Притча про красу

ДУРНОМУ ЛЕГШЕ

ЯК ВАС ТЕПЕР ВЕЛИЧАТИ

Завдання 7. Виголосіть тексти перед аудиторією, дотримуючись техніки мовлення.

Самотній сад

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг, -

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страї сіріє,

Сад солодкий спокій снить, -

Сонно сипляться сніжинки.

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, - Стиха стеляться сніжинки-

Спить самотній сад…

- Геніально! Незрівнянно! – вигукнув англієць, німець та італієць. Потім всі замовкли. Говорити не було потреби.

Розмову записав Панас Столярчук, професор Львівської академії.

(За О.Сербенською)

З цією нашою співдружною незалежністю - безліч проблем. На­приклад, як нам тепер величати одне одного?

Колись було ясно: товариш. Хай він сто років від тебе старший, а все одно - товариш.

Я було попросив одного:

- Товаришу, дай прикурити.

Він і дав... Да так, що я ледве додому доплентався. І ще товаришем називається.

Тоді я подумав: пан. Кажуть же: панове депутати. І вчораші партократи охоче відгукуються.

Підходжу до дами в горжетці:

- Пані, скажіть, будь ласка...

А вона зміряла мене підведеними очиськами з ніг до голови, пхикнула і до вітрини одвернулася. Не пан я для неї, значить... Ну що ж, коли моє не в лад... Буду казати: громадяни.

Оно у підворітті стоять двоє. Розливають не що-небудь, а коньяк. Я до них:

Громадяни начальники... Вони зраділи:

О, кореш. Теж сидів? А за що? Скільки накрутили?

Тьфу ти, і тут промашка. Може, про добродія згадати?.. Згадав. Коли в тролейбусі їхав. Вирішив перевірити. Кажу одному в капелюсі:

Добродію, закомпостуйте квиток. Він чогось розсердився:

А може, я зовсім не добродій. Я теж розсердився.

Ну, тоді ви злодій, - кажу.

Мене, звичайно, побили. І не вступилися ні панове, ні товариші. Одна тільки повнолиця, розмальована, як писанка, пожаліла, хусточку носову дала. Я розчулився:

Спасибі, женщина. А вона кокетливо:

А може, я дєвушка...

Чорт зна що... Пішов я в неділю на базар послухати, як народ говорить. А там одне одного найчастіше величають "дамочкою" або "дядьком".

Так і питаю в одного:

Дядьку, почім сало?

По сто тридцять, небоже. Не полінувався, в словник зазирнув: "Небіж" означає - племінник. Гарне слово. Треба запам'ятати.

Приходжу в понеділок до себе в майстерню. Сидять мої хлопці, мене чекають.

- Привіт, небіжчики. Ану, вставайте.

Ще так шпарко мої хлопці ніколи не схоплювалися. А Петро навіть заїкатися почав.

- Т-т-а ти що? Знущаєшся? Чи після неділі похмелитися забув? Сам ти небіжчик ходячий...

Тепер я до всіх кажу тільки: "ей" або "агов".

В. Дуб

Чули? Нове досягнення цивілізації. У школах Бурундії почали вивчати історію свого народу...

Диваки. У передовому світі свою вже давно позабували. А вони тільки вчать. І навіщо? Практика показала, що дурному набагато легше. Не знаю, як у Бурундії, а в Броварах так. За принципом поплавка: чим легше, тим вище. А чим вище - тим дальше від свого коріння.

Що там уже говорити про історію. Мову одбирає. Рідну. Бо вона нагадує, що твоє коріння у землі. Твоїй. Пращурів твоїх.

Ніби із землі коли-небудь виростало щось ненормальне. Ніби мати рідну землю - це ганьба. А найбільша честь - бути лопухом Який липне до конячого хвоста прибульця. І кочує по всьому світу...

Феня з магазину "Риба - м'ясо" каже: " У мене свої мозґи. І мені всьо равно, яка історія і який язик. Аби м'ясо було..."

Якщо Фенині "мозґи" тільки в голові у Фені, то ще півбіди.

А коли вони і в голові історика, міністра, мовознавця? І навіть такого собі найменшенького голови найменшенької сільради. На території якої ще не згорів пам'ятник архітектури. То це вже біда. Бо він обов'язково згорить. Навіть якщо це найунікальніший пам'ятник у світі. Бо кожен дурень вважає, що найунікальніший на світі – він. І на одній території два унікуми існувати не можуть. Дурень любить, коли скрізь рівно. І пусто.

Є. Дудар

Аристотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя - жіноча краса.

Тільки мудрість, наука і старші літа

Подають проти неї міцного щита".

Аристотель-мудрець по садочку гуля,

-Бач, Аглая іде і очима стріля!

Та Аглая, котрої надземна краса

Звеселяє людей і самі небеса;

Та їдких її слів і шпаркого ума

Всі боялися, навіть цариця сама.

Аристотель дівчині гаразд придививсь,

Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь

І промовив: "Аглає, благаю, молю!

Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.

На часок-волосок вволи волю мою,

- Чого хоч зажадай, я для тебе зроблю!"

Усміхнулась Аглая. "Се ж почесть мені,

Що на мні зупинив свої очі ясні

Той мудрець, що пишається ним Греція вся,

Що умом обняв землю; зглибив небеса.

Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,

Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.

По саду тім, де в'ються доріжки круті,

Півгодини мене провози на хребті".

Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!

Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.

І хламиду він зняв, і рачкує піском,

Його очі Аглая закрила платком,

І сидить на хребті, й поганяє прутком.

Так заїхали враз аж на площу садка,

Де під тінню дерев край малого ставка

Олександр сидів, його мати й весь двір,

- Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.

А Аглая кричить: "Ну, мій ослику, ну!

Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!"

Аж у круг двораків його дівка пуста

Завела і зіскочила живо з хребта,

І платок із очей поспішилася знять...

Що там сміху було, то й пером не списать.

Аристотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя - жіноча краса.

Ані мудрість, наука, ні старші літа

Не дають проти неї міцного щита.

Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець

Може буть проти неї надійний борець".

Дата добавления: 2017-02-01