Мовна норма. Типи норм

Модуль № 1.

Базова

Методичне забезпечення

Методи навчання

Теми лабораторних занять

№ з/п	Назва теми	Кількість Годин
	Модуль 1.
1.
2.
3.
	Разом за модуль 1.
	Модуль 2.
1.
2.
	Разом за модуль 2.
	Модуль 3.
1.
2.
3.
	Разом за модуль 3.

8. Самостійна робота

№ з/п	Назва теми	Кількість Годин
	Модуль 1.
1.	Соціолінгвістичні та психологічні аспекти культури мови.
2.	Українська мова: історія і сучасність.
3.	Висловлювання і текст.
	Культура писемного сприймання.
	Разом за модулем 1
	Модуль 2.
1.	Зовнішня культура оратора.
2.	Характеристика засобів інтонаційної виразності мовлення.
	Разом за модулем 2
	Модуль 3.
1.	Компоненти техніки мовлення
	Разом за модулем 3

9. Індивідуальне навчально-дослідне завдання

Соціолінгвістичні та психологічні аспекти культури мови (стаття на наукову студентську конференцію).

1) Наочні (спотерження, ілюстрація, демонстрація,ТЗН);

2) Словесні (розповідь, опис, пояснення, доповнення, бесіда, диспут, дискусія, лекція)

3) Практичні (вправи, практичні роботи, лабораторні роботи, робота з книгою);

4) Метод драматизації

11. Методи контролю:

Попередній, поточний, періодичний, тематичний, підсумковий

12. Розподіл балів, які отримують студенти

для заліку

Поточне тестування та самостійна робота	Сума
Змістовий модуль №1	Змістовий модуль № 2	Змістовий модуль № 3
Т1	Т2	Т3
60/40	60/40	60/40

Шкала оцінювання: національна та ECTS

Сума балів за всі види навчальної діяльності	ОцінкаECTS	Оцінка за національною шкалою
для екзамену, курсового проекту (роботи), практики	для заліку
90 – 100	А	відмінно	зараховано
82-89	В	добре
74-81	С
64-73	D	задовільно
60-63	Е
35-59	FX	незадовільно з можливістю повторного складання	не зараховано з можливістю повторного складання
0-34	F	незадовільно з обов’язковим повторним вивченням дисципліни	не зараховано з обов’язковим повторним вивченням дисципліни

1.Інтерактивний комплекс з дисципліни

14. Рекомендована література

17. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. -Львів: Світ, 1990. - 232 с.

18. Головин Б.Н. Основьі культури речи. - М., 1988.

19. Грехнев В.С. Культура педагогического общения. - М.,1990.

20. Иванова С. Ф. Речевой слух и культура речи. - М.,1970.

21. Капська А.И. Виразне читання. Практичні і лабораторні заняття: - К., 1990.

22. Капська А.Й. Педагогіка живого слова. - К.: 13МН,-140с.

23. Кочан І.М., Токарська А.С. Культура рідної мови: Збірник вправ і завдань. -Львів: Світ, 1996.-232 с.

24. Культура української мови: Довідник /СЯ.Єрмоленко, Н.Я.Дзюбишина-Мельник, К.В.Ленець та ін.; /За ред. В.М.Русанівського. -К.:Либідь, 1990.-304с

25. Мурашов А.А. Культура речи учителя.- М.- Воронеж,2002.-423с.

26. Олійник Г.А. Виразне читання: Основи теорії: Навч. Посібник. - К.: Виша школа.,1995.- 205с.

27. Олійник О. Світ українського слова. - К., 1994.

28. Основи педмайстерності / За ред. І.А.Зязюна. - К., 1996.

29. Пазяк О.М., Кисіль Г.Г. Українська мова І культура мовлення. - К., 1995.

30. Педагогічна майстерність: Підручник (ІА.Зязюн, Л.В.Крамущенко, Кривонос та ін.); За ред. І.А.Зязюна. - К.: Вища школа, 1997. - 349 с.

31. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика: Пробний підруч. для гімназій гуманіт. профілю. - К.: Вежа, 1994. - 240 с.

32. Український правопис. - 4-те вид. - К.: Наук, думка, 1993.-240 с.

Допоміжна:

1. Абрамян В.Ц. Театральна педагогіка. - К., 1996.

2. Антисуржик / За ред. О.Сербенської. - Львів, 1994.

3. Антоненко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо. - К.: Либідь, 1991. -256с.

4. Бабич Н.Д. Навчи мене, вчителю, розмовляти. - К., 1992

5. Батракова С.Н. Основи профессионально-педагогического общения. -Ярославль, 1986.

6. Безменова Н.А. Очерки по теории и истории риторики. -М.,1991.

7. Выготский Л.С. Педагогическая психология. - М., 1991

8. Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. - М., 1987.

9. Кан-Калик В.А. Педагогическое творчество. - М., 1990.

10. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. - К., 1987.

11. Коваль А.П. Слово про слово. - К., 1986.

12. Кондратенко Л.О. Весела грамота.- К., 1995.

13. Крутій К. Л. Вчимося мови та розмови. - 3., 1999.

14. Культура, общение, текст / Под ред. Е.Ф. Тарасова. - М.,1989.

15. Кундзіч О.Л. Слово і образ. - К., 1966.

16. Куракин К. Основи техники речи в трудах К. С. Станиславского. - М., 1959.

17. Курбатов В. И. Культура речевого общения. — Ростов-на-Дону, 1992.

18. Ладыженская Т.А. Живое слово: Устная речь как средство и предмет обучения. - М., 1986.

19. Леонтьев А.А. Основи теории речевой деятельности. - М.,1974.

20. Мацько Л.І., Мацько О. М. Риторика. - К.,2003.

21. Мороз О., Омеляненко В. Перші кроки до майстерності. -К., 1992.

22. Палажченко Є.Ф. Гігісна голосового апарату педагога //Рад. школа. -1986. -Ю.-С.82-83.

23. Паламар Л.М., Бех О.О. Практичний курс української мови. -К., 1993.

24. Поварова И.А. Практикум для заикающихся. - С - Пб., 1999.

25. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. - К.: Либідь,1993. -248 с.

26. Потебня А.А. Мысль и язык. - К., 1993.

27. Сагач Г.М. Золотослів. - К., 1993.

28. Синиця Ш. Педагогічний такт і майстерність учителя. -К., 1981.

29. Сопер Поль. Основи искусства речи. - М„ 1992.

30. Струганець Любов. Теоретичні основи культури мови. -Тернопіль, 1997.- 96 с.

31. Сухомлинський В.О. Рідне слово// Вибр.тв.: В 5 т. - К.,1977.- Т.З.

32. Сухомлинський В.О. Слово про слово //. - Вибр.тв Т.5

33. Томан Іржі. Мистецтво говорити. - К., 1989.

Чернокозов И.И. Профессиональная зтика учителя. -К.,1988

15. Інформаційні ресурси

Зміст лекційних модулів

Лекція № 1.

Культура мовлення як складова частина загальної культури людини та професійна необхідність вчителя (6 годин).

План.

1. Культура мовлення як педагогічна необхідність.

2. Мова і мовлення. Мова і мислення. Функції мови. Мовлен­нєве спілкування.

3. Поняття "культура мовлення".

4. Стилі мови.

5. Мовна норма. Типи норм.

6. Культура мовлення і мовленнєві помилки.

7. Комунікативні якості культури мовлення та їх зв'язок із стилями мови.

8. Зв'язок культури мовлення з іншими дисциплінами.

Література

1. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. -Львів: Світ, 1990. - 232 с.

2. Головин Б.Н. Основьі культури речи. - М., 1988.

3. Грехнев В.С. Культура педагогического общения. - М.,1990.

4. Иванова С. Ф. Речевой слух и культура речи. - М.,1970.

5. Капська А.И. Виразне читання. Практичні і лабораторні заняття: - К., 1990.

6. Капська А.Й. Педагогіка живого слова. - К.: 13МН,-140с.

7. Кочан І.М., Токарська А.С. Культура рідної мови: Збірник вправ і завдань. -Львів: Світ, 1996.-232 с.

8. Культура української мови: Довідник /СЯ.Єрмоленко, Н.Я.Дзюбишина-Мельник, К.В.Ленець та ін.; /За ред. В.М.Русанівського. -К.:Либідь, 1990.-304с

9. Мурашов А.А. Культура речи учителя.- М.- Воронеж,2002.-423с.

10.Олійник Г.А. Виразне читання: Основи теорії: Навч. Посібник. - К.: Виша школа.,1995.- 205с.

11.Олійник О. Світ українського слова. - К., 1994.

12.Основи педмайстерності / За ред. І.А.Зязюна. - К., 1996.

13.Пазяк О.М., Кисіль Г.Г. Українська мова І культура мовлення. - К., 1995.

14.Педагогічна майстерність: Підручник (ІА.Зязюн, Л.В.Крамущенко, Кривонос та ін.); За ред. І.А.Зязюна. - К.: Вища школа, 1997. - 349 с.

15.Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика: Пробний підруч. для гімназій гуманіт. профілю. - К.: Вежа, 1994. - 240 с.

16.Український правопис. - 4-те вид. - К.: Наук, думка, 1993.-240 с.

1. Культура мовлення як педагогічна необхідність

Культура мовлення визначається різними авторами по-різному, оскільки у неї багато первісних і суміжних наукових дисциплін. Передусім культура мовлення звертається до системи мови, а також до взаємовідношень "мова - людина", до їх нормальної побудови.

Над питаннями культури мовлення і риторики працювали такі українські вчені (педагоги, лінгвісти та методисти), як Н.Д. Бабич, М.А. Жовтобрюх, М.І. Вашуленко, О.М. Бєляєв, Д.І. Ганич, СЯ. Єрмоленко, А.Й. Капська, А.П. Коваль, Л.І. Мацько, Г.А. Олій» ник, М.І. Пентилюк, М.М. Пилинський, І.О. Синиця, Є.Д. Чак, С.В. Шевчук та ін. Серед російських науковців можна назвати Б.Н.Головіна, В.Г. Костомарова, О.О. Мурашова, С.П. Обронсько-го, Л.І. Скворцова, В.І. Чернишова, Л.В. Щербу та ін.

Культура мовлення як складова загальної культури особистості є важливою ознакою інтелігентної людини. Для вчителя, як і для журналіста радіо і телебачення, диктора, актора - це ще й професійна якість, формування якої починається задовго до вступу в університет і триває впродовж усього періоду навчання в ньому. Корисним щодо цього може бути інтегрований курс "Культура і техніка мовлення", мета якого сформувати навички і вміння практичного застосування фонаційного дихання, артикуляції, дикції, норм наголошення, вимови, слововживання.

Культура мовлення вчителя не окрема дисципліна, проте вона враховує дані багатьох наук, конкретизуючись на оптимальності комунікативного процесу для мети і завдань викладання-навчання (В.В. Краєвський). Культура мовлення — це своєрідна геральдика мовленнєвої особистості кожної людини: герб вже не стане гербом, якщо хоч найменша його частинка зміниться. Так само і мова — найважливіша категорія національного менталітету - перестане бути мовою нації в людині, якщо вона мимовільно змінить наголос, звуки, невірно буде вживати слова. Мова більш, ніж будь-що інше, визначає загальне здоров'я нації. І на першому фланзі захисту і збереження рідної мови повинен бути вчитель. Чим більш принциповим і наполегливим він буде при дотриманні літературної мови, тим більше в нас є надії на спасіння нації через збереження і розвиток української літературної мови.

Культура мовлення вчителя-логопеда - це дисципліна, не тільки професійно, а й етично орієнтована: вчителю аморально припускати помилки у власному мовленні, він мовленнєва особистість і комунікативний лідер. Він є взірцем для наслідування дітей, мовленнєвим прикладом для дорослих-батьків. І якщо культура мовлення - принципова характеристика загальної культури людини, то культура мовлення вчителя-логопеда - це характеристика загальної культури, стану і соціальних перспектив нації і соціалізації дитини з вадами мовлення. Це безпосередньо філологічне обґрунтування педагогічної риторики як науки про оптимальне, педагогічно доцільне та впливове висловлювання і спілкування. Учень та його батьки повинні відчувати безумовну перевагу педагога, його ерудицію і професіоналізм, проте лідеру не вибачають помилок. Педагогічну чи методичну помилку учасники педагогічного процесу можуть і не помітити, проте мовленнєві помилки вчителів, а особливо логопедів, є предметом чисельних анекдотів та висловлювань навіть у кінофільмах. Враховуючи це, вчителю слід зберігати у мовленні такі якості, як чистота, граматична і фонетична правильність, точність, логічність, послідовність

1.2. Мова і мовлення. Мова і мислення. Функції мови. Мовленнєве спілкування

Як відомо, основою людського суспільства є мова. Мова - це особлива система знаків із закодованими у ній результатами пізнання людиною дійсності (система правил), система специфічних національних особливостей, характеристик. Мова є головним засобом спілкування людей, одним з компонентів духовної культури суспільства, продуктом соціального розвитку. Мова абстрактна, потенціальна, відтворювана. Вона нерозривно пов'язана з мисленням і служить не тільки засобом вираження думок, а й знаряддям думки, засобом формування й оформлення думки.

Мова виконує багато функцій:

1. Мова служить для спілкування між членами суспільства.
Функцію цю називають комунікативною (від лат, соїшппі-

саііо-спілкування).

2. Мова дає нам змогу повідомляти щось - це інформативна

функція.

3.За допомогою мови людина формує й організує свої знання про навколишній світ і про себе саму. Це - пізнавальна, або гносеологічна функція.

4.Завдяки експресивній (від лат, ехргевзіо - вираження) функції мовець виражає своє ставлення до повідомлюваного, проявляє свою індивідуальність.

5.Вплив мови на слухача - це імпресивна (від лат.ітргеззіо - враження) функція.

6.Функція формування і висловлення думки.

7. Регулятивна функція виконує роль плану поведінки, вчинків тощо.

Розрізняють ще магічну, культуроносну, естетичну, репрезентативну, ідентифікаційну та інші функції мови.

Мова існує у формі конкретних мов (національних, штучних та ін.). Кожна національна мова може мати свої форми вияву. Так, українська національна мова виявляється в таких формах: літературна мова, територіальні та соціальні діалекти, мова фольклору, просторіччя.

Фахівцю-педагогу важливо усвідомлювати різницю між поняттями "мова" і "мовлення". У такій опозиції мова - це специфічно людський, найважливіший засіб спілкування між членами певної групи, а мовлення — практичне користування мовою з різнимикомунікативними, виражальними і пізнавальними цілями. Мова - історично усталена система звуків, звукосполучень, значень і т. ін., а мовлення - діяльність за допомогою мови, мова в дії, мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, читання, мовчазна розмова з самим собою, обдумування). Відмінність між мовою і мовлен­ням по суті така ж, як між засобами діяльності й самою діяльністю.

Мова - особливий засіб спілкування, так само, як мовлення - особлива психічна діяльність. Мовлення також слугує спілкуванню. По суті, мовне спілкування відбувається саме в мовленні.

Мова - не тільки знаряддя спілкування, а й знаряддя мислення. Мовна діяльність - водночас і мисленнєва діяльність. Мовлення і мислення взаємопов'язані. Мислення здійснюється на мовній основі, а мовлення в нормі завжди осмислене. Як вказував І.О. Синиця: "Особлива роль мовлення в навчанні випливає, крім усього іншого, з його нерозривного зв'язку з мисленням. Зв'язок цей двосторонній. Теза "яке в людини мислення, таке й мовлення" багато в чому правомірною буде і у формулюванні: "яке у людини мовлення - таке й мислення".

Мова є засобом вираження думок і розуміння власної думки. За допомогою мови людина усвідомлює і розуміє свої думки.

Спілкування людей за допомогою мови відіграє величезну роль у розвитку суспільства, у пізнанні дійсності. Мова дає можливість об'єднувати пізнавальні зусилля окремих людей, народів, всього людства в єдине ціле.

Мовленнєве спілкування - це така активність людей при їх взаємодії, під час якої вони, впливаючи один на одного за допомогою мови та інших знаків, здійснюють обмін інформацією й організовують свою спільну діяльність. Крім мови, під час мовленнєвого спілкування застосовують також невербальні засоби - міміку і жести. Спілкування здійснюється у комунікативних актах.

Комунікативний мовленнєвий акт може здійснюватися усно чи за допомогою письма, але він обов'язково передбачає існування двох учасників: відправника інформації (адресанта) і одержувача (адресата). Головною формою комунікативного акту є діалог, в якому обидва учасники спілкування по черзі перебувають у ролях відправника й одержувача. Саме в діалозі розкривається суть процесу обміну інформацією.

Іншими формами комунікативного акту є, групова розмова (полілог), в якій відправник повідомляє інформацію кільком співрозмовникам і кожен з них може перетворитися з одержувача на відправ­ника, а також монолог, при якому одержувач не присутній у момент відправлення інформації або ототожнюється з відправником.

У комунікативному аспекті одиницею мовлення є висловлювання. Межі кожного висловлювання визначає зміна мовців. Кожне висловлювання завершується передачею слова іншому.

1.3. Поняття "культура мовлення"

Сучасна лінгводидактика чітко розрізняє поняття "культура мови" і "культура мовлення". Якщо йдеться про наукову дисципліну, завданням якої є вдосконалення літературної мови як засобу культури, про зіставлення жанрів і форм висловлювань, про мовне життя суспільства і тенденцію розвитку, тобто про те, що у поширених дефініціях називають об'єктивно-історичним аспектом, — тоді є підстави вживати термін "культура мови".

Культура мови - показник її унормованості, що визначається загальноприйнятими нормами — орфоепічними, лексичними, сло­вотворчими граматичними, правописними та стилістичними.

О.М.Біляєв вважає, що поняття "культура мови" і "культура мовлення" співвідносяться між собою так само, як мова і мовлення, тобто як загальне і конкретне.

Визначень лінгвістичного (стилістичного) поняття "культура мовлення" декілька. Ось одне з них:

Культура мовлення включає в себе, по-перше, безумовне додержання (усно і на письмі) норм літературної мови, по-друге, мовленнєву майстерність того, хто говорить або пише.

Отже, володіння культурою мовлення вимагає не тільки додержання літературних норм, а й уміння вибирати із співіснуючих варіантів найбільш точний, стилістично і ситуативно доречний, виразний.

О.О. Мурашов розглядає культуру мовлення з двох боків. По-перше, як характеристику усного і писемного мовлення, яка проявляється у дотриманні норм літературної мови та комунікативній доцільності основних стилістичних і риторичних параметрів висловленого. По-друге, як філологічна дисципліна, яка вивчає норми мовлення в залежності від її рівнів, якості грамотного мовлення, комунікативну доцільність. Це практичний і теоретичний аспекти культури мовлення. Таким чином, людина може володіти культурою мовлення як частиною загальної культури, а може вивчати її як наукову дисципліну. Висока культура мовлення передбачає високу загальну культуру людини, культуру мислення, свідому любов до мови.

Культуру володіння рідною мовою людина вдосконалює протягом всього свого життя, адже предметом шкільного курсу української мови, по суті, є тільки перший ступінь культури мови - правильність. Вольтер говорив, що усі головні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою рідну треба вчити все життя.

Культура мовлення пов'язана з культурою поведінки, з вихованням патріотичних прагнень кожної людини, з перетворенням населення України в її народ, у націю. Норма мовлення і його культура нині є наскрізною суспільною проблемою.

Термін «культура мовлення» набуває все більшого поширен­ня у сфері україністики. Вживають його і лінгвісти (Н.Д.Бабич, М.А.Жовтобрюх), і методисти (М.С. Вашуленко, М.І. Пентилюк). Термінологічні сполучення зі словом «мовлення» входять в обіг і в суміжних науках (внутрішнє мовлення, усне мовлення тощо ).

Фактично культура мовлення близька до стилістики мовлення, яка вивчає своєрідність складу та функціонування окремих конкретних форм мовлення, практичної мовленнєвої діяльності. Культура мовлення оцінюється і з позиції функціонування стилю мовлення (його словника, синтаксичної організації, діапазону експресивності).

1.4. Стилі мови

У кожній літературній мові, яка обслуговує багато сфер суспільного життя, для найкращого здійснення процесу спілкування сформовано своєрідні "підмови", функціональні стилі. Отже, стилі мови (від лат. - "загострена паличка для писання") - це типи її функціонування, її структурно-функціональні варіанти, які обслуговують різні види людської діяльності і відрізняються один від одного сукупностями та системами ознак, достатніми для інтуїтивного розпізнавання цих варіантів у мовленнєвому спілкуванні.

Традиційно виділяють п'ять стилів мови: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний. Оскільки суспільні функції мови часто переплітаються, то і стилі мови не є відособленими один від одного, кожен із них має в собі елементи іншого. Крім того, в будь-якому стилі мови переважають загально-мовні, міжстильові засоби, хоч кожному з них властиві специфічні елементи з однаковим стилістичним забарвленням, з єдиниминормами слововживання. Охарактеризуємо стилі мови (детальніше зупинимось на розгляді наукового та офіційно-ділового стилів).

Науковий стиль. Основна його функція - повідомлення. Тексти цього стилю містять наукову інформацію, яку треба донести до різних верств суспільства. Наукові тексти характеризуються логічною послідовністю викладу, впорядкованою системою зв'язків між частинами, прагненням до однозначності. На лексичному рівні слід виокремити велику кількість термінів із різних галузей знання, а отже - виразно іменний характер висловлювання (адже більшість термінологічної лексики - це іменники). Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, наукові тексти насичені абстрактною лексикою. Емоційно-експресивна лексика (здебільшого оцінного характеру) вживається в текстах суспільно-політичного циклу, фізико-математичним і природничим наукам така лексика невластива. Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого не можна було б висловити складну думку. Ще одна композиційна особливість наукового стилю - документація тверджень, цитати, посилання тощо. Наукові тексти є монологічними, вживаються в усній та писемній формах з перевагою останньої.

Залежно від конкретних завдань і одержувачів інформації в науковому стилі виділяють кілька різновидів (підстилів):

- власне (суто) науковий: нова інформація, призначена для фахівців певної галузі науки (дипломна робота, дисертація, монографія, наукова стаття, наукова доповідь);

- науково-діловий: інформація про стан наукової розробки на певному її етапі (звіт про проведення науково-дослідної роботи, автореферат дисертації);

- науково-публіцистичний: наукова проблема висвітлюється з погляду публіциста (есе, стаття);

- науково-популярний: має на меті зацікавити науковою інформацією широке коло людей, не залежно від їх професії й рівня підготовки (лекція, науково-популярна стаття);

- науково-навчальний: призначений для спеціального засвоєння наукових даних (підручники, посібники).

Офіційно-діловий стиль. Основна його функція (як і наукового) - повідомлення. Цей стиль функціонує переважно у писемній формі як засіб, що задовольняє потреби офіційного спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових стосунках між інституціями й установами, в громадській, виробничій та іншій діяльності окремих членів суспільства. З офіційно-діловим стилем маємо справу в текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, ухвал, у діловому листуванні. Характерні його риси: виразна логіка викладу, високий ступінь стандартизації мовних засобів, майже цілковита відсутність емоційності та образності, широке використання безособових і наказових форм, застосування особливої термінології і специфічних синтаксичних конструкцій (стандартних формул, кліше); відповідно до завдань - сувора і чітка організація тексту (поділ на параграфи, пункти, підпункти); відсутність індивідуальних авторських рис. Тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності сприйняття змісту. Офіційно-діловий стиль може мати усну форму (усні оголошення, офіційні усні повідомлення).

Публіцистичний стиль. Основна його функція - вплив. З огляду на призначення публіцистичного стилю - формування громадської думки - визна­чальною його рисою є вдале поєднання логіки викладу з емоціино-експресивним забарвленням. Об'єктом публіцистичного викладу є явища всіх ділянок життя людини - від картинок побуту до подій історії й світової політики. Характерна риса цього стилю - орієнтація на усне мовлення. Широко використовуються конструкції типу "питання - відповідь", що особливо увиразнюється на тлі авторського монологу. Публіцистичному стилеві притаманні чіткі політичні оцінки, присутність автора, широкий вияв авторської індивідуальності (деякі з загальномовних виражальних засобів народжуються саме в цьому стилі). Сучасний публіцистичний стиль - це мова газет, громадсько-політичних журналів, радіо-, телепередач, кінопубліцистика, красномовство.

Художній стиль являє собою складний сплав, у якому відображається все багатство національної мови. Тут можливе поєднання елементів усіх стилів літературної мови, а також діалектизмів та інших складників, якщо це вмотивовано потребами мистецького зображення. Використання мовних засобів у художньому стилі зумовлене його призначенням - творити художній образ. Однією з важливих категорій у структурі художнього твору є образ автора. Творча індивідуальність автора, його світосприймання та світовідчуття, - усе це позначається на доборі та організації мовних засобів

Розмовний стиль є найдавнішим стилем будь-якої національної мови, оскільки виконує функцію безпосереднього спілкування. Решта стилів — явища набагато пізнішого часу. Найбільша відмінність між книжно-писемними (якими є попередні чотири) та розмовним стилем полягає в умовах спілкування. Розмовним стилем користуються в побуті, в неофіційному й офіційному спілкуванні, в навчальній, науковій, виробничій, суспільно-політичній та в інших сферах життя. Широко представлені елементи цього стилю в публіцистиці, ще ширше в красному письменстві. Стилі мови не становлять замкнутих систем, між ними існує взаємодія, вони впливають один на одного. Розуміння стилів мови дозволяє побачити тісні зв'язки між ними і мовною культурою суспільства й окремої людини. Культура мовлення передбачає уміння користуватися усіма стилями мови.

Мовна норма (від лат. погта - правило, взірець) - це сукупність мовних засобів, що в даному мовному колективі на певному історичному етапі вважаються правильними і зразковими. Мовна норма забезпечує людям можливість взаєморозуміння. Норма може бути діалектною і літературною.

Норма літературної мови - це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співіснуючих фактів національної мови у процесі спілкування.

Літературна норма виробляється всією суспільномовною практикою народу, відшліфовується майстрами слова різних стилів, обґрунтовується в основних закономірностях мовознавчою наукою і кодифікується ("узаконюється") у граматиках, словниках, довідниках, підручниках.

Нормативність мови виявляється на різних її рівнях. Тому одна з відомих класифікацій мовних норм - це класифікація за мовними рівнями. Відповідно до неї розрізняють такі типи норм (можна скласти табличку):

Класифікація типів мовних норм за мовними рівнями

1. Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимовашиплячих [час], губних, вживання фрикативного г [голос] та проривного ґ [ґрунт], у дієсловах - ться - цця, напр., дивиться - цця. В рос. мові што? - что? і т.і.

2. Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна ба'йдуже-байду'же; не можна довільно за'мок і замо'к - це різні слова - омографи; треба фено'мен, текстови'й, фахови'й, одинадцять).

3. Норми словотворення регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач - не можна спостерігальник, спостережувач).

4. Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош), можна - у мові фольклору та художньому стилі літературної мови - зелен, дрібен, не можна молод, стар).

5. Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень (напр., не можна "Іхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився", можна "Іхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився").

Норми словотворення, морфологічні і синтаксичні іноді об'єднують в одну групу - граматичні норми.

6. Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є словосполучення грудна клітка, а не грудна клітина).

7.Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (напр., слова серце, серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному стилі, а в науковому - тільки серце, очі).

8.Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).

Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту

Література:

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів: Світ, 1990.

2. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови.-Львів. Світ, 2003.

3. Вагапова Д.Х. Риторика в интеллектуальных играх и тренингах. М.: Цитадель, 2001. -460 с.

4. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. -К.: Вища шк., 1985. -360 с.

5. Горбушина Л.А. Выразительное чтение и рассказывание. -М., 1980.

6. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення. -К., 2005.

7. Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії. 2001.

Перелік літератури

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Львів: Світ, 1990.

2. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови.-Львів. Світ, 2003.

3. Богуш A.M., Аматьева Е., Хаджирадева С. Культура речевого общения детей дошкольного возраста. Одеса, 2003.

4. Вагапова Д.Х. Риторика в интеллектуальных играх и тренингах. М.: Цитадель, 2001. -460 с.

5. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. -К.: Вища шк., 1985. -360 с.

6. Горбушина Л.А. Выразительное чтение и рассказывание. -М., 1980.

7. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення. -К., 2005. Найденов Б.С, Т.Ф. Завадская, Н.М.Соловьева Выразительное чтение. -М., 1972.

8. Мельничайко В.Я., Добрянська ТВ. Про культуру нашого мовлення. -Тернопіль, 1991.

9. Олійник Г.А. Виразне читання. Основи теорії. 2001.

10.Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика.– К.:Вежа, 1994.-230с.

11.Томан Іржі. Мистецтво говорити. -К., 1986.

Дата добавления: 2017-02-01