Поняття особи. Правоздатність та дієздатність осіб

Юридична особа в римському приватному праві.

Правове положення рабів.

Правове положення колонів.

Правове положення вільновідпущеників.

Правове положення перегрінів.

Правове положення латинів.

Правове положення римських громадян.

Поняття особи. Правоздатність та дієздатність осіб.

У цивільному обороті люди представлені ні як такі, а як суб’єкти права. Суб’єкт права – це той, хто здатний мати право, бути його носієм, вступати у правовідносини. У римському приватному праві не існувало спеціального терміну, якій міг би визначити поняття “суб’єкт права”. Використовувалися різні терміни, зокрема, homo – людина. Але цей терміни застосовувався по відношенню як до вільної людини, так і до раба, у зв’язку з чим він не втілювали у собі юридичний зміст категорії “суб’єкт”. Найбільш наближеним за змістом до сучасного спеціального терміну “суб’єкт” в римському праві був термін “persona”, який завжди відображав юридично значимий момент особистості у відносинах.

У сучасному цивільному праві існує два різновиду суб’єктів: фізичні та юридичні особи. У Давньому Римі особами (суб’єктами права) були як окремі люди – фізичні особи, так й об’єднання людей – рід, цех, корпорація, а також незалежні від них установи – юридичні особи.

Здатність людини бути суб’єктом права не є її біологічною власністю, Людина може бути наділена цією здатністю, обмежена в ній, або взагалі позбавлена цієї здатності. Здатність особи бути суб’єктом права іменується правоздатністю. У Римі суб’єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби не мали правосуб’єктності та визнавалися не суб’єктами, а об’єктами права. Однак не всі вільні люди мали однакову правоздатність. У римському праві особою вважався той, хто був правоздатний, тобто той, кому закон дозволяв володіти власністю, вступати в договірні відносини з іншими особами для того, щоб набувати права та створювати обов’язки[60].

Спеціального терміна, який міг би виразити поняття “правоздатність”, як він розуміється сьогодні, римляни не знали. Вважається, що найбільше категорії правоздатності у сучасному розумінні відповідало поняття, що позначалося у римському праві терміном caput. У сучасному цивільному праві правоздатність – це здатність особи мати права та нести обов’язки.

У Давньому Римі було недостатньо простого фізичного існування людини для визнання її юридичною особистістю (особою)[61]. Для того, щоб індивідууму була надана правоздатність, необхідно було, щоб його положення відповідало трьом станам: стану свободи (status libertatis); стану громадянства (status civitatis); сімейний стану (status familiae).

Стан свободи (status libertatis) означав, що людина є вільною, а не рабом. У найдавніші часи вільним вважався будь-хто, хто народився від вільних батьків. Згодом стали визнавати вільним також особу, яка народилася від вільної матері та невідомого батька. Нарешті, статус вільного набував і той, хто був народжений від матері, яка зачала рабинею, але у період вагітності набула свободу (волю). Стан свободи був головним, базовим при визначенні правоздатності особи. Якщо людина є вільною, то вона вже має певний (мінімальний) обсяг правоздатності.

Стан громадянства (status civitatis) вказував, що людина є римським громадянином, а не чужоземцем. У Римі не всі вільні люди мали однаковий обсяг правоздатності. У найдавніші часи тільки римські громадяни мали правоздатність у всіх сферах. Чужоземці, навіть й вільні, не мали політичних і майнових прав. Відсутність правоздатності чужоземців саме у сфері приватного права негативно впливала на цивільний оборот, що розвивався, особливо з поширенням зовнішньої торгівлі Рима. Саме у сфері зовнішньої торгівлі римському громадянину доводилося вступати у договірні відносини з чужоземцями, вирішувати спори, що виникали з таких договорів. У зв’язку з цим у принцип безправності чужоземців було внесено ряд вилучень[62]. У Ш ст. н.е. формально було проголошена рівність у правоздатності всіх вільних людей. У дійсності повного рівноправ’я не відбулося. Зокрема, нерівність була спричинена виникненням у період імперії станів, яке супроводжувалося прикріпленням до професій (сенатори, вершники, воєнні, міські декуріони чи куріали, торговці, ремісники, селяни).

За станом громадянства вільні люди поділялися на декілька груп: римські громадяни; латини; перегріни; вільновідпущеники; колони. Основний розподіл проходив між римськими громадянами та усіма іншими групами вільного населення римської держави, тому що саме римський громадянин мав більший обсяг правоздатності, ніж представник будь-якої іншої групи.

Сімейний стан (status familiae) відображав самостійність особи у сфері сімейних відносин. Найдавніша римська сім’я, так звана агнатська сім’я, являла собою союз людей, які об’єднані не кровним зв’язком, а підкорені владі одного домовладики (pater familias). Status familiae мав тільки глава сім’ї. Підвладні члени сім’ї не набували цього стану. Якщо, навіть хтось із членів сім’ї вступав у майнові відносини, то він створював права не для себе, а для глави сімейства, не створюючи, однак, для останнього обов’язків. Поступово стала визнаватися відповідальність за договорами самих підвладних, а претор встановив додаткову відповідальність домовладики за цими ж договорами.

Зміст правоздатності – це сукупність прав, носієм яких здатна бути особа. Повна правоздатність особи в сфері приватноправових відносин складалася з двох основних прав: права укладати законний шлюб, який регулюється римським правом (ius conibii) і права бути суб’єктом усіх майнових правовідносин, зокрема право торгувати (ius commercii). Крім того, можна вважати, що до змісту правоздатності необхідно також віднести право роботи заповідальні розпорядження та одержувати за заповітом (ius testamentii)[63].

Момент виникнення правоздатності. Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатність особи з моменту її народження (так саме це питання вирішується й в сучасному цивільному праві). При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людський образ[64].

Крім того, у римському праві існувало правило, що дитина, яка була зачата, але ще не народжена, визнається суб’єктом прав у всіх випадках, коли це відповідало її інтересам. Наприклад Закони XII таблиць передбачали, що зачата дитина охороняється на рівні з вже існуючими у всіх випадках, коли мова йде про вигоди зачатої дитини. Це положення відносилося, зокрема, до питань спадкування. Якщо у разі смерті pater familias виникало питання про розподіл його майна, то правоздатною вважалася і та дитина, яка знаходилася в утробі матері[65].

У римській державі тривалий час не існувало ніякої системи реєстрації, яку можна було б порівняти з сучасними системами реєстрації актів цивільного стану. Доведення подій пов’язаних з народженням, життям та смертю людей (суб’єктів), здійснювалося на підставі приватних заяв. Тільки, починаючи з II ст. н.е. будь-який громадянин був зобов’язаний сповіщати про народження своїх дітей спеціальних чиновників як у Римі, так й в провінціях.

Людина припиняла існування зі смертю. Вона припиняла існування не тільки фізично, але й як суб’єкт права. Отже, правоздатність особи припинялася зі смертю. Римське право дало розширене тлумачення цього положення. Так, до фізичної смерті людини прирівнювалися продаж у рабство; полон; засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Хоча у цих випадках людина не припиняла своє існування, але вона позбавлялася правоздатності, тобто припиняла своє існування як суб’єкт права. Якщо в подальшому така людина отримувала свободу (наприклад, поверталася з полону), то її правоздатність відновлювалася, але не завжди у тому ж обсязі, що існував раніше.

Втрата чи зміна одного з станів (status) особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли наступні ступені применшення (обмеження) правоздатності:

1 - мінімальне (capitis deminutio minima) - втрата окремих прав у зв’язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході у іншу сім’ю для одержання спадщини);

2 – середнє, медіальне (capitis deminutio media) – втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для набуття у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

3 - максимальне (capitis deminutio maxima) – повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала внаслідок зміни статусу свободи, (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, продажу в рабство тощо).

Джерела римського права не містять категорії, подібної до поняття дієздатності у сучасному розумінні. Однак, вбачається, що для участі у правовідносинах особі недостатньо було мати тільки правоздатність, вона повинна бути здатною здійснювати певні дії, що мають юридичні наслідки[66]. Римляни визнавали дієздатність в області приватного права за фізичними особами незалежно від того, мають вони юридичну правоздатність чи ні[67]. Саме тому укладати договори могли особи, які не володіли повною правоздатністю або не мали її взагалі, наприклад, підвладний батькові син або раб. Особливістю цих договір було те, що все одержане за ними належало правоздатній особі, тобто pater familias.

Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку; статі; хвороби; негідної поведінки особи тощо.

Дієздатність людини наступала не з народження, а з моменту досягнення нею певного віку. За віковим критерієм особи поділялися на абсолютно недієздатних (infates - діти до 7 років); обмежено дієздатних (impuberes – хлопці у віці від 7 до 14 років та дівчата - від 7 до 12 років); дієздатних (чоловіки у віці з 14, а жінки - з 12 років).

Impuberes мали право самостійно здійснювати такі правочини, які призводили лише до набуття ними певних благ без жодних витрат чи встановлення обов’язків. Для здійснення інших дій, необхідно отримати дозвіл опікуна у момент вчинення право чину.

Набуття повної дієздатності пов’язувалося у римському праві з досягненням особою віку статевої зрілості. У юстиніанівський період було закріплено правило, що статевозрілими (puberes), а отже й дієздатними є чоловіки з 14 років, а жінки – з 12 років. Ці особи мали право самостійно здійснювати будь-які право чини, вчиняти інші юридичні дії та нести відповідальність. У останні роки республіки претор на прохання цих осіб надавав їм можливість відмовитися від укладеного правочину, якщо він був явно невигідний для них. При цьому як правовий наслідок застосовувалася реституція (restitutio)[68], тобто сторони поверталися у первісний майновий стан. З II ст. н.е. особи, які не досягли 25 років могли просити призначити собі куратора (піклувальника).

У Давньому Римі існували обмеження обсягу дієздатності за статевою ознакою. Жінка визнавалася як частково недієздатна та підпадала під опіку свого батька, чоловіка, його pater familias, іншого родича чоловічої статі, як зазначав римський юрист Гай, по причині свого природного “легкодумства” (G. 1.144). Тільки в юстиніанівському праві обмеження дієздатності жінок були скасовані.

Хвороба людини або фізичні недоліки також могла впливати на обсяг її дієздатності. За загальним правилом фізичні недоліки людини ні як не позначалися на її здатності вступати в приватні правовідносини. Однак, глухі, німі, глухонімі особи не могли вчиняти правочини шляхом стимуляції (stihulatio), тобто в усній формі. Значно більший вплив на обсяг дієздатності мала психічна хвороба. Так, душевнохворі (furiosi, dementes) та слабоумні (mente capti. fatui) визнавалися недієздатними. Вони не могли вчиняти будь-які правочини під час хвороби. Їм призначався піклувальник. Однак, ні якого юридичного акта стосовно визнання їх абсолютно недієздатними не видавалося. У момент просвітлення ці особи вважалися дієздатними[69].

У Римі істотно обмежувалися у дієздатності так звані марнотратники, тобто особи, які не здатні дотримуватися необхідної міри у витрачанні належного їм майна. Своєю негідною поведінкою ці особи створюють загрозу повного розорення і позбавлення своєї сім’ї і нащадків засобів до існування.

Окремо треба згадати приниження честі, як обставину, що відображалося на правоздатності та дієздатності[70]. Існували наступні види приниження честі: infamia та turpitudo. Infamia наставало у разі засудження особи за злочин, за серйозне приватне правопорушення, що вважалися негідною, непорядною поведінкою. Могло також бути наслідком присудження за позовом із фідуціарного правочину (договори поруки, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). Особи, які визнавалися безчесними, не могли представляти у процесі інших осіб, вступати у законний римський шлюб, були обмежені у праві на одержання спадщини тощо. Turpitudo мало місце у разі визнання суспільною думкою особи безчесною за загальним характером її поведінки, наприклад, у разі вступу в шлюб до закінчення 1 року з моменту смерті чоловіка, у разі зайняття ганебними професіями тощо. Найбільш суттєві обмеження у цьому випадку стосувалися прав у сфері спадкування.

Опіка (tutela) та піклування (cura). У разі, коли особа не може самостійно здійснювати свої права їй призначали опікуна чи піклувальника. У римлян не існувало принципової відмінності між цими двома поняттями. Опікун, як правило, признався над малолітніми і жінками, а піклувальник – над душевнохворими, марнотратниками та неповнолітніми.

До опікунів і піклувальників ставилися досить суворі вимоги. Вони повинні бути забезпечені майном, викликати впевненість в своїй чесності, порядності, безкорисливості, турботі та користуватися повагою у суспільстві.

Головним їх обов’язком було піклування про майнові інтереси своїх підопічних, тобто про схоронність, прирощення і розумне використання майна. Опікуни та піклувальники турбувалися також про особу підопічного, його здоров’я, розвиток, виховання. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося непорядним вчинком і призводило до безчестя.

Дата добавления: 2017-02-01