років уряд провів аграрну реформу, яка хоч і обмежила, проте не ліквідувала великого землеволодіння. З початку 1930-х років спостерігався процес поляризації суспільних сил, характерною рисою якого була трансформація політичної системи. Національні демократи, зробивши ставку на створення під своєю егідою опозиційного політичного блоку, у 1934 році спільно з Національною лігою і Національним фронтом утворили Національне об'єднання. У свою чергу, лідери аграріїв також шукали можливості зміцнення своїх позицій і вели переговори з німецькими та словацькими партійними керівниками. Словацька народна партія почала висувати ідею відокремлення словацьких земель і створення незалежної Словацької держави.

У травні 1935 року відбулися парламентські вибори, внаслідок яких основні партії урядової коаліції зберегли свої позиції. Аграрії виявилися найсильнішими у правлячій коаліції, хоча і втратили абсолютну першість. У листопаді 1935 року, зважаючи на домінуюче становище своєї партії у коаліції, аграрії без попереднього узгодження з іншими партнерами замінили главу уряду. Новопризначеним прем'єром став лідер словацького відділення партії М.Годжа. У листопаді 1935 року подав у відставку з посади Президента республіки Т.Масарик. Цією ситуацією вирішили скористатися аграрії, щоб провести на посаду глави держави одного із своїх лідерів, або, у випадку невдачі, малопомітну політичну фігуру. Після тривалих міжпартійних дискусій єдиним претендентом на посаду президента виявився Е.Бенеш, міністр закордонних справ в усіх урядах Чехословацької республіки. У грудні 1935 Е.Бенеш, якого підтримала більшість впливових політичних партій, здобув перемогу під час президентських виборів [24б 97ъ.

Певне місце у внутрішній політиці чехословацького уряду займала українська проблема, зокрема його ставлення щодо етнічних українців Закарпаття (400 тис. чол.) і політичних емігрантів (20 тис. чол.). Чехословацький уряд підтримував насамперед демократичні течії в середовищі еміграції. З допомогою урядових і громадських кіл Чехословаччини та за ініціативою провідних діячів української еміграції в 1920-30-ті роки в республіці були створені й успішно діяли десятки українських наукових установ, навчальних закладів, організацій, об'єднань, зокрема Український вільний університет (перенесений з Відня у 1921,), Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова (з 1923), Українська господарська академія у Подебрадах (1922), Музей визвольної боротьби України (1925), Центральний союз українського студентства (1922), Український громадський комітет (1921-25), Український комітет у ЧСР, Чесько-український комітет допомоги українським і білоруським студентам. Прага у міжвоєнні роки стала одним із центрів українського громадського, культурного і наукового життя. Однак з кінця 1920 до початку 1930 років політика чехословацького уряду щодо української еміграції почала зазнавати істотних змін. Ряд українських організацій та установ втратив урядову підтримку, чимало з них було розпущено. Одна з головних причин цього - посилення самостійницьких течій в українському суспільному середовищі, насамперед на території Закарпаття, що розцінювалося урядовими чиновниками як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки. Проте до 1945 Чехословаччина продовжувала залишатися найактивнішим осередком української еміграції.

Після парламентських і президентських виборів 1935 загострилося національне питання в республіці. У березні 1938 уряд М.Годжі запропонував проект його вирішення. У липні 1938 проект був схвалений під назвою «Національні положення». Документ містив статті про рівноправність громадян без огляду на їхню національність у всіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. У галузі державного управління Чехословацька республіка поділялась на чотири землі з власними сеймами: Чехія, Моравія та Сілезія, Словаччина, Підкарпатська Русь. Сеймам надавалися законодавчі права в межах даної території. Таке вирішення питання не влаштовувало лідерів Судето-німецької партії на чолі з К.Генлейном, які виношували ідею включення Судетської області до складу Німеччини [24, 110]. У вересні 1938 вони влаштували збройний путч, який був швидко придушений. Однак уряди Англії та Франції в ультимативній формі запропонували Чехословаччині почати з Берліном переговори про передачу Німеччині прикордонних районів, де німці складали більше половини населення, обіцяючи взамін гарантію недоторканності нових кордонів Чехословацької республіки. Дії західних держав викликали у країні загальний політичний страйк, який призвів до зміни уряду. Однак новий уряд зайняв позицію очікування. У таких умовах 28-29 вересня 1938 року у Мюнхені відбулася конференція з участю глав держав Англії, Франції, Німеччини та Італії, на якій без участі чехословацького представника прийнято рішення про розчленування території Чехословацької республіки - Німеччині передавалися західні райони Чехії, Польщі - Тешинська область, а Угорщині - південні райони Словаччини і південна частина Підкарпатської Русі. Таким чином Чехословаччина втратила третину своєї території і населення, більше 40% промисловості, значну частину сировинних і паливних ресурсів, важливі комунікації та потужні оборонні споруди на кордонах.

Глибока політична криза, яка охопила країну, призвела до відставки президента. Е.Бенеш на знак протесту проти дій західних держав 5 жовтня 1938 року подав у відставку і покинув країну. У серед, листопада 1938 всі чеські політичні партії, крім комуністичної, оголосили про свій саморозпуск. Натомість було створено Партію національної єдності на чолі з лідером аграріїв Р.Бераном. На основі Соціал-демократичної партії створена Національна партія праці, яка перебувала у лояльній опозиції до правлячої Партії національної єдності. 30 листопада новим президентом Чехословаччини став Е.Гаха.

У Жиліні всі словацькі партії підписали угоду, за якою визнавали платформу Глінківської Словацької народної партії та поставили вимогу негайного надання Словаччині автономії. З такою ж вимогою виступили українські політичні партії. Центральна влада у Празі змушена була змиритися з фактичним створенням автономних урядів у Словаччині на чолі з Й.Тісо і в Закарпатті на чолі з А.Бродієм. 22.01.1938 року празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. У листопаді 1938 року Національні збори затвердили закон «Про автономію Словаччини і Підкарпатської Русі». Республіка стала офіційно називатися Чехословаччиною. 15 листопада парламент прийняв закон, згідно з яким уряд на два роки одержав законодавчі повноваження, а президент, за згодою уряду, - право змінювати конституцію. Декрети президента набирали сили закону.

На початку 1939 року словаки поставили перед центральним урядом ряд політичних вимог, що послужило приводом для розпуску 10 березня автономного словацького уряду і запровадження на території Словаччини воєнного стану. У відповідь на ці заходи Праги 14 березня за підтримки Німеччини був скликаний Словацький сейм, який проголосив самостійну і незалежну Словацьку державу. Новостворену державу незабаром визнало 33 країни світу. 15 березня 1939 Сейм Карпатської України проголосив повну державну самостійність Карпатської України на чолі з Президентом А.Волошиним. У цих умовах керівництво фашистської Німеччини вирішило остаточно покінчити із залишками державності Чехословаччини 15 березня 1939 гітлерівські війська зайняли територію Чехії і Моравії, і Чехословацька республіка остаточно припинила своє існування. Карпатську Україну окупували війська Угорщини. На окупованих чеських землях було утворено формально автономний «Протекторат Богемія і Моравія», який перебував у складі німецького рейху. Президентом «протекторату» став Е.Гаха, а головою уряду Р.Беран. Їх влада поширювалася лише на чеське населення, німці ж одержали німецьке громадянство підпорядковувалися особливим адміністративним органам. З утворенням «протекторату» його економіка повністю працювала на райх. Більшість великих і середніх підприємств були включені до німецьких монополістичних об'єднань, сотні тисяч чехів вивезені на примусові роботи до Німеччини та в захоплені нею країни. Маріонетковий словацький уряд, підписавши у 1939-40 роках з Німеччиною договори про воєнно-політичний союз (у листопаді 1940 приєднався до Антикомінтернівського пакту) і економічне співробітництво, втягнув Словаччину у війну на боці країн гітлерівського блоку [21, 149].

Жорстокий окупаційний режим, терор та репресії викликали наростання антифашистських настроїв. Під час розгортання загальнонаціональної боротьби проти окупантів сформувалися два політичних центри та викристалізувалися дві ідейні платформи визвольного руху. Одним з цих центрів був Лондон, де знаходився емігрантський чехословацький уряд Е.Бенеша, другим – Москва, де перебувало керівництво Компартії Чехословаччини, на чолі з К.Готвальдом. Важливою справою діяльності зарубіжних центрів чехословацького руху Опору стало створення військових частин на території Франції, Англії та СРСР. Московські переговори 1943 між керівництвом Компартії Ч. і президентом Е.Бенешом сприяли істотному зближенню позицій двох основних центрів чехословацького руху Опору, формування широкого антифашистського національного фронту. Проте масові арешти підпільників-антифашистів у чеських землях влітку 1944 зірвали спробу організаційного об'єднання патріотичних сил в еміграції та на батьківщині. У кін. серпня-жовтні 1944 словацькі антифашисти під керівництвом Словацької національної ради підняли повстання проти окупаційного режиму і незабаром визволили більшу половину території Словаччини. Однак у другій половині жовтня гітлерівці, стягнувши значні сили, заволоділи основними опорними пунктами повстання.

Наприкінці березня 1945 року у Москві відбулися переговори між представниками трьох основних політичних сил чеського і словацького руху Опору: президента, уряду в еміграції, Словацької національної ради (вищий керівний орган словацького руху опору) і чехословацької Компартії. Підчас переговорів було досягнуто політичного компромісу і організаційно оформився Національний фронт чехів і словаків. До його складу увійшли представники чехословацьких політичних партій - національно-соціалістичної, соціал-демократичної, народної і комуністичної. На цій зустрічі досягнуто угоди про створення уряду Національного фронту. Склад нового уряду на чолі з З.Фірлінгером та його програму оголошено 4 квітня 1945 у м. Кошице; одночасно пішов у відставку емігрантський уряд у Лондоні.

Звільнення чеських земель від гітлерівських військ відбувалося у взаємодії частин Червоної армії та чехословацьких збройних формувань, утворених на території СРСР. Одночасно із західного напрямку просувалися англо-американські війська. На поч. травня розпочались збройні виступи проти окупантів у ряді чеських міст, а 5 травня вибухнуло повстання у Празі. Чеська національна рада, утворена з ініціативи Компартії Чехословаччини, об'єднала основні сили внутрішнього руху Опору і проголосила про перехід усієї влади на чеській території до уряду Національного фронту, представником якого вона себе вважала. Проте повстанці не розрахували свої сили, і німецьким військам вдалося оволодіти значною частиною міста. На допомогу повстанцям прийшли радянські війська, що і забезпечило звільнення Праги від гітлерівців 9 травня 1945 року.

Розроблена урядом Національного фронту програма відображала нове співвідношення політичних сил у країні, передбачала проведення глибоких демократичних перетворень. У національно-політичному плані в програмі відзначалося, що Чехословацька республіка є державою двох рівноправних народів - чехів і словаків. Згодом питання державотворення були предметом тривалих переговорів між чехословацьким урядом, представниками чеських політичних кіл та Словацькою національною радою - вищим органом словацького народу. Наслідком цих переговорів стало укладення трьох Празьких угод, які мали значення тимчасової конституції Чехословаччини 29 червня 1945 між Чехословаччиною і Радянським Союзом було підписано договір, за яким Закарпатська Україна возз'єднувалась за побажанням населення зі своєю споконвічною батьківщиною - Україною і включалася до складу Української РСР.

Дата добавления: 2015-07-13