Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

РОЗДІЛ 1. Становлення Чехословацької Республіки 3 страница




З цього моменту долю Празької Весни було вирішено. Сотні тисяч радянських солдат контролювали всі стратегічні пункти Чехословаччини. У Дубчека залишалося мало шансів, щоб врятувати експеримент з демократизацією. З притаманною йому пихою Брежнєв звинуватив чехословацьке керівництво у зраді принципам інтернаціонального соціалізму. У Празі відбувся підпільний 14-ий з’їзд Комуністичної партії Чехословаччини, на якому було гнівно засуджено радянську інтервенцію; учасники з’їзду закликали негайно звільнити заарештованих керівників країни.

Психологічно подавлені, не маючи виходу з цієї жахливої ситуації, що склалася внаслідок збройного вторгнення в країну, Дубчек і його соратники (за винятком члена Президії та голови Народного фронту д-ра Франтішека Крігеля) врешті решт здалися на вимоги радянського керівництва. 23 серпня президент Чехословаччини Л. Свобода прибувши до Москви змушений був підписати «Програму виходу з кризової ситуації» – документ, який було нав’язано чехословацькому керівництву, яке перебувало у безвихідному становищі [31, 38]. Цей Московський протокол являв собою зразок диктату з позиції сили. Він став юридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи Чехословаччини. Підписаний чехословацькими заручниками Кремля ультиматум передбачав відміну результатів XIV Височанського з’їзду, який відбувся після арешту чехословацьких реформаторів, так звану «нормалізацію» ситуації в країні, зняття з посад голови Національного Фронту Ф. Кригеля, міністра закордонних справ І. Гаека, міністра внутрішніх справ Й. Павла [32].

Переговори в Москві у принизливому тоні вів Л. Брежнєв, і як потім згадував Дубчек, найбільше його здивувало те, що той звертався до Дубчека на «ти» [30, 497]. Радянський керівник при кожній нагоді намагався принизити Дубчека, даючи при цьому зрозуміти, що Кремль надалі не допустить пошуків соціалізму з людським обличчям. І хоча Брежнєв добре усвідомлював, яке невдоволення викликала інтервенція серед демократичних партій у всьому світі, він не приховував неприязні до тих, хто намагався критикувати рішення радянського керівництва.

Восени 1968 року в Москві було підписано нову угоду про «тимчасове» перебування радянських військ в Чехословаччин. А у грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині [21, 497]. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Окупацію Чехословаччини військами ОВД, що було грубим порушенням її суверенітету, засудили багато країн світу. По-перше, наголосимо, що із засудженням дій військ ОВД щодо Чехословаччини різко виступили такі соціалістичні країни, як Китай, Румунія, Югославія, Албанія (звісно, в силу своїх мотивів). Засудили цей акт великі країни Західної Європи і Америки, провідні країни третього світу. На захист Чехословаччини стала ООН. Обурення охопило практично всі країни світу [22, 14].

Що стосується Дубчека, то він поводився як людина, яка не розуміла, що відбувається, не розуміла масштабів катастрофі, все ще сподіваючись повернутися до Праги, аби зберегти досягнуте. Але для нього не залишилося місця в політичному житті Чехословаччини: наштовхнувшись на опір прорадянської фракції в Президії, Дубчек втратив підтримку з боку інтелігенції і студентського руху. Як пізніше згадував Дубчек, будь-яка військова акція на той час була для Чехословаччини неможливою, бо військові сили країни були сконцентровані на західних кордонах, щоб відбити можливу атаку з території західної Німеччини. Наказ до опору спровокував би місцеві сутички, які б призвели лиш до того, що окупанти підтвердили б свої звинувачення в організованій контрреволюції [30].

Переломним моментом «нормалізації» стала зміна партійного керівництва країни. 17 квітня 1969 р. ЦК КПЧ на своєму засіданні звільнив з посади першого секретаря ЦК КПЧ О.Дубчека. Президія ЦК КПЧ обрала на цю посаду Г.Гусака - одного з ініціаторів «нормалізації».

29-30 травня 1969 р. вже оновлений склад ЦК КПЧ на засіданні в Празі схвалив основні положення «нормалізації», які зводилися до такого:
1. повний контроль «нормалізаторів» над КПЧ;

2. відновлення керівної ролі КПЧ у державі і суспільстві;
3. припинення економічних реформ й віднов­лення директивного бюрократичного методу управління економікою з одного політичного центру;
4. відновлення сильних державних органів як владного інструменту КПЧ;
5. забезпечення підлеглості Чехословаччини Радянському Союзу і залишення ЧССР у складі Організації Варшавського Договору.
Ці положення були в наступні роки впроваджені в життя. Зокрема, з рядів КПЧ за демократичні погляди та активну участь у проведенні політики “празької весни” було відраховано понад 300 тисяч чоловік [33].

Гусак, який змінив Дубчека на посту керівника партії, віддано виконував всі настанови Москви. Він розпочав широкомасштабну чистку: в результаті з рядів партії було виключено понад півмільйона членів, в тому числі Дубчека, Смрковського, Крігеля та Млинаржа. Поряд з «нормалізацією» економічного і соціального життя, що вела до відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління, йшла політична розправа над прихильниками «Празької Весни». Лише з рядів КПЧ було виключено близько півмільйона чоловік, які разом з позбавленням партквитка позбавлялися і роботи, соціального захисту. Негласна чистка охоплювала всі колективи. Одних понижували в посадах, інших звільняли з роботи, оскільки виявляли їм недовіру. Інженери, досвідчені майстри, вчені, лікарі, журналісти, письменники, актори ставати кочегарами, вантажниками, прибиральниками, мийниками вікон, низького рангу конторськими працівниками.

Хоча і не така кривава як революція в Угорщині, збройна інтервенція в Чехословаччині мала надзвичайно згубні наслідки. Тисячі кращих представників інтелігенції вирішили шукати притулку за кордоном, а ті, що залишилися в країні відчули на собі наслідки «нормалізації», яку проводив Гусак. Реформи були припинені, але ідею реформування, мрію про заміну тоталітарного режиму демократичним придушити не вдалося. Вона жила, розвивалася і була однією з важливих передумов суспільного повороту кінця 80-х років. У січні 1969 року на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себестудент Ян Палах, і це самоспалення, відіграло важливу роль у подальшій історії Чехословаччини, і зокрема у процесі повалення комуністичного режиму. Важливим, але доволі невідомим є факт демонстрації на захист Чехословаччини на Червоній Площі у Москві. 25 серпня 1968 року сім осіб вийшли на Червону Площу і розгорнули транспаранти» «Нехай живе вільна і незалежна Чехословаччина», «Ганьба окупантам», «Руки геть від ЧРСР», «За нашу і вашу свободу». Всі учасники демонстрації постали перед судом за звинуваченням у «групових діях, які грубо порушують громадський порядок». Насправді ж важливість цієї демонстрації важко переоцінити [32].

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про­котилася по західному світові, знову зменшилася чи­сельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехосло­ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

Радянська інтервенція закінчилась грубим придушенням спроби повернути Чехословаччину у європейський культурний і політичний простір. Військова акція Варшавського Пакту загальмувала, а згодом і припинила процес реформування комуністичного режиму та спробу створення соціалізму з «людським обличчям» у Чехословаччині.

Вже після 1989 року, відповідаючи на багато чисельні звинувачення, Дубчек казав: «У пошуках компромісу я керувався наміром запобігти кровопролиттю. Набагато простіше приймати рішення стосовно власного життя. Важче – стосовно життя інших людей. Сьогодні я більш ніж упевнений, що ми могли виграти тільки морально. Збройний опір, про який тепер стільки говорять був би самогубством. У московському протоколі важливо те, чого там немає. У ньому немає і не знайшлось виправдання воєнній інтервенції, і ми не відмовилися від нашої програми дії» [32].

Після окупації радянська машина лізла із шкіри, аби довести право учасників Варшавського Пакту втручатися, якщо Кремль бачить, що «соціалістичні завоювання» в небезпеці. Газета «Правда» за 26 вересня 1968 року надрукувала статтю за підписом Сергія Ковальова, експерта з міжнародних питань, в якій було детально викладено принципи обмеженого суверенітету. На думку Ковальова, «послаблення будь-якої з ланок у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, які не можуть бути байдужими до цього. Кожна комуністична партія повинна бути відповідальною не тільки перед своїм народом, але в перед всіма соціалістичними країнами, перед комуністичним рухом взагалі». Згідно з офіційною позицією і заявою Радянського Союзу війська Варшавського Пакту “ не втручалися у внутрішні справи країни, вони захищали принципи самовизначення народу Чехословаччини, не словами, а ділом, боролись за його невід’ємне право самому вирішувати свою долю без залякувань контрреволюціонерів, без демагогії ревізіоністів і націоналістів» [34, 21-25]. Для чехів і словаків демагогічна мова окупантів була рівнозначна суцільній регресії і відродженню неосталінської поліцейської держави. Спливли роки, перш ніж вони оговталися від шоку окупації і почали будувати громадянське суспільство несумісне з офіційними інституціями і цінностями
Після окупації Чехословаччини Радянським Союзом і жорстокого придушення реформістського руху в цій країні відносини між країнами – учасницями Варшавського Пакту регулювалися відповідно до принципів обмеженого суверенітету, визначеного Москвою36. У листопаді 1968 року Брежнєв висловив у Варшаві промову, у якій повторив основні засади цієї доктрини. Найменший відхід від цього ортодоксального визначення вважався зрадою принципів соціалістичного інтернаціоналізму, причому, Радянський Союз залишив за собою право коригувати ці постулати – якщо треба, то і силою зброї. Так звана нормалізація у Чехословаччині стала уроком для всіх, хто хотів повторити експеримент Дубчека. Слідом за придушенням Празької Весни Москва почала масштабну кампанію, спрямовану на придушення реформістських тенденцій як у самому Радянському Союзі, так і у країнах соціалістичного табору. Загальна хвороба вразила всі країни соціалістичного блоку. Знову розпочалася критика відхилень, а політичний і економічний застій – який нерідко пов’язують з брежнєвським періодом, - став характерною рисою неосталінської політичної культури.

Попри повернення до застою чимало критично-налаштованих інтелігентів винесли важливий урок з Празької Весни: була втрачена ідеалістична віра, яку плекали її ініціатори, в те, що комунізм можна реформувати зсередини. У своїй наївній вірі, що Кремль ігноруватиме альтернативну модель комунізму, яка базується на не на поклонінні владі, а на культі особистості, чехословацькі реформатори відкрили для себе реальні допустимі межі такого підходу. Як справжні комуністи, вони вважали, що радянські лідери були зацікавлені у збереженні обличчя соціалізму. Вони забули, що Брежнєв і його прибічники були звичайними пристосуванцями, чия кар’єра трималась на чистках і для яких права і свободи людини звучали як прокляття. Розуміння того, що Празька Весна являла собою реформістський рух, ініційований партією і здійснюваний під її контролем, основним завданням якого було оновлення, а не ліквідація комунізму, - дає пояснення, чому у багатьох чеських і словацьких комуністів виникли підозри щодо щирості демократичних переконань, раптово перелицьованих апаратників на кшталт Дубчека і його соратників.

Пізніше Вацлав Гавел так пояснював обережне ставлення до реформ, які проводили комуністи на чолі з Дубчеком: «Всі ці сумніви і вагання спричинило нерозуміння того, як ці люди (реформатори – автор) могли раптом заручитися підтримкою і солідарністю, яких вони ніколи не мали, бо єдина їх підтримка йшла згори. З іншого боку реформатори боялися стихійного виявлення волі народу. Час від часу вони не знали що робити, оскільки ставилися вимоги, які часом лякали і були незрозумілі, якщо врахувати наскільки вони виходили за рамки «можливого» і «дозволеного». Проте, не слід забувати, що всі ці люди були нормальними партійними бюрократами з правильною псевдо освітою, яку вони отримали в партії, з правильними ілюзіями, звичками, упередженнями, правильним життєвим розкладом, правильним соціальним минулим і стандартною вузькістю світогляду. Єдиною різницею було те, що у них було трохи більше вільнодумства і трохи більше порядності, ніж у тих, чиї місця вони зайняли» [35, 95].

Це справді був парадокс комуністичних реформ. Ті, хто розпочав кампанію, щоб змінити статус-кво, самі були продуктом, породження обставин, що склалися. Їхнє невдоволення абсурдністю і несправедливістю сталінської системи аж ніяк не суперечило марксистському ідеалу «кращого суспільства»; це скоріше була спроба виправити, на їх погляд, спотворену гуманну і правильну систему. Вони були слухняними дітьми цієї системи, і їхній спротив попередній владі не зачіпав моральних і теоретичних устоїв соціалізму по-радянськи. Справа у тому, що у всіх країнах радянського блоку люди глибоко ненавиділи існуючу владу. На відміну від Дубчека і його ідеалістично налаштованих соратників кремлівські махінатори краще знали ситуацію: вони розуміли, що найменша поступка соціальним низам зрештою призведе до ще більших вимог, а ті в свою чергу змусять реформаторів йти на нові поступки. Брежнєв мав рацію – ревізія концепції соціалізму, позбавлення її сталінського забарвлення неодмінно закінчується повним крахом існуючої системи.

Збереження існуючих інститутів і владних відносин базувалось на незаперечності офіційної догми. Будь-яке послаблення претензій комуністичної партії на її непогрішність, навіть якщо ця претензія була вимушеним повторенням ритуалу, зразу ж викличе побічні катастрофічні дії. Щоб система працювала справно, правлячий клас – номенклатура не повинна бути об’єктом обговорення. Простих людей вважали за підлеглих, а не за громадян наділених правами. Влада повинна тримати їх у стані політичного страху і непевності, аби запобігти масовим проявам протесту і громадянської непокори. Тому в обов’язок таємної поліції входило підтримувати диктаторський контроль, аби уникнути будь-яких форм дисидентства як у самій правлячій партії, так і в суспільстві в цілому. Брєжнєвський режим, безперечно, послабив жорстокі методи сталінського терору, однак продовжуючи спиратися на ті самі інститути та методи, що давали можливість не допустити, аби невдоволення переросло у політичні рухи.

«Празька весна», незважаючи на її поразку, стала проявом небажання чеського і словацького народів йти по соціалістичному шляху, і проявом демократичних настроїв політичних еліт цих держав, ставши однією із причин розпаду соціалістичної Чехословаччини і однією із передумов розпаду спільної держави.

 

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-07-13; Просмотров: 426; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.019 сек.