Проблема відліку часу зародження світового господарства

УЯВЛЕННЯ ПРО ГЕНЕЗИС СУЧАСНОГО СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

ПРОБЛЕМИ ГЕНЕЗИСУ І ЕВОЛЮЦІЇ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Ця проблема викликає гарячі суперечки. К. Маркс висловив думку про те, що всесвітня історія існувала не завжди: історія як всесвітня історія — результат [Маркс, Енгельс, с. 38]. Виникнення всесвітньої історії і супроводжуючої її світової економіки змінило весь світ. З економічної точки зору, освіта і подальший розвиток світового господарства — це тенденція до переходу поділу праці з локального і національного на загальнопланетарний рівень.

В результаті обмінів товарами між країнами світу і їх компаніями створюються додаткова вартість внаслідок того, що викликається цими взаємними обмінами підвищення продуктивності праці в межах національних економік і система все більш ефективного використання світових ресурсів. Цей синергетичний закон в системі світового господарства був відкритий, як наголошувалося раніше, Девідом Рікардо і Джеймсом Міллем (старшим) на початку XIX в. Відкриття назване Законом порівняльних переваг Рікардо. Принципових сумнівів щодо його дії на сьогоднішній день немає.

Початок формування сучасного світового господарства визначається по-різному. Так, один з авторів «теорії залежності» А. Гундер Франк вважає, що сучасна світова господарська система виникла приблизно п'ять тисячоліть тому [Гундер Франк, 1992, 1993; Frank, Gills, 1996]. Його докази засновані на синхронності економічних циклів підйому і спаду в державах як Сходу, так і Заходу, що вельми схематично представлене на мал. 19.

Отже, тривалі і циклічні підйоми і подальші спади в накопиченні були «світоохоплюючими», тобто загальносвітовими. «Важливим чинником є те, що вони системно і систематично співвідносилися один з одним, наприклад, в Китаї епохи династії Хань, в Індії за часів Гупта, в Парфянській і Сасанідськой Персії, в Імперському і Візантійському Римі, в королівстві Аксум в Східній Африці і, звичайно, в «варварській» Внутрішній Азії, так само як і в інших районах світу» [Гундер Франк, 1992, с. 23]. Цей дослідник не вважає якісно новим капіталістичну економіку ( наприклад, він статистично обґрунтував, що накопичення капіталу грало вирішальну роль і в стародавніх, і в середньовічних світових системах), базуючи своє уявлення про світовий розвиток на кількісних оцінках економічного зростання найбільших державних утворень Старого Світу протягом останніх приблизно п'яти тисяч років. «Єдина історична світова економічна міждержавна система, щонайменше, налічує 5 тисяч років» [Там же, с. 24]. У його географічній інтерпретації Центр світового господарства впродовж цих тисячоліть пройшов такий шлях: з Китаю він зміщувався уздовж Азії до Європи, спочатку в південну, потім в північно-західну; наступним пунктом стали США, причому спочатку їх північно-східні, а в останній чверті XX в. західні райони. В майбутньому, за Гундером Франком, Центр продовжить свій рух до Азії і повернеться до Китаю. Хоча автор на п'ятитисячолітньому історичному відрізку не виділяє точку (період) переходу до капіталістичної системи, проте, у нього прослизає думка про це: «...коли Іспанії і Португалії пощастило відкрити шлях (до Індії і Америки), істотно змінилася вся структура світової системи і, відповідно, змістився центр накопичення капіталу. На це пішли два десятиліття» [Гундер Франк, 1993, с. 7].

Інші ж дослідники, зокрема такі крупні мислителі, як французький геоісторик Ф. Бродель [Бродель, с. 43] і американський економіст і соціолог І. Валлерстайн [Wallerstein, 1974], істотно наближають зародження світового господарства до нашого часу. Вони вважають, що, коли економічний центр перемістився до північно-західної Європи, тоді склався європейський міжнародний поділ праці, що заклав основи сучасної світової економіки. Капіталізм відтак міцно вкоренився.

У Європейському феодалізмі з середини XV в. відбувалася Велика трансформація (термін К. Поланьї), що виразилася в трьох найголовніших тенденціях: 1) перетворення землі на товар («комерціалізація землі»); 2) робочої сили — в товар (пролетаризація праці) і 3) активна економічна експансія за межі Європи, що привела до європеїзації багатьох економік світу.

Важливо відзначити, що погляди обох учених на світове господарство достатньо широкі. СГ — не тільки процес і результат МПП. У обмінах і співвідношенні сил між націями велику роль відіграє історія з її мінливостями і загадками. «Співвідношення сил між націями витікало іноді з дуже стародавнього стану речей» [ Бродель, 1992, с. 43]. З кінця XV в., завдяки Європі, карта Ойкумени змінилася до невпізнання. В результаті відкриття Колумбом Америки і вінцю португальських відкриттів: плавання Васко да Гами і відкриття ним морського шляху до Індії навколо Африки — відбулася так звана «завершеність світу». З'явилися зачатки міжнародної конкуренції. Купці і ремісники в своїх справах хотіли поступати згідно вигоді і комерційному розрахунку, а не відповідно вченню Хоми Аквінського про «справедливу ціну», яка широко використовувалася в Західній Європі. Церква в середні віки і пізніше боролася з лихварством і «диктатом» грошей, виражаючи норми минулих епох, для яких нововведення і раціоналізм були неприйнятні.

До XV в. в світі було шість відносно замкнутих «центрів» економіки: Південна Європа, імперія Османа, імперія Великих Моголів, Китай, Російська держава і Персія (держава Сефевідів). У подальших 4—5 сторіч три світові держави розпалися: Імперія Османа, імперія Великих Моголів і Персія Сефевідів. Дві прийшли в занепад, а Європа (і пов'язані з нею в етнокультурному відношенні країни переселенського капіталізму) стала визначальною силою в розвитку міжнародного поділу праці.

На рубежі XIV-XV вв. відбувається занепад (засипання) Сходу і стрімкий підйом (пробудження) Заходу в особі спочатку Південної, а потім Північно-Західної Європи. Перша форма світового господарства склалася в період з початку XVI в. до середини XVIII в. Вона географічно включала Західну Європу, Північну Америку, частково Бразилію. Європейські приокеанічні країни в процесі Великих географічних відкриттів освоїли Світовий океан, розділили планету між собою і стали її господарськи освоювати.

В останній третині XVIII в. відбулася Перша промислова революція в Англії, яка протягом двох десятків років перекинулася на ряд континентальних північно-західних європейських районів, а потім почала розповсюджуватися в Східній Європі і на територіях переселенського капіталізму. У країнах Центру світового господарства, де проходила індустріалізація, виник масовий попит на сировину і паливо. Оскільки європейські країни мали їх обмежені запаси, вони звернулися до зовнішніх ринків, головним чином до своїх колоній, в яких використовувалася дешева робоча сила.

Індустріалізація породила масове виробництво багатьох товарів. Виникла проблема збуту. Внутрішні ринки не могли рости так швидко, як продуктивність праці в умовах індустріалізації, а зовнішньоекономічна експансія в цілях збуту хоча і давала певні результати, але не у всіх галузях, що розвиваються, оскільки платоспроможний попит в колоніях був низький. Так перша форма світового господарства прийшла до свого фіналу, не вирішивши проблеми перевиробництва.

До кінця XIX в. склалася необоротна система міжнародного поділу праці, що привела до цілісності світової системи господарювання.

Дата добавления: 2017-02-01