Правове положення рабів

У Давньому Римі з часів його заснування і до розпаду римської імперії незмінними були такі положення, що “людина вмирає у рабі” і “раб є річчю (res)”. Відомий римський юрист Варрон (І ст. до н.е.) класифікував знаряддя виробництва на: 1) ніякі (наприклад, візок); 2) ті, що вимовляють нечленороздільні звуки (тварини) та 3) знаряддя, що говорять (раби). Єдина відмінність раба від вола або мула – що він “знаряддя, що говорить (instrumentum vocale)”[77]. Отже, численний клас людей – раби (servi), який існував у Римі, були не суб’єктами, а об’єктами права.

У римському праві визначалося, що свобода є природною можливістю робити те, що кому завгодно, якщо тому не перешкоджає яка-небудь сила чи яке-небудь право, а рабство – це встановлення загальнонародного права, за яким підпадають володарюванню чужої особи усупереч природним законам права (I. 1.9-11). І це при тому, що над кожним з повноправних громадян Риму, включаючи патриціїв, тяжів як Дамоклів меч, привід рабства, яке було неминуче при полоні, нездатності виплатити борги, засуджені на каторгу[78].

Підстави та способи встановлення рабства різнилися у певні історичні періоди. Найпоширенішими серед них були: народження матір’ю рабинею, полон, продаж у рабство неплатоспроможного боржника, засудження до каторги або до інших тяжких покарань, фіктивний продаж самого себе у рабство.

У зв’язку з тим, що раб був об’єктом права, він не мав ні публічних прав, ні правоздатності у приватноправовій сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платити повинностей, оскільки не були власниками майна, носіями будь-яких прав, не могли мати сім’ю. Зв’язок раба з рабинею, як і з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Діти, народжені рабинею, набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об’єктом будь-якого права (права власності, застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого правочину (купівлі-продажу, міни, дарування, майнового найму). Якщо над рабом здійснено насильство, заподіяно йому каліцтво чи інше ушкодження, то позов пред’являвся не рабом, а його господарем як за пошкоджену річ. Відмова господаря від своїх прав на раба не призводила до його відпущення на свободу, а означала лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто[79]. Не можливим було таке становище, коли раб був нічиїм.

Раб не мав ніякого майна але іноді він мав розум, сильну волю, спритність, інтелектуальні здібності. Саме ці його якості згодом починають експлуатувати рабовласники. Вони виокремлюють певну частину свого майна та надають його в управління рабу. Таке майно мало назву пекулій (peculium). Спочатку раб, наділений peculium, отримав можливість укладати правочини, створюючи права для господаря, без покладання на останнього обов’язків. Це не сприяло усталеності розвитку господарського обороту, тому що ніхто не хотів укладати з рабом договір, за яким не передбачалося відповідальності за невиконання або неналежне його виконання. Згодом раб, наділений peculium, отримує можливість укладати будь-які договори, що випливають із необхідності раціонального ведення довіреного йому господарства, а господар приймає на себе обов’язки, що випливають із договорів.

Юридична діяльність раба, зумовлена peculium, суворо регламентувалася. Все набуте рабом при управлінні peculium вважалося власністю його господаря.

Припинення рабства здійснювалося шляхом мануміссії (manumissio). Римському праву були відомі наступні види мануміссії: шляхом включення в заповіт розпорядження про звільнення раба (лат. manumissio testamento – мануміссія за заповітом); шляхом включення раба за наказом господаря до списків цензу (лат. manumissio censu – мануміссія за цензом); шляхом фіктивного судового процесу про свободу (лат. manumissio vindicta – мануміссія за вендиктою).

В деяких випадках раб, звільнений на свободу, міг повернутися в первісний стан рабства, наприклад, якщо він проявив грубу невдячність по відношенню до свого господаря.

По мірі перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської общини у велику державу, різниця у правоздатності окремих груп вільного населення поступово згладжувалася, але прірва між вільними та рабами існувала завжди.

Дата добавления: 2017-02-01