Позовна давність

Види позовів

Позови в давньоримському праві складали цілу систему, яка включала у себе різні їх види. Кожний позов був призначений для певної категорії спорів. В залежності від того, на захист яких прав був спрямований позов (речових або зобов'язальних) виділяють речові та особисті позови.

Actio in rem – речовий позов подавався з метою захисту права власності або іншого речового права (сервітутного, заставного та інших). Він міг бути заявлений проти будь-якої особи, яка посягне на речове право – незаконно заволодіє річчю, створить перешкоди власнику для нормального користування нею або іншим чином порушить право на річ. Оскільки заздалегідь невідомо, хто може порушити право, відповідачем за цим позовом могла бути будь-яка особа. Тому даний позов має абсолютний характер. Речові позови в свою чергу поділялися на віндикаційні та негатроні [113].

Actio in personem – особистий позов заявлявся проти особи, яка зобов'язана на користь позивача на підставі контракту чи делікту. Цей позов випливав з правовідносин особистого характеру між двома чи кількома певними особами. Ці особи заздалегідь відомі, а тому відповідати за цим позовом може лише боржник даного кредитора – конкретна особа, що зобов'язана на користь позивача що-небудь передати у власність, щось зробити або утриматись від певних дій. Саме тому такий позов має відносний характер.

В залежності від підстав позову розрізняють позови цивільні позови (civiles), що були основані на ius civile, і позови магістратів (honorariae), що вводилися претором для захисту нових відносин, які не вписувалися у квірітське право.

Поділ позовів на позови суворого права (аctio stricti iuris)і позови доброї совісті (аctio bone fidei) проводився залежно від того, що покладалось в основу судового рішення. Позови суворого права передбачали, що рішення має спиратися на букву закону та договору. Позови доброї совісті давали можливість судді при вирішенні справи приймати до уваги моральну оцінку поведінки сторін (наявність злого умислу, обману, насильницьких дій) без включення у формулу відповідної ексцепції. В договірних відносинах враховувалась наявність додаткових неформальних угод, з'ясовувалась справжня воля сторін, приймалися посилання відповідача на звичаї подібних відносин. Таким чином, при винесенні рішення суддя керувався загальноприйнятими уявленнями про справедливість і добросовісність.

Окремим різновидом позовів був позов з фікцією [114] (аctio fictio). Вінзастосовувався тоді, коли необхідно було підвести нове відношення під існуючі види позовів. Для цього допускалося існування фактів, яких насправді не було, або відсутність тих фактів, які реально мали місце. Фікція включалася до інтенції і давала змогу застосувати наслідки, передбачені суворим цивільним законом. Як правило, вона застосовувалась для того, щоб поширити право на конкретний позов на осіб, які не мали його за ius civile або щоб виправдати того, хто має бути засуджений за суворим законом. Так, наприклад, для захисту прав особи, що отримала право вимоги до боржника від первісного кредитора, застосовувалась фікція, що ця особа є спадкоємцем первісного кредитора, отже набула його права і обов'язки у зобов'язанні.

Різновидом позову з фікцією був позов з перестановкою осіб. Для цього позову характерно, що в intentio зазначалась одна особа, а в condemnatio інша. В результаті розгляду те, на що має право одна особа, присуджувалось іншій, або відповідальність однієї особи покладалась на іншу. За допомогою такого позову, наприклад, притягався до відповідальності рабовласник по укладеним його рабом угодам, якщо він доручив рабу управляти комерційними справами, торговельним судном, майстернею тощо і дозволив укладати договори, необхідні для ведення зазначених справ.

Відомо також про існування позовів за аналогією (actio utilis), які передбачали застосування встановлених законом наслідків до схожих відносин. Прикладом може слугувати позов, який давався особі, чиї інтереси в процесі захищав представник (когнітор) від свого імені. Після вирішення справи ім'я представника зазначалося у рішенні суду і саме йому давалось право заявити позов про виконання судового рішення. Проте аналогічний позов давався також і особі, яку представляв в процесі когнітор. З джерел римського права також відомий інший приклад позову за аналогією, який мав за мету поширити застосування Аквілієва закону на схожі відносини. Зазначеним законом передбачалась відповідальність за спричинення шкоди чужому майну, якщо така була завдана шляхом тілесного дотику до тілесної речі. Претор застосовував Аквілієв закон за аналогією і в тих випадках, коли шкода заподіювалась без тілесного дотику (шляхом, наприклад, голодомору чужої тварини).

Майнові позови (actio reipersecutoriae)були спрямовані на відновлення порушених майнових прав шляхомвідшкодування завданої шкоди або повернення речі.

Штрафні позови (actio poenales)– це ті, за якими на користь потерпілого стягувався штраф з особи, яка вчинила делікт певного виду – крадіжку, пограбування, особисту образу, спричинення майнової шкоди. Якщо винних у правопорушенні осіб або потерпілих було декілька, штраф стягувався відповідно з кожного із порушників окремо або на користь кожного з потерпілих. Штрафні позови мали за мету покарати правопорушника і тому мали суворо персональний характер: за ними не допускалось процесуального представництва на стороні відповідача.

Змішані позови (аctio mixtae)поєднували у собі характеристики майнових та штрафних позовів і відповідно мали дві мети – стягнути з порушника компенсацію завданої шкоди і штраф. Прикладом стягнення за таким позовом є витребування вартості речі у подвійному розмірі: одна вартість речі слугувала відновленню майнового стану потерпілого, а друга – мала мету покарати порушника.

Ноксальний позов (аctio noxalis)заявлявся проти pater familias, який мав під своєю владою правопорушника – раба чи підвладного сина. В такому випадку відповідач повинен був або сам відшкодувати збитки або видати порушника потерпілому.

Кондикційний позов (сondictio) – це особистий позов про передачу боржником у власність кредитора грошової суми або певної речі. За допомогою цього позову можна було захистити права у відносинах, які ґрунтувались на договорі чи інших юридичних фактах, і з якими право пов'язувало виникнення окремих видів зобов'язань. Так, наприклад, кондикція давалась позикодавцю для повернення грошей або речей тієї ж кількості, роду і якості, які були передані позичальнику на підставі договору позики. Кондикція дозволяла витребувати назад те, що було передане за відсутності правових підстав для виконання, або коли виконання помилково було здійснене не кредитору, а іншій особі.

Позовна давність у розумінні сучасного права являє собою строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права чи інтересу. Особливе призначення цього строку у процесі полягає в тому, щоб спонукати особу, чиє право порушене, до активних дій по його відновленню за допомогою судових органів. З цією метою встановлені максимальні строки, протягом яких можна вимагати розгляду позову і застосування примусових мір впливу до порушника. Наслідки спливу позовної давності застосовуються у разі бездіяльності управомоченої особи протягом усього строку і полягають у припиненні права на задоволення позову, отже і на захист права через суд. Таким чином, строки позовної давності сприяють стабілізації відносин і не допускають їх існування в порушеному і невідновленому стані нескінченно довго.

В архаїчну епоху давньоримське право не знало позовної давності, всі позови вважалися вічними, тобто могли бути заявлені і розглянуті незалежно від часу, що минув після порушення права. Перші згадки про обмеження строку подачі позову знайдено у преторських едиктах. Це були однорічні строки, що пов'язувалися з часом перебування претора на посаді. В практиці курульних едилів, які розглядали спори, що виникли на ринках, також зустрічались обмеження часу для звернення за захистом. Так для спорів про приховані недоліки речі встановлювався шестимісячний строк з дня купівлі для заявлення вимог про розірвання договору і відшкодування вартості речі, а також один рік - для вимог про зменшення покупної ціни.

У 424 р. імператор Феодосій ІІ законодавчо ввів строк позовної давності у 30 років, який погашав право на позов. Пізніше був введений більш тривалий строк у 40 років для деяких позовів щодо захисту відносин, пов'язаних з церквою та державною скарбницею.

Для визначення точної дати спливу строку необхідно було встановити початок перебігу позовної давності. За загальним правилом він пов'язувався з моментом, коли виникає позовне притязання. В конкретних випадках це визначалось по-різному, в залежності від характеру порушеного права і відповідних вимог. Так для вимог, пов'язаних з порушенням права власності, строк позовної давності починався з моменту позбавлення власника володіння річчю або з моменту створення йому перешкод для здійснення свого права. Позовна давність для позовів про невиконання чи неналежне виконання зобов'язань починала обчислюватись після спливу строку для виконання зобов'язання.

Для перебігу позовної давності характерна можливість його переривання та зупинення. Переривання перебігу означало, що час, який минув до переривання, не зараховувався у строк, а після переривання позовна давність починалася спочатку. Підставами для цього вважалися визнання боржником боргу і подача позову. Зупинення перебігу позовної давності наставало у випадках, коли об'єктивні фактичні чи юридичні обставини заважали сторонам стати учасниками процесу. Такими визнавалися воєнні дії, стихійні лиха, епідемії, недієздатність особи, відсутність по державних справах. Тому на час існування даних обставин перебіг позовної давності зупинявся, і після їх припинення продовжувався. Таким чином, строк, що минув до настання зазначених обставин, зараховувався до загального строку позовної давності.

У разі подачі позову після спливу позовної давності відповідач був вправі заперечити позов посиланням на сплив строку і на цій підставі виграти процес. Оскільки сплив позовної давності погашав право на позов, суд відмовляв у задоволенні позову. Проте само матеріальне право, яке було підставою для позовних вимог, продовжувало існувати. Воно могло бути реалізовано і поза судовою процедурою, якщо боржник добровільно відновлював порушене право (повертав річ, виконував зобов'язання та інше).

Слід зауважити, що позовна давність, яка з'явилась у давньоримському праві у V ст., суттєво відрізнялась від тих строків, які існували раніше, в класичному праві. Такі строки дістали назву законних. Вони також обмежували час, коли дозволялось подати позов до суду для захисту порушеного права. Але, на відміну від позовної давності, сплив законного строку безумовно погашав право на позов та саме матеріальне право, що потребувало захисту. Причому настання таких наслідків не залежало від активності чи бездіяльності управомоченої особи протягом встановленого строку, тому законні строки не переривалися та не зупинялися.

Дата добавления: 2017-02-01