Риторичні фігури.

Тропеіка

Слово троп (гр. ітороз) запозичене з грецької мови, де воно означає «спосіб, прийом, манера, засіб, характер, лад, склад». При запозичанні багатозначні слова, як правило, семантично звужуються, тому в українській мові це «слово, вжите в переносному значенні для створення образності». Образність — передача загального поняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом розуміємо використання слів у таких сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значений додатковими емоційно-експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення образності, крім переносних значень слів, є також граматичні засоби (зокрема різноманітні префікси, суфікси згрубілості та пестливості),

алітерація, мелодико-ритмічні особливості тощо. Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний.

Офіційно-діловий стиль тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів (таких, як святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти. Про засідання парламенту, про конгреси, мітинги та ін.). Наприклад: «Уперше Україна простягнула свої руки, з яких упали колоніальні пута, до дітей своїх, розкиданих по дальших і ближчих світах».

У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені тут здебільшого як компоненти термінологічної системи. Для ілюстрації можна навести кілька прикладів з ботанічної термінології й номенклатури: квітколоже, квітконіжка, маточка, чашечка; зірки, петрів батіг, заячі вущка, калачики -лісові тощо.

У публіцистичному стилі тропи використовуються набагато ширше. Але з огляду на основну рису цього стилю — взаємну зрівноваженість логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням — образність тут не може бути занадто яскрава, вона здебільшого оцінна.

Основне поле поширення тропів, використання їх як засобу образності — тексти красного письменства. У художньо-белетристичному стилі тропи сприяють більшій дохідливості тексту (як у офіційно-діловому), увиразнюють і впорядковують виклад, посилюють його переконливість (як у науковому), забезпечують упливовість матеріалу, даючи йому оцінку (як у публіцистичному стилі). Та основна функція тропів у мові художніх творів — зображальна, естетична.

Порівняння — це троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів, фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого. Стилістична роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка виступає дуже яскраво в того предмета, з яким порівнюється дане явище.

Ми з тобою — як море і небо.

І далекі й близькі водночас.

Нам зустрітись на обрії треба.

Але обрій тікає від нас. (Л. Костенко)

Епітет (гр. еріШеіоп)—слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку, індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до зображуваного. Наприклад: «Я дивлюся на наше велелюдне зібрання, і на душі світло та радісно, як то не часто буває, коли здійснюється, нарешті, давня й. велика мрія всього життя. Та водночас не полишає и присмак ще й якоїсь сумоти: і чому ж бо саме нам, українцям, національне єднання віддаровується долею так нечасто, навіть не кожному з

наших поколінь? Кому завдячуємо цим — безликій, невблаганній силі під назвою Історія чи таки ж і самим собі? (І. Драч);

Тоді ж камінною міццю наллється

на Святоюрській бароковій скелі

Кінь і Верхівець.

У язик зла впевнено вцілить твердий спис —

рука нашої землі,

вознесена над падоллям" сліз.

Звідси, з тріумфальної висоти,

манливі обрії розбігатимуться,

як кола на плесі,

Повернемося до себе,

сліпі і погублені,

діткнувши пальцями всіх ран,

увіруємо в себе —

у незнищимий Дух,— (І. Калииець)

Метафора (гр. теіарЬога)—троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні на основі подібності за кольором, формою, призначенням. Ми часто використовуємо слова й словосполучення, абстрагуючись від їхньої метафоричності. Наприклад, вушко голки, язик полум'я, наріжний камінь (основа, найважливіша частина чогось), перша ластівка (ознака появи чогось). Це так звані стерті метафори, які вже є не засобом створення образності, а джерелом виникнення нових лексичних значень, тобто одним із чинників розвитку багатозначності. Є метафори теж загальномовні, але такі, що не втратили своєї образності, емоційності: голубе, лебідонько, пташечко, соколе. Вони є надбанням народно-поетичного мовлення. Але власне образні засоби — випадки нової, оригінальної метафоризації, так звані індивідуальні авторські метафори. Вони часто використовуються в публіцистиці, ще частіше — в красному письменстві. Наприклад:

О, скільки доль навіки розрубали

Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

Твоя краса цвіте в моїх* очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

(В. Симонеико)

Метонімія (гр. теіопутіа) — це троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі тісного внутрішнього чи зовнішнього зв'язку між зіставлюваними поняттями. Зв'язок цей може бути між автором та його твором (читати Шевченка); між дією і знаряддям дії (усе пішло під ніж); між посудиною і вмістом (хоч відро випий); між предметом і матеріалом (ходити в золоті та діамантах); між місцевістю і людьми, які в ній перебувають (місто спить). У публіцистичному стилі найчастіше вживаються метонімії останнього типу: «Тегеран і Багдад обмінялися різкими нотами протесту»; «Чи може Європа спати спокійно?»; «Київ вітає учасників конгресу українців». У художній літературі широко використовуються метонімії всіх типів:

Петербурзьким шляхом, по коліна

Грузнучи в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола. (І. Драч)

Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть

Ще незачатії царята...

І иа оновленій землі

Брага не буде, супостата.

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі. (Т. Шевченко)

Персоніфікація — (лат. регзопа «особа» та іасіо «роблю») — троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини: «Юність ішла демонструвати відданість незалежній Україні» (газ.), «Новини поспішають, набігаючи одна на одну» (газ.);

Ходила яблуня і стукала у вікна;

Бульдозер до кінця не викорчував сад.

І яблуня одна, нікому непідзвітиа,

Хазяїна свого шукала навздогад.

Та так і не знайшла, було багато вікон.

Доми все кам'яні, і вікна все чужі.

І яблуня одна стояла серед віхол.

Залізний пес гарчав у гаражі. (Л. Костенко)

Гіпербола (гр. ЬурегЬоІе)—троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища. Протилежний гіперболі троп — літота (гр. Іііоіез). У публіцистичному стилі ці тропи використовуються для загострення уваги, для пожвавлення викладу: «Промінь недавньої радості перемоги ще не встиг висушити океан горя й сліз тривалої війни»;

У художньому стилі гіпербола й літота використовуються здебільшого не в чистому вигляді, а як складники епітетів, метафор, порівнянь: «Дивно побудований наш світ... Той має чудового кухаря, але, на жаль, такий маленький рот, що більш як два шматочки не може пропустити; інший має рот завбільшки з арку головного штабу, та ба, мусить задовольнятися якимсь німецьким обідом із картоплі» (М. Гоголь).

Алегорія (гр. аііедогіа) являє собою втілення абстрактного поняття в конкретному образі: хитрість — лисиця, підступність — змія, впертість — осел тощо. Це загальномовні алегорії, які використовуються в художньому

стилі і в публіцистиці. Наприклад: «Як може Кувейт не мати проблем? Коли слон навалюється на мурашку, то цілком зрозуміло, що в мурашки виникають деякі проблеми. Така підступна мораль загарбництва щодо нашої країни» (газ.). У художньому стилі алегорія може бути індивідуальною. Наприклад, в одному з віршів Ліни Костенко втіленням незворушності, вічного спокою виступає степова скіфська баба:

Ти звикла — коиі, гаківниці, стріли,

зрадєцькі хани з профілем шулік...

Ти це забудь. Усе це застаріле,

Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітрілі коси й руки.

Скришились плечі —може, скажеш, ні?

Були б у тебе кам'яні оиуки.

Ти розумієш, бабо? Кам'яні!

Ото — літак, а не якась дараба.

Це все — прогрес. А ти стара, як світ...

Сміється баба, клята скіфська баба,

сміється, ухопившись за живіт.

Активно вживаються тропи і в розмовному мовленні. Як правило, вони тут оцінні, в чому можна переконатися, познайомившись із відтворенням розмовної мови в художньому стилі: «Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно.

— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат.— Скажи-бо, Кого ти будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене,— тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

— Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обід тягни.

— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка, хоч води напийся, а сама

пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці. Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:

— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, иаче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну — сказав Лаврін і засміявся.

— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на те вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде...

Карпо прикинув таке слівце, що богомільний Кайдаш плюнув і знову вибіг з повітки. Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи» (І. Нечуй-Левицький).

Риторичними засобами організації тексту в синтаксичному плані є стилістичні фігури. Це особливі синтаксичні конструкції, що відзначаються оригінальністю форми. Використовуються як засіб логічного иділення і впорядкування тексту. Така функція властива їм у всіх стилях мовлення, насамперед у.науковому та офіційно-діловому. У художніх текстах, у розмовній мові, в деяких жанрах публіцистики ці фігури сприяють увиразненню лексичних засобів, посилюють їхні емоційно-експресивні можливості. Функції стилістичних фігур залежать від уживаної в них лексики та інтонаційних видозмін.

Період (гр. регіосіоз — обертання, круговерть) — риторична фігура, в якій цілісна, завершена думка подається в ускладненому простому, багаточленному складному реченні або кількох реченнях, що структурно й інтонаційно поділяються на дві частини — члени періоду. Перший член {протазис — підвищення) характеризується нагромадженням інформації, поступовим підвищенням голосу до найвищої точки. Його ще називають попередником. Потім настає виразна пауза, якою звертається увага на зміст наступного члена періоду. Другий член періоду {апозис — зниження, або наступник) завершує думку різким спадом інтонації і поступовим зниженням тону голосу до рівня початку мовлення. В такий спосіб утворюється ніби замкнене інтонаційне коло періоду. Наприклад:

Фантазіє! Ти сило чарівна,

Що збудувала світ в порожньому просторі,

Вложила почуття в байдужий промінь зорі,

Збудила мертвих з вічного їх сна,

Мету вказала буйній хвилі в морі, — //

До тебе обертаюсь я сумна:

Скажи мені, фантазіє дивна,

Як помогти в безмежнім людськім горі.

(Леся Українка)

Повтор — це нагромадження однотипних мовних елементів (звуків, складів, слів, словосполучень) у певній синтаксичній одиниці:

На кичери, гори, лісн,

Мілкого срібла басейни —

Навпрошки, навскоки, навкоси,

Навпрямки, навперейми! (Б.-І. Антоинч)

З-поміж повторів виділяється посилюваний повтор. Суть цієї фігури в тому, що повторюється та сама лексема, але в супроводі інших слів, котрі посилюють її виразові якості:

Дерева мене чекають,

І падав листя на стежку,

І падають зорі в долоні,

І падає сон у траву. (І. Драч)

Анафора (гр. апарЬога «піднесення») будується на повторюваних початках суміжних уривків мовлення: «Небо, гей на морі піна. А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори. А з того неба Купало любість по землі сіє...

А де тота любість упаде, там білий вогонь з землі виростає. А за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює. Бо любість одно крило біле, а друге темне має» (М. Черемшина).

Епіфора (гр. ерірЬога «повторення») щодо синтаксичної будови протилежна анафорі, утворюється повторенням мовних елементів наприкінці суміжних синтайсичних одиниць:

Шкода й розмови: святої любови

Силою в серце не можна вложить.

Поки шовкові чорнітимуть брови,—

Дайте-бо жить мені, дайте-бо жить..

Серденько б'ється, і ниє, і рветься,

В грудях гарячих пала і дрижить...

Поки аж молодість красна минеться,

Дайте-бо жить мені, дайте-бо жить!..

(К. Білиловський)

Ампліфікація (лат. атрШісаііо «збільшення») — стилістична фігура, в основі якої нагромадження синонімічних або однотипних мовних одиниць, які сприяють висвітленню зображуваного явища чи поняття в усіх аспектах:

Красо моя! Вкраїиочко моя!..

Тебе люблю я всесвітом і людством,

І соняхом у золотому сні,

І сивиною вченого-мислителя,

І на стерні горошком польовим.

(М. Вінграновський)

Градація (лат. £гасіаііо «підвищення») ґрунтується на розташуванні слів або висловів у міру наростання чи Спаду їхніх семантичних та емоційно-експресивних якостей. З огляду на це розрізняють градацію висхідну та спадну. Приклади висхідної градації:

Доми, давно порівняні до скринь,

Ліддські слова з їх розмахом несмілим...

Дай, серце, волю нетерплячим крилам,

Затріпочи, розвійся і полинь! (М. Рильський)

«Хто там сказав — «ні дня без рядка»? У сучасної літбратії правила жорстокіші: ні дня без оповідання, ні тижня без повісті, ні місяця без роману» (Григір Тютюнник).

Спадна градація поширена менше:

Ізнов нічиа дорога серед довгих

Червонуватих тіней, мов між трав...

І лиш попереду червоний вогник,

Мов поклик, блимав, танув і мовчав... (С. Тельнюк)

Риторичне питання.— це стилістична фігура в формі запитання, яке не потребує відповіді. Відзначається великим зарядом експресії, тому широко вживається в усіх стилях мовлення:

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро

Плугами кривди переоре,

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе? (М. Рильський)

Лейтмотив (нім. Ьеіітоііу «основна тема») — головна думка, що проходить через увесь твір або через якусь його частину. Виражається текстовою одиницею від слова до кількох речень: «Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа. Завжди і всюди чую її любимий приспів: — А ти самотній!.. І ніщо не заглушить —я се знаю — ніщо не заглушить тихого співу: крізь стогін хуги, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи — я все вчуваю: її Самотність/,. Самотність!.....І тоді навіть чорним клубком котиться в грудях моїх болісний і гордий покрик: — А я... самотній!..» (М. Коцюбинський).

Дата добавления: 2017-02-01