Загальне вчення про володіння

Захист володіння.

Види володіння.

Загальне вчення про володіння.

Поняття, загальна характеристика та види речових прав

Слід сказати, що визначення речового права римські юристі та джерела не містили. Однак існувало посилання, що приватне право поділяється на право, що стосується речей і право, що стосується позовів. Перший «блок» відносин приватного права являв собою не еквівалент сучасного розуміння речового права, а охоплював всі норми, що регулюють майнові відносини, тобто майнове право. Згодом у складі норм майнового права було виокремлено дві групи правових норм: правові приписи, що забезпечували особам право використовувати в своїх інтересах деякі речі та норми права, що наділяли певних осіб правом вимоги від інших вчинення певних дій на їх користь. Джерела римського права першу групу визначали як право на речі (jura in re), а другу — як право на особистість (jura in persona). Згодом право на річ перетворилося на речове право, під яким розуміли сукупність правових норм, що встановлювали постійні та безпосередні правомочності окремих суб’єктів на свій розсуд використовувати повністю або частково будь-які речі[126].

Ще на ранніх стадіях розвитку римського права із речових прав сформувалося володіння[127], яке згодом породило право власності як найбільш абсолютне речове право та похідні від нього речові права на чуже майно, а саме: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, заставне право.

Таким чином, у Давньому Римі існували такі види речових прав: володіння, право власності та права на чужі речі.

Глава 7. Володіння

Питання:

Володіння (possessio), будучи одним з найстаріших інститутів римського права, визначається як фактичне панування особи над річчю, поєднане із наміром мати предмет володіння цілком для себе.

Історично виникнення володіння пов’язане із освоєнням вільних земель, а джерела римського права (D. 41.2.1), як і відомі римські юристи вказують на походження терміну possessio від sedere, що має значення сидіти або посідати. Тобто, захоплення римськими родами і громадами, перш за все родючих земель сільськогосподарського призначення, посідання на них і обумовлювало виникнення і розвиток цього правового інституту. Закони ХІІ таблиць не тільки дозволяли захват таких земель, а і вказували, що дворічний строк добросовісного володіння перетворює володільця у цивільного власника. Це правило розповсюджувалося й на інші речі, але строк добросовісного володіння для набуття права власності на ці речі дорівнювався одному року.

У фактичному складі відносин володіння виділялися два елементи — суб’єктивний (animus possidendi) та об’єктивний (corpus possessionis). Якщо перший передбачав наявність володільницької волі, тобто наміру володіти річчю для себе, то другий — реальне володарювання над предметом, можливість в будь-який момент здійснити певний, потрібний суб’єкту вплив на річ. Як зазначав відомий римський юрист Паул, володіння це єдність двох елементів — corpus і animus [128]. Фізичне панування особи над річчю як таке є відношення суто до предмету володіння, без виникнення будь-яких відносин щодо цієї речі з боку третіх осіб, що підкреслює виключність володіння. З цих підстав речі, які перебували у спільному користуванні, наприклад, вода, повітря, публічні речі не могли бути предметом володіння. Панування над предметом володіння повинно мати постійний характер, отже, фрагментарна, «моментальна» можливість впливу на річ, хоч вона і носить виключний характер не породжує володіння[129]. З найдавніших часів для визначення фактичного панування над річчю достатньо було доторкнутися до неї рукою чи тілом. Щодо рухомих речей (наприклад, тварини у лісі) це було захоплення та тримання речі рукою. При заволодінні земельною ділянкою, крім вступу на ділянку та її освоєння, необхідно було також відмежувати її від сусідніх земель, вжити заходів по охороні ділянки. У класичну епоху обов’язковість тілесного захоплення предмета володіння витісняється простим оглядом речі, особливо це стосувалося великих за площею земельних угідь. Особа з якого-небудь високого місця оглядала ділянку, маєток, будинок, і цим засвідчувала свій статус володільця. Відомий юрист Цельс казав про передачу володіння полем, яке можна охопити поглядом з вежі (D. 41.2.18.2).

Фактичне володіння річчю повинно являти собою усталені, зміцнілі відносини особи до речі. Буквальне тлумачення цього елементу володіння застосовувалося лише на початковому етапі розвитку римського права, в умовах недостатньо розвинутого обороту[130]. Але вже в класичний період фактичне панування над річчю розуміється значно ширше. Так, навіть якщо річ передавалася у користування іншій особі, це не припиняло володіння. Римське право класичного періоду визнавало можливість здійснення володіння не тільки особисто, а і через іншу особу, яка діяла від імені володільця, до них відносилися раби, підвладні діти, повірені, орендарі, інші особи. Отже, відсутність фізичного контакту володільця з річчю не впливала на володіння. Як слушно зазначали дослідники, не втрачається володіння місцем у горах, залишене володільцем восени і неприступне взимку; не припиняється володіння річчю, яку загублено; не припиняється володіння тваринами, які мають звичку повертатися додому. Навпаки, володіння може бути втрачене всупереч наявності безпосередньої можливості фізичного впливу на річ, зокрема припиняється володіння земельною ділянкою, коли володілець тривалий час не турбується та не обробляє її, коли після смерті орендаря володілець довгий час залишає землю без догляду[131]. Слід відмітити, що володіння таємно вилученою або вкраденою річчю не припинялося до того моменту, поки у володільця зберігається можливість повернення втраченого володіння або ж до відкритої відмови від нього. Вказана ситуація призводила до виникнення «подвійного володіння»: особа, яка захопила річ таємно або за допомогою насильства вважалася володільцем щодо третіх осіб, однак не могла визнаватися такою по відношенню до попереднього володільця. Відповідно, інтердикт, що застосовувався в такій ситуації, будучи рекуператорним, виконував функцію повернення втраченого володіння[132].

Наявність суб’єктивного елементу володіння не вимагала особливих форм його прояву, а завжди припускалася, якщо існувало фактичне володіння річчю. Однак, не будь-яка воля панувати над річчю визнавалася володільницькою волею. Так, особа, яка мала у фактичному володінні річ на підставі договору з її власником (наприклад, договір зберігання, позички), не визнавалася володільцем саме через відсутність суб’єктивного елементу. Охоронець має волю щодо володіння цією річчю, але він має намір володіти річчю від імені її власника. Для володіння ж у юридичному розумінні необхідна була воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, тобто воля відноситься до речі як до своєї.

З огляду на наявність суб’єктивного та об’єктивного елементів володіння, правова природа цього інституту є суперечливою. Немає єдиної думки з цього питання і серед вчених-романістів. Навіть в тексті джерел римського права знаходимо певні протиріччя у її визначенні. Так, у Книзі 41 Дигест, яка присвячена саме цьому інституту, в окремих титулах мова йде про набуття і втрату володіння (Титул 2), про володіння річчю, яка залишена її власником (Титул 7), яку передано у вигляді легату (Титул 8), про володіння річчю як своєю (Титул 10). Однак у цій же книзі вміщено Титул 1 про набуття власності на речі. У книзі 43 титули про захист володіння (Титул 4) містяться разом із нормами про інтердикти для захисту права власності, про сервітути, суперфіції, тобто інші речові права[133]. Відомий вчений Й. Покровський характеризуючи володіння, відмічав велике значення у суспільстві поряд з правами на речі і фактичного розподілу речей, яке користується охороною від будь-яких посягань з боку приватних осіб[134]. Відповідаючи на питання, чи є володіння фактом або правом, Ю. Барон писав, що володіння не є само по собі право, але оскільки його порушення містить або може містити у собі порушення права, володільцю надається захист для охорони фактичного стану[135]. В. Хвостов висловив свого часу компромісну позицію та вказав, що юридичне володіння є правом, однак правом з досить бідним змістом[136]. Сучасні дослідники розглядають володіння тільки як факт, стверджуючи, що мова про «право володіння» йти не могла, оскільки не існувало самого права[137].

Таким чином, будучи фактичним пануванням над річчю, володіння отримало захист, який надавався речовим правам. Д.Д. Грімм підкреслював, що володіння в юридичному сенсі є правом на самостійний захист[138].

Володіння співвідносять з правом власності. Володіння визначалося дослідниками як реальність, видимість права власності. Володіння співпадає із власністю в частині об’єктивних меж їх поширення, воно йде паралельно власності. Отже, у римському праві володіння не поширювалося далі власності: де неможлива власність, там неможливе і володіння, і навпаки, де дозволяється власність, там знайдеться місце і володінню[139]. Відомий римському праву вислів «власність не має нічого спільного із володінням» (D. 41.2.12) не ставить між цими двома інститутами римського права китайський мур. Це положення слід розуміти так, що вказує на самостійність володіння щодо власності в практичній площині, не торкаючись питання про мету існування, підстави виникнення цих інститутів[140]. Крім того, існує думка, що розмежування цих інститутів римського права знаходиться у процесуальній площині, оскільки суб’єкт права власності не міг користуватися володільницькими інтердиктами. І навпаки саме в процесуальному аспекті між власністю та володінням немає нічого спільного[141].

Співставляючи формули-характеристики власності та володіння бачимо, що суть права власності відбивається формулою «Я маю право на річ», тоді як володіння — «Я маю річ»[142].

Римські юристи вважали, що володіння виникало при поєднанні об’єктивного та суб’єктивного елементів володіння, тобто у разі поєднання фізичного панування над річчю та володільницької волі. Виникнення володіння завжди встановлювалося вперше та самостійно самим суб’єктом. Якщо набуття речі здійснювалося вперше (зокрема, при окупації), то воно вважалося первісним. При первісному володінні факт заволодіння пов’язувався з волею володіти річчю. У тих випадках, коли володіння набувалося від особи, яка вже здійснювала володіння, шляхом передачі предмета володіння, виникало похідне володіння. Але й у цих випадках римське право не визнавало наступництва між попереднім та наступним володільцями. Похідне володіння встановлювалося на підставі договору із попереднім володільцем речі. Формою передачі речі була звичайна традиція (traditio). Наслідком розвитку цієї форми стала поява таких способів абстрактної передачі речі, як передача довгою рукою (D. 41.2.18.2), символічна передача (D. 41.1.9. 6) та передача короткою рукою (D. 41.1.9.5).

Для передачі довгою рукою необхідно, щоб володілець покинув річ на очах у набувача, зробивши це з метою передачі речі останньому. Покидаючи річ попередній володілець дозволяв набувачеві заволодіти нею. Символічна передача відбувалася у випадках передачі ключів від будівлі, де знаходився товар. Причому вимагалося, щоб ключі передавалися у безпосередній близькості до складу[143]. Передача короткою рукою має місце щодо особи, яка на підставі відповідного договору або з інших підстав змінювала своє положення щодо речі, наприклад ставала із природного цивільним володільцем. Передача короткою рукою здійснювалася у випадках використання існуючого матеріально-правого відношення до речі шляхом вираження намірів сторін. Тобто, фактичної передачі речі в цьому разі не відбувалося, оскільки, однієї лише «голої» волі господаря було достатньо для визнання законності передачі речі. Передача речі короткою рукою застосовувалася при продажі речі, раніше переданої в оренду чи позику, відповідно орендареві чи користувачу[144].

Існувало правило, що ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю, не змінивши підставу володіння. Так, у разі придбання речі, якою особа користувалася за договором найму, вона змінювала підставу володіння цією річчю.

Володіння припинялося з втратою будь-якого з двох елементів (об’єктивного чи суб’єктивного), тобто у разі матеріальної втрати речі, її фізичної загибелі чи вилучення з цивільного обороту або ж припинення наміру відноситься до речі як до своєї. Існує добровільний і примусовий порядок припинення володіння. Прикладом першого є відмова від володіння за волею особи, тоді ж примусово володіння припинялося внаслідок витребування речі законним власником.

Дата добавления: 2017-02-01