Правовідносини подружжя

Шлюб

Сім’я виникає з шлюбу. Римські юристи певною мірою ідеалізували шлюб. Модестін писав про шлюб як про союз чоловіка та жінки, союз на все життя, спілкування, засноване на праві божому та людському (D. 23.2.1). Але це визначення не відповідало дійсному становищу. Жінка, дружина ніколи у всі часи існування рабовласницької держави не займала рівного становища з чоловіком. Вона завжди залежала від батька, брата, чоловіка, опікуна.

Історія римського сімейного права знає два види шлюбу: законний римський шлюб (matrimonium justum)та шлюб між перегрінами та іншими вільними (matrimonium iuris gentium), які не мали права укладати римський законний шлюб. Законний римський шлюб укладався тільки між римськими громадянами, які мали право укладати такий шлюб. Перегріни укладали шлюб між собою відповідно до норм права народів, свого національного права. Але ці шлюби не породжували таких правових наслідків, як римський законний шлюб.

У свою чергу, римський законний шлюб поділявся на шлюб з чоловічою владою (cum manu)та шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Укладення шлюбу з чоловічою владою (cum manu) мало наслідком встановлення влади чоловіка над дружиною (manus mariti). Жінка підпадала під повну залежність свого чоловіка або pater familias, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона займала становище доньки батьків свого чоловіка, позбавляючись агнатських зв’язків зі своїми близькими родичами. Влада чоловіка була первісно необмеженою, але поступово в процесі розвитку господарчого життя та на його підставі влада чоловіка була введена у певні межі, наприклад, було заборонено вбивати дружину, продавати в кабалу тощо. Проте Закони ХІІ таблиць надавали можливість дружині уникнути повної влади чоловіка над собою. Жінка, яка уклала шлюб без дотримання певних формальностей, могла попередити виникнення повної влади чоловіка, залишаючи дім на три доби наприкінці кожного шлюбного року. Цим вона зберігала свою незалежність та переривала перебіг давності спільного життя з чоловіком[83]. Згодом влада чоловіка послабляється. Це пов’язується із розвитком приватної власності і набуттям дружиною певних прав на сімейне майно, що потягло її особисту незалежність від чоловіка. Внаслідок цього з’являється шлюб без чоловічої влади (sine manu).Він не породжує влади чоловіка над дружиною і первісно не тягне взагалі ніякого юридичного зв’язку між дружиною та чоловіком: юридично чужа чоловіку та своїм дітям, дружина перебуває в тому ж сімейному стані, в якому вона була до шлюбу. Жінка зберігала усі права, пов’язані з її належністю до рідної сім’ї.

Такий шлюб істотно відрізняється від шлюбу з чоловічою владою і порядком укладення, і припиненням. Але цей шлюб мав багато негативних наслідків на життя римського суспільства. Великий зріст багатства одних кіл при збідненні інших та різке падіння нравів дуже розхитало сімейний устрій. Нестійкість шлюбних відносин, зловживання свободою розлучення, незалежність дружини вплинули на прийняття ряду законів, спрямованих на зміцнення шлюбних відносин та зупинення розлучень. Для стимулювання укладення шлюбу та народження дітей, Август (18 р. до н.е.) встановив кримінальну відповідальність за порушення шлюбної вірності.

Поруч із законним римським шлюбом законом дозволялося постійне (не випадкове) спільне проживання чоловіка та жінки з наміром утворення сім’ї, яке називалося конкубінатом (concubinatus).Конкубінат не мав ніяких правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, на них не поширювалася батьківська влада, вони не одержували статусу шлюбних дітей, не мали права на аліменти[84]. Але згодом був встановлений порядок узаконення таких дітей. Спочатку жінка у таких відносинах не отримувала становища і соціального статусу свого фактичного чоловіка, однак згодом ряд прав було визнано і за конкубіною. Дитина, народжена такою жінкою, могла за бажанням її батька бути узаконеною і набути прав дитини, народженої в шлюбі.

Укладення шлюбу. Укладенню шлюбу зазвичай передували заручини (sponsalia). В стародавні часи заручини неправоздатних осіб здійснювалися їх pater familiasібез участі самих наречених. Пізніше заручини здійснювали наречений та наречена за згодою pater familiasі обох. Заручини здійснювалися в формі двох стипуляцій: за однією – pater familias нареченої зобов’язувався передати її нареченому, а за другою – зобов’язувався прийняти наречену за дружину. А в дуже стародавні часи заручини здійснювалися односторонньою стипуляцією, за якою тільки pater familias нареченої зобов’язувався передати її нареченому, який не приймав на себе ніяких зобов’язань і мав потім право припинити шлюб одностороннім волевиявленням[85].

Для здійснення шлюбу з відповідними правовими наслідками вимагалося дотримання нареченими певних умов. Одні з цих умов були абсолютними, повинні були бути в наявності для укладення будь-якого римського шлюбу; інші - практично грали роль умов відносних, наявність яких була необхідною для укладення шлюбу між особами, які належали до різних соціальних груп[86].

Існували наступні умови укладення шлюбу: досягнення нареченими шлюбного віку (для чоловіків - 14 років, для жінок - 12 років); вільне виявлення згоди наречених на укладення шлюб (у стародавні часи згода надавалася тільки pater familias); наявність у наречених права укладати римський шлюб (jus conubii); відсутність близького споріднення (перешкодою до шлюбу було як агнатське, так і когнатське споріднення: за прямою лінією без обмеження ступенів, за боковими лініями – до шостого ступеня); відсутність нерозірваного шлюбу у будь-кого з наречених на момент укладення шлюбу.

Римське право знало три форми шлюбних церемоній або три способи встановлення чоловічої влади над дружиною, його “руки” (manus), сили: а) здійсненням релігійного обряду; б) шляхом манципації; в) внаслідок набувальної давності.

Перша форма шлюбної церемонії вважалася римськими юристами тільки патриціанською і ніколи не була доступною плебеям. Це був релігійний обряд, який застосовувався головним чином в сім’ях жреців, коли бажали, щоб народжений у такому шлюбі син міг успадкувати сан свого батька. Ця церемонія називалася “поїданням коржиків ”, залишок яких наречені приносили у пожертву Юпітеру. Крім жреців церемонія проводилася у присутності 10 свідків[87].

Друга форма шлюбної церемонії вважалася світською і спочатку була плебейською. Вона здійснювалася за допомогою “ міді та вагів ” та була “уявною” купівлею дружини чоловіком. У таких же формах відбувалося набуття найбільш цінних речей – землі, рабів та встановлення прав на певних осіб, тобто у формі манципації. Ця церемонія проходила у присутності п’яти свідків, вагаря, наречених, батьків наречених (якщо наречений залишався під владою батька). Наречені обмінювалися репліками, які трохи відрізнялися при купівлі у власному розумінні, але в іншому це була за своєю формою купівля. Потім наречений передавав злиток міді, начебто зважений вагарем, як символ покупної плати за наречену. “Покупка” в епоху ранньої республіки втрачає реальний характер, але зберігається як обряд і дуже рідко використовується.

Третя форма була неформальною і шлюб укладався у простій формі без будь-яких церемоній. Жінка залишалася непідвладною чоловікові та могла легко порвати з ним. Але за однієї умови: вона “повинна була кожного року залишати свій дім на три доби і цим переривати перебіг давності володіння нею”. Якщо за будь-яких умов дружина ігнорувала це правило, вона підпадала під владу чоловіка, і шлюб з “неправильного” перетворювався в “правильний”. Як в тому, так і в другому випадку шлюб, укладений шляхом простої угоди, був законним, і діти, народжені в шлюбі без чоловічої влади, наділялися такими ж правами, що і діти, народжені в сім’ях, які виникли з “правильних шлюбів”.

Поступово старі форми укладання шлюбу відмирають і затверджується неформальна форма створення сім’ї шляхом простої неформальної згоди наречених з урочистим введенням дружини в дім чоловіка. Угода укладалася в присутності близьких родичів наречених в урочистій обстановці.

Припинення шлюбу. Для того, щоб шлюб юридично існував, потрібно, щоб весь час існували ті умови, без яких він не міг бути укладений. Відпадіння будь-якої з цих умов було і підставою припинення шлюбу. Таким чином, шлюб припинявся внаслідок: а) смерті одного з подружжя; б) втрати свободи або громадянства; в) розлучення.

Втрата свободи із зверненням одного з подружжя в рабство мало наслідком припинення шлюбу у конкретних випадках. Якщо захоплена у полон і звернена в рабство особа поверталася потім до Риму, вона в силу особливої юридичної фікції розглядалася як така, що ніколи не втрачала ні свободи, ні громадянства, ні окремих своїх прав. Вважалося, що його влада такої особи над дружиною у шлюбі cum manu ніколи не припинялася. Шлюб sine manu, як фактичний, а не юридичний зв’язок, вважався припиненим. Але шлюб вважався таким, що продовжувався весь час, якщо подружжя були разом в полоні.

Втрата римського громадянства відбувалася частіше всього з втратою свободи, що в свою чергу тягло втрату правоздатності. Відсутність правоздатності робило неможливим ні укладання шлюбу, ні збереження існуючого шлюбу.

Зміна сімейного стану одного з подружжя також була підставою припинення шлюбу, коли встановлювала таку ступінь агнатського споріднення його з іншим з подружжя, при якому укладення шлюбу було б неможливим. Наприклад, pater familias усиновлював чоловіка своєї доньки, не звільнивши його з підвладного.

У римському сімейному праві існував принцип широкої свободи розлучення у всі часи існування Римської імперії. Існували різні підстави та порядок розлучення в шлюбі cum manu і sine manu. У шлюбі cum manu, де юридична особистість дружини поглиналася особистістю чоловіка, розлучення здійснювалося тільки за волею чоловіка або його pater familias. Шлюб sine manu розривався не тільки за бажанням подружжя (divortium), але і в односторонньому порядку за волевиявленням як чоловіка, так і дружини (repudium).

Не зважаючи на велику кількість розлучень, укладення другого шлюбу після припинення попереднього не мало до певного часу ніяких обмежень. Але така свобода в свою чергу породжувала певні негативні наслідки в суспільстві. В імператорський період встановлюються істотні обмеження розлучення. З’являються певні обмеження прав батьків в інтересах дітей від першого шлюбу, який уклав новий шлюб, на майно, отримане ним від попереднього шлюбу: це майно залишається тільки в користуванні такого батька, а після його смерті переходить до дітей від першого шлюбу. Крім того, новому з подружжя не може бути ні подаровано, ні залишено за заповітом більше майна, ніж дітям від першого шлюбу[88].

Розлучення за взаємною згодою подружжя було заборонено Юстиніаном. Розлучення в односторонньому порядку дозволялося тільки за умови винної поведінки одного з подружжя, який порушив подружню вірність або вчинив замах на життя другого з подружжя. Дозволялося розлучення і без вини другого з подружжя, але з поважних причин, наприклад, нездатність до народження дітей або бажання жити у монастирі[89]. Одностороннє розлучення без поважних причин теж припиняло шлюб, але тягло стягнення великого штрафу.

Відносини подружжя мали особистий та майновий характер. Вони істотно відрізнялися у шлюбі з чоловічою владою (cum manu) і у шлюбі без чоловічої влади (sine manu).

У шлюбі cum manu дружина була повністю під владою чоловіка на однакових умовах з його дітьми. Вона не мала юридичної самостійності і була повністю позбавлена правоздатності. Дружина вважалася річчю: її дозволялося продавати (в рабство), витребувати з будь-якого місця знаходження таким способом як і річ (віндикація), нарешті, не було перешкод для покарання дружини, враховуючи страту. Міру покарання дружини визначав сімейний суд, на який запрошували і кровних родичів дружини, але вирок виносив pater familias.

В майновій сфері дружина також була повністю безправною. Її майно переходило у власність чоловіка. Вона не мала права укладати ніяких цивільно-правових правочинів. Навіть у разі припинення шлюбу майно, принесене дружиною, не поверталося їй. Безправне становище дружини пом’якшувалося лише тим, що як агнатка свого чоловіка, вона вважалася його спадкоємицею, та поділяла громадське становище свого чоловіка.

У шлюбі sine manu дружина залишається під владою свого батька і агнаткою його підвладних членів сім’ї. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Чоловік не мав ніякого фізичного впливу на її життя та свободу, тому вона могла з будь-яких підстав розлучитися з чоловіком.

Майно подружжя також залишається роздільним. Майно, яке належало дружині до шлюбу, залишалося її власністю. Вона мала право укладати з чоловіком будь-які майнові угоди, крім дарування[90]. Навіть управління майном дружини здійснювалося чоловіком тільки тоді, коли дружина сама передавала йому майно. У цьому випадку відносини між подружжям визначалися на підставі договору доручення. Все, що набувалося дружиною, також надходило до її майна. Якщо між подружжям виникав спір щодо права власності на певні речі, то застосовувалася презумпція, що кожна річ належить чоловікові, поки дружина не доведе своє право власності на цю річ[91].

Подружжя несло відповідальність за дії один одного лише у випадках, коли один з них неналежно піклувався за майно другого, ніж за своє. Заборонялися позови подружжя один до одного, які тягли безчестя одного з них. Порушення подружньої вірності давало можливість для розірвання шлюбу в односторонньому порядку та мало наслідком позитивне вирішення питання щодо повернення приданого. Але наслідки порушення вірності були набагато складніші для дружини, ніж для чоловіка.

Придане (dos). На стадії заручин глави сімей вирішували питання щодо приданого, тобто майна, яке дружина приносила в дім чоловіка і яке, за загальним правилом, переходило у власність останнього[92]. Приданим називали речі або інші майнові цінності, які надавалися чоловікові дружиною, її pater familias або третьою особою для полегшення матеріальних умов сімейного життя. Придане треба відрізняти від власного майна дружини, яке могло бути отримане нею як при укладенні шлюбу, так і в наступному її житті – спадкуванні, даруванні та іншим підставам. У багатьох випадках дружини були заможніше своїх чоловіків, які збагачувалися за рахунок майна дружини. Тому батьки наречених вимагають перед укладенням шлюбу виконання нареченим певних обіцянок на випадок його припинення, які в подальшому набувають статусу шлюбних договорів.

В ранню епоху, коли існував тільки шлюб cum manu, не було спеціального правового закріплення приданого. У разі відсутності домовленості щодо цього питання, придане не виділялося із іншого майна, яке приносила дружина, тобто воно повністю переходило у власність чоловіка. Коли стали укладати шлюби sine manu, придане як майно, яке передавалося чоловікові, мало особливий режим. При встановленні приданого стали укладати усну угоду, згідно якої чоловік приймав на себе зобов’язання повернути його у випадку припинення шлюбу (наприклад, у разі розлучення). За відсутності такої домовленості придане юридично залишалося в майні чоловіка назавжди: але чоловік з підстав морального обов’язку вважав необхідним залишити його за заповітом на користь дружини. На випадок припинення шлюбу розлученням претор надавав дружині позов про часткове повернення приданого в якості штрафу за безпідставне розлучення[93]. У юстиніанівський період право чоловіка на придане було обмежено ще більше, а саме: придане залишалося чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках поверталося дружині або її спадкоємцям. Таким чином, хоча придане знаходилося в майні чоловіка і він фактично ним користувався, воно належало дружині. Чоловік залишав його як штраф за неналежне виконання дружиною шлюбних обов’язків.

В імператорський період виник звичай, за яким чоловік, отримуючи придане, робив відповідний внесок в сімейне майно в формі дарування на користь дружини. Спочатку такий внесок здійснювався до укладення шлюбу, тому що дарування між подружжям заборонялося. Саме тому він і отримав назву дошлюбного дарування. Згодом Юстиніан дозволив дарування і в шлюбі, яке стало називатися шлюбним даруванням. Таке дарування мало забезпечувальну функцію, яка зобов’язувала чоловіка у випадку розлучення з його вини повернути дружині не тільки придане, а й шлюбний дарунок як штрафну компенсацію. Розмір дарунку дорівнював приданому.

Дата добавления: 2017-02-01